Постанова від 26.03.2007 по справі 20-7/129

20-7/129

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ  АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ   СУД

Постанова

Іменем України

19 березня 2007 року  

Справа № 20-7/129

                                        Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді                                                  Сотула В.В.,

суддів                                                                      Горошко Н.П.,

                                                                                          Щепанської О.А.,

за участю представників сторін:

позивача: Саранча Т.А., дов. № 9-13/267 від 06.02.07;

позивача: не з'явився (Верховна Рада України);

позивача, не з'явився,  (Фонд державного майна України);

відповідача: Марчук Ю.І., дов. б/н, від 12.06.06; Кулагін М.Ю., (повноваження перевірені) директор (фірма "Інавтосервіс")

відповідача: Водолазкін В.А., дов. № 31-15 від 06.02.07 (Федеральне державне унітарне підприємство "13 судоремонтний завод Чорноморського Флоту" Міністерства оборони Російської Федерації);

представник третьої особи, не з'явився, (комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації і державної реєстрації об'єктів нерухомого майна" Севастопольської міської Ради;

прокурора: Бучко Р.В., посв. № 284, від 24.11.06

розглянувши апеляційну скаргу приватного підприємства "Фірма "Інавтосервіс" на рішення господарського суду міста Севастополя (суддя    Ілюхіна Г.П.) від 06.12.2006 у справі № 20-7/129

за позовом           першого заступника військового прокурору Військово-Морський Сил України (вул. Леніна, 41,Севастополь,99011)

в  інтересах держави в особі Верховної  Ради України

(вул. Грушевського, 5,Київ 8,01008)

Кабінету Міністрів України

(вул. Грушевського, 12/2,Київ 8,01008)

 та Фонду державного майна України

(вул. Кутузова, 18/9,Київ 133,01133)  

до           приватного підприємства "Фірма "Інавтосервіс"

(вул. Кілєн-балка, буд.2, кв. 25,Севастополь,99022)

Федерального державного унітарного підприємства "13 судоремонтний завод Чорноморського Флоту" Міністерства оборони Російської Федерації

(Кілен-балка,Севастополь,99004)  

3-тя особа  комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації і державної реєстрації об'єктів нерухомого майна" Севастопольської міської Ради  (вул. Хрустальова, 83,Севастополь,99040)

про визнання недійсними договору оренди з правом викупу б/н від 15.01.1997 року та доповнення № 1 до нього від 24.04.1997 року

                                                            ВСТАНОВИВ:

Перший заступник військового прокурору Військово-Морських Сил України в інтересах держави в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовними вимогами до приватного підприємства "Фірма "Інавтосервіс", Федерального унітарного підприємства "13 судоремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони  Російської Федерації про визнання недійсними договору оренди з правом викупу № б/н від 15.01.1997 та доповнення  №1 до нього від 24.04.1997.

                    Рішенням господарського суду міста Севастополя від 06.12.2006 у  справі № 20-7/129 ( суддя Ілюхіна Г.П.)  позов задоволено в повному  обсязі.                                        З моменту укладення визнано недійсним договір оренди з правом викупу б/н від 15.01.1997 та доповнення № 1 до нього від 24.04.1997, укладені між Севастопольським судоремонтним заводом, в особі начальника Савинкина В.М., який діяв на підставі розпорядження № 721-35/4 від 10.01.1997 командира в/ч 26929 Федорова В.А., та приватним підприємством  "Фірма "Інавтосервіс" в особі директора Кулагіна М.Ю., якій діяв на підставі Статуту.

                    До сторін  застосовані наслідки визнання недійсною угоди, а саме, кожна сторона зобов'язана повернути іншій стороні все отримане по угоді, а у випадку неможливості повернути отримане в натурі, відшкодувати вартість грошима.

                    Не погодившись з вказаним судовим актом, приватне підприємство "Фірма "Інавтосервіс" звернулось до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду від 06.12.2006, як прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог.

                    Основними підставами для скасування судового рішення заявник апеляційної скарги вказує такі:

-          Судом при прийнятті рішення  неправильно застосовані міжнародні нормативні акти, які не були ратифіковані  в порядку статті 9 Конституції України, в силу чого вони не є частиною національного законодавства України та не можуть  врегульовувати спірні відносини, однак  їх  застосування призвело до помилкового висновку суду про те що відчуження майна  на користь приватного підприємства "Фірма "Інавтосервіс" є незаконним, оскільки  спірний  об'єкт  нерухомості  вийшов до переліку об'єктів, вказаних в Додатку № 2, які повинні були використовуватися Чорноморським Флотом Російської Федерації на умовах оренди;

-          висновок суду про порушення Закону України „Про оренду державного та комунального майна” є хибним, оскільки  правовідносини між  приватним підприємством "Фірма "Інавтосервіс" і Федеральним унітарним підприємством "13 судоремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони  Російської Федерації  за своїм змістом не є орендними;

-          судом невірно застосована стаття 214 ЦК УРСР, оскільки укладення договору міни не суперечило  положеннями  Законів України „Про власність” та „Про підприємства в Україні”, Основам цивільного законодавства Союза РСР та республік, прийнятих в 1991 році.  Статут Севастопольського судноремонтного заводу (чинного на момент укладення спірної угоди) також не встановлює заборони державному підприємству на укладення даного виду правочинів;

-          судом безпідставно не застосована стаття 145 Цивільного кодексу УРСР, оскільки факт того, що  спірне майно вибило з володіння судноремонтного заводу  проти його волі,  не є доведеним;

-          судом не враховано, що на момент підписання  додаткової угоди  від 24.09.1997, права Севастопольського судноремонтного заводу на відчуження спірного об'єкта були зареєстровані в БТІ міста Севастополя, що не викликало у заявника скарги ніяких сумнівів стосовно правомочності відчужувателя;

-          суд, відповідно до статті 83 Господарського процесуального кодексу України,  не вправі був виходити за межі позовних вимог і за своєю ініціативою застосовувати реституцію  відносно відповідачів.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Верховної Ради України просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення, а розгляд справи здійснювати за його відсутністю на підставі наявних у справі матеріалів.

В своїх поясненнях на апеляційну скаргу представник Військової прокуратури ВМС України  просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Федеральне унітарне підприємство “13 судоремонтний завод Чорноморського флоту” Міністерства оборони  Російської Федерації у відзиві на апеляційну скаргу  просило рішення суду скасувати, апеляційну скаргу задовольнити, ухвалити нове рішення про відмову в позові. Відповідач вказує на те, що спірний договір був підписаний без порушення  національного законодавства України, а також на необхідність застосування  до спірних  правовідносин строку позовної давності.

Повторно розглянувши справу в порядку, передбаченому статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини справи.

15.01.1997 між Севастопольським судноремонтним заводом (в/ч 87069)  та ПП “Інавтосервіс” укладено договір оренди з правом викупу нежитлового приміщення, розташованого за адресою вул. Гранатна, 1, корисною площею 1573,9 м2, для використання, як станції ремонту та технічного обслуговування автомобілів; орендна плата встановлена за площу 640 м2, строк оренди: до 15.01.2003 (арк.с. 8-9,т.1).

Пунктами 2.3, 2.4, 6.2, 6.3 договору встановлено, що  :

-          у випадку викупу приміщення орендарем орендодавець зобов'язується оформити документацію даного приміщення орендарю;

-          орендодавець зобов'язаний зареєструвати право власності на приміщення в БТІ міста Севастополя після передачі технічної документації;

-          приміщення переходить у власність орендаря, якщо він вносить повністю орендну плату у розмірі вартості зданого на повний амортизаційний строк приміщення; оренда приміщення згідно з договором буде припинена після переходу приміщення у власність орендаря.

Доповненням № 1 від 24.04.1997 до договору № б/н від 15.01.1997 (арк.с. 10-11,т.1)  сторони доповнили зміст зазначеного  договору розділами 1,2,3,4, згідно з якими у відповідності до раніше підписаного договору оренди з правом викупу ініціатор угоди зобов'язується:

-          передати на баланс учаснику угоди нежитлове приміщення по вул. Гранатна, 1, а учасник зобов'язується прийняти на баланс приміщення, і в якості розрахунку за нього надати у власність ініціатора угоди товари, перелічені в Додатку № 1,  узгодженої між сторонами якості та кількості;   

-          при виконанні даного договору грошові розрахунки між сторонами не здійснюються; приймаючи участь у договорі, сторони наділені одночасно правами та обов'язками продавця та покупця, встановленими законодавством України;

-          ініціатор угоди зобов'язується передати на баланс учасника нежитлове приміщення по вул. Гранатна, б. 1 корисною площею 1573,9 м2;

-          учасник зобов'язується в обмін на приміщення ініціатора угоди передати товари, перелічені у Додатку № 1;

-       ініціатор угоди зобов'язується передати приміщення на баланс учасника угоди у 10-денний строк з моменту підписання угоди; учасник угоди зобов'язується протягом чотирьох місяців після прийняття приміщення у власність передати товари у власність ініціатора угоди.

Доповнення до договору не містить вартості майна, яке підлягає обміну між сторонами.

Додатком № 1 встановлено перелік майна, яке підлягає передачі за об'єкт оренди –нежитлове приміщення: вимикачі –250 шт.;  розетки –550 шт.; коробочки роздаточні –1600 шт.; світильник круглий –150 шт.; дзвінок електричний –30 шт.; лінолеум на теплій основі –1797 м2; замок врізний з ручками –30 шт.; плитка –70 м2; дошка необрізна 50 мм –3,0 м3; щебень –100 т; дріт 2x2,5 –6490 м; дріт 2x4 –600 м; кабель 2x2,5 –500 м; кабель 3х10+б –400 м; кабель 4x2,5 –100 м; залізо оцинковане 6=0,8 мм –114 лист; електролічильники –30 шт. (т.1 а.с. 10 –11, 137).

24.04.1997 на підставі авизо № 5 здійснена передача приміщення на баланс ПП “Інавтосервіс”, оформлено списання об'єкту в інвентарній картці обліку основних засобів, складено акт прийому-передачі від 24.07.1997 № 5 (т.1 а.с. 12 –15, 139).

24.07.1997 по накладній № 4 оформлено отримання товарів по договору на суму 93500,00 грн. (т.1 а.с. 16).

09.05.2006 перший заступник військового прокурору Військово-Морських Сил України в інтересах держави в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України звернувся до господарського суду м. Севастополя з позовними вимогами до приватного підприємства “Інавтосервіс”, Федерального унітарного підприємства “13 судоремонтний завод Чорноморського флоту” Міністерства оборони  Російської Федерації про визнання недійсними договору оренди з правом викупу № б/н від 15.01.1997 та доповнення  №1 до нього від 24.04.1997.

Прокурор обґрунтував свої вимоги порушенням сторонами ст.ст. 75, 85, 113, 117 Конституції України, розділу  5 Закону України „Про власність”, ст.ст. 48, 225 Цивільного кодексу УРСР, ст.ст. 2, 4  Закону „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, ст. 25 Закону України „Про оренду державного майна”, ст. 1, п.3.1 ст. 3 Закону України „Про Державну програму приватизації”, ст. 1 Закону України „Про підприємства в Україні” від 27.03.1991, Міжнародних угод України та Росії по розподілу Чорноморського флоту СРСР, зокрема, Угод про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, про параметри поділу Чорноморського флоту, про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України), розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 555-р „Про управління державним майном, яке використовував Чорноморський флот колишнього СРСР”.

Вказані порушення  Закону були з'ясовані  прокурором  у грудні 2004 року  за наслідком перевірки використання об'єктів, що знаходяться в оренді у Чорноморського Флоту МО РФ по міжнародній Угоді.

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 06.12.2006 позовні вимоги прокурора Військово-Морських Сил України в інтересах держави в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України до приватного підприємства "Фірма "Інавтосервіс", Федерального унітарного підприємства "13 судоремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони  Російської Федерації про визнання недійсними договору оренди з правом викупу № б/н від 15.01.1997 та доповнення  №1 до нього від 24.04.1997 задоволені в повному  обсязі.          

Суд дійшов до висновку про те, що спірний договір і  доповнення  до нього суперечать вимогам закону, у зв'язку з чим  підлягають визнанню недійсними на підставі статті 48  Цивільного кодексу Української РСР.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового  процесу, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, будівля столової була побудована з часів існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік  та Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР (див. Акт про готовність до прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту №6/7-105 від 02.12.1974 року ( т. 2, арк.с. 17)) та відносилась до майна Чорноморського флоту Військово морських сил СРСР, які в свою чергу входили  до складу Збройних Сил СРСР.

          Конституцією УРСР 1978 року та  Цивільним кодексом УРСР 1963 року   було передбачено існування таких  видів соціалістичної власності як, особиста власність громадян, колгоспно-кооперативна власність, державна власність, яка в свою чергу розподілялась на такі різновиди, як загальносоюзна власність та республіканська власність окремих республік колишнього СРСР.

          Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року був проголошений  державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її  території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

          Саме з цього моменту почався процес відокремлення України як самостійної держави та суб'єкту міжнародного публічного права, формування власної системи законодавства, в тому числі такого, що регулює відносини власності на території України.

          Зокрема, статтею 4 Закону УРСР „Про економічну самостійність Української РСР”, було передбачено, що до власності народу України належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, банки, кредитні установи, майно торгових, комунальних та інших підприємств, а також житловий фонд та інше майно на території України.  Порядок створення і функціонування на території України нових об'єктів власності радянських республік, інших держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян визначається законодавством Української РСР.

Власність в Українській РСР виступає в таких формах: державна; колективна; індивідуальна (особиста і приватна трудова власність) та інші, передбачені Законом форми власності. Відносини власності встановлюються і регулюються на основі законодавства Української РСР. Українська РСР гарантує рівноправність всіх форм власності. Право власності охороняється законом.

          Постановою Верховної Ради УРСР від 15.10.1991 року № 376 „Про управління державним майном Української РСР” на Раду Міністрів УРСР покладені функції по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.

          Постановою Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 року №506 „Про захист прав власності Української РСР” встановлений мораторій на території республіки на будь-які зміни форм власності і власника державного майна, ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління.

          07 лютого 1991 року Верховною Радою УРСР був прийнятий Закон Української РСР „Про власність”, який став основним законодавчим актом, що регулював відносини власності в Українській РСР. Зокрема, статтею 34 Закону було передбачено, що загальнодержавну (республіканську) власність складає майно Збройних Сил.

          Постановою Верховної Ради УРСР від 06.06.1991 року №1165„Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки” було встановлено, що державні підприємства і організації союзного підпорядкування, розташовані на території республіки, переходять у юрисдикцію Української РСР та не мають юридичної сили і не підлягають виконанню законодавчі акти та рішення союзних органів, що стосуються власності об'єктів, зазначених у цієї Постанові, які прийняті без узгодження з найвищими органами державної влади і управління Української РСР.

          Остаточно відокремлення України як незалежної держави було оформлено Актом проголошення незалежності України, затвердженим постановою Верховної Ради УРСР від 24.08.1991 року №1427, схваленим на Всеукраїнському референдумі 01 грудня 1991 року.

          Законом України „Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” від 10.09.1991 року було встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України;  рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року „Про проголошення незалежності України” без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

          Постановою Верховної Ради України від 14.02.1992 року № 2161 „Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності” Кабінету Міністрів України та Фонду державного майна України заборонено передачу функцій щодо управління майном підприємств, установ і організацій, що є у загальнодержавній власності, іншим органам державного управління, а також корпораціям, концернам, асоціаціям та іншим об'єднанням.

          Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року „Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” остаточно були визначені принципи управління державним майном.

          Незважаючи на те, що більшість питань розподілу та управління майном, що залишилось після розпаду СРСР було вирішено у нормативно-правових актах, зазначених вище, правовий статус окремих видів державного майна визначався на підставі спеціальних норм, в тому числі таких, що містились у міжнародних угодах України. Саме до такого майна, на думку судової колегії, слід віднести майно Чорноморського флоту колишнього СРСР.

          Це підтверджується тим, що ще на стадії формування законодавства України, що регламентує відносини власності, питання Чорноморського флоту були визначені в окремій Угоді між Україною та Російською Федерацією про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР від 03 серпня 1992 року (набула чинності 03.08.1992), яка встановила що на перехідний період з моменту підписання цієї Угоди Чорноморський флот виводиться зі складу ОЗС СНД і підпорядковується безпосередньо Президентам України і Російської Федерації. Президенти України та Російської Федерації на перехідний період призначають консенсусом Об'єднане командування Чорноморським флотом. Протягом перехідного періоду договірні сторони спільно використовують існуючу систему базування та матеріально-технічного забезпечення. Спільне використання існуючої системи базування та матеріально-технічного забезпечення здійснюється з належною повагою до законодавства Договірних сторін і без втручання у внутрішні справи одна одної.

          На думку судової колегії, наявність вищевказаних норм свідчить про те, що майну Чорноморського флоту був наданий особливий статус, який відрізнявся від статусу інших об'єктів державної власності, що знаходяться на території України.

          З Угоди між Україною та Російською Федерацією про фінансування Чорноморського флоту на перехідний період від 17.06.1993 року (набула чинності 17.06.1993) вбачається, що фінансування Чорноморського флоту, в тому числі витрат на утримання майна здійснювалось Україною та Російською Федерацією в рівних долях (50 відсотків на 50 відсотків).

          Угодою між Україною та Російською Федерацією про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту від 15.04.1994 (набула чинності 15.04.1994) було передбачено, що Військово-Морські Сили України і Чорноморський флот РФ базуються роздільно, при цьому Україні залишається 15 –20% кораблів і суден Чорноморського флоту.

          Однак, в Угоді між Російською Федерацією та Україною по Чорноморському Флоту від 09.06.1995 року (м. Сочі) було передбачено, що Чорноморський флот РФ використовує об'єкти Чорноморського флоту у м. Севастополі та інші пункти базування та місця дислокації корабельного складу, авіації, берегових військ, об'єктів оперативного, бойового, технічного та тилового забезпечення в Криму. Уряди Сторін врегулюють питання, що відносяться до майна Чорноморського флоту та підпишуть з цього питання окрему угоду, маючи на увазі раніше досягнуту домовленість про розподіл зазначеного майна у співвідношенні 50 на 50 відсотків. Російській Федерації передається 81,7%, Україні 18,3% кораблів та суден Чорноморського Флоту.

          Судова колегія вважає за необхідне відзначити, що остаточний розподіл майнового комплексу Чорноморського флоту із зазначенням конкретних об'єктів, що переходять до України та Російської Федерації лише на підставі Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28.05.1997 року (набула чинності 12.07.1999) та Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 (набула чинності 12.07.1999).

          Викладені вище обставини, а саме: визначення статусу Чорноморського флоту на підставі міждержавних угод, наявність двох власників майна –суб'єктів публічного права –Україні та Російської Федерації, спільне використання майнового комплексу Чорноморського флоту військовими формуваннями України та РФ без визначення конкретного майна та розміру часток у майні, спільні витрати на утримання майна Чорноморського флоту дозволяють зробити висновок про те, що майно Чорноморського флоту до 12 липня 1997 мало правовий режим, який за своїми ознаками  в найбільшій ступені приближений до правового режиму майна, що знаходиться у спільній власності. На підтвердження цього свідчить те, що у статуті Державного підприємства „Севастопольський судоремонтний завод ЧФ”, затвердженому наказом командуючого ЧФ адміралом Балтіним Є.,  зазначено що його майно є державною власністю Чорноморського Флоту (стаття 3 ч.1), але не зазначено якої саме держави –України чи Російської Федерації. У пункті 5 статті III статуту також зазначено, що командуючий Чорноморський флотом управляє майном Севастопольського СРЗ в перехідний період на правах власника (арк..с. 114-126,т.1).

При цьому слід враховувати, що командуючий ЧФ був призначений на посаду в порядку, встановленому Угодою між Україною і РФ про об'єднання командування ЧФ на перехідний період від 17.06.1993, відповідно до якої командуючий ЧФ призначається за спільним рішення вищих посадових осіб двох держав –Президента України та Президента РФ.

Рішенням Президента України та Президента Російської Федерації про призначення Командуючого Чорноморський Флотом від 15.01.1993, командуючим ЧФ призначено Балдіна Є.Д., пунктом 2 рішення командуючому ЧФ доручено керуватись в своїй діяльності угодами між Україною та Російською Федерацією по Чорноморському флоту, спільними рішеннями Президента України і Президента Російської Федерації.

Однак, спірний  договір оренди з правом викупу від 15.01.1997 укладений  командиром в/ч 87069. З боку уповноважених органів України та Російської Федерації - ані від Міністерства оборони України, ані від Фонду державного майна України, ані від Командуючого ЧФ РФ відповідної згоди на відчуження майна не отримано.

А тому, судом першої інстанції правомірно встановлено, що договір було укладено не уповноваженою особою.

Наступне схвалення  угоди  особою, уповноваженою на укладення угоди, що передбачено статтею 63 Цивільного кодексу  УРСР, місце не мала.

Судова колегія  вважає обґрунтованими  доводи суду першої інстанції  про те, що  спірний  договір  не відповідає вимогам  Закону України „Про оренду  державного  майна”, чинного на  дату  його укладення, а саме:  не містив істотних умов, передбачених статтею 10 зазначеного  Закону, в частині відсутності  визначення  домовленості  про орендну плату  з урахуванням індексації, порядку  використання  амортизаційних відрахувань, страхування об'єкта оренди. Також порушена вимога статті 11 Закону, оскільки  не здійснена  оцінка об'єкта оренди за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, яка повинна передувати  укладенню договору оренди.

Тобто, при вчинені спірної угоди сторони не  дотримались  передбачених Законом вимог  щодо змісту  угоди.  

 Крім того, на дату укладення договору оренди від 15.01.1997, будинок їдальні, розташований за адресою: місто Севастополь, вул. Гранатна, 1, та доповнення № 1 до нього від 24.04.1997, чинне в той час законодавство України не передбачало можливості укладення договору оренди з правом викупу.

Доводи заявника апеляційної скарги про те, що Закон України „Про  підприємства в Україні” і Закон України „Про власність” не встановлюють заборони  на укладення  договору оренди з правом викупу, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки питання оренди   регулюються спеціальним  законом,  яким  є Закон України „ Про оренду  державного та комунального майна”.

Підписавши додаткову угоду  до спірного договору № 1 від 24.04.1997, сторони по угоді  змінили предмет  договору , визначивши його як  - міну.

Згідно частини 3 статті 241 Цивільного кодексу УРСР, в редакції на дату укладення  додаткової угоди від 24.04.1997,  договір міни, в якому однією або обома сторонами  є  державні організації,  може  бути  укладений  лише у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Доводи про необґрунтованість застосування статті 241 Цивільного кодексу УРСР неспроможні, оскільки ця норма не була виключена у  зв'язку з прийняттям Закону України „Про власність”.

Також, згідно статті 242 Цивільного кодексу УРСР,  до  договору  міни  застосовуються  відповідно  правила   про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з  змісту  відносин сторін.

Однак, угода  міни не містить такої суттєвої умови як вартість майна.

Отже, судова колегія вважає, що судом  зроблено  правомірний і обґрунтований висновок про те, що  спірний договір  суперечить статтям 225,63,241 Цивільного кодексу УРСР, статтям 4,33,37 Закону України „Про власність”, статті 10 і 11 Закону України „ Про оренду  державного  майна”.

З доводами  заявника апеляційної скарги відносно того,  що при  вирішенні спору не підлягають застосуванню міжнародні Угоди, підписані  між  Україною та Російською Федерацією, а саме,  „Про параметри поділу Чорноморського флоту від 28.05.1997; „Про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України" від 28.05.1997; „ Про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України” від 28.07.1997, так як  на момент укладення  спірного договору  від 15.01.1997 вони  не  були  підписані та ратифіковані Україною, судова колегія  погоджується.

Посилання  заявника апеляційної скарги про порушення судом вимог процесуального законодавства (відсутність клопотання  про  застосування пункту  2 статті 83 ГПК України), безпідставна, оскільки згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” № 3 від 28.04.1978 з урахуванням змін та доповнень, питання про визнання угоди недійсною і застосування пов'язаних з цим наслідків повинні вирішуватися в одному процесі; при задоволенні позовів необхідно зазначати у рішенні про наслідки визнання угоди недійсною або постановляти рішення про застосування їх без визнання угоди недійсною.

Приватним  підприємством “Інавтосервіс” в апеляційній скарзі вказується про  те, що він, в силу статті 145 Цивільного кодексу УРСР, є  добросовісним набувачем спірного  майна.

Судом правильно  зроблено посилання на статтю 225 Цивільного кодексу УРСР, згідно якої право продажу  майна,  крім  випадків  примусового  продажу, належить власникові. Вказаною нормою також  передбачено, що, якщо продавець майна  не  є  його  власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли  згідно з статтею 145 цього Кодексу  власник  не  вправі  витребувати  від нього майно.

Судова колегія погоджується  з висновком суду першої інстанції про те, що приватне  підприємство “Інавтосервіс”  не  може бути визнано  добросовісним набувачем.

Відповідно до частини 1 вказаній норми Цивільного кодексу УРСР, якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права  його відчужувати, про що  набувач  не  знав  і  не  повинен  був  знати (добросовісний набувач), то власник вправі  витребувати  це  майно від набувача лише в  разі,  коли  майно  загублене  власником  або особою, якій  майно  було  передане  власником  у  володіння,  або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Специфіка спірного об'єкта,  що є предметом спірного договору (об'єкт  нерухомого майна, пов'язаний з земельною ділянкою на якій він знаходиться), передбачає  додаткові умови до  таких об'єктів.

Імперативними нормами законодавства України встановлено обов'язок посвідчення права користування землею державними актами (ст. 23 Земельного кодексу України, що мав чинність під час виникнення спору) та обов'язок державної реєстрації  права власності на  об'єкти  нерухомого майна (пункт 1.6 Правил, затверджених наказом Державного комітету по житловому господарству від 13.12.1995 № 56), про що заявник апеляційної скарги  повинен був знати. Належним чином оформлених документів, підтверджуючих право власності Севастопольського судоремонтного заводу  на  спірне майно і  право користування земельною ділянкою,  на  момент  вчинення  спірної  угоди  не було.

          Відповідачем не надано суду правовстановлюючих документів на об'єкт нерухомості (акт прийняття до експлуатації закінченого будівництвом об'єкту, свідоцтво про право власності). В матеріалах справи є лише акт про готовність до прийняття до експлуатації об'єкта 6/7-105 (арк..с. 17-23,т.2).

  Реєстраційне посвідчення на будівлю столової було видане 06.03.1997, тобто, вже після укладення договору б/н від 15.01.1997(арк.с. 13,т.2).

Аргумент представника Федерального державного унітарного підприємства "13 судоремонтний завод Чорноморського Флоту" Міністерства оборони Російської Федерації про незастосування судом першої інстанції строку позовної давності, судова колегія вважає неспроможним з наступних підстав.

При вирішенні питання застосування у даному спорі строків позовної давності слід враховувати, що на момент укладення спірного договору відповідач мав статус державного підприємства, а, відповідно до статті 83 Цивільного кодексу УРСР, позовна давність не поширювалась  на вимоги  щодо витребування з чужого незаконного володіння майна державних юридичних осіб.

В силу пункту 6 Прикінцевих  та перехідних  положень Цивільного кодексу України  правила  Цивільного  кодексу  України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно пункту 1 зазначених Прикінцевих  та перехідних  положень Цивільного кодексу України, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.

Таким чином, до спірних правовідносин позовна давність підлягала застосуванню з  1 січня 2004 року.

Враховуючи те, що  про порушення  закону при укладенні спірної угоди прокурору стало відомо в грудні 2004 року за наслідками перевірки використання об'єктів, що знаходяться в оренді у Чорноморського Флоту Російської Федерації на підставі  міжнародної Угоди, а з позовними вимогами про визнання угоди недійсною він  звернувся до господарського суду  в травні 2006 року, строк позовної давності, в силу  положень статей 261 і 257 Цивільного кодексу України, не сплинув.

У зв'язку з викладеним, судова колегія вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

          Керуючись статтями 101, 103 (пункт 1), 10 Господарського процесуального кодексу України, суд                                                            

                                                        ПОСТАНОВИВ:

          Рішення господарського суду міста Севастополя від 06.12.2006 у справі № 20-7/129 залишити без змін.

          Апеляційну скаргу приватного підприємства "Фірма "Інавтосервіс" залишити без задоволення.

Головуючий суддя                                                            В.В.Сотула

Судді                                                                                          Н.П. Горошко

                                                                                                    О.А. Щепанська