Рішення

від 26.02.2015 по справі 359/4298/14

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 359/4298/14 Головуючий у І інстанції Борець Є. О. Провадження № 22-ц/780/652/15 Доповідач у 2 інстанції Савченко Категорія 46 26.02.2015

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

26 лютого 2015 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Воробйової Н.С., Березовенко Р.В.

при секретарі Токар Т.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 представника відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2014 року у справі за позовом заступника Бориспільського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі головного управління Держземагентства у Київській області до Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним розпоряджень органу виконавчої влади, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння на користь держави,-

в с т а н о в и л а:

У травні 2014 року заступник Бориспільського міжрайонного прокурора звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держземагенства у Київській області із вказаним вище позовом, який надалі доповнив і мотивував тим, що в ході перевірки прокуратурою виявлено факт порушення вимог закону при виділенні у власність ОСОБА_5 земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства загальною площею 38 га на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. Посилався, що вказана земельна ділянка належала ОСОБА_5 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії IV-КВ № 046273 від 18 жовтня 1999 року і була набута наступним чином. Частина ділянки площею 8,9 га була приватизована ОСОБА_5 безоплатно відповідно до рішення Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року, а частина ділянки площею 29,1 га була придбана ОСОБА_5 у сільської ради за договором купівлі-продажу від 30 вересня 1999 року відповідно до рішення Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року.

Вказував, передача у власність ОСОБА_5 земельної ділянки відбулася з порушенням вимог чинного законодавста. Зокрема в ході перевірки у квітні 2014 року встановлено, що 13 липня 1999 року Гнідинська сільська рада не розглядала питання про передачу земельних ділянок у власність ОСОБА_5, жодне рішення № 7 з цього приводу радою не приймалось, в архіві як і в самій раді таке рішення відсутнє. Наведене є грубим порушенням вимог закону, зокрема статей 17,18 ЗК України 1990 року і свідчить про відсутність у Гнідинської сільської ради волевиявлення, спрямованого на передачу земельних ділянок у власність ОСОБА_5

Зазначав, що в послідуючому ОСОБА_5 провів відчуження спірної ділянки площею 38 га на підставі договору міни від 20 листопада 2003 року відповідачці ОСОБА_3, яка 5 грудня 2003 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 026774. Розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації № 1495 від 1 грудня 2006 року цільове призначення спірної земельної ділянки для ведення фермерського господарства було змінено на ведення особистого селянського господарства. На підставі цього розпорядження органу виконавчої влади Бориспільський районний відділ земельних ресурсів 18 грудня 2006 року видав ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №706823. У такий спосіб ОСОБА_3 набула право власності на земельну ділянку площею 38 га з цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства.

В подальшому відповідно до заяви ОСОБА_3 від 29 червня 2011 року спірна земельна ділянка була поділена на чотири ділянкию, а саме: площею 0,4429 га (кадастровий номер 3220882600:04:002:1067), площею 0,3549 га (кадастровий номер 3220882600:04:002:1068), площею 0,63 га (кадастровий номер 3220882600:04:003:0088) та площею 37,0194 га (кадастровий номер 3220882600:04:003:0089). 28 грудня 2011 року управління Держкомзему у Бориспільському районі видало ОСОБА_3 чотири державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯМ №089918 - 089920 та серії ЯМ №335018. 9 жовтня 2013 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 4 договори дарування земельних ділянок, за якими вона подарувала ОСОБА_4 вказані земельні ділянки площею 0,4429 га, площею 0,3549 га, площею 0,63 га та площею 37,0194 га. Вважає, що укладені між відповідачами договір купівлі-продажу, договір міни та договори дарування, а також отримані ними державні акти на землю слід визнати недійсними, як вчинені з порушенням вимог чинного законодавства.

У зв'язку з наведеним, просив визнати недійсними рішення Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року про передачу у приватну власність ОСОБА_5 безоплатно земельної ділянки площею 8,9 га та за плату земельної ділянки площею 29,1 га для ведення селянського (фермерського) господарства; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 30 вересня 1999 року між Гнідинською сільською радою та ОСОБА_5; визнати недійсним державний акт на право на право приватної власності на землю серії IV-КВ №046273, виданий 28 жовтня 1999 року ОСОБА_5; визнати недійсним договір міни земельної ділянки, укладений 20 листопада 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ №026774, виданий 5 грудня 2003 року ОСОБА_3; визнати недійсним розпорядження Бориспільської райдержадміністрації № 1495 від 1 грудня 2006 року; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №706823, виданий 18 грудня 2006 року ОСОБА_3; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯМ №089918 - 089920 та серії ЯМ №335018, видані 28 грудня 2011 року ОСОБА_3; визнати недійсними договори дарування земельних ділянок, укладені 9 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області земельні ділянки площею 0,4429 га (кадастровий номер 3220882600:04:002:1067), площею 0,3549 га (кадастровий номер 3220882600:04:002:1068), площею 0,63 га (кадастровий номер 3220882600:04:003:0088) та площею 37,0194 га (кадастровий номер 3220882600:04:003:0089) з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташовані на території Гнідинської сільської ради.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2014 року позов прокурора задоволено у повному обсязі.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 представники відповідачів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову прокурора, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального і процесуального права. Скаргу мотивують тим, що висновок суду про відсутність рішення Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року грунтується на припущенні. Крім того, оскаржуване рішення суду суперечить практиці Європейського суду з прав людини у питаннях дотримання принципів верховенства парва та справедливого балансу між інтересами суспільства і правом особи на мирне володіння майном. Суд у рішенні самостійно визначив правові підстави вимог в частині визнання недійсними догворів міни та дарування, що є порушенням правил диспозитивності, визначених ст.11 ЦПК України. Суд дійшов помилкового висновку про те, що прокурором не пропущено строк позовної давності і безпідставно не застосував цей строк. Судом порушено встановлений порядок дослідження доказів.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 представник відповідачів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримав, просив скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2014 року з наведених у скарзі підстав та ухвалити нове, яким відмовити прокурору у позові.

Представник ОСОБА_4 адвокат ОСОБА_6 апеляційну скаргу підтримала, просила скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2014 року.

Прокурор в суді апеляційної інстанції апеляційну скаргу не визнав, проти її задоволення заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції.

Інші учасники справи належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток, до суду не з'явилися, їх неявка відповідно до ст.305 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд в тому числі вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що у користуванні відповідача ОСОБА_5 на підставі державного акта на право постійного користування землею серія ІІІ-КВ № 007823, виданого 23 липня 1999 року Гнідинською сільською радою перебувала земельна ділянка площею 38 га для ведення селянського (фермерського) господарства, що розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

30 вересня 1999 року між Гнідинською сільською радою і відповідачем ОСОБА_5 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким сільська рада продала ОСОБА_5 частину вказаної земельної ділянки площею 29,1 га з цільовим призначенням для ведення селянського (фермерського) господарства.

18 жовтня 1999 року Гнідинська сільська рада видала ОСОБА_5 державний акт на право приватної власності на землю серії IV-КВ № 046273 на земельну ділянку площею 38 га для ведення фермерського господарства, що розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

В тексті державного акту вказано, що він виданий як на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 1999 року, так і на підставі рішення Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки (т.1 а.с.40).

В матерілах справи містяться копії двох рішень Гнідинської сільської ради під тим же номером і датою винесення, а саме № 7 від 13 липня 1999 року. За одним із рішень частина земельної ділянки для фермерського господарства, яка перебувала у користуванні ОСОБА_5, площею 8,9 га передана у власність останньому безоплатно, а за іншим -частина ділянки площею, 29,1 га передана у власність за плату шляхом укладення договору купівлі-продажу.

Також судом встановлено, що питання про безоплатну та оплатну передачу земельних ділянок площею 8,9 га та 29,1 га у власність ОСОБА_5 на пленарному засіданні Гнідинської сільської ради 13 липня 1999 року не розглядалось, жодне рішення № 7 з цього приводу не приймалося, що стверджуєтьсязмістом протоколу пленарного засідання Гнідинської сільської ради від 13 липня 1999 року та листом Гнідинського сільського голови від 28 квітня 2014 року.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що відповідач ОСОБА_5 набув права власності на спірну земельну ділянку неправомірно, всупереч вимогам закону, у зв'язку з чим державний акт серії IV-КВ № 046273 слід визнати недійсним з метою захисту прав держави на землю.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Згідно частин 1 і 3 ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянко. Захист прав громадян таюридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно частин 5-7 ст.17 ЗК України 1990 року (був чинним на час передачі спірної ділянки у власність) передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства у розмірі згідно з ст.52 цього Кодексу. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення.

Згідно частин 1 і 2 ст.18 ЗК України 1990 року придбання громадянами у місцевих Рад народних депутатів земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад площу, що передається безплатно, провадиться за плату в порядку, передбаченому ст.17 цього Кодексу. Рішення відповідної Ради народних депутатів з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки з посвідченням у нотаріальному порядку.

За змістом вказаних норм передача земельної ділянки у власність безоплатно чи за плату відбувається виключно на підставі рішення відповідної місцевої ради, після розгляду даного питання на сесії ради і голосування депутатів з цього питання, яке б відображало їх волевиявлення.

Поскільки судом першої інстанції встановлено, що питання про передачу ділянки площею 38 га у власність відповідачу ОСОБА_5 як безоплатно так і оплатно на сесії Гнідинської сільської ради не розглядалося, то відповідно державний акт на спірну земельну ділянку, виданий відповідачу з порушенням вищевказаних вимог закону і суд обгрунтовано визнав його недійсним.

Також суд правильно визнав недійсним договір купівлі-продажу від 30 вересня 1999 року, укладений між Гнідинською сільською радою і відповідачем ОСОБА_5, бо встановлені законом підстави для його укладення, а саме відповідне рішення щодо продажу ділянки сільською радою не приймалося.

Така позиція відповідає вимогам ст.48 ЦК УРСР, чинної у період укладення договору купівлі-продажу, згідно якої недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

В той же час колегія суддів не може погодитися із висновком суду про визнання недійсними рішень Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року, бо даний висновок суду суперечить іншим висновкам суду про те, що такі рішення сільською радою не приймалися. Поскільки оспорювані прокурором рішення сільської ради не приймалися і як юридичні факти не існують і відповідно не породжують ніяких прав та обов'язків, то підстави для визнання недійсними цих рішень відсутні.

Також, судом першої інстанції встановлено, що в послідуючому ОСОБА_5 провів відчуження спірної ділянки площею 38 га на підставі договору міни від 20 листопада 2003 року відповідачці ОСОБА_3, яка 5 грудня 2003 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 026774.

Розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації № 1495 від 1 грудня 2006 року цільове призначення спірної земельної ділянки «для ведення фермерського господарства» було змінено на «для ведення особистого селянського господарства» і ОСОБА_3 18 грудня 2006 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №706823.

В подальшому на підставі заяви ОСОБА_3 спірна земельна ділянка була поділена на чотири ділянки: площею 0,4429 га (кадастровий номер 3220882600:04:002:1067), площею 0,3549 га (кадастровий номер 3220882600:04:002:1068), площею 0,63 га (кадастровий номер 3220882600:04:003:0088) та площею 37,0194 га (кадастровий номер 3220882600:04:003:0089), на які ОСОБА_3 отримала чотири державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯМ №089918 - 089920 та серії ЯМ №335018.

9 жовтня 2013 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 чотири договори дарування земельних ділянок, за якими вона подарувала ОСОБА_4 вказані чотири земельні ділянки площею 0,4429 га, площею 0,3549 га, площею 0,63 га та площею 37,0194 га.

Задовольняючи позов прокурора, суд з огляду на незаконність набуття ОСОБА_5 права власності на спірну ділянку, визнав недійсними всі наступні правочини, щодо розпорядження цією ділянкою та видані на їх підставі державні акти, а також розпорядження органу державної влади щодо зміни цільового призначення ділянки та витребував землю із незаконного володіння ОСОБА_4 на користь держави.

Колегія суддів погоджується із рішенням суду в частині визнання недійсним розпорядження органу влади щодо зміни цільового призначення ділянки, визнання недійсними виданих на його підставі державних актів та витребування ділянки на користь держави, вважає його законним і обгрунтованим.

Проте, колегія суддів не може погодитися з висновками суду в частині визнання недійсними укладених між сторонами правочинів (договору міни земельної ділянки від 20 листопада 2003 року та чотирьох договорів дарування ділянок від 9 жовтня 2013 року), та виданого ОСОБА_3 на підставі договору міни державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ № 026774, поскільки суд першої інстанції у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та відповідністю вимогам закону обраного прокурором способу захисту прав держави.

Оспорювані прокурором договір міни та договори дарування укладалися як в період дії ЦК УРСР 1963 року так і в період дії ЦК України 2003 року.

Відповідно до положень ст.48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

За положеннями ст.ст.203,215,216 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороніу натурі все, що вона одержала на виконання цього правочин, а в разі неможливості такого повернення, відшкодувати вартість одержаного.

Разом із тим, згідно із ст.ст.144,145 ЦК УРСР, яка кореспондується із ст.388 ЦК України власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Однак, якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем вказаних ділянок. Доказів зворотнього прокурором не надано. Питання, які пов'язані із припиненням права власності добросовісного набувача на придбане майно врегульовані статтями 330, 388 ЦК України, які встановлюють вичерпний перелік підстав, за наявності яких, придбане добросовісним набувачем майно не переходить у його власність і може бути витребуване у нього. Тобто способом захисту прав в такому випадку є вимоги про витребування майна від добросовісного набувача.

Відповідно до ро'яснень викладених у п.22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», згідно яких якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК. У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Задовольняючи вимоги, та вважаючи за можливе захистити інтереси держави шляхом визнання недійсними правочинів із застосування наслідків їх недійсності, суд на зазначені положення закону уваги не звернув, не врахував, що держава, в інтересах якої прокурор подав позов, не є учасником правочинів щодо відчуження спірної земельної ділянки, укладених між ОСОБА_5 і ОСОБА_3, а пізніше між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, а тому обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону, бо земельні ділянки не підлягають поверненню державі за недійсним правочином, учасником якого держава не є.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що захист держави відповідно до позовних вимог та вимог закону необхідно здійснювати шляхом витребування майна у набувача шляхом пред`явлення віндикаційного позову відповідно до ст.388 ЦК України, який судом розглянутий і задоволений.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсними договору міни земельної ділянки, укладеного 20 листопада 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, виданого ОСОБА_3 на підставі договору міни державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ № 026774 від 5 грудня 2003 року, а також чотирьох договорів дарування земельних ділянок, укладених 9 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині.

Доводи апеляційної скарги щодо хибності висновків суду про те, що Гнідинська сільська рада не приймала оскаржуваних рішень від 13 липня 1999 року та грунтування таких висновків суду лише на припущеннях необгрунтовані і спростовуються матеріалами справи, в яких міститься копія протоколу пленарного засідання Гнідинської сільської ради від 13 липня 1999 року та прийнятих на ній рішень, з якого вбачається, що питання про передачу ОСОБА_5 у власність земельних ділянок як оплатно, так і безоплатно не розглядалося і рішення з цього приводу не приймалося (т.1 а.с.12-19). Ці ж обставини підтверджується листом Гнідинської сільської ради від 28 квітня 2014 року.

Доводи апелянта про те, що рішення суду суперечить практиці Європейського суду з прав людини у питаннях дотримання принципів верховенства права та справедливого балансу між інтересами суспільства та правом особи на мирне володіння майном необгрунтовані. При цьому колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Зокрема, практика Європейського суду з прав людини зводиться до того, що особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення. Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

У справі «Федоренко проти України», на рішення Європейського суду з прав людини від 1 червня 2006 року на яку посилаються апелянти, встановлено такі обставини. 9 квітня 1997 року заявник продав свій будинок Головному управлінню юстиції в Кіровоградській області. Згідно з договором купівлі-продажу продавець мав виплатити за будинок кошти в розмірі 35 000 грн. в два етапи: 5 та 30 000 грн. відповідно 1 травня та 1 вересня 1997 року. У договорі також зазначалося: «У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17 000 доларів США». В подальшому покупець своєчасно розрахунку за придбаний будинок не провів, а тим часом курс гривні відносно долара США значно знизився, у зв'язку з чим, на думку заявника, він втратив приблизно 6 553 долари США. Зважаючи на такі обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявник мав щонайменше «законні сподівання» на дохід відповідно до пункту договору про доларовий еквівалент суми в гривні, і це сподівання може вважатися «майном» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд з прав людини також констатував, що дії управління юстиції можна розцінити як такі, що звели нанівець «законні сподівання» заявника за договором і позбавили його, зокрема, умови, на яку він погодився під час укладання договору. За таких обставин Європейський суд зробив висновок, що в цій справі мало місце непропорційне втручання в мирне володіння своїм майном, а отже було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства», на рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року у якій також послалися апелянти, заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження. Застосовуючи положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з прав людини вказав, що зЗаявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди. Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності. Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат. За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Однак у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Так, як зазначав прокурор, відповідач ОСОБА_5 набув право власності на земельну ділянку незаконно, адже та була передана йому у власність без винесення сільською радою відповідного рішення, що є обов'язковим згідно закону. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну та оплатну передачу земельної ділянки та повернення її у власність держави.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення). Отже, обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та даної справи істотно різняться і тому суд першої інстанції обгрунтовано не взяв їх до уваги.

Твердження апелянтів про те, що суд в оскаржуваному рішенні не навів мотивів, з яких відхилив таку практику, суперечать змісту судового рішення, в якому суд навів як конкретні справи Європейського суду з прав людини, так і мотиви чому він вважає, що підстави для застосування практики у цих справах відсутні.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом вимог диспозитивності цивільного судочинства, поскільки суд самостійно визначив норми закону, які слід застосовувати при вирішенні спору в частині визнання недійсними правочину. Відповідно до ст.119 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст.ст. 31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону суд вправі застосувати норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.

Колегія суддів не приймає до уваги як необгрунтовані доводи апеляційної скарги про те, що прокурором пропущено строки позовної давності, поскільки судом першої інстанції встановлено, що порушення закону при передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_5 виявлене прокурором лише у квітні 2014 року.

Згідно ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із ч.2 ст.45 ЦПК України прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

За змістом ч.1 ст.46 ЦПК України органи, які відповідно до ст.45 цього Кодексу, звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють.

Отже, норми, установлені ч.1 ст.261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів; перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.

Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 квітня 2012 року при розгляді справи № 6-15350вов10, предметом якої був спір про визнання незаконними рішень, державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок за позовом прокурора. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності у спорах за позовами прокурора в інтересах держави починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.

Доводи апеляційної скарги про порушення порядку дослідження доказів надумані і безпідставні. Суд вислухав учасників процессу та дослідив усі надані сторонами докази у передбаченому цивільним процесуальним законодавством порядку. Як вище вказувалося суд в тому числі дав оцінку наданим відповідачам доказам, вказавши у рішенні, що в матеріалах цивільної справи містяться копії протоколів пленарних засідань Гнідинської сільської ради (т.2 а.с.3-7,12-16 т.2) та копії рішень про уточнення показників сільського бюджету на 1999 рік (т.2 а.с.17-22). Проте суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що зміст цих документів не підтверджує того, що 13 липня 1999 року Гнідинська сільська рада приймала рішення № 7 про передачу у приватну власність ОСОБА_5 земельних ділянок площею 8,9 га та 29,1 га.

Посилання апелянта на те, що ОСОБА_5 сплатив за придбану за договором купівлі-продажу земельну ділянку площею 29,1 га кошти в розмірі 74680 грн. та те, що рада прийняла ці кошти і не повернула їх, не спростовують висновків суду про відсутність рішення сільської ради щодо передачі ділянки (оплатно і безоплатно) у власність відповідача.

Доводи апелянтів про неналежний спосіб захисту враховані колегією суддів при ухваленні даного рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2014 року в частині визнання недійсними рішень Гнідинської сільської ради № 7 від 13 липня 1999 року, визнання недійсним договору міни земельних ділянок, укладеного 20 листопада 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, та чотирьох договорів дарування земельних ділянок, укладених 9 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІУ КВ № 046273 від 28 жовтня 1999 року скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в цій частині.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: