Ухвала від 01.12.2014 по справі 2а-16789/10/2670

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 грудня 2014 року м. Київ К/9991/21169/11

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді Пилипчук Н.Г.

суддів Ланченко Л.В.

Цвіркун Ю.І.

за участю секретаря Ковтун О.С.

представника відповідача Стеценка М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24.03.2011

у справі № 2а-16789/10/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Л.Інвест - Груп»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві,

третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Т.А.В. Інжиніринг»

про визнання недійсним та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 12.01.2011 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.03.2011 постанову суду першої інстанції скасовано, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсними та скасовано податкові повідомлення-рішення ДПІ у Печерському районі м.Києва від 30.04.2010 № 0003492310/0, від 19.10.2010 № 0003492310/1, № 0003492310/2.

ДПІ у Печерському районі м.Києва подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити без змін постанову суду першої інстанції. Посилається на порушення судами норм матеріального і процесуального права: п.п. 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР, ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України судом касаційної інстанції в судовому засіданні допущено заміну відповідача у справі - Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва, правонаступником якої була Державна податкова інспекція у Печерському районі м.Києва Державної податкової служби, її правонаступником - Державною податковою інспекцією у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для визначення за податковим повідомленням-рішенням від 30.04.2010 № 0003492310/0, та складеними за результатами його адміністративного оскарження податковими повідомленнями-рішеннями від 19.10.2010 № 0003492310/1, без дати № 0003492310/2, податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 50000 грн. основного платежу та в сумі 15000 грн. штрафних (фінансових) санкцій слугували висновки невиїзної документальної перевірки, викладені в акті від 19.04.2010 № 313/23-10/35311100, про порушення вимог п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97ВР.

За висновками відповідача порушення цієї норми полягало у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту за звітний період, що припав на 4 кварталі 2009 року, податку на додану вартість в сумі 50000,00 грн., сплаченого у зв'язку з придбанням у ТОВ «Т.А.В.-Інжиніринг» послуг з виконання проектних робіт за договором від 01.04.2008 № ЛІГ 08-0004, на підставі податкової накладної від 30.04.2008 № 449/7. Податковий орган вважає, що позивач не мав права формувати податковий кредит у звітному поточному періоді на підставі податкової накладної, виписаної у попередньому звітному періоді. Також податковий орган вважає, що позивач не має права на податковий кредит, оскільки директор ТОВ «Т.А.В.-Інжиніринг» не має стосунку до діяльності цього підприємства, що впливає із пояснень цієї особи, а саме підприємство не має матеріальних і трудових ресурсів для здійснення господарської діяльності, оскільки згідно із поданою звітністю в нього відсутні основні фонди та працює одна особа. Податковий орган дійшов висновку, що неправомірне формування податкового кредиту за період, що припав на 4 квартал 2009 року, призвело до заниження податку на додану вартість за січень 2010 року в сумі 50000 грн.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що позивач придбав у ТОВ «Т.А.В.-Інжиніринг» вказані вище послуги з виконання проектних робіт за договором від 01.04.2008 № ЛІГ 08-0004, діючи як повірений на підставі договорів доручення від імені та в інтересах довірителів - ТОВ «ДЕВЕЛОПМЕНТ ПРОЕКТ», ТОВ «ДОМІНАНТ», ТОВ «КЕПІТАЛ-БУД-ІНВЕСТ», ТОВ «ЛЕНДІНВЕСТ», ТОВ «ЛИСЕР», ТОВ «ПАРИДЕ», ТОВ «ПАРИНВЕСТ», ТОВ «ПРОЕКТ КАПІТАЛ», ТОВ «СІМЕЙНИЙ ВІДПОЧИНОК», ТОВ «ПОЛИНВЕСТ».

За умовами договорів доручення довірителі зобов'язалися відшкодувати повіреному (позивачу) необхідні витрати, пов'язані з виконанням доручення, після отримання результатів робіт шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок повіреного на підставі рахунку повіреного.

При перевірці правильності застосування судами норм матеріального права, правової оцінки встановлених обставин суд касаційної інстанції виходить з такого.

Відповідно до п.п.7.2.3, п.п. 7.2.6. п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР (далі - Закону № 168/97-ВР) підставою для нарахування податкового кредиту є податкова накладна, яка видається платником податку, який поставляє товари (послуги). Податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця. Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Пункт 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР забороняє включати до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними.

Зі змісту наведених положень Закону випливає, що у податковому обліку податкова накладна є тим документом, який складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця і визначається як розрахунковий документ, що підтверджує вчинення певної господарської операції, за якою виникають податкові зобов'язання, породжує у платників податку (покупця та продавця) обов'язки та права щодо нарахування та сплати податку на додану вартість, в тому числі підтверджує право покупця на нарахування податкового кредиту.

З огляду на наявність у позивача при формуванні податкового кредиту податкової накладної, виданої платником податку на додану вартість, яка має силу податкового і одночасно розрахункового документу та підтверджує факт вчинення позивачем господарських операцій, що є об'єктом оподаткування, зважаючи на відсутність у законі обмежень щодо строку давності на відображення податкового кредиту у податковому обліку, суд касаційної інстанції вважає, що формування платником податку на додану вартість податкового кредиту не у звітному періоді, коли виникло таке право, а в іншому звітному періоді, в якому фактично отримано накладну, само собою не може бути підставою для позбавлення такого платника права на податковий кредит.

Підпункт 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону № 168/97-ВР надавав покупцеві право у разі відмови з боку постачальника товарів (послуг) надати податкову накладну або при порушенні ним порядку її заповнення додати до податкової декларації за звітний податковий період, в якому було придбано товар, заяву зі скаргою на такого постачальника і включити суми цього податку до складу податкового кредиту.

Утім, нереалізація покупцем товару такого права не може позбавити його права сформувати податковий кредит із сум податків, сплачених (нарахованих) протягом певного звітного періоду у зв'язку з придбанням товарів (послуг), в іншому податковому періоді, головне, щоб платник податку мав відповідну податкову накладну, виписану платником податку на поставку товарів (послуг).

Таким чином, за умови реального здійснення платником податків (покупцем) господарських операцій з придбання послуг, які призвели до фактичного руху активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю, за відсутністю з боку такого платника порушення вимог наведених норм закону при формуванні податкового кредиту, підстави для позбавлення його права на податковий кредит відсутні.

Нереальність господарських операцій з придбання платником податку товару має підтверджуватися належними та допустимими доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущенням контрагентом порушення правил створення підприємства та ведення фінансово-господарської діяльності.

Платник податку на додану вартість (покупець послуг) не має обов'язку та повноважень здійснювати контроль за дотриманням продавцем, відомості щодо реєстрації якого як юридичної особи містяться у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України та - як платника податку на додану вартість - у Реєстрі платників податку на додану вартість, вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності і в подальшому зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит за можливі порушення правил ведення такої діяльності вказаним суб'єктом господарювання.

Допущені постачальником певні порушення законодавства, в т.ч., якими регламентуються правила створення підприємств та ведення ними господарської діяльності, тягнуть негативні наслідки саме для такого постачальника та не впливають на право покупця на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого (нарахованого) податку на додану вартість, адже законами іншого не передбачено.

До того ж встановлення певних фактів в ході оперативно-розшукових заходів, слідства у кримінальній справі (кримінальному провадженні), що стосується осіб, причетних до створення підприємств (постачальників), не є підставою для звільнення від доказування обставин в адміністративній справі і без відповідного судового рішення у кримінальній справі такі факти самі собою не є доказом вчинення злочину і допущення суб'єктом господарювання (покупцем) чи відсутності з боку останнього певного порушення.

Суд касаційної інстанції також вважає, що суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку про порушення судом першої інстанції при вирішенні справи положень абз. 3 п. 4.7 ст. 4 Закону № 168/97-ВР, якими передбачено, що у разі коли платник податку (далі - повірений) здійснює діяльність з придбання товарів (робіт, послуг) за дорученням та за рахунок іншої особи (далі - довіритель), датою збільшення податкового кредиту такого повіреного є дата перерахування коштів (поставка в управління цінних паперів, інших документів, що засвідчують відносини боргу) на користь продавця таких товарів (робіт, послуг) або поставка інших видів компенсацій вартості таких товарів (робіт, послуг), а датою збільшення податкових зобов'язань є дата передання таких товарів (результатів робіт, послуг) довірителю. При цьому довіритель не збільшує податковий кредит на суму коштів (вартість цінних паперів, інших документів, що засвідчують відносини боргу), перерахованих (переданих) повіреному, але має право на збільшення податкового кредиту у податковий період отримання товарів (робіт, послуг), придбаних повіреним за його дорученням.

Так, суд першої інстанції безпідставно вважав, що за цією нормою закону право на податковий кредит у повіреного виникає тільки у разі перерахування повіреним постачальнику послуг коштів, до цього отриманих від довірителя.

Договір доручення (ст. 1000 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) характеризується тим, що повірений має зобов'язання вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому передбачене п. 2 ч. 1 ст. 1007 ЦК України зобов'язання довірителя відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, виконується відповідно до умов договору та вимог цивільного кодексу, що випливає з вимог ст. 526 цього кодексу.

У даному випадку умовами договорів доручення передбачено відшкодування повіреному (позивачу) витрат, пов'язаних з виконанням доручення, після отримання результатів робіт.

Абзацом 3 п. 4.7 ст. 4 Закону № 168/97-ВР передбачено порядок формування податкового кредиту за операціями з придбання товарів (робіт, послуг) повіреним за дорученням та за рахунок іншої особи (довірителя) і не передбачено умови в цілях оподаткування формувати повіреним податковий кредит тільки у разі використання коштів для виконання доручення довірителя, фактично отриманих від останнього.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає за правильне залишити касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24.03.2011 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою, поданою через Вищий адміністративний суд України в порядку, встановленому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук

Судді Л.В. Ланченко

Ю.І. Цвіркун