Постанова

від 03.09.2015 по справі 911/5139/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" вересня 2015 р. Справа№ 911/5139/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Тищенко А.І.

Отрюха Б.В.

За участі представників:

від позивача: ОСОБА_2 - особисто

від відповідача: Гавриленко Ю.М. - за дов.

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішення Господарського суду Київської області від 16.01.2015

у справі № 911/5139/14

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

до Бориспільської міської ради Київської області

про визнання договору оренди недійсним

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі, позивач або ФОП ОСОБА_2) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Бориспільської міської ради Київської області (далі, відповідач) про визнання недійсним Договору оренди землі від 24.12.2008, зареєстрованого 16.07.2009 в Бориспільському міському відділенні Київської регіональної філії центру Державного земельного кадастру за № 040990400037.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний договір укладений з порушенням норм чинного законодавства, зокрема, статті 15 Закону України «Про оренду землі», оскільки у ньому відсутні окремі істотні умови.

Рішенням Господарського суду Київської області від 16.01.2015 у справі № 911/5139/14 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 16.01.2015 у справі № 911/5139/14 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

За твердженнями скаржника відсутність в договорі оренди окремих істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», а саме: умови збереження стану об'єкта оренди та умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до частини 2 статті 15 Закону України «Про оренду землі».

Також, позивач наголосив на тому, що розгляд справи здійснювався за його відсутності і без повідомлення про дату, час та місце проведення судового засідання.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу позивача було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2015 апеляційну скаргу позивача у справі прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 03.09.2015.

31.08.2015 відповідач подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просив апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав доводи, викладені ним у апеляційній скарзі, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, позовні вимоги задовольнити повністю.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечив проти доводів, викладених у апеляційній скарзі, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог позивача та вважає, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як підтверджується матеріалами справи, 24.12.2008 між Бориспільською міською радою Київської області (далі, орендодавець) та ФОП ОСОБА_2 (далі, орендар) укладено Договір оренди землі (далі, Договір) (том 1, а.с.9-13), за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку згідно рішення Бориспільської міськради V скликання № 4493-39-V від 04.09.2008 «Про затвердження технічної документації із землеустрою та передачу земельної ділянки площею 0,3125 га в оренду ОСОБА_2 під об'єкти незавершеного будівництва (будівництво виробничо-складських приміщень по АДРЕСА_1 (землі промисловості)», кадастровий номер НОМЕР_1 (пункт 1 Договору).

Згідно пункту 2 Договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,3125 гектарів.

Відповідно до пункту 3 Договору на земельній ділянці знаходиться об'єкт незавершеного будівництва - корпус 2-В, що належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого ОСОБА_4 приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Київської області 08.01.2003 за № 44.

Договір укладено на 10 років. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк (пункт 5 Договору).

Орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в розмірі 7% від нормативної грошової оцінки даної земельної ділянки, відповідно до рішення Бориспільської міської ради Київської області від 04.09.2008 № 4494-39-V (пункт 7 Договору).

Згідно пункту 51 Договору, договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації у відповідності до статті 202 Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі».

Відповідно до пункту 53 Договору невід'ємними частинами договору є: схема розташування земельної ділянки; кадастровий план земельної ділянки; акт про передачу на зберігання встановлених межових знаків земельної ділянки; акт про перенесення в натурі та передача на зберігання меж земельної ділянки; висновок про наявні обмеження на використання земельної ділянки; грошова нормативна оцінка земельної ділянки, яка передається в оренду; акт приймання-передачі земельної ділянки, наданої в строкове платне володіння і користування.

Даний договір 24.12.2008 посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 3005 приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Київської області Дідок В.В., зареєстрований 16.07.2009 в Бориспільському міському відділенні Київської регіональної філії центру державного земельного кадастру за № 040990400037.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами ) вимог, які встановленні частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Також, вказаною статтею встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (пункт 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»). Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України, відповідно до частини 1 якої, зокрема, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є:

- об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

- строк дії договору оренди;

- орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

- умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

- умови збереження стану об'єкта оренди;

- умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

- умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

- існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

- визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

- відповідальність сторін;

- умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Як визначено частиною 2 статті 15 Закону України «Про оренду землі», відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Посилаючись на невідповідність спірного договору визначеним вказаною нормою умовам, позивач посилається, зокрема, на відсутність у договорі умов збереження стану об'єкта оренди.

Разом з тим, такі твердження не заслуговують на увагу, оскільки умовами договору передбачено, що: земельна ділянка повинна використовуватись відповідно до статті 111 Земельного кодексу України і на неї розповсюджується заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки (пункт 33 Договору); до обов'язків орендаря за умовами договору належить обов'язок дотримуватись вимог статті 96 Земельного кодексу України, санітарних, протипожежних вимог та здійснювати благоустрій прилеглої території, виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження в обсязі, передбаченому договором (пункт 39 Договору) тощо.

Також, оспорюючи договір, позивач вказував, що договір не містить умов передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Однак, як вбачається з положень спірного Договору, такий договір взагалі не передбачає права позивача передавати у заставу або вносити до статутного фонду право оренди земельної ділянки. Отже, сторони договору не домовились про виникнення таких прав у позивача в силу факту укладення спірного Договору, таким чином, умов такої передачі у договорі не повинно бути, оскільки відповідного права у позивача не виникло.

Крім того, внесення такої умови до Договору суперечить правовій природі відносин з оренди землі комунальної форми власності, до якої належить земельна ділянка, що є предметом Договору.

Так, відповідно до частини 3 статті 102-1 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент укладення спірного договору, право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

Водночас, згідно з пунктом 14 розділу «Перехідні положення» Земельного кодексу України (у редакції, яка була чинною на момент укладення Договору) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність у Договорі оренди землі, укладеному 24 грудня 2008 року, істотної умови передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, не може бути підставою для визнання спірного Договору недійсним.

Аналогічна правова позиція міститься в Постанові Верховного Суду України від 03.09.2014 у справі № 6-94цс14, постанові Харківського апеляційного господарського суду від 10.04.2014 у справі № 922/4789/13.

Також, колегія суддів, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, зазначає, що у позовній заяві позивачем не вказано, які його права або охоронювані законом інтереси порушені укладенням спірного Договору.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Господарським процесуальним кодексом України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, дослідження наявності факту порушеного права або охоронюваного законом інтересу входить до предмету доказування у будь-який господарській справі.

Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, оскільки факту порушення певного суб'єктивного матеріального права не виявлено і про такі факти не вказує позивач, заявлені вимоги є такими, що не можуть бути задоволені (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-94цс, зареєстрована у Єдиному державному реєстрі судових рішень за №36475635).

Доданий позивачем до апеляційної скарги лист інвестора не спростовує вищевказаної обставини та оцінюється судом критично, оскільки, по-перше, у даному листі застереження інвестора обґрунтовуються виключно відсутністю передбаченої договором можливості внесення земельної ділянки до статутного капіталу компанії, тоді як це прямо заборонено чинним законодавством (частина 3 статті 102-1 Земельного кодексу України), а по-друге, даний лист не містить жодної інформації щодо того, про яку земельну ділянку йде мова, а тому не може вважатись належним та допустимим доказом у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України у даній справі.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вимога позивача про визнання недійсним Договору оренди землі від 24.12.2008, зареєстрованого 16.07.2009 в Бориспільському міському відділенні Київської регіональної філії центру Державного земельного кадастру за № 040990400037 є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Крім того, представником відповідача в своїх запереченнях на позовну заяву та апеляційну скаргу заявлено про застосування строку позовної давності до вимог позивача, оскільки з моменту державної реєстрації Договору минуло більш ніж три роки.

Заявлена відповідачем позовна давність судом не застосовується, оскільки у судовому порядку відповідно до приписів законодавства підлягає захисту саме порушене право. Заявлені вимоги не підлягають задоволенню з підстав недоведеності факту порушення суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу позивача, а не у зв'язку із застосуванням позовної давності.

Посилання скаржника у апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв'язку з тим, що розгляд справи здійснювався за відсутності позивача і без повідомлення останнього про дату, час та місце проведення судового засідання, не приймаються судом до уваги з огляду на наступне.

Як підтверджується матеріалами справи, копія ухвали Господарського суду Київської області від 04.12.2014 про порушення провадження у даній справі направлялась позивачу за адресою, вказаною у Спеціальному витягу з державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 05.12.2014 (том 1, а.с.16-17) та була повернута відділенням поштового зв'язку з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання» (том 1, а.с. 20-23).

У зв'язку з неявкою у судове засідання, призначене на 23.12.2014, представника позивача, ухвалою Господарського суду Київської області розгляд справи було відкладено; копію ухвали Господарського суду Київської області від 23.12.2014 про відкладення розгляду справи було направлено позивачу за тією ж адресою та знову повернуто відділенням зв'язку з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання» (том 1, а.с.54-57).

Відповідно до пункту 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Як зазначено у пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році» та пункті 19 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 № 01-8/482 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року» до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками «адресат вибув», «адресат відсутній» і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Матеріалами справи підтверджується, що відомості про місцезнаходження позивача є правомірними, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців. Жодних клопотань про відкладення розгляду справи від позивача до суду не надходило

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (пункт 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Зважаючи на виконання судом вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України щодо належного повідомлення сторін про дату, час та місце проведення судового засідання, з огляду на доказове наповнення матеріалів справи, враховуючи предмет спору, колегія суддів не вбачає в діях суду першої інстанції жодних порушень норм процесуального права.

Крім того, позивачем у апеляційній скарзі не наведено будь-яких належних та допустимих доказів, які б спростовували наведені у рішенні суду обставини та які останній міг надати суду, якщо б з'явився у судове засідання.

Водночас, судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25.01.2006 № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на вищевикладене, заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає рішення суду у даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Київської області від 16.01.2015 у справі № 911/5139/14 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Київської області від 16.01.2015 у справі № 911/5139/14 залишити без змін.

Матеріали справи № 911/5139/14 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді А.І. Тищенко

Б.В. Отрюх