ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"18" березня 2015 р. Справа № 908/2588/14
Колегія суддів у складі:головуючий суддя Могилєвкін Ю.О. , суддя Потапенко В.І. , суддя Плужник О.В.
при секретарі Крупі О.О.
за участю:
прокурора-Ногіної О.М., посвідчення від 11.02.2015 р.
представників сторін:
позивача - Бредихіна Ю.Ю., довіреність від 12.12.2014 р.
відповідача - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу в.о. прокурора міста Запоріжжя (вх. № 1240 З/3) на рішення господарського суду Запорізької області від 19 серпня 2014 року у справі № 908/2588/14
за позовом Приватного підприємства "Автостоянка", м. Запоріжжя
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Запоріжжя
про визнання права власності
ВСТАНОВИЛА:
Приватне підприємство "Автостоянка" звернулось до господарського суду Запорізької області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання об'єктами нерухомого майна: контрольно-пропускний пункт літ. А-2, навіс літ. Б, навіс літ. В, навіс літ. Г, навіс літ. Д, розташовані за адресою АДРЕСА_1 та визнання за Приватним підприємством "Автостоянка" права власності на об'єкти нерухомого майна: контрольно-пропускний пункт літ. А-2 загальною площею 34,2 м 2 , навіс літ. Б загальною площею 308,7 м 2 , навіс літ. В загальною площею 260,6 м 2 , навіс літ. Г загальною площею 452,2 м 2 , навіс літ. Д загальною площею 550,8 м 2 , розташовані за адресою АДРЕСА_1.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 19 серпня 2014 року у справі № 908/2588/14 (суддя Серкіз В.Г.) позов задоволено повністю.
Визнано об'єктами нерухомого майна: контрольно-пропускний пункт літ. А-2, навіс літ. Б, навіс літ. В, навіс літ. Г, навіс літ. Д, розташовані за адресою АДРЕСА_1 та визнано за Приватним підприємством "Автостоянка" право власності на об'єкти нерухомого майна: контрольно-пропускний пункт літ. А-2 загальною площею 34,2 м 2 , навіс літ. Б загальною площею 308,7 м 2 , навіс літ. В загальною площею 260,6 м 2 , навіс літ. Г загальною площею 452,2 м 2 , навіс літ. Д загальною площею 550,8 м 2 , розташовані за адресою АДРЕСА_1.
Визнано за Приватним підприємством "Автостоянка" право власності на об'єкти нерухомого майна контрольно-пропускний пункт літ. А загальною площею 34,2 м 2 , навіс літ. Б загальною площею 308,7 м 2 , навіс літ. В загальною площею 260,6 м 2 , навіс літ. Г загальною площею 452,2 м 2 , навіс літ. Д загальною площею 550,8 м 2 , розташовані за адресою АДРЕСА_1.
В обґрунтування апеляційної скарги прокурор посилається на те, що господарський суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки передчасно послався на відсутність порушення прав інших осіб внаслідок здійснення відповідачем самочинного будівництва спірного майна, не залучивши до участі у справі Запорізьку міську раду, до повноважень якої відноситься розпорядження землями комунальної власності в межах міста Запоріжжя, не з'ясувавши наявність чи відсутність заперечень зазначеного органу місцевого самоврядування проти визнання права власності не спірне майно за позивачем, у зв'язку з чим оскаржуване рішення безумовно стосується прав та обов'язків вказаного органу місцевого самоврядування.
При цьому прокурор вказує на те, що господарський суд першої інстанції не дослідив, що статтею 25 Закону України «Про оренду землі» та пунктом 29 договору оренди землі від 03.04.2006 р., укладеним між Запорізькою міською радою, Орендодавцем та позивачем, Орендарем, останньому надано право зводити на орендованій земельній ділянці в установленому законодавством порядку виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди лише за письмовою згодою Орендодавця, шляхом прийняття ним відповідних рішень, тоді як спірні об'єкти побудовані на орендованій за цим договором земельній ділянці без згоди Запорізької міської ради.
Також прокурор вказує на те, що зазначеним договором позивачу земельна ділянка передана для розміщення тимчасової відкритої автостоянки, тобто тимчасових споруд , а не об'єктів нерухомості та господарський суд першої інстанції в порушення вимог ч. 3 статті 376 Цивільного кодексу України визнав право власності на самочинне будівництво за позивачем, який таке будівництво не здійснював.
Окрім цього прокурор посилається на те, що позивач в порушення ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не звертався до компетентного органу про прийняття спірних об'єктів самочинного будівництва в експлуатацію в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 р. № 461 «Питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів».
Від Запорізької міської ради надійшли пояснення на апеляційну скаргу в.о. прокурора м. Запоріжжя, в яких вона зазначає, що повністю підтримує скаргу.
Зазначає зокрема на те, що статтею 25 Закону України «Про оренду землі» та пунктом 29 договору оренди землі від 03.04.2006 р., укладеним між Запорізькою міською радою,Орендодавцем та позивачем, Орендарем, останньому надано право зводити на орендованій земельній ділянці в установленому законодавством порядку виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди лише за письмовою згодою Орендодавця, шляхом прийняття ним відповідних рішень, а статтею 375 Цивільного кодексу України передбачено лише право власника зводити на земельній ділянці будівлі та споруди, а також дозволяти на своїй ділянці здійснювати це іншим особам, натомість Запорізька міська рада як Орендодавець та уповноважений орган власника орендованої за цим договором земельної ділянки не надавала жодних дозволів стосовно зведення на ній будь-яких будівель і споруд.
Прокурор в судовому засіданні підтримує апеляційну скаргу.
Представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.
В обгрунтування своїх заперечень посилається на те, що доводи прокурора щодо можливості визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно лише за особою, яка здійснила таке будівництво, а не за користувачем земельної ділянки суперечать положенням ч. 5 статті 376 Цивільного кодексу України.
Також зазначає на те, що доводи прокурора про те, що спірні будівлі та споруди не належать до нерухомого майна не відповідають обставинам справи, суперечать чинному законодавству та не містять жодних аргументів чи доказів в обгрунтування такого твердження. Вказує при цьому на те, що чинне законодавство не містить прямого визначення нерухомого майна, проте, відповідно до п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10.07.2001 р. за № 582/5773 до об'єктів нерухомого майна , що підлягають технічній інвентаризації, належать:
- будинки і споруди громадського та виробничого призначення, інженерні мережі,елементи благоустрою тощо;
- господарські будівлі (сараї (хліви), гаражі, літін кухні, майстерні, вбиральні,погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції, сміттєзбірники тощо).
- господарські споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо).
Також вказує на безпідставність доводів прокурора, що спірні об'єкти не було введено в експлуатацію у встановленому чинним законодавством порядку, оскільки ці доводи спростовуються Декларацією про готовність об'єкта до експлуатації від 09.12.2004 р. № ЗП141143370495.
Також зазначає на безпідставність доводів апеляційної скарги, що оскаржуваним рішенням порушено право Запорізької міської ради як розпорядника земельної ділянки, на якій розміщено спірні об'єкти, оскільки чинним законодавством до повноважень Запорізької міської ради віднесено право розпоряджатись землями, належними територіальній громаді міста Запоріжжя та віднесених до меж міста, а вказана спірна діляннка не відноситься до меж міста Запоріжжя та її належним розпорядником є Запорізька районна рада.
Зважаючи на це, представник позивача вказує на те, що прокурором неправильно визначено особу, в інтересах якої він звернувся до суду зі скаргою.
Дослідивши матеріали справи, повторно розглянувши справу відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вислухавши пояснення прокурора та представника позивача, перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 27 лютого 2006 року на підставі рішення 21 сесії 4-го скликання Запорізької міської ради від 20.04.2005 р. № 44/379 "Про передачу в оренду Приватному підприємству "Автостоянка" земельної ділянки по вул. Дорошенка-вул. Рубана для розташування тимчасової відкритої охороняємої платної автостоянки" між Запорізькою міською радою (Орендодавець) та ПП "Автостоянка" (Орендар) укладено Договір оренди землі (а.с. 24-31).
Відповідно до п. 1.1 Договору оренди землі, Орендодавець, відповідно до рішення двадцять першої сесії четвертого скликання Запорізької міської ради № 44/379 від 20.04.2005 р. надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розташування тимчасової відкритої охороняємої платної автостоянки, яка знаходиться за адресою: м. Запоріжжя, вул. Дорошенко - вул. Рубана.
В пунктах 2.3. Договору зазначено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,5826 га, на якій знаходяться об'єкт нерухомого майна:автостоянка орендаря.
Пунктом 15 Договору оренди землі визначено цільове призначення земельної ділянки: землі житлової та громадської забудови.
За умовами п. 8 Договору оренди землі, договір укладається на десять років, тобто, строком до 2016 року.
01.08.2010р. між Приватним підприємством "Автостоянка" (Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (Орендар) укладено договір оренди № 01-08/1 (а.с. 11). За умовами вказаного договору Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування майно - автостоянку по вул. Дорошенка - вул. Рубана (п. 1.1 Договору).
Відповідно до акту Державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, затвердженого розпорядженням міського голови від 08.02.2000р. № 134 об'єкт будівництва - відкрита охороняєма платна автостоянка прийнята в експлуатацію (а.с. 22,23).
Пунктом 2 рішення державної технічної комісії, закріпленого у названому акті, визначено, що цей акт може служити основою для реєстрування у відповідних органах об'єкта як колективної або приватної власності юридичних осіб, а також у державних органах статистики.
Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 в управлінні розвитку підприємництва, торгівлі та послуг отримано дозвіл на розміщення на території об'єктів благоустрою будівель і споруд соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення.
Пунктом 5.2 Договору оренди № 01-08/1 від 01.08.2010р. встановлено, що орендар має право з дозволу орендодавця вносити зміни у склад орендованого майна, проводити його реконструкцію, технічне переоснащення, яке зумовлює підвищення його вартості.
Відповідач за час дії договору здійснив реконструкцію орендованого майна, а саме: збудував нежитлові приміщення, які складаються з будівлі контрольно-пропускного пункту та металевих навісів з бетонним фундаментом.
Орендним підприємством "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" проведено первинну технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна, складено технічний паспорт та присвоєно об'єктам нерухомого майна, що розташовані по вул. Дорошенка - вул. Рубана у м. Запоріжжі наступні інвентарні позначення: контрольно-пропускний пункт літ. А, навіс літ. Б, навіс літ. В, навіс літ. Г, навіс літ. Д.
Представник позивача в судовому засіданні надав суду апеляційної інстанції Декларацію від 09.12.2014 р.3П141143370493 про готовність зазначеного майна:контрольно-пропускного пункту літ. А, навісу літ. Б, навісу літ. В, навісу літ. Г, навісу літ. Д. вул. Рубана у м. Запоріжжі до експлуатації.
При цьому представник позивача у відповідності до вимог статті 101 ГПК України обгрунтував неможливість надання цього доказу суду першої інстанції з незалежних від нього обставин, а саме через складання декларації вже після прийняття рішення суду.
Позивач просив суд визнати вказані об'єкти об'єктами нерухомого майна.
Також позивач просив суд визнати за ним право власності на зазначені будівлі та споруди, що збудовані відповідачем, посилаючись в обґрунтування позову на те, що вказане будівництво здійснено без належним чином затвердженого проекту, без отримання дозволу на виконання будівельних робіт, а тому відповідно до ч. 1 статті 376 Цивільного кодексу є самовільним, а ч. 5 вказаної статті надає йому як користувачу земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти такого будівництва право звернутись до суду з позовом про визнання за ним права власності на них.
В обґрунтування свого висновку про задоволення позовних вимог господарський суд першої інстанції послався на наступне.
Користувачем земельної ділянки, на якій здійснено будівництво спірних об'єктів є Приватне підприємство "Автостоянка".
Положеннями статей 316, 317, ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з вимогами статей 328, 329 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Частиною 5 ст. 376 ЦК України встановлено, що на вимогу користувача земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує, права інших осіб.
Згідно із ч. 6 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за користувачем земельної ділянки, на якій воно розміщено.
Між позивачем та відповідачем досягнуто домовленості про відшкодування вартості будівництва зазначених вище споруд у розмірі 122 000 грн.
Крім того, частиною 1 ст. 181 ЦК України унормовано, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визначено, що нерухоме майно - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення.
Відповідно до п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України та за реєстр. в Міністерстві юстиції України від 10.07.01 за № 582/5773 (далі Інструкція), до об'єктів нерухомого майна, що підлягають технічній інвентаризації, належать:
- будинки і споруди громадського та виробничого призначення, інженерні мережі, елементи благоустрою тощо;
- господарські будівлі (сараї (хліви), гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції, сміттєзбірники тощо);
- господарські споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо);
Таким чином, враховуючи вище наведені положення Інструкції, побудованій споруди є об'єктами нерухомого майна.
За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Пославшись на те, що відповідач здійснив фактично самочинне будівництво на земельній ділянці, яка на законних підставах перебуває в користуванні позивача, не отримавши відповідних дозволів та не розробивши проекту, а також на те, що між позивачем та відповідачем досягнуто угоди про відшкодування вартості цього будівництва, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими, оскільки об'єкти нерухомості самочинно побудовані на його земельній ділянці без його дозволу, а визнання права власності на ці об'єкти за ним не порушує права інших осіб.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в їх сукупності, враховуючи при цьому підстави та предмет позову, колегія суддів не погоджується з наведеними вище доводами господарського суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, зважаючи на наступні мотиви.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Позовна вимога про визнання спірних об'єктів об'єктами нерухомого майна не відповідає зазначеним способам захисту та такого способу захисту права не встановлена договором сторін.
Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази оспорення або невизнання відповідачем права власності позивача на спірне майно, що є підставою для відмови в задоволенні пред'явленого до нього позову.
Натомість в протоколі судового засідання (а.с. 37) та в оскаржуваному рішенні (а.с. 39-40) зазначено, що відповідач проти позову не заперечує та визнає позовні вимоги. Будь-яких доказів оспорення чи невизнання відповідачем права позивача на спірні об'єкти до звернення з позовом з матеріалів справи не вбачається.
Окрім цього колегія суддів зазначає наступні підстави для відмови в позові про визнання права власності на спірне майно.
Частиною 1 ст. 181 ЦК України унормовано, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визначено, що нерухоме майно - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення.
Відповідно до п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України та за реєстр. в Міністерстві юстиції України від 10.07.01 за № 582/5773 (далі Інструкція), до об'єктів нерухомого майна, що підлягають технічній інвентаризації, належать:
- будинки і споруди громадського та виробничого призначення, інженерні мережі, елементи благоустрою тощо;
- господарські будівлі (сараї (хліви), гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції, сміттєзбірники тощо);
- господарські споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо);
Таким чином, враховуючи вище наведені положення Інструкції, спірні будівлі та споруди є об'єктами нерухомого майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Спірні об'єкти відповідно до наведених норм чинного законодавства є частинами об'єкту нерухомого майна-тимчасової автозаправки і відносяться до самочинного будівництва, оскільки побудовані без отримання відповідних дозволів та належно розробленого проекту.
Відповідно до ч. 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Частиною 5 статті 376 Цивільного кодексу України передбачено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
За змістом наведеної норми ч. 5 статті 376 Цивільного кодексу України умовами визнання права власності користувача земельної ділянки, є знаходження об'єкта самочинного будівництва на земельній ділянці, наданій в користування та відсутність порушення внаслідок такого будівництва прав інших осіб.
Господарський суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що визнання за позивачем права власності на спірні об'єкти не порушує прав інших осіб, але не обґрунтував такий висновок.
Як було наведено вище, позивач є користувачем земельної ділянки, на якій розташовані спірні об'єкти на підставі договору оренди землі від 27 лютого 2006 р. укладеного з Запорізькою міською радою (а.с. 24-31).
В пункті 1 цього договору зазначено, що Орендодавець, відповідно до рішення двадцять першої сесії четвертого скликання Запорізької міської ради № 44/379 від 20.04.2005 р. надає, а Орендар приймає в строкове плане користування земельну ділянку для розташування тимчасової відкритої охороняємої платної автостоянки, яка знаходиться: м. Запоріжжя, вул. Дорошенко - вул. Рубана.
В пунктах 2.3. Договору зазначено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,5826 га, на якій знаходяться об'єкт нерухомого майна:автостоянка Орендаря.
В пункті 29 Договору передбачено право Орендаря за письмовою згодою Орендодавця зводити у встановленому законодавством порядку виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження, шляхом прийняття відповідних рішень органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Статтею 25 Закону України «Про оренду землі» передбачено право орендаря за письмовою згодою орендодавця зводити в установленному законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження;
Частиною 1 статті 375 Цивільного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Таким чином, право позивача як користувача (Орендаря) земельної ділянки, на якій розташовані спірні об'єкти нерухомого майна на її забудову чинним законодавством та договором оренди землі від 27.02.2006 р. обмежено дозволом Орендодавця цієї ділянки-Запорізької міської ради, а тому рішення у цій справі впливає на права та обов'язки цієї особи як Орендодавця стосовно позивача як Орендаря земельної ділянки та особи, що може набути право власності на розташовані на цій ділянці будівлі і споруди із відповідними правами на неї (ст. 120 ЗК України, 377 ЦК України).
Відповідно до статті 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Господарський суд першої інстанції взагалі не з'ясовував обставини щодо наявності чи відсутності згоди Запорізької міської ради на будівництво спірних об'єктів та відповідно наявності чи відсутності порушень її права як Орендодавця земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовано та в порушення статті 27 ГПК України не залучив цей орган до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
В своїх поясненнях на апеляційну скаргу Запорізька міська рада зазначає на відсутність її згоди на будівництво спірних об'єктів на земельній ділянці, в тому числі оформленої шляхом прийняття відповідних рішень.
Докази такої згоди Запорізької міської ради відсутні і в матеріалах справи.
Таким чином визнання права власності позивача на спірні об'єкти порушує право Запорізької міської ради як Орендодавця земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані, що відповідно до ч. 5 статті 376 Цивільного кодексу України виключає визнання права власності на ці об'єкти за позивачем як користувачем цієї ділянки.
Колегія суддів відхиляє доводи представника позивача щодо того, що Запорізька міська рада не має повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, на якій розташовані спірні об'єкти через те, що ця ділянка розташована поза межами м. Запоріжжя і відповідні повноваження щодо її розпорядження відносяться до Запорізької районної ради.
Статтею 12 Земельного кодексу України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин віднесено зокрема:
- розпорядження землями територіальних громад(п. "а");
- надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповніо до цього Кодексу;
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Представник позивача не надав жодного доказу, що спірні об'єкти знаходяться поза межами м. Запоріжжя.
Натомість з матеріалів справи, а саме: рішення 21 сесії 4-го скликання Запорізької міської ради від 20.04.2005 р. № 44/379 "Про передачу в оренду Приватному підприємству "Автостоянка" земельної ділянки по вул. Дорошенка-вул. Рубана для розташування тимчасової відкритої охороняємої платної автостоянки"; договору оренди землі від 27.02.2006 р. (а.с. 24-26) із додатками:планом земельної ділянки, яка передається в оренду (а.с. 27), кадастровим планом земельної ділянки (а.с. 28) , актом визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 24.01.2006 р. (а.с. 24), актом приймання-передачі земельної ділянки (а.с. 30,31);договору оренди № 01-08/л ( а.с. 11); технічного паспорту на спірні об'єкти станом на 03.06.2014 р. ( а.с. 14-21); акту державної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта тимчасової відкритої охороняємої платної автостоянки по вул. Дорошенка -вул. Рубана; Декларації від 09.12.2014 р.3П141143370493 про готовність об'єкта до експлуатації, вбачається що земельна ділянка, на якій розташовані спірні об'єкти, має місцезнаходження за адресою: м. Запоріжжя вул. Рубана-Дорошенка.
Окрім цього договір оренди землї від 27 лютого 2006 р.(а.с. 24-26), за яким Запорізька міська рада є Орендодавцем, а позивач-Орендарем зазначеної земельної ділянки не розірвано та не визнано недійсним у встановленому порядку, а тому щодо цього договору відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України діє презумпція правомірності правочину.
Відповідно до п. 3 ч. 3 статті 104 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв рішення про права та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Як було наведено вище, оскаржуване рішення прийняте стосовно прав та обов'язків Запорізької міської ради як Орендодавця земельної ділянки, на якій розташовані спірні об'єкти.
Окрім цього колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 186 Цивільного кодексу України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.
Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
З наданих позивачем до позовної заяви технічного паспорту на автостоянку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 14-21); Акту державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта тимчасової відкритої охороняємої автостоянки по вул. Дорошенка-вул. Рубана в м. Запоріжжі (а.с. 22-23) , листа ТОВ Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації від 27.06.2014 р. спірні об'єкти: контрольно-пропускний пункт літ. А-2, навіс літ. Б, навіс літ. В, навіс літ. Г, навіс літ. Д не є самостійними нерухомими речами, а є приналежностями головної нерухомої речі - автозаправки за адресою: м. Запоріжжя, вул. Дорошенко - вул. Рубана.
Зважаючи на наведене, право власності на спірні об'єкти як на окремі об'єкти нерухомого майна визнаватись не може, а тому господарський суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення частини 5 статті 376 Цивільного кодексу України.
Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню у зв'язку з неповним з'ясуванням місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, в тому числі тими, які є безумовною підставою для скасування рішення суду.
При цьому слід прийняти нове рішення про відмову в позові.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 49, 99, 101, п. 2 статті 103, п. 1, 4, ч. 1 , п. 3 ч. 3 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу В.о. прокурора міста Запоріжжя задовольнити.
Рішення господарського суду Запорізької області від 19 серпня 2014 року у справі № 908/2588/14 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.
Стягнути з Приватного підприємства "Автостоянка" (69000 м. Запоріжжя, вул. Будьонного,16 б, код ЄДРПОУ 22118682, р/р 26002203186001 в ЗРУ ПАТ «КБ «Приватбанк», МФО 313399) в доход Державного бюджету України (одержувач коштів - Управління державної казначейської служби України у Дзержинському районі м. Харкова, вул. Бакуліна, 18, м. Харків, 61166, код ЄДРПОУ 37999654, рахунок 31215206783003, банк одержувача - Головне управління державної казначейської служби України у Харківський області, МФО 851011, код бюджетної класифікації 22030001) 1 120 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.
Доручити господарському суду Запорізької області видати відповідний наказ.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.
Повний текст постанови складено 23.03.2015 р.
Головуючий суддя Могилєвкін Ю.О.
Суддя Потапенко В.І.
Суддя Плужник О.В.
Суд | Харківський апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 18.03.2015 |
Оприлюднено | 25.03.2015 |
Номер документу | 43223533 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Харківський апеляційний господарський суд
Потапенко В.І.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні