Постанова

від 19.03.2015 по справі 910/21994/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2015 року Справа № 910/21994/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяРогач Л.І., суддіФролова Г.М., Яценко О.В. розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Комстарт" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 року у справі№ 910/21994/14 господарського судуміста Києва за позовомЗаступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі: Міністерства охорони здоров'я України, Державного закладу "Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України" доТовариства з обмеженою відповідальністю "Комстарт" провизнання недійсним пункту договору

В засіданні взяли участь представники:

- прокуратури:Боднарчук В.М. посвідчення № 023013 від 22.11.2013 року - позивачів:МОЗ України: не з'явився, ДЗ "Всеукраїнський клінічний медико- реабілітаційний центр МОЗ України": Калер Т.І. дов. № 01-58-655 від 05.01.2015 року - відповідача:Дев'ятко О.Г. дов. б/н від 24.04.2014 року

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурор міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України та Державного закладу "Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України" звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Комстарт" (далі за текстом - ТОВ "Комстарт") про визнання недійсним пункту договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.11.2014 року у справі № 910/21994/14 позовні вимоги заступника прокурора міста Києва задоволено: визнано недійсним пункт 6.5. Договору про надання платних медичних послуг від 04.04.2012 року № 76, укладеного між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України, правонаступником якої є Державний заклад "Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України" та ТОВ "Комстарт", яким його було доповнено згідно з Додатком № 3 від 05.11.2013 року.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ТОВ "Комстарт" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду міста Києва від 26.11.2014 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 року у справі № 910/21994/14 апеляційну скаргу ТОВ "Комстарт" залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 26.11.2014 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами, ТОВ "Комстарт" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 26.11.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 року у справі № 910/21994/14 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, аргументуючи порушення норм права, зокрема, ст. 48 Бюджетного кодексу України, ст. 193, 231 Господарського кодексу України, ст. ст. 203, 215, 526, 549, 611 Цивільного кодексу України.

Ухвалою від 05.03.2015 року колегії суддів Вищого господарського суду України у складі головуючого - Ходаківської І.П., суддів - Фролової Г.М., Яценко О.В. (доповідач) касаційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю "Комстарт" прийнята до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на 19.03.2015 року.

Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 17.03.2015 року № 03-05/389 для розгляду касаційної скарги у справі № 910/21994/14, у зв'язку з перебуванням у відпустці судді Ходаківської І.П., сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Рогач Л.І., судді Фролова Г.М., Яценко О.В. (доповідач).

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Положеннями ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.04.2012 Клінічна лікарня нафтопереробної промисловості України, (правонаступником якої є Державний заклад "Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України"), в особі головного лікаря Амаляна В.А., як виконавець, та ТОВ "Комстарт" в особі директора Попова П.П., як замовник, уклали Договір про надання платних медичних послуг № 76 (далі, Договір), відповідно до п. 1.1. якого виконавець зобов'язався надавати фізичним особам, що потребують медичного обстеження у відповідності до комплексів обстеження, зазначених у Додатку до даного Договору послуги з охорони здоров'я на платній основі, а замовник зобов'язався їх сплачувати на умовах і в строк, визначені цим Договором.

Пунктом 1.2. Договору сторони погодили, що вид, вартість, кількість та строки надання медичних послуг зазначаються у відповідній документації (рахунках, актах, медичній документації тощо), або окремих додатках до цього Договору, що є його невід'ємною частиною.

Відповідно до п. 6.1. Договору, останній укладений на невизначений термін. Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до його припинення, а щодо фінансових зобов'язань - до повного їх виконання.

Положеннями п. 6.2. Договору сторони передбачили, що кожен із них може припинити договірні відносини достроково на умовах, передбачених чинним законодавством України та цим Договором. У випадку прийняття рішення про повне або часткове припинення Договору з будь-яких причин відповідна сторона зобов'язується письмово повідомити про це іншу сторону якомога швидше, але не пізніше, ніж за місяць до припинення дії Договору.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 04.04.2012 року між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України в особі головного лікаря Амаляна В.А., та ТОВ "Комстарт" в особі директора Попова П.П., було укладено Додаток № 1 до Договору надання платних медичних послуг № 76 від 04.04.2012 року, яким узгоджено комплекси обстеження при наданні медичних послуг.

04.04.2012 року сторонами, також, було укладено Додаток № 2 до Договору надання платних медичних послуг, яким узгоджено вартість медичних послуг виконавця.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 05.11.2013 року між Клінічною лікарнею нафтопереробної промисловості України в особі головного лікаря Амаляна В.А., та ТОВ "Комстарт" в особі директора Попова П.П., було укладено Додаток № 3 до Договору надання платних медичних послуг № 76 від 04.04.2012 року, яким сторони виклали пункт 6.1. Договору в редакції: "Цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 05 листопада 2015 року, а щодо фінансових зобов'язань - до повного їх виконання".

Положення п. 6.2. Договору сторони виклали в редакції: "Договір автоматично вважається подовженим на термін у 2 (два) роки у разі, якщо жодна із сторін не виявила бажання припинити дію Договору з належним повідомленням про це іншої сторони у письмовій формі за, щонайменше, 2 (два) місці до закінчення терміну дії договору".

Також, судами встановлено, що вказаним Додатком № 3 сторони доповнили Розділ 6 Договору п. 6.5., згідно з яким у випадку дострокового припинення дії Договору з ініціативи виконавця, виконавець сплачує замовнику штраф, розмір якого розраховується як 20 000, 00 грн. (двадцять тисяч грн. 00 коп.) за кожен місяць від дати дострокового припинення дії Договору до дати, визначеної відповідно до пункту 6.1. Договору. Такий штраф сплачується виконавцем на користь замовника протягом 10 (десяти) календарних днів з дати дострокового припинення дії Договору.

Позовні вимоги про те, що п. 6.5. Договору суперечить положенням чинного законодавства, мотивовані тим, що оскільки фактично діями щодо доповнення вказаним пунктом умов укладеного між позивачем-2 та відповідачем Договору, для позивача-2 було створено грошові зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань, а відтак, зазначений пункт має бути визнаний недійсним.

Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України), згідно Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 467 (далі, Положення), - є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, формуванні державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Згідно пп. 12 п. 4 Положення МОЗ України утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, у тому числі медичні заклади, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України

Відповідно до пп. 13 п. 4 Положення, МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань виконує у межах своїх повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.10.2012 року затверджено статут Державного закладу "Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України".

Згідно п. 1.2. вказаного вище Статуту уповноваженим органом управління закладу є Міністерство охорони здоров'я України.

Положенням п. п. 4.2., 4.10. Статуту закріплено, що Лікарня є бюджетною неприбутковою установою. Лікарня здійснює свою діяльність відповідно до кошторису, затвердженого Уповноваженим органом управління.

Відповідно до п. 8.3., 8.61. Статуту джерелами формування майна позивача-2 є кошти державного бюджету; власні надходження закладу. Фінансування діяльності закладу здійснюється за рахунок Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законодавством України. Обсяги бюджетних асигнувань встановлюються відповідно до затверджених кошторисів доходів і видатків.

Отже, судами вірно встановлено, що Лікарня є юридичною особою публічного права, бюджетною неприбутковою установою, що фінансується за рахунок Державного бюджету України відповідно до затверджених кошторисів доходів і видатків. Водночас, головним розпорядником бюджетних коштів Лікарні є МОЗ України.

За приписами ст. 67 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Відповідно до ст. 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Згідно п. 7 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Розпорядник бюджетних коштів - це бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення витрат бюджету (п. 47 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Одержувач бюджетних коштів - це суб'єкт господарювання, громадська чи інша організація, яка не має статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання кошти бюджету (п. 38 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями.

Положеннями ч. 1 ст. 23 Бюджетного кодексу України передбачено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет чи рішенням про місцевий бюджет у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів; щодо завдань (проектів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.

Частиною 3 ст. 48 Бюджетного кодексу України закріплено, що розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов'язання та не утворюється бюджетна заборгованість.

Відповідно до ч. 4 ст. 48 Бюджетного кодексу України зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.

Вимоги фізичних і юридичних осіб щодо відшкодування збитків та/або шкоди за зобов'язаннями, взятими розпорядниками бюджетних коштів без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), стягуються з осіб, винних у взятті таких зобов'язань, у судовому порядку.

Судами встановлено, що зобов'язання щодо сплати штрафних санкцій відповідно до п. 1.3. додатку № 3 до Договору, укладеного між ТОВ "Комстарт" та Лікарнею, були взяті колишнім керівником закладу - головним лікарем Амаляном В.А. (звільнений з посади 09.11.2013 на підставі наказу МОЗ України у зв'язку із закінченням терміну дії контракту № 66709.11.2013) без затвердження відповідних змін до кошторису та паспорту бюджетної програми.

Обґрунтованим є висновок судів про те, що оскаржуваний пункт Договору породжує для позивача-2 зобов'язання зі сплати штрафних санкцій, видатки на оплату яких не передбачені кошторисом та планом бюджетних асигнувань бюджетної установи - Лікарні.

Крім того, як досліджено судами, згідно довідки Лікарні від 07.10.2014 № 01-56-514 головний лікар Амалян В.А. не звертався до МОЗ України для здійснення відповідних розрахунків видатків на сплату штрафних санкцій та внесення відповідних змін до кошторису.

В той же час, як вірно зазначено судами, за змістом Бюджетного кодексу України, право на вчинення бюджетних зобов'язань належить розпоряднику бюджетних коштів, однак, незважаючи на те, що розпорядником бюджетних коштів Лікарні є МОЗ України, Додаток № 3 до Договору, яким останній було доповнено пунктом 6.5., було укладено без відома та участі зазначеного міністерства.

Необґрунтованими є доводи скаржника на законність п. 6.5. Договору, оскільки відповідно до Статуту позивача-2 джерелами формування майна закладу є не тільки кошти Державного бюджету, а й власні надходження та інші джерела, не заборонені законодавством з огляду на наступне.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України власні надходження бюджетних установ - це кошти, отримані в установленому порядку бюджетними установами як плата за надання послуг, виконання робіт, гранти, дарунки та благодійні внески, а також кошти від реалізації в установленому порядку продукції чи майна та іншої діяльності.

Згідно ч. 1 ст. 13 Бюджетного кодексу України бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

Положеннями п. 1 ч. 3 ст. 13 Бюджетного кодексу України передбачено, що власні надходження бюджетних установ є складовою частиною доходів спеціального фонду.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Бюджетного кодексу України власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.

Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням частини дев'ятої статті 51 Бюджетного кодексу України) на: покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи); організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи); утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи); ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних цінностей, покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи); господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи); організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3 другої групи); виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи).

Положеннями ч. ч. 8 і 9 ст. 51 Бюджетного кодексу України закріплено особливості здійснення окремих видатків бюджету за рахунок власних надходжень бюджетних установ.

Відповідно до ч. 8 ст. 51 Бюджетного кодексу України якщо фактичний обсяг власних надходжень за спеціальним фондом кошторису бюджетної установи менший від планових показників, врахованих у спеціальному фонді її кошторису, розпорядник бюджетних коштів зобов'язаний до закінчення бюджетного періоду внести зміни до спеціального фонду кошторису щодо зменшення власних надходжень і видатків з урахуванням очікуваного виконання спеціального фонду кошторису у відповідному бюджетному періоді. Розпорядники бюджетних коштів упорядковують бюджетні зобов'язання з урахуванням внесених змін до спеціального фонду кошторису.

Згідно ч. 9 ст. 51 Бюджетного кодексу України якщо обсяги власних надходжень бюджетних установ перевищують відповідні витрати, затверджені законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), розпорядник бюджетних коштів передбачає спрямування таких надпланових обсягів у першу чергу на погашення заборгованості з оплати праці, нарахувань на заробітну плату, стипендій, комунальних послуг та енергоносіїв.

Якщо такої заборгованості немає, розпорядник бюджетних коштів спрямовує 50 відсотків коштів на заходи, що здійснюються за рахунок відповідних надходжень, і 50 відсотків коштів - на заходи, необхідні для виконання основних функцій, але не забезпечені коштами загального фонду бюджету за відповідною бюджетною програмою.

У такому разі розпорядник бюджетних коштів здійснює перерозподіл обсягів узятих бюджетних зобов'язань за загальним фондом бюджету для проведення видатків за цими зобов'язаннями із спеціального фонду бюджету.

Крім того, відповідно до ч. 9 ст. 13 Бюджетного кодексу України створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається. Відкриття позабюджетних рахунків для розміщення бюджетних коштів (включаючи власні надходження бюджетних установ) органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами забороняється, крім випадку, передбаченого частиною восьмою статті 16 цього Кодексу, а також крім розміщення закордонними дипломатичними установами України бюджетних коштів на поточних рахунках іноземних банків у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, та розміщення вищими і професійно-технічними навчальними закладами на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право.

За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції, враховуючи наведені норм законодавства, погоджується з висновком судів про те, що оскільки власні надходження бюджетних установ є складовою частиною доходів спеціального фонду бюджету, то вони в розумінні п. 11 ст. 2 Бюджетного кодексу України є бюджетними коштами, а тому незалежно від того, що Статутом позивача-2 джерелами його надходжень визначено як кошти державного бюджету, так і власні надходження закладу, фактично здійснення грошових зобов'язань позивач-2 виконує за рахунок бюджетних коштів.

Отже, як встановлено судами Державний заклад "Всеукраїнський клінічний медико-реабілітаційний центр Міністерства охорони здоров'я України" перед укладенням Додаткової угоди № 3 до Договору не звертався до МОЗ України для погодження здійснення відповідних розрахунків видатків на сплату штрафних санкцій за таким Договором та внесення відповідних змін до кошторису; зобов'язання щодо сплати штрафних санкцій (видатки Державного бюджету) відповідно до Додаткової угоди № 3 до Договору, укладеної між позивачем-2 та відповідачем, були взяті без затвердження відповідного кошторису та паспорту бюджетної програми, а отже без відповідних бюджетних асигнувань та з перевищенням повноважень з боку колишнього керівника закладу.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком місцевого та апеляційного господарських судів про те, що положення п. 6.5. Договору є неправомірними, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства та внесені до Договору керівником закладу із перевищенням наданих йому повноважень, без згоди МОЗ України, а тому підлягає визнанню недійсним на підставі статті 215 Цивільного кодексу України.

Необґрунтованими є посилання скаржника на позицію Верховного суду України у справі № 3-28цс12 з огляду на те, що предметом спору у вказаних справах є стягнення заборгованості за чинними договорами, тоді як предметом спору у даній справі є визнання недійсним пункту Договору з підстав його невідповідності вимогам чинного законодавства.

Всі інші доводи скаржника не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, яким вже було надано оцінку судами попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи місцевим та апеляційним господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, господарськими судами вірно застосовані норми права, а доводи скаржників не спростовують законності прийнятих у справі судових актів.

Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Комстарт" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 року у справі № 910/21994/14 залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 року у справі № 910/21994/14 залишити без змін.

Головуючий суддяЛ.І. Рогач СуддіГ.М. Фролова О.В. Яценко