Рішення

від 12.05.2015 по справі 914/3236/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2015 р. Справа№ 914/3236/14

За позовом : Державної інспекції сільського господарства України, м. Київ

Третя особа без самостійних вимог на стороні позивача : Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів

До відповідача-1 : Товариства з обмеженою відповідальністю «ОПОРА-БКБ», м. Львів

До відповідача-2:Державного підприємства «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації», м. Львів

Про визнання недійсним інвестиційного договору № 42 від 07.12.2012 р.

В судове засідання з'явились:

від прокуратури : Шевчук В.В.

від позивача :Гусак Ю.-представник ;

від третьої особи : Жуган І.О.- представник;

від відповідача-1 : не з'явився;

від відповідача-2 : Петровський Ю.І., Сімонов Д.В. - представники;

Суддя : Березяк Н.Є

Секретар судового засідання: Кравець О.І.

Представникам сторін роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України.

Суть спору:

Позовну заяву подано Державною інспекцією сільського господарства України, м. Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Опора-БКБ», м. Львів, Державного підприємства «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації», м. Львів про визнання недійсним інвестиційного договору від 07.12.2012р. №42.

Рішенням господарського суду Львівської області від 20.11.2014р. в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014р.рішення господарського суду Львівської області від 20.11.2014р. у справі №914/3236/14 залишено без змін, а апеляційну скаргу Державної інспекції сільського господарства України - без задоволення.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.03.2015р. у справі №914/3236/14 (надалі також - Постанова ВГС України) частково задоволено касаційну скаргу позивача: постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014р. та рішення господарського суду Львівської області від 20.11.2014р. у справі №914/3236/14 скасовано та передано справу на новий розгляд до господарського суду Львівської області. Ухвалою господарського суду Львівської області від 19.03.2015р. прийнято справу до розгляду.

14.04.2015р. позивач подав заяву про забезпечення позову.

На задоволення заяви позивача, ухвалою Господарського суду Львівської області у справі № 914/3236/14 від 16.04.2015 р. вжито заходи забезпечення позову.

Розгляд справи неодноразово відкладався з підстав і мотивів, викладених в ухвалах суду.

29.04.2015 року позивачем подано клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіональне відділення Фонду Державного майна України по Львівській області.

На задоволення зазначеного клопотання, ухвалою суду від 29.04.2015 року до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області.

В судових засіданнях представник позивача позовні вимоги підтримав,позов просив задоволити з підстав, викладених в позовній заяві та поданих додаткових поясненнях.

Як стверджує позивач, на підставі оскаржуваного договору ДП «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації» передав ТзОВ «Опора - БКБ» як інвестору свої функції з проектування та реконструкції нерухомості - будівлі у м. Львів, вул. Лемківська, 9а із отриманням у власність відповідних часток у комплексі цих приміщень. Позивач вважає, що умова інвестиційного договору про передачу функцій забудовника суперечать, зокрема ч.4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та є підставою для визнання його недійсним, а умова інвестиційного договору про передачу функцій з проектування та реконструкції нерухомості - будівлі у м. Львів, вул. Лемківська, 9а (п.1.2 договору) суперечить вказаному закону, що, згідно ч.1 ст. 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Також, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що приміщення побутового корпусу на вул. Лемківській, 9а в м. Львові є державною власністю, а тому інвестиційний договір щодо цього об'єкту, відповідно до п.п. ї) п.1. ч.1 ст.7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» підлягав погодженню органами Фонду державного майна України.Крім того, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що умова інвестиційного договору про передачу права постійного користування земельною ділянкою в якості інвестиції суперечить чинному законодавству щодо порядку набуття права користування земельною ділянкою, зокрема Земельному кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Будівництво багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці, не призначеній для таких цілей, суперечить п «а» ч. 1 ст. 96 Земельному Кодексу України що, відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного інвестиційного договору недійсним.

З урахуванням висновків Вищого господарського суду, викладених у постанові у справі № 914/3236/14 від 02.03.2015 р. позивач подав додаткові пояснення до позовної заяви, в яких зазначає, що оспорюваний інвестиційний договір підлягає визнанню недійсним, як такий що укладений без попереднього погодження органами Фонду державного майна України, укладений в порушення встановленого порядку надання права користування земельною ділянкою забудовнику та без дотримання вимог цільового призначення земельної ділянки. Також зазначає, що умова інвестиційного договору про передачу функції з проектування та реконструкції об'єкту суперечить ч.4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», оскільки право на забудову земельної ділянки має лише власник або землекористувач земельної ділянки.

Представник відповідача-1 проти позову заперечив з мотивів, зазначених у відзиві. Посилається на те, що погодженню із позивачем підлягають лише договори про спільну діяльність. Однак, оскаржуваний інвестиційний договір не належить до договорів про спільну діяльність, не обумовлює істотних умов, передбачених у ст.1131 ЦК України . Предметом цього договору є участь сторін у реконструкції об'єкту. Договором не передбачалось обов'язків відповідача - 2 здійснювати оплату чи передавати певне майно, а тому сума інвестиційного договору не перевищувала 1 000000 грн. Вважає позивача неналежним, таким, який не уповноважений реалізовувати права держави як власника майна, ствердив про погодження позивачем укладення такого договору своїм листом від 17.10.2012 р. та узгодження сторонами строку його дії - до повного виконання сторонами своїх обов'язків. За наслідками виконання інвестиційного договору, відповідачу - 2 замість приміщення площею 135,7 кв.м. зі зносом 79%, відведено приміщення площею 183,1 кв.м. Зазначив, що позивачем не доведено порушення вимог ч.1 ст.203 ЦК України , ч.2 ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання оспорюваного інвестиційного договору недійсним в силу ст.215 ЦК України . В позові просить відмовити.

Представник відповідача - 2 у відзиві на позовну заяву позов визнав, вимоги позивача вважає законними та обґрунтованими і просить задоволити.

12.05.2015 року заступником прокурора Львівської області подано заяву про вступ у справу на стороні позивача.

В судове засідання 12.05.2015 року представником відповідача-1 Шнир Я.Б. подано клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з неможливістю забезпечити участь уповноваженого представника, який буде брати участь в судовому засіданні Львівського апеляційного адміністративного суду як представник ТзОВ «Ріо експорт - імпорт». В обґрунтування свого клопотання представник ТзОВ «Опора-БКБ» долучив повістку та довіреність на представлення інтересів ТзОВ «Ріо експорт-імпорт».

В судовому засіданні 12.05.2015 року представники позивача, третьої особи, відповідача-2 та прокуратури Львівської області проти відкладення розгляду справи заперечили з тих підстав, що як вбачається із долученої до клопотання довіреності, нею уповноважено представляти інтереси товариства шість чоловік, в тому числі Шнир Я.Б. , який представляє інтереси відповідача-1 у даній справі. У випадку зайнятості представника Шниря Я.Б. в судовому засіданні у даній справі, інтереси ТзОВ «Ріо-експорт- імпорт» в адміністративній справі міг представляти інтереси будь-який інший уповноважений представник.

Як вбачається з матеріалів справи, справа надійшла на новий розгляд 17.03.2015 року і строк її розгляду спливає 17.05.2015 року, що унеможливлює відкладення розгляду справи та направлення ухвали суду відповідачу-1 з врахуванням часу на поштовий перебіг.

Частиною 3 ст.69 ГПК України передбачено право суду у виняткових випадках продовжити строк розгляду справи з урахуванням особливостей її розгляду.

Враховуючи ті обставини, що впродовж двох місяців вже відбулося декілька судових засідань у яких брали участь представники, у відповідача було достатньо часу для подання письмових заперечень та доказів в їх обґрунтування. Неможливість участі в судове засідання одного з представників ніяким чином не перешкоджала участі в судовому засіданні 12.05.2015 року інших п'ятьох представників, уповноважених представляти інтереси ТзОВ «Опора-БКБ» згідно довіреності ( а.с. 52 том ІІ).

В попередніх судових засіданнях сторони обґрунтували свої позиції, подали документи в обґрунтування своїх доводів і заперечень. з огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути спір без участі представників відповідача-1 з врахуванням доводів і обґрунтувань, викладених в попередніх судових засіданнях, у відзиві на позов за наявними в справі матеріалами.

В судовому засіданні представник прокуратури Львівської області позовні вимоги підтримав, просив позов задоволити.

Представник третьої особи письмових пояснень по суті позову не подала, проте позовні вимоги вважає обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення з підстав і мотивів, викладених в позовній заяві, додаткових поясненнях та матеріалах справи.

В судовому засіданні 12.05.2015 року оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, та оцінивши докази в їх сукупності, встановив наступне:

Наказом Державної інспекції сільського господарства України №113 від 25.10.2011р. «Про затвердження статуту державного підприємства «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації», було затверджено статут відповідача - 2. Нова редакція такого статуту зареєстрована 02.11.2011 р. Відповідно до статуту відповідача - 2, він заснований на основі державної власності, входить до сфери управління Державної інспекції сільського господарства України і є підзвітним їй (п.1.1.). Відповідач - 2 уповноважений займатись будь-якими видами підприємницької діяльності, які не заборонені законодавством (п.3.2.20.), таку діяльність організовує самостійно, здійснює діяльність на засадах госпрозрахунку (п.4.2.), залучає і використовує матеріально-технічні, фінансові та інші ресурси, не заборонені законом (п. 4.5.). При цьому, відповідач - 2 володіє закріпленим за ним майном на праві господарського відання (п. 4.1.).

Відповідач - 2 має право відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, лише за попередньою згодою уповноваженого органу управління на конкурентних засадах, якщо інше не передбачено законом. Відповідач - 2 не має права без попереднього погодження з уповноваженим органом управління приймати рішення щодо укладення договорів про спільну діяльність (п.5.5.). При цьому, відповідач - 2 вправі здійснювати власне будівництво, реконструкцію, капітальний та поточний ремонт основних фондів (п.8.1.2.), самостійно, без погодження уповноваженого органу управління, укладати договори на суму, що не перевищує 1000000 грн. або розмір статутного капіталу (п.8.1.3.). Уповноважений орган управління забезпечує у встановленому порядку погодження підприємству договорів про спільну діяльність (п.10.2.8.), а також договорів на суму, що перевищує 1000000 грн. або розмір статутного капіталу (п.10.2.13).

07.12.2012р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОПОРА-БКБ» (як інвестором) та Державним підприємством «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації», (як замовником) укладений оскаржуваний інвестиційний договір №42. Предметом договору є участь сторін у реконструкції (з добудовою і надбудовою) об'єкту з отриманням у власність відповідних часток у комплексі на умовах договору (п.2.1.).Замовник передає інвестору свої функції з проектування та реконструкції об'єкту за винятком функцій для забезпечення відведення та передачі згідно акту інвестору земельної ділянки для реконструкції об'єкту (п. 2.2.). Замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції, а інвестор інвестує в об'єкт реконструкції. Після здачі об'єкта в експлуатацію, замовник набуває право власності на реконструйовані нежитлові приміщення загальною площею не менше ніж 180 кв.м. відповідно до узгодженого сторонами акту розподілу площ (п.п.2.3. - 2.5.). На період реконструкції інвестор безоплатно забезпечує замовника придатним для експлуатації приміщенням (п.3.2.18.). В п.1.8 договору сторони визначили строк дії договору - до повного виконання своїх обов'язків сторонами. При цьому, на інвестора покладено обов'язки із забезпечення будівництва, перевірки актів виконаних робіт, здачу об'єкта в експлуатацію тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ № 177923 від 05.10.2011 р., відповідачу-2 надано у постійне користування земельну ділянку у м. Львів, вул. Лемківська, 9а площею 0,0795 га (надалі також - земельна ділянка). На вказаній земельній ділянці розташовувався належний на праві державної власності об`єкт нерухомості: приміщення побутового корпусу площею 135,7 кв.м., що підтверджується реєстраційним посвідченням від 12.09.2002 р., виданим ЛОДК БТІ та ЕО серії КММ №015863 від 12.09.2002р.

З огляду на викладене, позивач просить визнати недійсним інвестиційний договір від 07.12.2012р. №42.

Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд прийшов до висновку, що позовні вимоги обґрунтовані і підлягають до задоволення.

При прийнятті рішення, суд виходив з наступного :

Загальні правові засади визнання правочину недійсним визначені у ст. 215 ЦК України, частина 1 якої передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 вищенаведеної правової норми визначено, що у разі, коли недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Схожі за змістом положення містить і ст. 207 ГК України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним в судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Так, переглядаючи справу Вищий господарський суд України у постанові від 02.03.2015р. прийшов до висновку, що «господарські суди попередніх інстанцій не встановили в чиїй власності перебуває споруда, яка є об'єктом реконструкції за оспорюваним інвестиційним договором, а, отже, не визначили чи мав відповідач 2 достатній обсяг цивільної дієздатності для укладення спірного інвестиційного договору відносно даної споруди» та зазначив, що ця обставина є істотною для вирішення по суті спору у справі №914/3236/14.

Статтею 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» визначено, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери (крім векселів);

рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

майнові права інтелектуальної власності;

сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);

права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

інші цінності.

Об'єктами інвестиційної діяльності, відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (в редакції чинній на дату укладання інвестиційного договору), можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права .

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

При цьому, майнове право, що є предметом інвестиційного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Як зазначалось вище, предметом оспорюваного інвестиційного договору є участь сторін у реконструкції (з добудовою і надбудовою) об'єкту з отриманням у власність відповідних часток у комплексі на умовах договору.

Судом встановлено, що згідно реєстраційного посвідчення, виданого ЛОДК БТІ та ЕО серії КММ №015863 від 12.09.2002р.(а.с.59 том І) приміщення побутового корпусу на вул. Лемківській, 9а в м. Львові є державною власністю.

Листом від 17.10.2012 р. №33-8-11/5476 Державна інспекція сільського господарства України, розглянувши документи, додані до листа відповідача - 2, надала дозвіл на укладення інвестиційного договору з ТзОВ«Опора-БКБ» для проведення реконструкцій приміщень, які знаходяться на балансі відповідача-2.

Пунктом п. 2.6 інвестиційного договору Сторонами погоджено, що інвестор отримує у Комплексі у власність приміщення відповідно до узгодженого Сторонами Акту розподілу площ.

Відповідно до Акту розподілу площ реконструйованих приміщень у м. Львові по вул. Лемківській, 9-А від 07.12.2012р. (а.с.90 том І) до інвестора переходить площа нежитлових приміщень першого поверху - 47,03 кв. м, нежитлових приміщень другого поверху - 212, 45 кв.м та загальна площею приміщень (з третього по дев'ятий поверх ) - 836, 15 кв.м.

Таким чином, виконання Сторонами умов інвестиційного договору передбачає фактичне відчуження нерухомого майна із його переходом у приватну власність.

Разом з тим, як зазначалось вище, статутом відповідача 2 передбачено, що Відповідач - 2 має право відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, лише за попередньою згодою уповноваженого органу управління на конкурентних засадах, якщо інше не передбачено законом.

Крім того, згідно п.п. ї) п.1. ч.1 ст.7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» погодження державним підприємствам, установам, організаціям договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном здійснюється органами Фонду державного майна України.

В процесі розгляду справи відповідачами не надано жодних належних і допустимих доказів про погодження органами Фонду державного майна України укладення оспорюваного інвестиційного договору. Відповідно до п.п. и) п.2. ч.1 ст.7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», дозвіл (погодження) на відчуження державного майна дають органи Фонду державного майна України, в порядку передбаченому законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Таким чином, суд приходить до висновку, що при укладенні інвестиційного договору відповідач-2 не мав достатнього обсягу цивільної дієздатності на його укладення, що є порушенням ч.2 ст. 203 ЦК України.

Як зазначає Вищий господарський суд України у постанові від 02.03.2015р. місцевим та апеляційним господарськими судами не було надано належної правової оцінки положенню договору про передачу права користування земельною ділянкою в якості інвестиції (п.2.3.), з врахуванням цільового призначення цієї земельної ділянки та з огляду на приписи чинного законодавства України, що регулюють порядок набуття права користування землею.

Згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ № 177923 від 05.10.2011 р. (а.с.58 том І), відповідачу-2 надано у постійне користування земельну ділянку у м. Львів, вул. Лемківська, 9а площею 0,0795 га.

Вказана земельна ділянка належить до земель комунальній власності та надана відповідачу-2 на підставі ухвали Львівської міської ради № 3385 від 11.03.2010 р.

Відповідно до п. 2.3 інвестиційного договору замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції.

Однак, статтеюст. 83 Земельного Кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Нормами ч. 1 ст. 124 ЗК Українивстановлено, що передача земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно ст. 12 ЗК України розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до вказаного Кодексу , вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу та здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства належить до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст.

Отже, законодавчими актами (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) був чітко регламентований порядок набуття права на землю та передачі її у користування (оренду), а спосіб передачі права користування на спірну земельну ділянку від відповідача 2 до відповідача-1, який було узгоджено сторонами в інвестиційному договорі, суперечить чинному на той час законодавству.

Протягом розгляду справи відповідачами не надано рішень (ухвал) Львівської міської ради щодо передачі земельної ділянки у м. Львів, вул. Лемківська, 9а площею 0,0795 га. в користування відповідачу-1 та правовстановлюючого документу на земельну ділянку, оформленого на відповідача-2.

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України , зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Враховуючи викладене суд приходить до висновку, що умова інвестиційного договору про передачу права користування земельною ділянкою в якості інвестиції є порушенням виключного, передбаченого законом порядку набуття права користування земельною ділянкою, що є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК України при укладенні інвестиційного договору.

Згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 177923 від 05 жовтня 2011 р. (а.с. 58 том І_) цільовим призначенням земельної ділянки є обслуговування побутового корпусу.

Відповідно до Рішення сесії Львівської міської ради № 3385 від 11.03.2010 р.функціональним використанням земельної ділянки є - землі громадського призначення.

Згідно наказу Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010 р. «Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель» до земель громадської забудови належать землі, які використовуються для розміщення громадських будівель та споруд (готелів, офісних будівель, торгівельних будівель, для публічних виступів, для музеїв та бібліотек, для навчальних та дослідних закладів, для лікарень та оздоровчих закладів, інших об'єктів загального користування).

Відповідно до п «а» ч. 1 ст. 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Однак, як встановлено судом, відповідно до Декларації про початок виконання будівельних робіт № ЛВ 083140630883 від 05.03.2014 р. (а.с.169-170 том І) на земельній ділянці здійснюються будівельні роботи з реконструкції з розширенням приміщень побутового корпусу під багатоквартирний житловий будинок з закладами громадського призначення та підземним паркінгом на вул.Лемківській, 9а у м.Львові; Львівська обл., м. Львів, вул. Лемківська, 9а .

Отож, будівництво на земельній ділянці житлового будинку суперечить цільовому призначенню земельної ділянки.

Таким чином, окрім порушення встановленого порядку набуття права користування земельною ділянкою, при укладені оспорюваного інвестиційного договору відповідачами порушені норми законодавства щодо дотримання цільового призначення земельної ділянки, оскільки розміщення на цій земельній ділянці житлового будинку не допускається.

Отже, укладенням інвестиційного договору відповідачами допущенопорушення вимогч.1 ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ч.4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Згідно ч.5 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок.

Згідно п. 2 постанови Кабінету Міністрів Українивід 13 квітня 2011 р. № 466 «Деякі питання виконання підготовчих та будівельних робіт» будівельні роботи можуть виконуватися власником або землекористувачем після отримання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію.

Чинним законодавством не визначена можливість та порядок передання функцій забудовника без передання (набуття) в установленому законом порядку права на земельну ділянку.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що умова інвестиційного договору (п.2.2) суперечить актам цивільного законодавства, а саме: ч. 4 та ч.5 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК України при його укладенні.

Укладенням оспорюваного інвестиційного договору відповідачі порушили права держави як власника майна, переданого відповідачу-2, реалізацію яких здійснює позивач.

Відповідно до ч. 1 ст. 111 12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Згідно п.2 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

У відповідності з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на вищевикладене, суд прийшов до висновку, що заявлені вимоги позивачем обґрунтовані належними доказами, а відтакпозовні вимоги підлягають до задоволення.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати по справі слід покласти на відповідачів.

У зв'язку з вищенаведеним, керуючись ст.ст.203, 215, ЦК України, 6,7,12,32-35,43, 44,49, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним інвестиційний договір№ 42 від 07.12.2012р., укладений між Державним підприємством «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації» (79019, м. Львів, вул. Лемківська, будинок 9А, код ЄДРПОУ 05500517) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОПОРА-БКБ» (79035, м. Львів, вул. Зелена, буд. 115, код ЄДРПОУ 37740921).

3. Стягнути солідарно з Державного підприємства «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації» (79019, м. Львів, вул. Лемківська, будинок 9А, код ЄДРПОУ 05500517) та Товариства з обмеженою відповідальністю «ОПОРА-БКБ» (79035, м. Львів, вул. Зелена, буд. 115, код ЄДРПОУ 37740921). 1218,00 грн. сплаченого судового збору.

4. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою господарського суду Львівської області від 16.04.2015 року.

Рішення суду може бути оскаржено протягом 10 днів до Львівського апеляційного господарського суду. Накази видати у відповідності до ст. 116 ГПК України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 12.05.2015 року.

Суддя Березяк Н.Є.