Постанова

від 05.02.2015 по справі 910/21994/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" лютого 2015 р. Справа№ 910/21994/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Отрюха Б.В.

Тищенко А.І.

За участі представників:

від Прокуратури міста Києва: Жовтун Н.Б. - старший прокурор відділу

від позивача-1: Дяк Ю.М. - за дов.

від позивача-2: Калер Т.І. - за дов.

від відповідача: Дев'ятка О.Г. - за дов.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комстарт»

на рішення Господарського суду міста Києва від 26.11.2014

у справі № 910/21994/14 (суддя Ломака В.С.)

за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі:

1) Міністерства охорони здоров'я України;

2) Державного закладу «Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Комстарт»

про визнання недійсним пункту договору

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора міста Києва (далі, прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України (далі - позивач-1) та Державного закладу «Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України» (далі, позивач-2 або Лікарня) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Комстарт» (далі, відповідач) про визнання недійсним пункту 6.5. Договору про надання платних медичних послуг від 04.04.2012 № 76, укладеного між позивачем-2 та відповідачем, внесеного згідно з Додатком № 3 від 05.11.2013.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказані положення пункту 6.5. Договору суперечать чинному законодавству, зокрема, приписам 48 Бюджетного кодексу України, оскільки фактично позивачем-2, який є державною бюджетною неприбутковою установою, шляхом внесення змін до Договору взято на себе зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань та наданих йому повноважень.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.11.2014 у справі № 910/21994/14 позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним пункт 6.5. Договору про надання платних медичних послуг від 04.04.2012 № 76, укладений між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України, правонаступником якої є Державний заклад «Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комстарт», яким його було доповнено згідно з Додатком № 3 від 05.11.2013.

Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Комстарт» на користь Державного бюджету України 1 218 (одну тисячу двісті вісімнадцять) грн. 00 коп. судового збору.

Рішення суду мотивоване тим, що положення пункту 6.5. Договору є неправомірними та не відповідають вимогам закону.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 26.11.2014 у справі № 910/21994/14 і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що укладення позивачем спірного договору не потребувало погодження з Міністерством охорони здоров'я України.

Як зазначає відповідач, встановлення сторонами Договору відповідальності за дострокове припинення договору у вигляді штрафу, розмір якого розраховується в сумі 20 000 грн. за кожний місяць, що залишився до дня закінчення строку договору, за відсутністю встановленої актами законодавства прямої заборони такої дії, узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України та не суперечить приписам чинного законодавства. З огляду на це, доповнення договору умовою про забезпечення виконання зобов'язання являється правом сторін і не змінює правову природу договору.

На думку апелянта, передбачені Договором штрафні санкції, застосування яких може відбутися тільки у разі порушення позивачем-2 зобов'язання, не дають законних підстав вважати суму таких санкцій бюджетним зобов'язанням у сенсі приписів статті 2 Бюджетного кодексу України, що свідчить про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів статті 48 Бюджетного кодексу України.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу відповідача було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2014 апеляційну скаргу відповідача у справі прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 05.02.2015.

05.02.2015 відповідач подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду клопотання про долучення до матеріалів справи практики Вищого господарського суду України у справі № 914/3188/14 та Верховного суду України у справі № 3-28гс12.

Колегія суддів, оглянувши подані документи у судовому засіданні, ухвалила долучити їх до матеріалів справи.

Представники прокуратури та позивачів письмових відзивів на апеляційну скаргу суду не надали, у судовому засіданні просили у її задоволенні відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи, викладені ним у апеляційній скарзі, просив її задовольнити, рішення суду скасувати, у задоволенні позову відмовити повністю.

Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, судова колегія встановила наступне.

Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Як підтверджується матеріалами справи, 04.04.2012 між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України, правонаступником якої є позивач-2, в особі головного лікаря Амаляна В.А., як виконавцем, та ТОВ «Комстарт» в особі директора Попова П.П., як замовником, було укладено Договір про надання платних медичних послуг № 76 (далі, Договір), відповідно до пункту 1.1. якого виконавець зобов'язався надавати фізичним особам, що потребують медичного обстеження у відповідності до комплексів обстеження, зазначених у Додатку до даного Договору послуги з охорони здоров'я на платній основі, а замовник зобов'язався їх сплачувати на умовах і в строк, визначені цим Договором.

У відповідності до пункту 1.2. Договору вид, вартість, кількість та строки надання медичних послуг зазначаються у відповідній документації (рахунках, актах, медичній документації тощо), або окремих додатках до цього Договору, що є його невід'ємною частиною.

Пунктом 6.1. Договору сторони погодили, що він укладений на невизначений термін. Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до його припинення, а щодо фінансових зобов'язань - до повного їх виконання.

За змістом пункту 6.2. Договору сторони передбачили, що кожен із них може припинити договірні відносини достроково на умовах, передбачених чинним законодавством України та цим Договором. У випадку прийняття рішення про повне або часткове припинення Договору з будь-яких причин відповідна сторона зобов'язується письмово повідомити про це іншу сторону якомога швидше, але не пізніше, ніж за місяць до припинення дії Договору.

04.04.2012 між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України в особі головного лікаря Амаляна В.А., та ТОВ «Комстарт» в особі директора Попова П.П., було укладено Додаток № 1 до Договору надання платних медичних послуг № 76 від 04.04.2012, яким узгоджено комплекси обстеження при наданні медичних послуг.

Також, 04.04.2012 сторонами було укладено Додаток № 2 до Договору надання платних медичних послуг, яким узгоджено вартість медичних послуг виконавця.

05.11.2013 між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України в особі головного лікаря Амаляна В.А., та ТОВ «Комстарт» в особі директора Попова П.П., було укладено Додаток № 3 до Договору надання платних медичних послуг № 76 від 04.04.2012, яким сторони виклали пункт 6.1. Договору в редакції: «Цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 05 листопада 2015 року, а щодо фінансових зобов'язань - до повного їх виконання».

Пункт 6.2. Договору сторони виклали в редакції: «Договір автоматично вважається подовженим на термін у 2 (два) роки у разі, якщо жодна із сторін не виявила бажання припинити дію Договору з належним повідомленням про це іншої сторони у письмовій формі за, щонайменше, 2 (два) місці до закінчення терміну дії договору».

При цьому, вказаним Додатком № 3 сторони доповнили Розділ 6 Договору пунктом 6.5., згідно з яким у випадку дострокового припинення дії Договору з ініціативи виконавця, виконавець сплачує замовнику штраф, розмір якого розраховується як 20 000,00 грн. (двадцять тисяч грн. 00 коп.) за кожен місяць від дати дострокового припинення дії Договору до дати, визначеної відповідно до пункту 6.1. Договору. Такий штраф сплачується виконавцем на користь замовника протягом 10 (десяти) календарних днів з дати дострокового припинення дії Договору.

Як зазначає прокурор у позовній заяві, пункт 6.5. Договору суперечить положенням чинного законодавства, оскільки фактично діями щодо доповнення ним умов укладеного між позивачем-2 та відповідачем Договору, для позивача-2 було створено грошові зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань, а відтак, зазначений пункт має бути визнаний недійсним.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог позивача та вважає, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як зазначено у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Відповідно до Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 467 (далі, Положення)Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, формуванні державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Відповідно підпункту 12 пункту 4 Положення МОЗ України утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, у тому числі медичні заклади, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України

Згідно підпункту 13 пункту 4 Положення, МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань виконує у межах своїх повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Як підтверджується матеріалами справи, Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.10.2012 затверджено Статут Державного закладу «Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України» (далі, Статут) (том 1, а.с. 31-42).

Відповідно до пункту 1.2. Статуту уповноваженим органом управління закладу є Міністерство охорони здоров'я України.

Пунктом 4.2. Статуту визначено, що Лікарня є бюджетною неприбутковою установою.

Згідно з пунктом 4.10. Статуту визначено, що Лікарня здійснює свою діяльність відповідно до кошторису, затвердженого Уповноваженим органом управління.

Пунктом 8.3. Статуту встановлено, що джерелами формування майна позивача-2 є кошти державного бюджету; власні надходження закладу.

Відповідно до пункту 8.6.1. Статуту фінансування діяльності закладу здійснюється за рахунок Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законодавством України. Обсяги бюджетних асигнувань встановлюються відповідно до затверджених кошторисів доходів і видатків.

Отже, Лікарня є юридичною особою публічного права, бюджетною неприбутковою установою, що фінансується за рахунок Державного бюджету України відповідно до затверджених кошторисів доходів і видатків. Водночас, Головним розпорядником бюджетних коштів Лікарні є МОЗ України.

Як визначено статтею 67 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Згідно із статтею 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Розпорядник бюджетних коштів - це бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення витрат бюджету (пункт 47 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України).

Одержувач бюджетних коштів - це суб'єкт господарювання, громадська чи інша організація, яка не має статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання кошти бюджету (пункт 38 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України).

Згідно з пунктом 4 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями.

Згідно вимог пункту 1 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет чи рішенням про місцевий бюджет у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів; щодо завдань (проектів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.

Розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов'язання та не утворюється бюджетна заборгованість (частина 3 статті 48 Бюджетного кодексу України).

Частиною 4 статті 48 Бюджетного кодексу України передбачено, що зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.

Вимоги фізичних і юридичних осіб щодо відшкодування збитків та/або шкоди за зобов'язаннями, взятими розпорядниками бюджетних коштів без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), стягуються з осіб, винних у взятті таких зобов'язань, у судовому порядку.

Як підтверджується матеріалами справи, зобов'язання щодо сплати штрафних санкцій відповідно до пункту 1.3. додатку № 3 до Договору, укладеного між ТОВ «Комстарт» та Лікарнею, були взяті колишнім керівником закладу - головним лікарем Амаляном В.А. (звільнений з посади 09.11.2013 на підставі наказу МОЗ України у зв'язку із закінченням терміну дії контракту № 66709.11.2013) без затвердження відповідних змін до кошторису та паспорту бюджетної програми.

Тобто, оскаржуваний пункт Договору породжує для позивача-2 зобов'язання зі сплати штрафних санкцій, видатки на оплату яких не передбачені кошторисом та планом бюджетних асигнувань бюджетної установи - Лікарні.

Також, як вбачається із довідки Лікарні від 07.10.2014 № 01-56-514 (том 1, а.с. 30) головний лікар Амалян В.А. не звертався до МОЗ України для здійснення відповідних розрахунків видатків на сплату штрафних санкцій та внесення відповідних змін до кошторису.

Водночас, за змістом Бюджетного кодексу України право на вчинення бюджетних зобов'язань належить розпоряднику бюджетних коштів.

Однак, незважаючи на те, що розпорядником бюджетних коштів Лікарні є МОЗ України, Додаток № 3 до Договору, яким останній було доповнено пунктом 6.5., було укладено без відома та участі зазначеного міністерства. Доказів протилежного суду не надано.

Посилання скаржника на законність пункту 6.5. Договору з огляду на те, що відповідно до Статуту позивача-2 джерелами формування майна закладу є не тільки кошти Державного бюджету, а й власні надходження та інші джерела, не заборонені законодавством, не приймаються судом до уваги з огляду на наступне.

Пунктом 15 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України визначено, що власні надходження бюджетних установ - це кошти, отримані в установленому порядку бюджетними установами як плата за надання послуг, виконання робіт, гранти, дарунки та благодійні внески, а також кошти від реалізації в установленому порядку продукції чи майна та іншої діяльності.

Відповідно до частини 1 статті 13 Бюджетного кодексу України бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 13 Бюджетного кодексу України, власні надходження бюджетних установ є складовою частиною доходів спеціального фонду.

Частиною 4 статті 13 Бюджетного кодексу України визначено, що власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.

Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням частини дев'ятої статті 51 Бюджетного кодексу України) на: покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи); організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи); утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи); ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних цінностей, покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи); господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи); організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3 другої групи); виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи).

Водночас, частинами 8 і 9 статті 51 Бюджетного кодексу України встановлено особливості здійснення окремих видатків бюджету за рахунок власних надходжень бюджетних установ.

Так, частиною 8 статті 51 Бюджетного кодексу України визначено, що якщо фактичний обсяг власних надходжень за спеціальним фондом кошторису бюджетної установи менший від планових показників, врахованих у спеціальному фонді її кошторису, розпорядник бюджетних коштів зобов'язаний до закінчення бюджетного періоду внести зміни до спеціального фонду кошторису щодо зменшення власних надходжень і видатків з урахуванням очікуваного виконання спеціального фонду кошторису у відповідному бюджетному періоді. Розпорядники бюджетних коштів упорядковують бюджетні зобов'язання з урахуванням внесених змін до спеціального фонду кошторису.

Відповідно до частини 9 статті 51 Бюджетного кодексу України, якщо обсяги власних надходжень бюджетних установ перевищують відповідні витрати, затверджені законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), розпорядник бюджетних коштів передбачає спрямування таких надпланових обсягів у першу чергу на погашення заборгованості з оплати праці, нарахувань на заробітну плату, стипендій, комунальних послуг та енергоносіїв.

Якщо такої заборгованості немає, розпорядник бюджетних коштів спрямовує 50 відсотків коштів на заходи, що здійснюються за рахунок відповідних надходжень, і 50 відсотків коштів - на заходи, необхідні для виконання основних функцій, але не забезпечені коштами загального фонду бюджету за відповідною бюджетною програмою.

У такому разі розпорядник бюджетних коштів здійснює перерозподіл обсягів узятих бюджетних зобов'язань за загальним фондом бюджету для проведення видатків за цими зобов'язаннями із спеціального фонду бюджету.

Також, слід зазначити, що відповідно до частини 9 статті 13 Кодексу створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається. Відкриття позабюджетних рахунків для розміщення бюджетних коштів (включаючи власні надходження бюджетних установ) органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами забороняється, крім випадку, передбаченого частиною восьмою статті 16 цього Кодексу, а також крім розміщення закордонними дипломатичними установами України бюджетних коштів на поточних рахунках іноземних банків у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, та розміщення вищими і професійно-технічними навчальними закладами на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право.

Таким чином, із системного аналізу вищенаведених норм законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки власні надходження бюджетних установ є складовою частиною доходів спеціального фонду бюджету, то вони в розумінні пункту 11 статті 2 Бюджетного кодексу України є бюджетними коштами.

Отже, незалежно від того, що Статутом позивача-2 джерелами його надходжень визначено як кошти державного бюджету, так і власні надходження закладу, фактично здійснення грошових зобов'язань позивач-2 виконує за рахунок бюджетних коштів.

Таким чином, Державний заклад «Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України» перед укладенням Додаткової угоди № 3 до Договору не звертався до МОЗ України для погодження здійснення відповідних розрахунків видатків на сплату штрафних санкцій за таким Договором та внесення відповідних змін до кошторису; зобов'язання щодо сплати штрафних санкцій (видатки Державного бюджету) відповідно до Додаткової угоди № 3 до Договору, укладеної між позивачем-2 та відповідачем, були взяті без затвердження відповідного кошторису та паспорту бюджетної програми, а отже без відповідних бюджетних асигнувань та з перевищенням повноважень з боку колишнього керівника закладу.

З огляду на вищевикладене, положення пункту 6.5. Договору є неправомірними, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства та внесені до Договору керівником закладу із перевищенням наданих йому повноважень, без згоди МОЗ України, а тому підлягає визнанню недійсним на підставі статті 215 Цивільного кодексу України.

Посилання відповідача на правову позицію Вищого господарського суду України у справі № 914/3188/14 та Верховного суду України у справі № 3-28гс12, як аналогічну обставинам даної справи та відповідно якої відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність позивача-2 і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, не приймаються судом до уваги, оскільки предметом спору у вказаних справах є стягнення заборгованості за чинними договорами, тоді як предметом спору справі № 910/21994/14 є визнання недійсним пункту 6.5. Договору з підстав його невідповідності вимогам чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на вищевикладене, заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає рішення суду у даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Комстарт» є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комстарт» на рішення Господарського суду міста Києва від 26.11.2014 у справі № 910/21994/14 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 26.11.2014 у справі № 910/21994/14 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/21994/14 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді Б.В. Отрюх

А.І. Тищенко