Ухвала

від 29.07.2015 по справі 2а-4570/12/1070

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2015 року м. Київ К/800/35858/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Лосєва А.М.,

Бившевої Л.І.,

Шипуліної Т.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Вишгородському районі Київської області Державної податкової служби на постановуКиївського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2012 року та ухвалуКиївського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року у справі№2а-4570/12/1070 за позовомДержавної податкової інспекції у Вишгородському районі Київської області Державної податкової служби доТовариства з обмеженою відповідальністю «Мегапромсервіс» Товариства з обмеженою відповідальністю «Метроград» простягнення коштів, В С Т А Н О В И В:

У лютому 2007 року Державна податкова інспекції у Вишгородському районі Київської області Державної податкової служби (далі по тексту - позивач, ДПІ у Вишгородському районі Київської області) звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мегапромсервіс» (далі по тексту - відповідач 1, ТОВ «Мегапромсервіс») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Метроград» (далі по тексту - відповідач 2, ТОВ «Метроград»), в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просила стягнути з ТОВ «Метроград» на користь державного бюджету вартість отриманого за договором №41 від 04 жовтня 2004 року, укладеним між ТОВ «Мегапромсервіс» та ТОВ «Метроград» на загальну суму 434365,00 грн.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2012 року, яка залишена ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року без змін, у задоволенні позову відмовлено.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідачі не скористались своїм правом надати заперечення проти касаційної скарги.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Мегапромсервіс» (виконавець) та ТОВ «Метроград» (замовник) укладено угоду №41 від 04 жовтня 2004 року, предметом якої є виготовлення повно-кольорових рекламних листівок з ілюстрованим прайс-листом. На виконання умов цієї угоди ТОВ «Мегапромсервіс» оформило документи про виготовлення товару на загальну суму 434365 грн. у 2004 - 2005 роках. Факт виготовлення товару оформлювався видатковими накладними, що підписувались уповноваженими особами ТОВ «Мегапромсервіс» та ТОВ «Метроград». Також ТОВ «Мегапромсервіс» оформило видаткові накладні на суму 434365 грн. (у т.ч. ПДВ на суму 72454,18 грн.) у кількості 4 шт. за 2004 рік та 17 шт. за 2005 рік.

Посилаючись на додані до позовної заяви докази, податковий орган стверджує, що зазначений договір не спрямований на настання реальних правових наслідків, його укладено лише з метою незаконного отримання податкової вигоди, оскільки роботи за цим договором фактично не виконувались, а тому є нікчемним і до відповідачів підлягають застосуванню наслідки нікчемності правочину.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про ненадання відповідачами належних доказів, що підтверджують реальність здійснення господарських операцій між ними, а тому внаслідок укладення угоди відповідач 2 отримав очевидну податкову вигоду у вигляді зменшення об'єкта оподаткування податком на прибуток та формування податкового кредиту з податку на додану вартість, що свідчить про нікчемність правочину, укладеного між відповідачами, оскільки такий суперечить інтересам держави і суспільства та порушує публічний порядок.

Проте, судами взято до уваги, що відповідний позов поданий до суду поза межами строків, встановлених статтею 250 Господарського кодексу України, що виключає можливість його задоволення.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанції у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду (далі по тексту - ГК України), господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з частиною 1 статті 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що за змістом приписів статті 228 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним.

Названою статтею передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Це означає, що висновок суду щодо нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Як убачається з частини 1 статті 208 ГК України, застосування санкцій здійснюється лише судом. Це правило відповідає положенням статті 41 Конституції України, згідно яких конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 238 ГК України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Строки застосування адміністративно-господарських санкцій встановлено статтею 250 ГК України, згідно положень якої адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Однак, як вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанції на момент звернення податкового органу з відповідним позовом до суду сплинули строки, визначені у статті 250 ГК України, що виключає підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій у вигляді стягнення отриманого за нікчемним правочином.

Відтак, наведене підтверджує правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при винесенні оскаржуваних судових рішень, що доводами касаційних скарг не спростовується.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 210, 214, 215, 220, 220 1 , 223, 224, 230, 231 частиною 5 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Вишгородському районі Київської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року у справі №2а-4570/12/1070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статями 236 - 238, 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: А.М. Лосєв

Судді: Л.І. Бившева

Т.М. Шипуліна