Постанова

від 15.09.2009 по справі 3/571

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01025, м

 ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01025,  м. Київ, 

вул. Десятинна,  4/6, тел.

278-43-43

П О С Т А Н О

В А

І М Е Н Е

М   У К Р А Ї Н И

м. Київ

 15.09.2009

р.           18:30           № 3/571

Окружний адміністративний суд міста

Києва у складі: головуючої судді 

Блажівської Н. Є., суддів Донця В. А. та Пісоцької О. В., при секретарі

судового засідання Миколаєнко І. О. розглянув у відкритому судовому засіданні

адміністративну справу

За позовом                         

Громадянки Афганістану ОСОБА_1

до

Державного комітету України у

справах національностей та релігій 

про

скасування рішення та

зобов'язання вчинити дії 

У судовому засіданні 15 вересня

2009 року відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу адміністративного

судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину Постанови.

                                О Б С Т А В И Н

И   С П Р А В И

Громадянка Афганістану ОСОБА_1

(надалі - Позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з

позовними вимогами до Державного комітету України у справах національностей та

релігій (надалі -Відповідач) про скасування рішення № 75-08 від 26 лютого 2008

року та зобов'язання надати статус біженця.

Позовні вимоги мотивовані тим, що, на думку Позивача, спірне рішення про

відмову в наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю обґрунтованих

побоювань стати жертвою переслідувань є незаконним та таким, що підлягає

скасуванню. Позивач також зазначила, що не може повернутись на Батьківщину

через належність до соціальної групи людей, які вступили в конфлікт з талібами

і знаходяться під загрозою помсти з їх сторони. Представник Позивача також

вказав, що режим Талібан, який має досить сильні позиції, здійснює всіляке

свавілля та буде переслідувати ОСОБА_1через належність її родини до

комуністичного режиму.

Відповідач в судове засідання не

з'явився, про причини неявки не повідомив, явку уповноваженого представника не

забезпечив та заперечень на адміністративний позов не надав, хоча був належним

чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Суд також звертає

увагу на те, що Відповідачем не виконано вимоги ухвали суду від 4 серпня 2008

року та повісток про виклик від 5 травня 2009 року, 15 червня 2009 року та 1

вересня 2009 року, якими було зобов'язано надати належним чином засвідчені

копії матеріалів особистої справи Позивача. 

Відповідно до частини 2 статті 128

Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття в судове засідання

сторін без поважних причин або неповідомлення ними про причини неприбуття не є

перешкодою для розгляду справи.

Керуючись вимогами частини 6 статті

71 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд вирішує справу на

підставі наявних в ній доказів.

Розглянувши подані документи і

матеріали та заслухавши пояснення Позивача та її представника, всебічно і повно

з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно

оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення

спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

В С Т А Н О В

И В

Статтею 6 Кодексу адміністративного

судочинства України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на

розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона

віднесена цим кодексом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні

особи користуються в Україні тим самим правом на судовий захист, що і громадяни

та юридичні особи України.

Громадянка Афганістану ОСОБА_1

звернулась із заявою про надання статусу біженця до Управління міграційної

служби в місті Києві. 

26 лютого 2008 року Державним

комітетом України у справах національностей та релігій було прийнято рішення №

75-08 про відмову в наданні статусу біженця громадянці Афганістану ОСОБА_1.

3 квітня 2008 року Позивачем було

отримано повідомлення Управління міграційної служби в місті Києві №69 про

відмову їй в наданні статусу біженця як особі, стосовно якої встановлено, що

умови передбачені абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців",

відсутні.

Відмова Відповідача мотивована

відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками

раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до

певної соціальної групи або політичних переконань. 

Згідно зі статтею 14 Загальної

декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку  від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції

про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може

бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність,

поводженню чи покаранню.

Згідно з абзацом 2 статті 1 Закону

України «Про біженців»біженець - особа, яка не є громадянином України і

внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за

ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),

належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за

межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом

цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань,

або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого

попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї

внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону України «Про

біженців» до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої

влади у справах міграції, зокрема віднесено:

- прийняття рішень про надання,

втрату і позбавлення статусу біженця;

- розгляд скарг на рішення органів

міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та

про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу

біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням

законодавства про біженців.

До компетенції органів міграційної

служби статтею 7 зазначеного Закону віднесено, повноваження, зокрема щодо:

- прийняття заяв від іноземців та

осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому

цим Законом;

- прийняття рішень про оформлення

документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу

біженця;

- розгляд заяв про надання статусу

біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні

статусу біженця;

- перереєстрація осіб, яким надано

статус біженця.

Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону України «Про біженців»орган

міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без

громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про

подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально

уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та

реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації

заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає

відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і

приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання

статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення

зазначеного питання.

Відповідно до абзацу 6 статті 12

Закону України «Про біженців»рішення про відмову в оформленні документів для

вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є

очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені

абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер

зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за

іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у

наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття

статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не

змінилися.

У відповідності до статті 13 Закону

України «Про біженців»у разі 

виникнення  сумнівів  щодо 

достовірності інформації, повідомленої заявником,  необхідності у встановленні справжності і

дійсності  поданих  ним 

документів  орган  міграційної служби має  право звертатися з відповідними  запитами 

до  органів  внутрішніх справ, служби  безпеки, 

інших  органів державної

влади,  органів місцевого самоврядування

та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх  фактів 

стосовно особи,  заява  якої розглядається.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8

Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи

керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її

права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і

спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з

урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до положень Закону

України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до

законодавства Європейського Союзу»з метою адаптації законодавства України до

законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи

України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються

Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою

процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є

пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Враховуючи викладене, суд приймає

до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних

стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців

або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті

захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з

прав людини,  відповідно до яких заяви є

обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

-            заявник зробив реальну спробу

обґрунтувати свою заяву;

-           усі важливі факти, що були в його

розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно

будь-якої відсутності інших важливих фактів;

-           твердження заявника є зрозумілими та

правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його

справою;

-           заявник подав свою заяву про

міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні

поважної причини для подання такої заяви;

-          встановлено, що в цілому заявник

заслуговує довіри.

Громадянка Афганістану ОСОБА_1

зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має

можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що на Батьківщині

їй та її дітям загрожує небезпека. Вона можливо зазнаватиме в подальшому

переслідувань в Афганістані через конфлікт з талібами, які їй погрожували,

ув'язнили чоловіка та вбили чоловіка сестри.

«Побоювання стати жертвою

переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна

сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним

судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася

навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які

змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного

досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж

расової або соціальної групи, тощо).

Згідно із доповіддю Amnesty

International стосовно ситуації в Афганістані за 2009 рік, навіть в

підконтрольних уряду районах на всіх рівнях мала місце безкарність. Багато

посадових осіб та польових командирів як і раніше порушують права людей.  В 2008 році викрали 78 співробітників різних

громадських організацій та вбили 31 людину. «Талібан»та інші повстанські

угруповання все частіше вдавалися до «тактики»нападу на жінок, включаючи

викрадення. 

Ситуація у країні походження при

визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати

жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються

об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із

заявником.

Побоювання бути переслідуваним може

бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування -

державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус

біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими

державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на

практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються

органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі

в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими

особами або органами, породжує невідповідність закону.

Ситуація виникнення цілком

обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження

людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у

пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через

деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні

походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для

заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду,

коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком

обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, «обґрунтоване побоювання

стати жертвою переслідування»є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави,

але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже

неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в

основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити

широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих

доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень,

але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до

уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби

надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які

шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати

докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних

тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного

рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із

відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно

послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже,

викликає довіру.

Частиною

2 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»передбачено, що кожна дитина

має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на

піклування батьків.

До матеріалів адміністративної

справи додано довідку № 9/1-19-628 від 25 серпня 2009 року Державного комітету

у справах національностей та релігій, видану громадянці ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1року народження по те, що її та двох неповнолітніх дітей поселено

до Пункту тимчасового розміщення біженців у Закарпатській області.

Як встановлено в судовому

засіданні, двоє неповнолітніх дітей громадянки Афганістану ОСОБА_1 проживають

разом з матір'ю та навчаються в Києві.

Представником Позивача зазначено,

що вона з дітьми не може повернутись на Батьківщину у зв'язку із нестабільною

ситуацією в Афганістані. При можливому поверненні їх в Афганістан, їхньому

життю та здоров'ю загрожуватиме небезпека.

Відповідно до частини 1 статті 14

Закону України «Про охорону дитинства»діти та батьки не повинні розлучатися

всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в

інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

З огляду на викладене, суд

знаходить, що заява Позивача не є очевидно необґрунтованою.

Суд також звертає увагу на те, що

необгрунтованим є вимагати документи, які доводять переслідування з боку влади

від особи, яка переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статусу

біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в

підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень

не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо

надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами,

та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому відмова суб'єкта владних

повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів,

які б підтверджували факт переслідування за національною, політичною,

релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнані обгрунтованими.

Згідно з частиною 1 статті 71

Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті

обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.

Відповідно до частини 2 статті 71

Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про

протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень

обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності

покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд також вважає за необхідне

зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з

метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають

бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті

рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин

та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.

Необґрунтоване рішення може

поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику

застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують

гідність, поводженню чи покаранню.

Враховуючи вищенаведене та те, що Відповідач протягом року повідомлявся

про судові засідання по даній адміністративній справі, його неодноразово було

зобов'язано надати письмові пояснення по справі і матеріали особової справи

Позивача, Суд, прийшов до висновку, що Відповідачем не доведено правомірність

прийнятого ним Рішення  № 75-08 від 26

лютого 2008 року.

Щодо решти позовних вимог стосовно

зобов'язання Відповідача прийняти відносно Позивача рішення про оформлення

документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, суд вважає за

необхідне зазначити наступне.

Відповідно до положень частини 2

статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого

самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах

повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, діяльність органів

державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні

акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною

свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи,

тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.

Відповідно до вимог частини 3

статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо

оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень

адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: …3) обґрунтовано,

тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення

(вчинення дії). Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень

враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон,

так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суд вважає, що

для цього Відповідач повинен ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають

доказове значення у справі.

Суд звертає увагу сторін на те, що

суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків,

обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.

Завданням адміністративного

судочинства завжди є контроль легальності. Таким чином, позовна вимога щодо

зобов'язання Відповідача прийняти відносно Позивача позитивне рішення про

оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця є

формою втручання в дискреційні повноваження та виходить за межі завдань

адміністративного судочинства.

          Відповідно до частини 1 статті 11

Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і

вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності

сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом

їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного

судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини,

на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Виходячи з меж заявлених позовних

вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів

справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Положенням частини 1 статті 94

Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове

рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень,

суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з

Державного бюджету України.

На підставі викладеного, керуючись

статтями 2, 6, 7, 8, 9, 17, 94, 99, 100, 104, 105, 158-163, 167, 254 Кодексу

адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста

Києва,-

П О С Т А Н О В И В

1. 

Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Скасувати рішення Державного

комітету України у справах національностей та релігій № 75-08 від 26 лютого

2008 року.

3. Зобов'язати Державний комітет

України у справах національностей та релігій повторно розглянути питання про

надання статусу біженця громадянці Афганістану ОСОБА_1 відповідно до вимог

чинного законодавства України.

        4. Стягнути на користь позивача  1 грн. 75 коп., сплаченого судового збору.

         5. В задоволенні решти позовних вимог

-відмовити.

Постанова відповідно до частини 1

статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили

після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого

цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до

суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному

обсязі за правилами, встановленими статтями 

185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання

через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням

протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана

без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається

у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Головуюча суддя                                                                       

Н. Є. Блажівська

Судді                                                                                            

В. А. Донець

                                                                                                      О.

В. Пісоцька