Постанова

від 17.08.2011 по справі 14/141-10

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" серпня 2011 р. Справа № 14/141-10

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Олексюк Г.Є.

суддів Гудак А.В.

суддів Сініцина Л.М.

при секретарі судового засідання Михайлюк К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю "КАНЦУНІВЕРСАЛСЕРВІС" на рішення господарського суду Вінницької області від 25.11.10 р.

у справі № 14\141-10 (суддя Білоус В.В. )

позивач ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю "КАНЦУНІВЕРСАЛСЕРВІС"

відповідач ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю - фірма "БІКОМ"

про стягнення суми заборгованості за поставку товарів, пені, 3% річних та втрат на інфляційних процесах

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

Судом роз'яснено представникам сторін права та обов'язки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 25 листопада 2010 року у справі № 14/141-10 (суддя Білоус В.В.) визнано недійсним пункт 5.2 договору купівлі-продажу, укладеного 15.02.2010 року між ТОВ "Канцуніверсалсервіс" ( м. Рівне) і ТОВ "Фірма "Біком" (м. Вінниця).

Частково задоволено позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Канцуніверсалсервіс" та стягнуто на його користь з товариства з обмеженою відповідальністю - фірми "БІКОМ" 55,16 гривень - 3% річних, 108,46 гривень - втрат від інфляції, 117,60 гривень для відшкодування судових витрат на держмито і інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Реалізовуючи передбачене п.1 ч.1 ст. 83 ГПК України право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить закону та визнаючи недійсним пункт 5.2 договору купівлі - продажу від 15.02.2010 року, яким передбачене право вимоги виплати пені в розмірі 0,2% від вартості відвантаженого, а не від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання, місцевий господарський суд вважав, що означене положення договору суперечить п.6 ч.1 ст.3, ст.203, ч.1 ст. 215, ч.1 ст. 216, ч.3 ст. 549 Цивільного кодексу України, Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

Частково задовольняючи позов з огляду на положення ст. ч.6 ст.3, ст..11, 16, 509, 525, 526, ч.1 ст.530, ч.3 ст.549, ст. 625, 654 ЦК України суд дійшов висновку, що відповідач порушив умови договору купівлі - продажу від 15.02.2010 року в частині строків виконання грошових зобов'язань (оплати вартості отриманого товару),та вважав за необхідне стягнути на користь позивача 55,16 гривень - 3% річних за прострочення в оплаті суми 3500,30 гривень з 13.04.2010 року по 26.10.2010 року - 197 днів та 108,46 гривень -втрат від інфляції з означеної суми за цей же період.

ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю "Канцуніверсалсервіс" подано апеляційну скаргу , якою вважає оскаржуване рішення винесеним з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування порушення норм процесуального права вказує, що місцевий господарський суд безпідставно визнав недійсним пункт 5.2 договору купівлі-продажу продукції від 15 лютого 2010 року, хоча, на думку апелянта,поняття «від вартості відвантаженого товару» не суперечать нормам чинного законодавства та у даному випадку є тотожними поняттю «від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов»язання», яке викладено у ч.3 ст.549 ЦК України. Вважає, що відповідно до п.5.ч.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право виходить за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав та законних інтересів позивача або третіх осіб з самостійними вимогами якщо про це є клопотання заінтересованої сторони. Однак, під час судового розгляду справи позивачем таких клопотань не заявлялося.

Також, на переконання апелянта, визнаючи недійсним пункт 5.2 договору купівлі-продажу продукції від 15 лютого 2010 року, суд першої інстанції помилково застосував норми Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та залишив поза своєю увагою приписи ст.ст.627, 629 ЦК України, ч.6.ст.231, ч.6.ст.232 Господарського кодексу України, за якими сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту , вимог розумності і справедливості та договір є обов»язковим для виконання сторонами, а граничний розмір штрафних санкцій щодо окремих видів зобов»язань, що нараховуються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ за весь час користування чужими коштами, але якщо інший розмір відсотків не передбачений законом або договором. Вважає, так як позивач та відповідач спірним пунктом договору купівлі-продажу погодили пеню в розмірі 0,2% від вартості відвантаженого товару за кожен день прострочення оплати, то означене положення договору не суперечить наведеним нормам Цивільного та Господарського кодексів України.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання п.5.2 договору купівлі-продажу, укладеного 15.02.2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Канцуніверсалсервіс" і товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "Біком" - недійсним та стягнути з відповідача пеню за несвоєчасну оплату відвантаженого товару в сумі 5430,71 гривень, 153 гривень державного мита та 236 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Позивач та відповідач не скористалися правом участі під час апеляційного перегляду справи та не забезпечили явку своїх представників у судове засідання апеляційного господарського суду.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи приписи ст.ст. 101, 102 Господарського процесуального кодексу України про межі та строки перегляду справи в апеляційній інстанції, а також з огляду на те, що , учасники судового процесу належним чином повідомлені про дату, час та місце перегляду справи, що стверджується розпискою -заявою (а.с. 133) та повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с.138),апеляційний господарський суд розглянув апеляційну скаргу по суті за відсутності представників сторін.

Згідно з ч.2 ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскарженого рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга ТзОВ "Канцуніверсалсервіс" не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 15.02.2010 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу, за умовами пунктів 1.1,1.2 якого сторони домовилися затвердити перелік торгових марок, асортимент товару, які будуть продаватися на умовах договору згідно специфікації, а за її відсутності -згідно діючих прайс-листів, накладних. Відповідач, як покупець зобов'язується прийняти і оплатити отримані товари.

Згідно ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Пунтом 4.3 даного договору сторони встановили, що оплату за продукцію "Покупець" проводить на протязі 45 календарних днів з моменту відвантаження товару зі складу "Продавця" (а.с.4).

Як вбачається із транспортної накладної № РН-0002333(а.с.5) 26 лютого 2010 року на виконання договору позивачем передано відповідачу товар на суму 13643,27 гривень.

З врахуванням пункту 4.3 договору від 15.02.2010 року колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що відповідач зобов'язаний був здійснити оплату за товар за цією накладною не пізніше 12.04.2010 року, а починаючи з 13.04.2010 року виникає прострочення в оплаті.

Однак, у передбачені умовами договору купівлі-продажу від 15 лютого 2010 року строки відповідачем у повному обсязі не здійснено оплату за отриману продукцію.

Уточнивши позовні вимоги заявою від 14.11.2010 року, позивач просить стягнути із відповідача пеню за несвоєчасну оплату відвантаженого товару у сумі 5430,71 гривень, 3% річних- 55,72 гривень, інфляційні втрати - 108,46 гривень (а.с.47).

Додатком № 1 до означеної заяви позивач наводить свої розрахунки означених сум та зазначає часові періоди, за які нараховані пеня,3% річних та інфляційні втарти.

Як вбачається із матеріалів справи,залишок заборгованості за отриманий товар у розмірі 3500 гривень погашена платіжними дорученнями № 4165 від 16.09.2010 року на суму 500 гривень, № 4195 від 11.10.2010 року - 500 гривень, № 4210 від 22.10.2010 року - 750 гривень, № 4214 від 25.10.2010 року - 1250 гривень, № 4215 від 27.10.2010 року на 500 гривень (а.с.31-36).

Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми ; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові; отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання.

У зв'язку з тим, що в країні відбулися інфляційні процеси, позивач має право на збереження реальної величини не сплачених грошей.

Отже, як встановлено судом першої інстанцій та знайшло своє підтвердження в суді апеляційної інстанції, відповідач порушив виконання зобов'язання за договором, а тому вимога позивача про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, в силу наведених норм, є обґрунтованою.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, зробленими після перевірки наведених позивачем розрахунків інфляційних втрат та 3% річних та вважає обґрунтованим стягнення із відповідача на користь позивача 55,16 гривень - 3% річних, 108, 46 гривень -втрат від інфляції за прострочення виконання грошового зобов»язання.

Пунктом 5.2. договору купівлі-продажу від 15 лютого 2010 року передбачено, що у випадку несвоєчасної оплати товару, "Продавець" (позивач) вправі вимагати виплати від "Покупця" (відповідача) пеню в розмірі 0,2% від вартості відвантаженого товару за кожен день прострочки оплати.

Ухвалюючи рішення ,місцевий господарський суд вважав, що п.5.2 договору купівлі-продажу укладений сторонами 15.02.2010 року, суперечить закону- ч.3 ст.549 ЦК України, п.6 ч.1 ст.3 ЦК України, та на підставі п.1 ч.1 ст.83 ГПК України визнав його недійсним.

Абзацом 2 частини 3 статті 6 ЦК України встановлено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Також,пунктом 6 статті 3 ЦК України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Право учасників господарських відносин встановлювати інші, ніж передбачені Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною 2 статті 546 цього Кодексу.

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені правом забезпечувати виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.

За змістом статті 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Між тим, аналіз пункту 5.2 договору свідчить про те, що розмір пені за кожен день прострочки оплати визначено не від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, а від вартості відвантаженого товару вцілому, що не кореспондується із нормами ст.549 ЦК України та суперечить ст.3,6 цього Кодексу.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом ( ч.1 ст. 43 ГПК України).

Отже, господарський суд першої інстанції зобов"язаний перевірити законність договору, на якому ґрунтуються позовні вимоги і в разі, якщо суд дійде висновку про невідповідність договору вимогам законодавства, він має право визнати цей договір недійсним.

За таких обставин ,апеляційний господарський суд знаходить, що місцевий господарський суд ,встановивши невідповідність пункту п.5.2 договору купівлі-продажу від 15.02.2010 року вимогам законодавства, обґрунтовано визнав його недійсним на підставі ст.215 ЦК України.

Поряд з тим, колегія суддів вказує на помилковість доводів апеляційної скарги щодо перевищення судом першої інстанції своїх повноважень при визнанні недійсним п.5.2 договору купівлі-продажу без відповідного клопотання з огляду на положення п.1 ч.1 ст. 83 ГПК України, яким не пов»язано право суду визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір з наявністю клопотання заінтересованої сторони.

Крім того, колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на принципи свободи договору, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зокрема ст.627 ЦК України,адже у вказаній нормі зазначено,що сторони є вільними в визначенні умов договору ,проте, укладаючи договір та формуючи його умови,сторони повинні урахувати вимоги цього кодексу, інших актів цивільного законодавства ,звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують по суті правильного висновку суду, викладеного у рішенні.

В силу ст.ст. 43, 47, 33, 38, ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд, оцінивши подані по справі докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен прийняти рішення за результатами обговорення усіх цих обставин.

Апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи та вірно застосовані норми процесуального і матеріального права, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Канцуніверсалсервіс" та скасування чи зміни рішення господарського суду Вінницької області від 25 листопада 2010 року у справі № 14/141-10.

Державне мито за подачу апеляційної скарги відповідно до ст. 49 ГПК України в зв»язку з відмовою в її задоволенні покладається на апелянта.

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Вінницької області від 25 листопада 2010 року у справі № 14/141-10 залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю "КАНЦУНІВЕРСАЛСЕРВІС" "без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Сініцина Л.М.