Постанова

від 06.08.2015 по справі 922/2615/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" серпня 2015 р. Справа № 922/2615/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В. , суддя Білецька А.М.

при секретарі Кохан Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача - Ткаченко С.В., за довіреністю № 190 від 13.03.2015.

відповідача - не з"явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Приватної фірми "Фарм-АК" (вх. №3098 Х/3-10) на рішення господарського суду Харківської області від 05 серпня 2014 року по справі №922/2615/14

за позовом Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі відділення "Харківська регіональна дирекція" Публічного акціонерного "ВТБ Банк", м. Харків

до Приватної фірми "Фарм-АК", м. Харків

про стягнення 1414483,63 грн.-,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 05.08.2014 по справі №922/2615/14 (суддя Доленчук Д.О. ) позов задоволено повністю. Стягнуто з Приватної фірми "Фарм-АК" на користь Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" заборгованість в розмірі 1414483,63 грн. та 30116,67 грн. судового збору.

Приватна фірма "Фарм-АК" з рішенням місцевого господарського суду не погодилася та подала до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати частково рішення господарського суду Харківської області від 05.08.2014 по справі №922/2615/14 та прийняти нове рішення, яким зменшити суму стягнення на 69277,61 грн.

В апеляційній скарзі заявник посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства України і що суд першої інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також на те, що суд невірно застосував норми як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору та згідно статті 104 Господарського процесуального Кодексу України є підставою для його скасування.

Публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" в особі відділення "Харківська регіональна дирекція" Публічного акціонерного "ВТБ Банк" відзиву на апеляційну скаргу не надало, однак його представник в судовому засіданні зазначив, що рішення господарського суду Харківської області було винесено без порушення приписів чинного матеріального та процесуального законодавства, та з урахуванням всіх доказів поданих сторонами, та доказів, які були витребувані судом. Просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статті 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи, 05.08.2011 між Публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" (Банк - позивач у справі) та Приватною фірмою "Фарм-АК" (позичальник - відповідач у справі) був укладений кредитний договір №100.29/11-М511.

Згідно умов вищевказаного договору банк надав позичальнику кредит в розмірі 1620000,00 грн. зі строком повернення кредиту - 03.08.2018, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплачувати проценти за користування ним за ставкою 18,5% річних.

Пунктом 2.1 договору визначено цільове використання кредиту: позичальник зобов'язується використати кредит виключно за таким цільовим призначенням: придбання об'єкту нерухомого майна, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху №72-1-:-72-4, 73-1-:-73-5 в літ. «А-4», загальною площею 90,7 кв. м. що знаходяться за адресою м. Харків, вул. Данилевського, 16/8.

Позичальник зобов'язаний повністю повернути кредит та сплатити нараховану плату за користування кредитом, незалежно від настання строку виконання зобов'язань у разі, зокрема, несплати платежів, а саме: повернення кредиту і сплати процентів за користування кредитом (пункт 5.2.1 договору).

Відповідно до пункту 7.1 договору, у разі прострочення позичальником зобов'язань з погашення кредиту та/або сплати процентів за його користування та/або інших платежів згідно з умовами Кредитного договору позичальник зобов'язаний сплатити на користь банку пеню за кожен день прострочення у розмір подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент прострочення, від суми прострочених зобов'язань.

На виконання умов укладеного між сторонами кредитного договору банк 05.08.2011 перерахував позичальнику обумовлену договором суму кредиту, що підтверджується меморіальним ордером за №25998 на суму 162000,00 грн.

У зв'язку із неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору, Публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" звернувся до відповідача з вимогою від 12.05.2014 щодо сплати заборгованості (том 1, а. с. 37).

Однак, відповідач належним чином на вимогу позивача не відреагував, відповіді не надав, отримані в кредит грошові кошти та проценти за користування ними не повернув.

Враховуючи, що відповідач зобов'язання, передбачені кредитним договором, не виконав, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка станом на момент розгляду справи не погашена, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З огляду на вимоги статті 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Матеріали справи свідчать, що між сторонами склалися господарські відносини на підставі укладеного між ними кредитного договору.

Відповідно до статті 1054 Цивільного Кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного Кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частина 1 статті 1049 Цивільного кодексу України передбачає, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір та порядок процентів встановлюється договором.

За статтею 1056-1 Цивільного кодексу України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі.

Договір, відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

З умов договору (пункт 3.2, 3.4) вбачається, що позичальник 08 числа кожного місяця здійснює повернення суми кредиту і сплачує процентну ставку в розмірі 18,5% до 03.08.2018.

Згідно зі статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до статті 14 Цивільного Кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного Кодексу України)

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 Цивільного Кодексу України, відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, належне виконання зобов'язання є виконання зобов'язань, з додержанням вимог і принципів виконання зобов'язання встановленими умовами договору та приписами чинного законодавства.

Статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання (стаття 612 Цивільного кодексу України).

У відповідності до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України вбачається, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять доказів в порядку статті 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про здійснення відповідачем належного виконання умов кредитного договору щодо сплати суми кредиту, відсотків за користування кредитними коштами у встановленому порядку та розмірі.

Звертаючись до суду апеляційної інстанції відповідач надав копію квитанцій №6899 від 18.07.2014, копію квитанцій №26303 від 05.08.2014, копію квитанцій №70956 від 11.08.2014, копію квитанцій №20844 від 08.09.2014, які на його думку, є свідченням проведення бухгалтерської операції по погашенню заборгованості за кредитним договором №100.29/11-М511 від 05.08.2011, через що вважає необґрунтованими позовні вимоги позивача в частині стягнення боргу в сумі 20000,00 грн.

Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Зі змісту наведеної статті вбачається, що за загальним правилом апеляційний господарський суд переглядає справу за наявними у справі доказами, тобто тими доказами, що зібрані місцевим господарським судом і покладені в основу рішення цього суду.

Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд

апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою Господарського процесуального кодексу України покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини.

До згаданих підстав належить, зокрема, необґрунтоване відхилення судом першої інстанції клопотань сторін про витребування господарським судом доказів у порядку статті 38 Господарського процесуального кодексу України. У такому разі суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням сторони самостійно витребує необхідні додаткові докази.

Водночас, якщо прийняте рішення судом першої інстанції є по суті законним та обґрунтованим, то саме лише подання до суду апеляційної інстанції додаткових доказів, не може вважатися підставою для скасування процесуального документа.

В розрізі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 вбачається, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Згідно роз'яснень пленуму Вищого господарського суду України викладених в пункті 1 постанови від 23.03.2012 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Тобто, за вимогами процесуального законодавства рішення є законним лише тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Отже, наявні в матеріалах справи копії квитанцій №6899 від 18.07.2014, №26303 від 05.08.2014, №70956 від 11.08.2014, №20844 від 08.09.2014 не можуть свідчити про не обґрунтованість судового рішення, оскільки дані документи були подані до суду апеляційної інстанції під час повторного перегляду даної справи та не були досліджені під час розгляду справи у суді першої інстанції.

При цьому колегія суддів звертає увагу на той факт, що копії платіжних документів №26303 від 05.08.2014, №70956 від 11.08.2014, №20844 від 08.09.2014, додані відповідачем до апеляційної скарги, свідчать про сплату грошових коштів вже після прийняття судом першої інстанції рішення по справі і не можуть бути підставою для скасування рішення. Щодо квитанції №6899 від 18.07.2014, то, як було встановлено в судовому засіданні апеляційної інстанції, вона була зарахована банком в рахунок погашення прострочених відповідачем відсотків за користування кредитом, які боржник мав сплатити до 08 числа кожного місяця (пункт 3.2, 3.4 договору).

Враховуючи зазначене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованих висновків щодо наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості за простроченим кредитом та заборгованості по відсотках за користування кредитом в загальній сумі 1394479,98 грн.

З огляду на встановлений факт порушення відповідачем зобов'язання за кредитним договором, у позивача є всі правові підстави вимагати стягнення із зобов'язаного контрагента неустойки за порушення договірних зобов'язань.

За змістом статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.

У відповідності до частини 1 статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

За змістом статей 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

Відповідно до частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно із пунктом 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Положеннями пункту 4 статті 231 Господарського кодексу України визначено, що розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

В частині 2 статті 343 Господарського кодексу України прямо зазначається, що пеня за прострочення платежу встановлюється за згодою сторін господарських договорів, але її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України.

Така позиція узгоджується з викладеним у пункті 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 - сторони можуть домовитися про збільшення або зменшення встановленого законом розміру пені, зазначивши про це в договорі, за винятком випадків, коли згідно із законом зміна розміру штрафних санкцій за погодженням сторін не допускається (абзац 3 частини 2 статті 551 Цивільного кодексу України, частина 1 статті 231 Господарського Кодекс України).

Згідно пункту 7.1. договору, у разі прострочення позичальником зобов'язань з погашення кредиту та/або сплати процентів за його користування та/або інших платежів згідно з умовами Кредитного договору позичальник зобов'язаний сплатити на користь банку пеню за кожен день прострочення у розмір подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент прострочення, від суми прострочених зобов'язань.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач нарахував відповідачу пеню в розмірі 3139,46 грн. за несвоєчасну сплату кредиту та 3334,40 грн. пеню за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредиту.

Суд апеляційної інстанції перевірив правильність та обґрунтованість даних сум, та дійшов до висновку, що вона обрахована із дотриманням вимог статті 258 Цивільного кодексу України та статті 232 Господарського кодексу України та підлягає стягненню з відповідача у заявленому в позові розмірі, а саме: в сумі 3139,46 грн. - пеня за несвоєчасну сплату кредиту та в сумі 3334,40 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків.

Згідно статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зауважити, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові та відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

З системного аналізу наведених законодавчих норм, вбачається право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи індекс інфляції та відсотків річних, як спосіб захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Розглядаючи вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, суд попередньої інстанцій дослідив наданий позивачем розрахунок суми, встановив вірний період за який вказана сума повинна нараховуватись, що є беззаперечним дотриманням судом першої інстанції вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

У зв'язку з чим, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача 6100,95 грн. інфляційних втрат за порушення строків повернення кредиту, 6246,91 грн. інфляційних втрат за порушення строків сплати відсотків по кредиту, 572,12 грн., три відсотка річних за порушення строків повернення кредиту та 609,81 грн. три відсотка річних за порушення строків сплати відсотків по кредиту.

Водночас, судова колегія не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не здійснено детальний розрахунок заборгованості за кредитним договором №100.29/11-М511 від 05.08.201 та не надано повний розрахунок зазначеної до стягнення суми пені, інфляційних втрат та 3% річних, оскільки такі твердження скаржника спростовуються матеріалами справи та вищевикладеними висновками апеляційного господарського суду.

Крім того, колегією суддів не приймається до уваги, твердження заявника скарги, що суд першої інстанції в порушення норм процесуального права, а саме статті 77 Господарського процесуального Кодексу України, прийняв рішення без участі представника відповідача, з огляду на наступне.

В силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частина 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Згідно з пункту 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.11 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

З огляду на вищевикладене, доводи скаржника в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права є помилковими, оскільки нез'явлення в судове засідання будь-кого із сторін не є перешкодою в прийнятті рішення, та не є підставою для скасування законного та обґрунтованого судового рішення.

Також колегія суддів зазначає, що аргументи апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, з приводу того, що судом першої інстанції не досліджено питання направлення позивачем на адресу відповідача вимоги щодо дострокового повернення частини позики та сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, не знайшли свого підтвердження, враховуючи наступне.

Так, рішенням Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України від 09.07.2002 N15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після здійснення контрагентом активних дій направлених на захист своїх порушених прав та неприпустимості здійснення правосуддя без надання до суду доказів звернення до боржника з майнової вимоги, претензії, тощо.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язковості здійснення стороною дій направлених на захист своїх порушених прав, обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів відзначає відсутність належних доказів щодо обставин, передбачених статтею 104 Господарського процесуального кодексу України, які підтверджували б наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Харківської області від 05.08.2014 по справі №922/2615/14 прийняте при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до норм матеріального і процесуального права і відсутні підстави для його скасування, в зв'язку з чим, апеляційна скарга Приватної фірми "Фарм-АК" не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись статтями 99, 101, 102, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Приватної фірми "Фарм-АК" залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 05 серпня 2014 року по справі №922/2615/14 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 10 серпня 2015 року.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Білецька А.М.