Постанова

від 14.07.2015 по справі 908/2588/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2015 року Справа № 908/2588/14

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Львов Б.Ю. і Харченко В.М.

розглянув касаційну скаргу приватного підприємства "Автостоянка", м. Запоріжжя (далі - Підприємство),

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.03.2015

зі справи № 908/2588/14

за позовом Підприємства

до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м. Запоріжжя (далі - ФОП ОСОБА_1.),

про визнання права власності,

за участю прокурора міста Запоріжжя, м. Запоріжжя.

Судове засідання проведено за участю:

представника позивача - не з'яв.,

представника відповідача - не з'яв.,

прокурора - Романова Р.О.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про: визнання об'єктами нерухомого майна: контрольно-пропускного пункту літ. А-2 (далі - КПП), навісу літ. Б, навісу літ. В, навісу літ. Г, навісу літ. Д, розташованих за адресою: м. Запоріжжя, вул. Рубана, 10а; визнання за Підприємством права власності на об'єкти нерухомого майна: КПП загальною площею 34,2 м 2 , навіс літ. Б загальною площею 308,7 м 2 , навіс літ. В загальною площею 260,6 м 2 , навіс літ. Г загальною площею 452,2 м 2 , навіс літ. Д загальною площею 550,8 м 2 , розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Рубана, 10а (далі - Майно).

Рішенням господарського суду Запорізької області від 19.08.2014 (суддя Серкіз В.Г.): позов задоволено повністю; Майно визнане об'єктом нерухомого майна; за Підприємством визнано право власності на Майно; з ФОП ОСОБА_1. стягнуто на користь Підприємства витрати зі сплати судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.03.2015 (колегія суддів у складі: Могилєвкін Ю.О. - головуючий, Потапенко В.І. і Плужник О.В.): задоволено апеляційну скаргу в.о. прокурора міста Запоріжжя; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; з Підприємства стягнуто в доход державного бюджету України 1 120 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанції з даної справи, а рішення місцевого господарського суду від 19.08.2014 залишити без змін. Скаргу з посиланням на положення статті 376 Цивільного кодексу України, статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" мотивовано прийняттям даної постанови з порушенням норм чинного законодавства та за не повного з'ясування обставин справи.

У відзиві на касаційну скаргу прокуратура м. Запоріжжя заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про правильність застосування апеляційною інстанцією норм матеріального і процесуального права, та просить оскаржувану постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Від ФОП ОСОБА_1. відзив на касаційну скаргу не надходив.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суд першої інстанції у розгляді справи виходив з таких обставин та висновків.

01.08.2010 Підприємством (орендодавцем) і ФОП ОСОБА_1. (орендар) укладено договір оренди № 01-08/1 (далі - Договір), за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майно - автостоянку по вул. Дорошенка - вул. Рубана (пункт 1.1 Договору).

Відповідно до акта державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, затвердженого розпорядженням міського голови від 08.02.2000 № 134, об'єкт будівництва - відкрита охоронювана автостоянка прийнята в експлуатацію.

Згідно з пунктом 2 рішення названої комісії, закріпленого в названому акті, останній може служити основою для реєстрування у відповідних органах даного об'єкту як колективної або приватної власності юридичних осіб, а також у державних органах статистики.

ФОП ОСОБА_1. отримано в управлінні розвитку підприємництва, торгівлі та послуг дозвіл на розміщення на території об'єктів благоустрою будівель і споруд соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення.

Пунктом 5.2 Договору передбачено, що орендар має право з дозволу орендодавця вносити зміни у склад орендованого майна, проводити його реконструкцію, технічне переоснащення, яке зумовлює підвищення його вартості.

ФОП ОСОБА_1. під час дії Договору з метою поліпшення функціювання орендованого майна здійснила його реконструкцію, а саме: збудувала нежитлові приміщення, які складаються з будівлі КПП та металевих навісів з бетонним фундаментом.

Орендним підприємством "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" було проведено первинну технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна, складено технічний паспорт та присвоєно об'єктам нерухомого майна, що розташовані по вул. Дорошенка - вул. Рубана в м. Запоріжжі, інвентарні позначення: КПП літ. А-2, навіс літ. Б, навіс літ. В, навіс літ. Г, навіс літ. Д.

ФОП ОСОБА_1. будівництво зазначених будівель і споруд здійснила без належним чином затвердженого проекту, без отримання дозволу на виконання будівельних робіт, отже, вони є об'єктами самочинного будівництва.

Дозвіл орендодавця (Підприємства) на будівництво цих будівель і споруд ФОП ОСОБА_1. також не надавався (згідно з пунктом 5.2 Договору), а будівництво здійснено без його (орендодавця) відома.

Користувачем земельної ділянки, на якій здійснено зазначене будівництво, є Підприємство.

Так, у 2006 році Запорізькою міською радою (орендодавець) і Підприємством (орендар) укладено договір оренди землі (далі - Договір оренди землі), згідно з яким:

- орендодавець відповідно до рішення ХХІ сесії ІV скликання Запорізької міської ради від 20.04.2005 № 44/379 надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розташування тимчасової відкритої охоронюваної автостоянки по вул. Дорошенка - вул. Рубана у м. Запоріжжі (пункт 1.1);

- в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,5826 га;

- цільове призначення земельної ділянки - землі житлової та громадської забудови (пункт 15);

- договір укладається на 10 років (до 2016 року) (пункт 8).

Збудовані споруди згідно з частиною першою статті 181 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", пунктом 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 10.07.2001 за № 582/5773, є об'єктами нерухомого майна.

Визнання за Підприємством права власності на Майно не порушує права інших осіб.

Суд апеляційної інстанції, не погодившись з висновками місцевого господарського суду, додатково зазначив таке.

Позивачем (Підприємством) у судовому засіданні подано декларацію від 09.12.2014 р.3П141143370493 про готовність Майна до експлуатації.

Позовна вимога про визнання Майна об'єктами нерухомого майна не відповідає передбаченим законом способам захисту прав і законних інтересів осіб та такого способу захисту не встановлено Договором.

У матеріалах справи немає доказів оспорення або невизнання ФОП ОСОБА_1. права власності Підприємства на Майно.

У пункті 29 Договору оренди землі передбачене право орендаря за письмовою згодою орендодавця зводити у встановленому законодавством порядку виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження шляхом прийняття відповідних рішень органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. У матеріалах справи відсутні докази згоди Запорізької міської ради на будівництво спірних об'єктів на земельній ділянці. Остання має місцезнаходження за адресою: м. Запоріжжі вул. Рубана - вул. Дорошенка.

Договір оренди землі не розірвано та недійсним у встановленому порядку не визнано.

Майно не є самостійними нерухомими речами, а є приналежностями головної нерухомої речі - автостоянки за адресою: м. Запоріжжі, вул. Дорошенка - вул. Рубана, що підтверджується технічним паспортом на автостоянку, актом державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту тимчасової відкритої охоронюваної автостоянки за зазначеною адресою, листом ТОВ "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" від 27.06.2014.

Рішення у цій справі впливає на права та обов'язати Запорізької міської ради.

Причиною подання касаційної скарги стала незгода позивача з відмовою апеляційною інстанцією у задоволенні його позовних вимог про: 1) визнання Майна об'єктами нерухомого майна; 2) визнання права власності позивача на Майно.

У розгляді першої із зазначених вимог суд апеляційної інстанції, на відміну від місцевого господарського суду, із застосуванням приписів статей 15 і 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України дійшов висновку про те, що відповідний спосіб захисту прав і законних інтересів (визнання майна об'єктами нерухомого майна) законом (і укладеним сторонами Договором) не передбачено. Верховним Судом України викладалася правова позиція (зокрема, у постанові від 13.07.2004 № 10/732), за якою в разі невідповідності предмета позову встановленим законом або договором способам захисту прав суд повинен відмовити у позові.

Що ж до висновків апеляційної інстанції стосовно другої із зазначених позовних вимог, то з ними (висновками) погодитися не можна з урахуванням такого.

Місцевим господарським судом з'ясовано і апеляційним господарським судом не спростовано, що Майно збудоване відповідачем самочинно на земельній ділянці, яка на законних підставах перебуває в користуванні позивача, без отримання належних дозволів. Отже, відповідні правовідносини підпадають під ознаки статті 376 ЦК України, якою, зокрема, передбачено:

- житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (частина перша);

- на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята).

У зв'язку з цим слід звернути увагу на таке.

По-перше, неправильним є наведений в оскаржуваній постанові висновок про відмову в позові в зв'язку з відсутністю доказів оспорення або невизнання відповідачем права власності позивача на Майно. А неправильним він є, зокрема, тому, що наведене положення частини п'ятої статті 376 ЦК України не ставить можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно у залежність від наявності чи відсутності спору між власником (користувачем) земельної ділянки і особою, яка здійснила самовільне будівництво, або від невизнання останньою прав власника (користувача) земельної ділянки. Така правова позиція законодавця не є випадковою: вона (так само як і положення частини другої статті 386 названого Кодексу, за якою також можливе пред'явлення до суду вимоги ще за відсутності фактичного порушення права власності, коли таке порушення лише передбачається в майбутньому) спрямована на максимальне забезпечення прав і законних інтересів власника (користувача) і на усунення можливої правової невизначеності у статусі майна, стосовно якого з'являється вимога. Втім, як випливає із встановлених місцевим (і не спростованих апеляційним) господарським судом, у даному разі фактично мало місце порушення права власності позивача на автостоянку та права користування ним земельною ділянкою за Договором оренди майна в зв'язку із самочинним, без його згоди, спорудженням відповідачем будівель КПП і навісів на території автостоянки. Що ж до визнання позову відповідачем, то воно є реалізацією права останнього, яке передбачено частиною п'ятою статті 22 ГПК України, і не може вважатися підставою для відмови в позові, оскільки жодною з попередніх судових інстанцій не з'ясовано обставин і доказів на підтвердження фактичного одержання (набуття) права власності на Майно (тобто права на володіння, користування і розпорядження Майном) позивачем у справі .

По-друге, визнавши Майно приналежністю іншої (головної) речі - автостоянки (у розумінні статті 186 ЦК України) і визначивши, що відповідні об'єкти, які входять до складу Майна, "не є самостійними нерухомими речами", суд апеляційної інстанції зробив з цього неправомірний висновок про те, що "право власності на спірні об'єкти як на окремі об'єкти нерухомого майна визнаватися не може". Неправомірність цього висновку полягає в тому, що він жодним чином не випливає ні із зазначеної статті 186 ЦК України, ні із статті 181 названого Кодексу (яка не підлягає нерухомі та рухомі речі на головні речі і речі, призначені для обслуговування головної речі), ані, нарешті, із статті 376 того ж Кодексу, зі змісту якої вбачається, що об'єктом самочинного будівництва може бути не тільки головна річ, а й приналежність, що відноситься до нерухомого майна. Те, що річ входить до числа приналежностей, саме по собі не позбавляє її статусу нерухомого майна і не перешкоджає визнанню права власності на неї.

Водночас належність Майна до нерухомого належним чином та відповідно до частини першої статті 181 ЦК України з'ясована судом першої інстанції і апеляційним господарським судом ніяк не спростована.

Більше того, зроблений апеляційною інстанцією висновок про те, що рішення місцевого господарського суду "прийняте стосовно прав та обов'язків Запорізької міської ради" перебуває в суперечності з його ж висновком щодо статусу Майна як приналежності (в розумінні статті 186 ЦК України). Адже згідно з частиною другою цієї статті приналежність слідує за головною річчю (якщо інше не встановлено договором або законом), і, отже, якщо виходити з того, що Майно є приналежністю автостанції (як головної речі), то сам факт його слідування за головною річчю і невід'ємність від неї виключає можливість порушення в зв'язку з цим прав інших осіб, у тому числі названої ради.

Слід також у цьому зв'язку звернути особливу увагу на те, що судове рішення може вважатися таким, яке прийняте про права та обов'язки третьої особи, що не була залучена до участі у справі, коли в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між такою особою і сторонами спору не може братися до уваги. Відповідна правова позиція неодноразово викладалася і в судових рішеннях Верховного Суду України, зокрема в постанові від 24.06.2008 № 2/164-35/246 та ін. У даному разі місцевий господарський суд не наводив у мотивувальній частині свого рішення зі справи висновків стосовно прав і обов'язків Запорізької міської ради і не зазначав у резолютивній частині цього рішення про її права та обов'язки; відтак відповідне рішення не є таким, що прийняте про права та обов'язки названої ради.

Отже, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи в позові в частині визнання за Підприємством права власності на об'єкти нерухомого майна, суд апеляційної інстанції припустився неправильного застосування приписів частини першої статті 181, частини першої і п'ятої статті 376 ЦК України, а скасувавши в цій же частині рішення суду першої інстанції за відсутності підстав для цього, передбачених статтею 104 ГПК України, - також і порушення зазначеної норми процесуального права. Тому оскаржувана постанова згідно з частиною другою статті 111 10 ГПК України підлягає скасуванню. Рішення ж місцевого господарського суду у відповідній частині позовних вимог є законним і обґрунтованим та підлягає (в тій же частині) залишенню без змін.

Водночас рішення місцевого господарського суду від 19.08.2014 з даної справи належить змінити, відмовивши з підстав, зазначених у цій постанові, у задоволенні позовних вимог щодо визнання Майна об'єктами нерухомого майна (пункт 2 резолютивної частини даного рішення). Поряд з тим слід зазначити, що пункт 3 тієї ж частини рішення фактично дублює її ж пункт 2, оскільки в згаданому пункті 3 Майно іменується саме "об'єктами нерухомого майна" (з чим слід погодитися); з таким визначенням об'єктів, що входять до складу Майна, слід погодитися. Поряд з цим і в зв'язку з цим необхідно додатково зазначити, що для задоволення позову в частині визнання Майна об'єктами нерухомого майна немає не лише підстав, а й необхідності у такому визнанні, оскільки із з'ясованих місцевим господарським судом (та не спростованих судом апеляційним) обставин і без того випливає, що відповідні об'єкти (які є складовими Майна) є саме об'єктами нерухомого майна, а не будь-якими іншими.

Керуючись статтями 111 9 - 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу приватного підприємства "Автостоянка" задовольнити частково.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.03.2015 зі справи № 908/2588/14 скасувати.

3. Рішення господарського суду Запорізької області від 19.08.2014 зі справи № 908/2588/14 змінити, внісши такі зміни до його резолютивної частини:

3.1. У пункті 1 слова "у повному обсязі" замінити словом "частково";

3.2. Пункт 2 викласти в такій редакції:

"2. У частині визнання контрольно-пропускного пункту літ. А-2, навісів літ. Б, літ. В, літ. Г, літ. Д об'єктами нерухомого майна у позові відмовити".

У решті зазначене рішення залишити без змін.

Суддя В. Селіваненко

Суддя Б. Львов

Суддя В. Харченко