Ухвала

від 09.04.2015 по справі 2а-1670/869/11

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"09" квітня 2015 р. м. Київ К/9991/60915/11

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Карася О.В. (головуючого), Олендера І.Я., Рибченка А.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Радамант" на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2011 у справі № 2а-1670/869/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Радамант"

до Кременчуцька об'єднана державна податкова інспекція у Полтавській області Державної податкової служби

про визнання рішення нечинним, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство в судовому порядку оскаржило податкове повідомлення-рішення від 17.01.2011 № 0000042301/60, № 0000102340/0, яким йому державним податковим органом збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість (ділі - ПДВ) за основним платежем у розмірі 53 334,00 грн. та фінансових санкцій - 13 335,00 грн. за порушення пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість". Позовні вимоги обґрунтовані відсутністю з боку позивача порушень вимог названого Закону.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог Товариства про скасування акту індивідуальної дії відмовлено.

Не погодившись із судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, позивач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, у якій порушує питання скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Державна податкова інспекція у запереченнях на скаргу її не визнала, вказавши, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими.

Переглянувши матеріали справи і касаційну скаргу, заслухавши доповідь судді, Вищий адміністративний суд України зазначає наступне.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що підставою для прийняття оспорюваного позивачем податкового повідомлення-рішення були висновки, викладені у акті від 30.12.2010 про результати планової виїзної перевірки Товариства з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2007 по 30.09.2010, у якому було зазначено про порушення позивачем пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" внаслідок безпідставного віднесення до складу податкового кредиту ПДВ в ціні вартості придбаних інформаційно - консультаційних послуг (послуг з маркетингу) на підставі договорів із ТОВ "Київнафтобуд", які, на думку податкового органу не пов'язані із фінансово - господарською діяльністю платника податків, оскільки фактичне отримання таких послуг платником податків не підтверджено.

Такий висновок державного податкового органу мотивовано актами виконаних робіт з надання вказаних послуг, у яких не розкрито зміст та об'єм отриманих послуг, наявністю кредиторської заборгованості перед ТОВ "Київнафтобуд" та інших договорів, укладених з іншими контрагентами, щодо придбання позивачем тотожних послуг, а також негативним фінансово - економічним результатом господарської діяльності Товариства за 2008 та 2009 роки.

У цій справі, відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених контролюючим органом під час проведення перевірки обставин, виходили з того, що ненадання платником податків для перевірки належним чином оформлених первинних бухгалтерських документів, які б вказували на фактичне отримання консультаційно - посередницьких послуг, свідчить про правильність висновків контролюючого органу щодо завищення Товариством податкового кредиту.

Проте, колегія суддів вважає вказаний висновок судів передчасним з огляду на нижченаведене.

Основні засади державної політики щодо порядку формування податкового кредиту з ПДВ на момент виникнення спірних правовідносин було врегульовано Законом України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість".

Згідно пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (втратив чинність 01.01.2011) не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями. А відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону покупець має право відобразити сплачені (нараховані) суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Отже, всі витрати господарюючого суб'єкта мають бути здійснені саме для і в межах провадження господарської діяльності, а не з іншими цілями, та підтверджені відповідними первинними документами.

Водночас, як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, наявність податкової накладної є обов'язковою, але не вичерпною підставою для визначення податкового кредиту, оскільки наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб'єктом владних повноважень покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

Водночас судам при розв'язанні відповідних спорів варто враховувати, що в разі надання відповідачем - податковим органом доказів, які підтверджують факт вчинення платником податку податкового правопорушення, саме на платника податків покладається обов'язок спростовувати обґрунтовані доводи податкового органу.

Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Отже, за змістом процесуального закону платник податків повинен підтвердити належними та допустимим доказами свої заперечення проти наданих податковим органом.

Разом з тим, в силу статей 11, 159 Кодексу адміністративного судочинства України суд не повинні обмежуватися виключно доказами, що подані сторонами. Виходячи з принципу офіційного з'ясування обставин справи, суд повинен вжити всіх заходів із витребування доказів.

Так, маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут.

Підтвердженням зв'язку маркетингових послуг з власною господарською діяльністю можуть бути такі документи: наказ по підприємству щодо необхідності проведення маркетингових досліджень та період їх проведення, регіон, назва продукції, категорію потенційних споживачів і тощо; договір на проведення маркетингових досліджень, оформлений відповідно до вимог чинного законодавства; тощо.

Документами, що підтверджують фактичне отримання маркетингових послуг, будуть: акт приймання-передачі послуг або інший документ, що підтверджує фактичне надання послуги, який повинен мати всі обов'язкові реквізити первинних документів, передбачені ч. 2 ст. 9 Закону від 16.07.1999 № 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"; звіт про проведення маркетингових досліджень, в якому мають бути викладені результати таких досліджень і дані рекомендації замовнику; а також бухгалтерські та статистичні документи, що підтверджують збільшення асортименту товарів, обсягу продажу, розміру доходу тощо.

При цьому слід зазначити, що жодним нормативно - правовим актом не затверджено форми бланку акту надання послуг, крім законодавчо встановленого мінімуму обов'язкових реквізитів, встановлених ст. 9 Закону № 996-XIV для первинних та зведених облікових документів - назва документа (форми), дата і місце складання, назва підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

А незначні недоліки в заповненні актів, носять оціночний характер та не є підставою для висновку про позбавленні юридичної сили і доказовості зазначеного первинного документа щодо наданих позивачу послуг, оскільки в силу відсутності визначення поняття "податковий облік" в чинному законодавстві та з точки зору пп. 1.2.3 Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в банках України, в якому зазначено, що податковий облік ведеться з метою накопичення даних про валові доходи та валові витрати відповідно до законодавства України і використовується для складання податкової звітності, форма, правила, порядок і термін подання якої визначаються ДПАУ, та при цьому, як зазначено у цьому пункті Положення, зміни в податковому обліку не впливають на фінансовий облік, фінансовий (бухгалтерський) та податковий облік - це різні поняття. Відповідно, недотримання вимог, що пред'являються до оформлення первинного документа в бухгалтерському обліку, не може бути безумовним висновком про безпідставність виникнення податкової вигоди.

Також, господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності.

Статтею 42 Господарського кодексу України визначено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

А зі змісту пп. 1.32 ст. 1 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" вбачається, що господарська діяльність - це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Отже, для підтвердження відповідного права платника податку достатньо наявності мети використання товарів (послуг), що ним придбані, незалежно від економічного ефекту такого використання.

Також суди мають виходити з того, що у торговельній сфері маркетинг передбачає проведення комплексу заходів: аналіз кон'юнктури ринку, дослідження в галузі ціноутворення, вплив на рівень попиту, налагодження комунікацій, розгортання служб сервісу і багато-багато іншого. Отже, оскільки витрати на вивчення кон'юнктури ринку збуту і аналіз динаміки попиту на продукцію мають безпосереднє відношення до організації продажу товарів, то такі витрати (за наявності договорів, актів, звітів) платник податку має право віднести до складу валових витрат як витрати на придбання послуг, а їх суму - відобразити в рядку 04.1 декларації з податку на прибуток підприємства.

За змістом частин 4, 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів до своєчасного їх подання.

Предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення.

Суди попередніх інстанцій зазначені вимоги процесуального закону порушили, оскільки не дослідили обставин реальності здійснення господарських операцій з придбання позивачем послуг у контрагента на підставі зібраних у справі доказів, а обмежились виключно посиланням на недоліки правовстановлюючих документів.

Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, а також норм матеріального права згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд.

З огляду на зазначене касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст. ст. 157, 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Радамант" задовольнити частково.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2011 у справі № 2а-1670/869/11 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала (постанова) набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді І.Я. Олендер

А.О. Рибченко