Постанова

від 08.04.2015 по справі 906/1546/14

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2015 року Справа № 906/1546/14

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.

при секретарі Максютинська Д.В

за участю представників сторін:

від Прокурора: Ковальчук І.Л.;

від позивача 1: Кириченко О.В.;

від позивача 2: представник не з'явився;

від відповідача 1: Гавлодський М.В.;

від відповідача 2: Струков Д.Г.

розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Житомирської області

на рішення господарського суду Житомирської області від 02 лютого 2015 року у справі № 906/1546/14 (суддя Вельмакіна Т.М.)

за позовом Житомирського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі

Позивача 1: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області

Позивача 2: Державного агенства рибного господарства України

до Відповідача 1: Державного підприємства "Укрриба" м. Київ

Відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича компанія "СТАВ"

про визнання недійсним договору зберігання державного майна

ВСТАНОВИВ :

Житомирський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (надалі - Прокурор) звернувся в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області (надалі - Позивач 1) та Державного агентства рибного господарства України (надалі - Позивач 2) в господарський суд Житомирської області з позовом (а.с. 2-8) до Державного підприємства «Укрриба» (надалі - Відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробнича компанія «СТАВ» (надалі - Відповідач 2) про: визнання недійсним договору зберігання державного майна № 50/12 від 1 жовтня 2012 року, укладеного між Відповідачем 1 та відповідачем 2; визнання недійсною додаткової угоди до договору зберігання державного майна № 50/12 від 1 жовтня 2012 року, укладену 5 жовтня 2012 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2; зобов'язати Відповідача 2 повернути Відповідачу 1 майно, яке передано останньому на підставі спірного договору № 50/12 від 1 жовтня 2012 року та акту приймання-передачі гідротехнічних споруд від 1 жовтня 2012 року.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 2 лютого 2015 року (а.с. 175-179), з підстав зазначених в даному рішенні, було припинено провадження у справі, на підставі підпункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, в частині вимог про визнання недійсною додаткової угоди до договору зберігання державного майна № 50/12 від 1 жовтня 2012 року, укладеної 5 жовтня 2012 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 . В решті позову відмовлено. Також, даним судовим рішенням покладено на Позивача 1 і Позивача 2 судовий збір в розмірі по 1 218 грн. на кожного та на Відповідача 1 і Відповідача 2 в розмірі по 609 грн. на кожного.

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції Прокурор звернувся з апеляційною скаргою (а.с. 184-190) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій, з підстав, вказаних у цій апеляційній скарзі, просить рішення господарського суду Житомирської області від 2 лютого 2015 року по даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги Прокурора в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом при прийнятті рішення порушено норми матеріального та процесуального права. Крім того, Прокурор як на підставу скасування рішення суду, посилається на те, що укладенням додаткової угоди, сторони змінили зміст договірних відносин, надавши їм ознак найму. Також, як зазначає апелянт, в порушення Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (зокрема статті 6), Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (статтей 5, 9-13, 19), Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (статтей 7, 13), глави 77 Цивільного кодексу України, Методики оцінки об'єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 року N 629, розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 травня 2008 року № 703-р "Питання укладення деяких договорів" - при укладенні оскаржуваного договору не проводилась оцінка майна, що передається у користування та дозволу Позивач 1 та Позивач 2 на передачу майна не надавали. За вказаного, апелянт вважає, що Відповідач 1 при укладенні спірного договору також перевищив свою компетенцію, як балансоутримувач майна.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 5 березня 2015 року, апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 8 квітня 2015 року на 15 годину 50 хвилин (том 1, а.с. 183).

Позивач 1 подав відзив на апеляційну скаргу (том 2, а.с. 1-3) в якому, з підстав вказаних у даному відзиві, просить суд задоволити апеляційну скаргу Прокурора та скасувати рішення господарського суду першої інстанції, і прийняти нове рішення, яким зодоволити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачем 1 в судовому засіданні було подано відзив на апеляційну скаргу з додатками, котрі відповідно до вимог пункту 2.1.1 Інструкції з діловодства в господарських судах, за резолюцією головуючого судді по справі, було долучено до матеріалів справи в судовому засіданні (після завершення судового засідання дані документи були зареєстровані службою діловодства в базі даних Діловодство спеціалізованого суду).

Представник Позивача 2 в судове засідання від 8 квітня 2015 року не з'явився. Про дату, час та місце розгляду справи Позивач 2 належним чином повідомлений, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення (том 1, а.с. 212). Причини неявки своїх повноважних представників суду не повідомив. Разом з тим, в ухвалі про прийняття апеляційної скарги до провадженні відсутні вимоги щодо обов'язкової явки представників сторін.

Разом з тим, відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 передбачено, що: у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи вищеописане та приписи статті 101, частини 2 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів визнала за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності представника Позивача 2 за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні від 8 квітня 2015 року Прокурор підтримав доводи, висвітлені у апеляційній скарзі та просив суд скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, котрим задоволити позовні вимоги Прокурора в повному обсязі.

В судовому засіданні від 8 квітня 2015 року Позивач 1 підтримав доводи висвітлені ним у відзиві на апеляційну скаргу та вважає, що рішення господарського суду першої інстанції слід скасувати та прийняти нове рішенні, котрим задоволити позовні вимоги Прокурора в повному обсязі.

В судовому засіданні від 8 квітня 2015 року представник Відповідача 1 заперечив проти доводів, висвітлених в апеляційній скарзі Прокурора, та вважає, рішення місцевого господарського суду законним та обґрунтованим.

В судовому засіданні від 8 квітня 2015 року представник Відповідача 2 заперечив проти доводів, висвітлених в апеляційній скарзі Прокурора, та вважає, рішення місцевого господарського суду законним та обґрунтованим, а тому просить залишити рішення без змін.

Заслухавши пояснення Прокурора, представників Позивача 1, Відповідача 1 та Відповідача 2, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу Прокурора слід задоволити частково, рішення господарського суду першої інстанції скасувати частково (в частині припинення провадження по справі щодо вимог про визнання недійсною додаткової угоди), виклавши при цьому пункт 1 рішення суду в іншій редакції (що вказана нижче в даній судовій постанові). В решті рішення суд вирішив залишити без змін. При цьому Рівненський апеляційний господарський суд виходив з такого.

Рівненським апеляційним господарським судом встановлено, що відповідно до Законів України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", "Про приватизацію державного майна" і наказу Позивача 1 № 70-ВАТ від 30 липня 1999 року, в ході проведення приватизації на базі державного підприємства "Житомирське держави сільськогосподарське-рибоводне підприємство" створено СВАТ "Житомирське обласне сільськогосподарське-рибоводне підприємство".

Згідно Акту оцінки вартості цілісного майнового комплексу Житомирського обласного державного виробничого сільськогосподарсько-рибоводного підприємства від 30 березня 1999 року, до статутного капіталу СВАТ "Житомирське обласне сільськогосподарське-рибоводне підприємство" не увійшло державне майно - об'єкти, які не підлягають приватизації, зокрема ставки та гідротехнічні споруди.

На підставі спільного наказу Міністерства аграрної політики та Фонду державного майна України від 6 травня 2003 року № 126/752 "Про передачу гідротехнічних споруд" (том 1, а.с. 54), до сфери управління Міністерства аграрної політики України передано гідротехнічні споруди, включаючи ставкові рибоводні споруди та пов'язані з ними робочі машини і обладнання, інше майно, яке на момент приватизації не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених в процесі приватизації на базі підприємств рибного господарства, зазначених у додатку (том 1, а.с. 55).

Відповідно до акту приймання-передачі гідротехнічних споруд, які не увійшли до статутного фонду СВАТ "Житомирське обласне сільськогосподарсько-рибоводне підприємство" від 22 серпня 2003 року (том 1, а.с. 56) було передано на баланс Відповідача 1 гідротехнічні споруди згідно переліку (том 1, а.с. 57-58). У зазначеному переліку серед іншого майна вказано нагульний пруд "Паволоч" (із зазначенням його балансової вартості, залишкової вартості на 1 квітня 1999 року, залишкова вартість на 1 листопада 2003 року, рік введення).

Як вбачається з матеріалів справи 1 жовтня 2012 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 було укладено договір зберігання державного майна № 50/12 (надалі - Договір; том 1, а.с. 17-19).

Відповідно до пункту 1.1 Договору: Відповідач 1 за участю уповноважених представників сторін передав, а Відповідач 2 прийняв на відповідальне зберігання згідно з актом приймання-передачі нерухоме державне майно - гідротехнічні споруди рибницьких ставів, які обліковуються на балансі Відповідача 1 і передані йому на підставі спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України "Про передачу гідротехнічних споруд" від 6 травня 2003 року №126/752.

Водночас, 5 жовтня 2012 року сторонами укладено додаткову угоду до Договору (надалі Додаткова угода; том 1, а.с. 46-47).

Згідно пункту 1.1 Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року, відповідно статті 944 Цивільного кодексу України Відповідач 1 надає згоду Відповідачу 2 на користування майном, переданим останньому на зберігання в порядку даного Договору, а Відповідач 2 засвідчує свою обізнаність з усіма властивостями майна та його цільовим призначенням.

Як визначено пунктом 1.2 Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року, не пізніше 15 липня кожного календарного року надавати Відповідачу 1 звітність за формою № 1-рг «Звіт про рибництво» (за півріччя) та не пізніше 15 січня календарного року, наступного за звітним - за формою № 2-рг «Звіт про вирощування та вилов риби» (за рік).

Відповідно до пункту 1.3 Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року, Відповідач 2 зобов'язався здійснювати оплату за користування державним майном, зазначеним в акті приймання- передачі; ціна за користування майном складає 2 636 грн. 29 коп.; в тому числі ПДВ, яку Відповідач 2 повинен вносити до 14 числа місяця, наступного за звітним; розмір щомісячної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

У відповідності до пункту 1.4 Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року, у разі затримки оплати за використання майна, переданого за Договором, Відповідач 2 сплачує Відповідачу 1 пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати.

Як вбачається з пункту 1.5 Договору: у випадку порушення Відповідачем 2 умов Договору Відповідач 1 на підставі статті 236 Господарського кодексу України, статті 953 Цивільного кодексу України має право достроково припинити Договір в односторонньому порядку, повідомивши про це Відповідача 2 листом; Договір вважається розірваним з моменту підписання Акта повернення майна.

Прокурор вважаючи, що Договір та Додаткова угода від 5 жовтня 2012 року, укладені з правом користування річчю є удаваними правочинами, оскільки за своєю суттю є договором оренди майна, та вказуючи на те, що об'єкти, які є предметом спірного Договору, відносяться до захисних гідротехнічних споруд і не підлягають приватизації та передачі в оренду, звернувся до суду з метою захисту інтересів держави в особі Позивача 1 та Позивача 2 з позовом до Відповідача 1 та Відповідача 2 про визнання недійсними Договору, Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року та повернення майна для Відповідача 2.

Колегія суду дослідивши даний Договір та Додаткову угоду в сукупності з нормами матеріального та процесуального права України зазначає наступне.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, суд констатує, що частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із статтею 235 Цивільного кодексу України: удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили; якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Удаваний правочин як неправомірний може бути визнаний недійсним на підставі частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею.

Відповідно до статті 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (Зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажедавцем), і повернути її у схоронності.

Статтею 944 Цивільного кодексу України передбачено, що: зберігач не має права без згоди поклажедавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншим особам.

Разом з тим, суд апеляційної інстанцій констатує, що за приписами статті 287 Господарського кодексу України та статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що: єдиними орендодавцями державного майна - майна цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва.

Відповідно до Положення про Позивача 2, затвердженого Указом Президента України від 16 квітня 2011 року №484/2011, Державне агентство рибного господарства України здійснює функції органу управління у сфері рибного господарства.

Відповідно до підпункту 30 пункту 1 статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.

Слід зауважити, що у пункті 3 спільного наказу Міністерства аграрної політики та Фонду державного майна України від 6 травня 2003 року № 126/752 "Про передачу гідротехнічних споруд" зазначено, що: з дозволу Фонду державного майна України (регіональних відділень) орендодавцем майна, переданого згідно з цим наказом, виступає Відповідач 1.

Колегією суддів встановлено, що спірне державне майно передано в користування без відома органів управління державним майном та без погодження з Фондом державного майна України, його регіональних відділень і представництв.

Спірну Додаткову угоду укладено з порушенням вимог чинного законодавства. При цьому, додаткова угода з правом користування майном є удаваним правочином, оскільки за своїм правовим змістом фактично є довгостроковим договором оренди майна з огляду на те, що основною ознакою спірної додаткової угоди є користування майном за плату, а плата за користування майном є неспіврозмірною з платою за послуги зберігання за даним договором.

Правовий аналіз норм чинного законодавства України свідчить про те, що, як правило, договір зберігання укладається без права користування річчю, право користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму (якщо користування платне).

Із змісту спірного Договору вбачається, що Відповідач 1 передає, а Відповідач 2 приймає на зберігання, згідно акту приймання-передачі нерухоме державне майно - гідротехнічні споруди рибницьких ставів.

Водночас, зі змісту Додаткової угоди вбачається, що Відповідач 2 надає для Відповідача 2 дозвіл на користування майном, яке передано Відповідачу 2 згідно з Актом приймання-передачі.

За користування майном Відповідач 2 зобов'язаний щомісячно вносити плату в розмірі, визначеному Протоколом про договірну ціну, яка складає 768 грн. 43 коп., в тому числі ПДВ, яку Відповідач 2 повинен вносити не пізніше 14 числа місяця, наступного за звітним. Розмір щомісячної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Водночас, Відповідачем 2 було долучено до матеріалів справи додаткову угоду до Договору від 5 січня 2015 року (надалі - Додаткова угода від 5 січня 2015 року; том 1, а.с. 129), посилаючись на котру Відповідач 2 зауважує, що дана Додаткова угода припинила свою дію, а отже й відсутні підстави для задоволення позову Прокурора в цій частині щодо визнання Додаткової угоди недійсною.

Дослідивши дану Додаткову угоду від 5 січня 2015 року вбачається, що Відповідач 1 та Відповідач 2 уклали цю Додаткову угоду від 5 січня 2015 року про те, що: у зв'язку із заявою Відповідача 2, а також відповідно до пункту 8.2 Договору Сторони домовилися, що державне нерухоме майно зазначене в акті прийому-передачі до Договору перевести на відповідальне зберігання та припинити дію Додаткової угоди до Договору в повному обсязі; ця Додаткової угоди набирає чинності з 5 січня 2015 року.

Колегія суду, проаналізувавши умови Додаткової угоди в площинні вищенаведених норм матеріального права України, прийшла до висновку, що дана Додаткова угода є удаваним правочином, оскільки за своєю суттю є договором оренди майна з огляду на те, що основною ознакою спірного договору є користування майном за плату, а плата за користування майном є неспіврозмірною з платою за послуги зберігання за даним договором.

Крім того, колегія суду констатує, що користування річчю на підставі статті 944 Цивільного кодексу України, переданою на зберігання, не охоплюється конструкцією договору зберігання і свідчить про існування інших відносин між зберігачем і поклажодавцем, а саме оренди, лізингу, тощо.

Між тим, колегія суддів прийшла до висновку, що правовий аналіз норм чинного законодавства, а саме частини 1 статті 235, частини 1 статті 759, частини 1 статті 936 та статті 944 Цивільного кодексу України, свідчить про те, що договір зберігання укладається без права користування річчю, право користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму (якщо користування платне).

За змістом приписів цивільного законодавства вбачається, що оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети - приховати інший правочин, бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили.

Згідно частини 2 статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що: у разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно із роз'ясненнями, висвітленим в частинах 1, 2 пункту 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року № 9 передбачено, що: за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

За удаваними правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

За приписами статті 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Враховуючи, що предметом Додаткової угоди є нерухоме державне майно, яке перебуває на балансі Відповідача 1, про що вказано в пункті 1.1 Договору, то до даного правочину слід застосовувати положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Згідно частини 1 статті 287 Господарського кодексу України, орендодавцями щодо державного та комунального майна є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності; державні (комунальні) підприємства, установи та організації - щодо нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, установу, організацію, та іншого окремого індивідуально визначеного майна.

Аналогічні положення щодо оренди державного майна передбачено статтею 5 Закону України „Про оренду державного та комунального майна", орендодавцями є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю.

Згідно підпунктів а, б, в пункту 2 статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Фонд державного майна України відповідно до законодавства щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна: виступає відповідно до законодавства орендодавцем державного майна; розробляє методичні засади визначення орендної плати відповідно до ринкової вартості майна; здійснює контроль за використанням майна, переданого в оренду, виконанням договорів оренди державного майна.

Позивач 2 відповідно до його Положення, затвердженого Указом Президента України від 16 квітня 2011 року № 484/2011, здійснює функції органу управління у сфері рибного господарства.

Відповідно до підпункту 30 пункту 1 статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.

Крім того, в листі № 10-25-4699 від 6 квітня 2004 року зазначено, що відповідно до спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України від 6 травня 2003 року № 126/752 "Про передачу гідротехнічних споруд" гідротехнічні споруди передані до сфери управління Міністерства аграрної політики України та здійснено приймання-передачу майна на баланс Відповідача 1. Стосовно гідротехнічних споруд, переданих на баланс Відповідача 1, даним нормативним актом встановлено, що Фонд державного майна України (його територіальні відділення) наділений повноваженнями надання дозволу Відповідачу 1 для здачі ним зазначеного майна в оренду.

Таким чином, даний лист підтвердив необхідність отримання дозволу Фонду державного майна України (його територіальних відділень) при передачі гідротехнічних споруд в оренду.

А наступний лист Фонду державного майна України № 10-25-13179 від 28 вересня 2011 року (том 1, а.с.104-105) містить роз'яснення, що питання, пов'язані з укладанням Відповідачем 1 договорів зберігання з правом користування належить до компетенції уповноваженого органу управління - Позивача 2.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Однак, матеріали справи свідчать, що спірне державне майно передано в користування без погодження із органами управління державним майном та без відома орендодавця - Позивача 1.

Що ж стосується посилання Відповідача 2 на Додаткову угоду від 5 січня 2015 котрою припинено дію Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року, як на підставу відсутності предмету позову в цій частині, то колегія суду відхиляє дані доводи з огляду на таке.

Відповідно до абзацу 9 пункту 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.

Що ж стосується звернення саме Прокурора з даною позовною вимогою, то колегія суду не вважає таке звернення безпідставним та неправомірним, з огляду на те, що Прокурор звертається саме в інтересах держави та в особі органу влади, функції і діяльність котрого спрямована саме на збереження загальнодержавного майна його корисних властивостей та державного підприємства, котрі і наділені правами надавати згоду на користування державним майном (гідротехнічними спорудами). Таке звернення Прокурора з даним позовом проведене в правовому полі Закону України «Про Прокуроратуру», Господарсько процесуального кодексу України (статя 29) та Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам» від 23 березня 2012 року № 7.

Поряд з тим, колегія суду зауважує, що абзацом 3 підпункту 4.4 пункту 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз'яснено, що: господарський суд припиняє провадження в справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України), зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань ; припинення провадження можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існувати в процесі розгляду справи.

Крім того, колегія суду зауважує, що не дивлячись на прийняття Додаткової угоди від 5 січня 2015, котрою припинено дію Додаткової угоди від 5 жовтня 2012 року, Прокурор не відмовився від своїх позовних вимог в частині визнання недійсною Додаткової угоди та звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою щодо оскарження рішення місцевого суду в частині припинення провадження в справі (в частині позовних вимог щодо визнання недійсною Додаткової угоди) та просить суд задоволити його позовні вимоги в цій частині і визнати недійсною дану Додаткову угоду. Все наведене свідчить про існування неврегульованих питань та наявність спірних відносин з огляду на оскарження даного рішення.

Також, колегія суду зауважує, що приймаючи таку Додаткову угоду від 5 січня 2015 року про припинення дії Додаткової угоди від 2 жовтня 2012 року, дії її сторін не були направлення на припинення відносин користування даним майном, адже пунктом пунктом 1.5 Додаткової угоди чітко передбачено, що договір вважається розірваним з моменту підписання Акта повернення майна, чого сторонами Додаткової угоди від 5 січня 2015 року вчинено не було.

Крім того, в силу дії частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Таким чином, в імперативному порядку встановлено, що договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, у разі відсутності згоди на те іншої сторони, лише за рішенням суду.

Натомість, як було встановлено вище, Відповідач 1 та Відповідач 2, приймаючи рішення про припинення дії додаткової угоди від 5 січня 2015 року, в порушення наведених вище вимог закону, не розірвали дану угоду, що виключає наявність правових підстав для припинення правовідносин у порядку частини 2 статті 653 Цивільного кодексу України, якою визначено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються . В даному випадку сторони лише припинили дію Додаткової угоди не розірвавши її, що опосередковано свідчить про неприпинення відносин користування між Відповідачем 1 та Відповідачем 2, та є підставою, окрім вищенаведених підстав, для визнання її недійсною в судовому порядку.

Враховуючи усе вищеописане, колегія суду прийшла до висновку, що передача спірного державного майна в користування відбулась на підставі угоди, укладеної без участі Позивача 1 та без його дозволу, в площинні того, що спірний договір зберігання з правом користування майном є удаваним правочином, оскільки за своїм правовим змістом фактично є довгостроковим договором оренди, а тому спірна Додаткова угода від 5 жовтня 2012 року укладена з порушенням вимог чинного законодавства.

Відтак, з врахуванням приписів частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою статті 203 цього Кодексу, Рівненський апеляційний господарський суд визнає недійсною Додаткову угоду від 5 жовтня 2012 року до Договору, укладену між Відповідачем 1 та Відповідачем 2.

Відповідно, приймаючи таке рішення, суд скасовує судове рішення господарського суду Житомирської області в частині припинення провадження у справі на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України в частині вимог про визнання недійсною Додаткової угоди до Договору, укладеної від 5 жовтня 2012 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2.

Що ж стосується позовних вимог Прокурора про визнання недійсним Договору та повернення майна Відповідачу 1, то колегія суду зазначає наступне.

Враховуючи наведене Прокурором обґрунтування позовних вимог та заперечення, висвітлені в апеляційній скарзі, колегія суду констатує, що за загальним правилом частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Оскільки цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло заінтересованих осіб має застосовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

При цьому, жодан із сторін судового процесу не заперечує та підтверджено матеріалами справи (том 1, а.с. 51-58) вищевказані обставини щодо порядку та підстав передачі гідротехнічних споруд, які є предметом оскаржуваного Договору саме на баланс Відповідача 1 на праві повного господарського відання.

Позивач 2, відповідно до Положення про Державне агентство рибного господарства України, затвердженого Указом Президента України від 16 квітня 2011 року за № 484/2011, здійснює функції органу управління у сфері рибного господарства.

З врахуванням наведеного та зважаючи на обґрунтування позовних вимог тим, що фактично сторонами укладено Договір оренди, а не зберігання, колегія суду дійшла до обгрунтованого висновку, що Прокурором в порушення вимог статтей 33-34 Господарсько процесуального кодексу України не подано доказів того, що на підставі укладеного Договору, фактично здійснюється коритуванння спірним майном, так як і не поданого доказів того, що фактично між сторонами укладено не Договір зберігання (в контексті саме цього Договору), а договір оренди, з посиланням на нормативно-правовое обгрунування норм законодавства, котрі порушенні Відповідачем 1 та Відповідачем 2 саме при укладенні оспорюваного Договору, так як і не зазначено в чому саме полягає порушення статті 944 Цивільного кодексу України, котра закріплює існування в правовій природі такого виду договору як - договір зберігання (із зазначенням умов їх укладення).

Як зазначалося вище у даній судовій постанові, матеріали справи містять укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 Договір зберігання державного майна .

Відповідно до частини 1 статті 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Що ж стосується договору найму (оренди), то згідно частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Із системного аналізу даних норм в площинні умов Договору вбачається, що метою договору найму (оренди) є передача майна у тимчасове користування за плату, метою договору зберігання є передачі майна з метою його збереження (збереження його корисних властивостей та й майна в цілому). Тобто, об'єктом договору оренди є майно, яке підлягає передачі в користування (передбачається можливість отримання з речі її споживчих властивостей без зміни субстанції речі), а ознаками даного виду правочину є платність та строковість договору, чого в свою чергу не містить договір зберігання (сторонами не приймаються до уваги ані корисні властивності майна, ані його споживчі ознаки).

В даному ж випадку, умовами пункту 1.2 Договору Відповідач 1 та Відповідач 2 обумовили, що об'єктом зберігання є гідротехнічні споруди, включаючи ставкові рибоводні споруди, греблі, дамби - майно, що перебуває в державній власності відповідно до пункту 1.1 Договору.

Згідно пункту 2.1 Договору, Відповідач 2 в 3-денний строк з моменту укладання Договору приймає від Відповідача 1 майно згідно з актом приймання-передачі.

Відповідно до підписаного сторонами акту приймання-передачі гідротехнічних споруд, які передаються на зберігання (том 1, а.с. 20), Відповідач 1 передав, а Відповідач 2 прийняв на відповідальне зберігання державне нерухоме майно - гідротехнічні споруди нагульного ставу "Паволоч" (інв. №1114) балансовою вартістю - 44 9187 грн., залишкова вартість станом на 1 вересня 2012 року складає 282 643 грн. 87 коп.. Майно розташоване за адресою: Житомирська область, Попільнянський район, с.Паволоч.

Згідно пункту 2.4 Договору, у випадках, коли для збереження якісних властивостей майна необхідне його використання, Відповідач 2 звертається до Відповідача 1 за дозволом стосовно використання майна, переданого на зберігання, в порядку дії статті 944 Цивільного кодексу України.

Пунктом 6.1 Договору визначено, що цей Договір набуває чинності з дня його підписання і діє протягом десяти років з 1 жовтня 2012 року по 1 жовтня 2022 року.

Колегія суду констатує, що згідно статтей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Як визначено частиною 4 пункту 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. "

Таким чином, для визнання правочину недійсним, необхідним є: факт порушення цивільного законодавства; докази того, що таке порушення відбулося саме в момент вчинення цього правочину.

Також, при дослідженні обставин справи, колегією суду не встановлено обмежень Відповідача 1 на укладення договорів зберігання, в тому числі на момент вчинення оскаржуваного Договору (Прокурором та Позивачем 1 не заперечується наявності у Відповідача 1 таких повноважень).

Колегія суду звертає увагу, що листом № 37-24-2-13/16354 від 22 грудня 2004 року Міністерство аграрної політики України вказало про підтримку Відповідача 1 у роботі по збереженню державного майна та укладенню договорів зберігання з правом використання гідротехнічних споруд відповідно до чинного законодавства (том 1, а.с. 24).

Згідно листа Фонда державного майна України від 28 вересня 2011 року № 10-25-13179, адресованого Позивачу 2, зроблено висновок, що питання, які пов'язані з укладанням Відповідачем 1 договорів зберігання з правом користування, належать до компетенції уповноваженого органу управління - Позивача 2 (том 1, а.с. 104-105).

Проаналізувавши умови Договору в площинні усього вище встановленого в даній судовій постанові в контексті вимог та заперечень Прокурора наведених в позовній заяві та апеляційній скарзі (з приводу визнання Договору недійсним) в правовому полі норм діючого законодавства України, колегія суду дійшла до обґрунтованого висновку, що Договір укладено з дотриманням вимог законодавства, які ставляться до договорів зберігання, підстав для визнання його недійсним не встановлено.

При цьому, враховуючи відсутність підстав для визнання Договору недійсним, у колегії суду відсутні підстави для задоволення вимоги Прокурора про повернення майна (похідної від визнання Договору недійсним), яке є предметом цього Договору та передане за актом приймання-передачі гідротехнічних споруд від 1 жовтня 2012 року саме на виконання Договору.

Відтак, Рівненський апеляційний господарський суд відмовляє у задоволенні позовних вимоги щодо визнання Договору недійсним і повернення майна.

Відповідно, приймаючи таке рішення, залишає рішення господарського суду Житомирської області в в цій частині без змін.

Усе вищевказане у даній судовій постанові, вказує на неповне з'ясування місцевим господарським судом всіх обставин справи, про невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, та про порушення господарським судом першої інстанції норм матеріального права - що в силу дії пунктів 1, 3, 4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставами для скасування оскарженого рішення господарського суду Хмельницької області.

З огляду на усе висвітлене вище, апеляційний суд задовольняє апеляційну скаргу Прокурора частково, скасовує оскаржуване рішення господарського суду Житомирської області від 2 лютого 2015 року по справі № 906/1546/14 частково (в частині припинення провадження по справі щодо вимог про визнання недійсною додаткової угоди), викладаючи пункт 1 рішення суду в наступній редакції: позов задоволити частково; визнати недійсною додаткову угоду від 5 жовтня 2012 року, в решті рішення залишає без змін,

Водночас, з огляду на усе вищеописане в даній судовій постанові суд констатує, що доводи апелянта, висвітлені в апеляційній скарзі, стосовно визнання недійсним Договору та повернення майна є безпідставними, спростовані всім вищеописаним в даному судовому рішенні, і до уваги колегією суду не беруться.

Судові витрати, у відповідності до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає на Відповідача 1 та Відповідача 2.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника прокурора Житомирської області - задоволити частково.

2. Рішення господарського суду Житомирської області від 02 лютого 2015 року в справі № 906/1546/14 скасувати частково, в частині припинення провадження по справі щодо вимоги про визнання недійсною Додаткової угоди до договору № 50/12 від 1 жовтня 2012 року, укладену 5 жовтня 2012 року, виклавши пункт 1 резолютивної частини рішення в наступній редакції:

"1. Позов задоволити частково.

Визнати недійсною Додаткову угоду від 5 жовтня 2012 року до договору зберігання державного майна № 50/12 від 1 жовтня 2012 року, укладену між Державним підприємством "Укриба" (04053, м. Київ, вул. Артема, 45-а, код ЄДРПОУ 25592421) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробнича Компанія "СТАВ" (01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, 69, кв. 3, код ЄДРПОУ 38335365)."

3. В решті рішення господарського суду Житомирської області залишити без змін.

4. Стягнути з Державним підприємством "Укриба" (04053, м. Київ, вул. Артема, 45-а, код ЄДРПОУ 25592421) в доход Державного бюджету України 304 грн. 50 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

5. Стягнути з Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробнича Компанія "СТАВ" (01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, 69, кв. 3, код ЄДРПОУ 38335365) в доход Державного бюджету України 304 грн. 50 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги .

6. Доручити господарському суду Житомирської області видати відповідні накази.

7. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

8. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

9. Справу № 906/1546/14 повернути господарському суду Житомирської області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.