Ухвала

від 18.12.2014 по справі 826/3042/14

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"18" грудня 2014 р. м. Київ К/800/45266/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Лосєва А.М., Маринчак Н. за участю секретаряЛуцак А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «ІСКОМ СЕРВІС» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 квітня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року

у справі № 826/3042/14

за позовом Приватного підприємства «ІСКОМ СЕРВІС»

до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного

управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві

про скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «ІСКОМ СЕРВІС» (надалі також - позивач, ТОВ «ІСКОМ СЕРВІС») звернулось до суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві (надалі також - відповідач, ДПІ) про скасування податкових повідомлень - рішень від 10 жовтня 2013 року №0006642208 та № 0006652208.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 квітня 2014 року в задоволенні вимог адміністративного позову відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 березня 2014 року - без змін.

Позивач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 квітня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 10 жовтня 2013 року №0006652208, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 1 348 481,00 грн. (за основним платежем 1078785,00 гривень та за штрафних фінансових санкцій 269696,00 гривень) та №0006642208, яким збільшено суму грошового забезпечення з податку на додану вартість в розмірі 1284267,00 грн. (за основним платежем 1027414,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 256853,00 грн.), з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 12 вересня 2013 року №2267/26-58-22-08-11/35489645, про порушення позивачем вимог пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.6, 201.10 cтатті 201 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого занижено податку на додану вартість в період, що перевірявся, на суму 1027414,00, в т. ч. по періодах: березень 2012 року на суму 330353,00 грн., квітень 2012 року на суму 466597,00 грн., травень 2012 року на суму 230464,00 грн. та підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України , в результаті чого занижено суму податку на прибуток на загальну суму 1078785,00 грн. в т. ч. по періодах: за півріччя 2012 року 1078785,00 грн., за 9 місяців 2012 року 1078785,00 грн., за 2012 рік 1078785,00 грн.).

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість та зменшено оподатковуваний дохід на суму витрат за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з ТОВ «Альфа-Тек», оскільки господарська діяльність між зазначеними суб'єктами господарювання оформлялась лише документально і фактично не була здійснена.

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, суди попередніх інстанцій виходили із не вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1статті 138 ПК витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

- витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

- інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

- крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

За змістом пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України визначено, що не відносяться до виттрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2 статті 198 ПК України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду, за змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

При цьому Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що документи та інші дані, що спростовують або підтверджують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, між позивачем (Покупець) та ТОВ «Альфа-Тек» (Продавець) укладено договір поставки від 1 березня 2012 року №10312, за змістом пунктів 1.1 - 1.4 якого постачальник передає у власність, а покупець приймає та оплачує поставлену постачальником партію товару в асортименті, кількості та за цінами, згідно видаткових накладних, які надаються за даним договором та становлять його невід'ємну частину.

На підтвердження виконання зобов'язання за укладеним договором позивачем надано податкові накладні, видаткові накладні, банківські виписки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили із того, що первинною документацією, яка мала бути складена у випадку виконання умов договору, зокрема замовленнями на поставку товарів, підтвердженням замовлення, довіреностей на отримання товару, товарно-транспортними накладними, доказами обліку отриманого товару, доказами отримання посадовими особами позивача товару, сертифікатами якості, інструкціями з експлуатації тощо, не підтверджено реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентом, а відтак, висновок відповідача про допущення позивачем порушень податкової дисципліни відповідає фактичним обставинам справи ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Крім того, попередні судові інстанції не прийняли до уваги надані позивачем докази щодо подальшої реалізації поставленого товару наступним контрагентам, оскільки надані довіреності видачі товару наступним контрагентам жодним чином не доводять, що це саме товар, який отримано від ТОВ «Альфа-Тек», оскільки з них неможливо встановити конкретно який товар передається (зокрема, в них не міститься повного найменування кожної одиниці товару, що передається).

Також, як зазначили суди попередніх інстанцій про порушення позивачем податкової дисципліни свідчить постанова СВ Донецького МУ ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2013 року (кримінальне провадження № 32012050000000070), якою встановлено, що «...на початку 2012 року невстановлені особи неодноразово, повторно, з метою прикриття незаконної діяльності, пов'язаної з проведенням безтоварних операцій та подальшої конвертації безготівкових грошових коштів у готівку, а також сприянню підприємствам в ухиленню від сплати податків, придбали суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні особи), серед яких ТОВ «Альфа-Тек» (35506969) перереєстрував (за грошову винагороду), зазначені суб'єкти підприємницької діяльності на громадянина ОСОБА_5, який не був проінформований про незаконні наміри, щодо подальшої незаконної діяльності зазначених підприємств, та фактичної участі у їх господарській участі не приймав.».

Відповідно до протоколу допиту ОСОБА_5 від 22 січня 2013 року, він зареєстрував ТОВ «Альфа - Тек» за грошову винагороду та жодної фінансово-господарської діяльності не здійснював, жодних документів від імені даної організації та інших не підписував, печатки не мав.

З урахуванням наведених вище обставин, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що позивачем було допущено порушення вимог податкового законодавства та безпідставно відображено в податковому обліку наслідки господарських операцій з ТОВ «Альфа - Тек».

Разом з тим, Вищий адміністративний суд України не може погодитися із такими висновками попередніх судових інстанцій, з огляду на те, що вони є передчасними та такими, що зроблені без повного та всебічного дослідження обставин, що мають значення для вирішення спору та звертає увагу на наступне.

Слід наголосити, що за принципом офіційного з'ясування усіх обставин справи, суди не повинні обмежуватися заявленими сторонами доводами та поданими ними доказами, а мають здійснювати активну роль у встановленні об'єктивної істини, вживаючи усіх можливих заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору та сприяючи сторонам у поданні та витребуванні необхідних для цього доказів.

Зазначаючи про те, що позивачем не надано документацію в підтвердження фактичного виконання умов договору та наявності руху активів у процесі здійснення господарської діяльності (замовлень на поставку товарів, довіреності на отримання товару, товарно-транспортні накладні, докази обліку отриманого товару, докази отримання посадовими особами позивача товару, сертифікати якості, інструкції з експлуатації, та доказів, зберігання товару в орендованому позивачем складському приміщенні) як обставин, що свідчать про відсутність факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, в порушення вимог частин 4 та 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи не містять відомостей про вжиття судами першої та апеляційної інстанції заходів щодо витребування таких документів.

Крім того, оцінка доказів, що містяться в матеріалах справи здійснено судами першої та апеляційної інстанції без дотримання статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, роблячи висновки про відсутність довіреності на отримання товару суди не звернули уваги на те, що така довіреність надавалась позивачем під час судового процесу (том 1, а.с. 33).

Щодо встановлених попередніх судових інстанцій обставин відсутності доказів обліку отриманого товару, то попередні судові інстанції не надали оцінки, доданому до матеріалів справи, звіту про переміщення товарів на складах (том 1, а.с.125-141).

Поряд з цим суд акцентує увагу і на тому, що сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Крім того, і висновки судів попередніх інстанцій про не підтвердження позивачем використання у власній господарській діяльності товарів, поставлених контрагентом, не є такими, що відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на доказах, що містяться в матеріалах справи.

Як слідує з наявних у матеріалах справи доказів (договори, видаткові накладні, довіреності), позивач здійснював поставку придбаних у ТОВ «Альфа-Тек» товарів, які відповідають назвам та кількості товару, які значаться у видаткових накладних, наданих на підтвердження поставки товару ТОВ «ТД «НІКО», ТОВ «Центр Автозапчастини», ТОВ «Хюмер Україна», ПАТ «Українська автомобільна корпорація», ТОВ «БАТ Елетронікс», ТОВ «Автоцент Київ»).

Втім, оскаржувані судові акти не містять належного обгрунтування за яких обставин та умов надані позивачем докази не прийняті судами як такі, що свідчать про подальшу реалізацію поставлених товарів.

Крім того, посилаючись в обгрунтування висновків щодо допущення позивачем порушень на постанову СВ Донецького МУ ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2013 року (кримінальне провадження № 32012050000000070) та протокол допиту, не звернули увагу на те, що результати оперативно-розшукових заходів в рамках кримінальної справи не є належним доказом, що свідчить про допущення порушень платником податку, оскільки лише вирок суду у кримінальній справі, який набрав законної сили, може встановлювати факти, що впливають на визначення податкових зобов'язань, і можуть бути використані податковим органом при наданні оцінки фінансово-господарським операціям платників податків.

Втім попередні судові інстанції не перевірили чи був винесений вирок за результатами розслідування справи за кримінальним провадженням № 32012050000000070.

Не вжиття усіх заходів з метою встановлення обставин, що мають значення для вирішення спору судами попередніх судових інстанцій, надання оцінки доказам без дотримання вимог статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України та відсутність у суду касаційної інстанції повноважень щодо встановлення та визнання доведеними обставин, що не були встановлені у рішеннях, які переглядаються, зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи судам слід звернути увагу на наступне.

Оцінка поведінки учасників податкових правовідносин здійснюється насамперед із застосуванням норм податкового, а не інших галузей законодавства. Для з'ясування змісту господарської операції необхідно брати до уваги термінологію та вимоги податкового законодавства, а інші поняття можуть використовуватися лише в частині, що не суперечить податковим нормам. При цьому обґрунтування податкових правопорушень не може здійснюватися з посиланням на недотримання норм інших галузей законодавства - цивільного, фінансового тощо, в той же час платники податків не вправі посилатися на цивільно-правові та інші неподаткові норми в обґрунтування правомірності своєї поведінки.

При вирішенні податкових спорів презюмується добросовісність платника податку, і, відповідно, обґрунтованість отриманої ним податкової вигоди (тобто зменшення податкового зобов'язання).

Однак податковий орган може довести, що отримана платником податку податкова вигода є необґрунтованою. Так, податкова вигода може бути необґрунтованою, зокрема, якщо господарські операції між позивачем та його контрагентом не були реальними, а оформлялися лише документально.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Водночас наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції.

Також податкова вигода може визнаватись необґрунтованою зокрема, якщо для цілей оподаткування враховані операції не у відповідності з їх дійсною економічною метою чи враховані операції не обумовлені розумними економічними чи іншими причинами (метою ділового характеру). Слід зазначити, що діловою метою діяльності платника податку може бути отримання економічного ефекту, однак податкова вигода не є самостійною діловою метою.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій. Таким чином, лише господарські операції, здійснені за наявності розумних економічних причин (ділової мети) є такими, що вчинені в межах господарської діяльності.

Крім того, слід зазначити, що підприємницька діяльність здійснюються суб'єктом господарювання на власний ризик, а відтак у господарських правовідносинах учасники господарського обороту повинні проявляти розумну обачливість, адже наслідки вибору недобросовісного контрагента покладається на таких учасників. Так, належна податкова обачність, як законна передумова отримання податкової вигоди, з якої випливає, що сумлінним платникам податку необхідно подбати про підготовку доказової бази, яка б підтверджувала прояв належної обачності при виборі контрагента.

Суд акцентує увагу на тому, що необхідність застосування підходу належної податкової обачності безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини «Булвес АД проти Болгарії», де зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати. Таким чином, «обачний» платник податку може принаймні, але не тільки надати докази перевірки свого контрагента на предмет податкової «добросовісності» за доступними базами даних, як і навести докази на підтвердження обґрунтованості вибору контрагента тощо. Свідченням дотримання належної податкової обачності є не лише подання стандартного переліку документів, але й обґрунтування мотивів вибору постачальника та пояснення обставин укладення та виконання договору з контрагентом з урахуванням звичаїв ділового обороту у відповідній сфері.

Відтак, з урахуванням наведеного, для встановлення правильності відображення у податковому обліку господарських операцій позивача з його контрагентом судам слід: з'ясувати реальність задекларованих господарських операцій; встановити наявність ділової мети у розглядуваних операціях; підтвердити або спростувати добросовісність позивача, з урахуванням вищевказаної позиції Європейського Суду з прав людини; оцінити дотримання учасниками господарської операції норм податкового законодавства щодо змісту та наслідків для податкового обліку відповідної операції.

При цьому, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що порушення вимог податкового законодавства на будь-якому з наведених етапів є достатнім для висновку про невідповідність фактичних і задекларованих платником податку наслідків господарських операцій для податкового обліку.

Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Виходячи зі змісту наведеної норми, саме на податкові органи покладається обов'язок надати достатні докази на обґрунтування висновків про порушення платником податків норм податкового законодавства, на підставі яких такому платникові визначено відповідні грошові зобов'язання.

Водночас судам варто враховувати при розв'язанні відповідних спорів принцип офіційного з'ясування обставин справи, що передбачений частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Задля вжиття належних заходів із метою встановлення обставин реальності здійснення спірної господарської операції суди повинні витребувати у податкового органу або платника податків ті докази, які не надані учасниками справи, але які, на думку суду, можуть підтвердити або спростувати доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків. Відповідні дії можуть бути вчинені судом на підставі пункту 1 частини другої статті 110, статті 114 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі ненадходження витребуваних додаткових доказів у строк, установлений судом, спір може бути розв'язано на підставі наявних у справі доказів.

Якщо позивач без поважних причин ухиляється від надання доказів на вимогу суду, а наявних у справі матеріалів недостатньо для спростування підтверджених належними доказами висновків контролюючого органу, покладених в основу ухваленого ним спірного рішення, у позові платника податків може бути відмовлено.

Якщо витребувані судом докази на підтвердження правомірності оскарженого рішення (дій чи бездіяльності) не надані відповідачем-податковим органом, суд не позбавлений права вказати на допущені таким податковим органом порушення процесуальних вимог шляхом постановлення окремої ухвали в порядку статті 166 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі якщо зібраних у справі доказів буде достатньо для підтвердження доводів податкового органу щодо відсутності фактичного здійснення господарської операції, у відповідному позові платника податків щодо неправомірності визначених йому грошових зобов'язань необхідно відмовити. Водночас відсутність або недостатність відповідних доказів з урахуванням змісту підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України (презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків) є підставою для висновку про неправомірність оскарженого рішення контролюючого органу.

Крім того, слід зазначити і те, що, зазначаючи про безпідставне прийняття податкових повідомлень-рішень, з приводу правомірності яких виник спір, ТОВ «Іском Сервіс» посилалось на те, що ДПІ не мала права використовувати результати перевірки, призначеної до кримінально-процесуального законодавства як підстави для прийняття податкових повідомлень-рішень.

Суд акцентує увагу на тому, що в пункті 42 рішення «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення «Руїз Торійа проти Іспанії» від 9 грудня 1994). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (cf. «Дюлоранс проти Франції», п. 34553/97, п. 33, від 21 березня 2000; «Донадзе проти Грузії», n° 74644/01, пп. 32 et 35, від 7 березня 2006 року).

Разом з тим, не виконуючи вимог щодо належного обгрунтування прийнятого судового рішення, попередні судові інстанції не перевірили чи були у ДПІ підстави та повноваження щодо прийняття податкових повідомлень-рішень, з приводу правомірності яких виник спір, оскільки матеріали справи не містять обвинувального вироку, прийнятого судом за результатами розгляду кримінальної справи про злочини, предметом якої є податки, збори, або рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами.

Згідно з частиною 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено всіх важливих обставин справи, що призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України .

Керуючись статтями 221 , 223 , 227 , 230 Кодексу адміністративного судочинства України , суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Приватного підприємства «ІСКОМ СЕРВІС» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 квітня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року скасувати.

Справу 826/3042/14 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: А.М. Лосєв

Н.Є. Маринчак