Постанова

від 08.09.2015 по справі 922/1536/15

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" вересня 2015 р. Справа № 922/1536/15

Колегія суддів у складі: головуючого судді Бородіної Л.І., судді Лакізи В.В., судді Шевель О.В.,

при секретарі Міракові Г.А.,

за участю представників сторін:

від позивача - не з'явився;

від відповідача - Велічко Д.О. - за довіреністю від10.03.2015р.;

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінісан", м. Тернопіль, (вх.№3683Х/2 від 07.07.2015 р.),

на рішення господарського суду Харківської області від 19.05.2015р.

у справі №922/1536/15,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінісан", м. Тернопіль,

до відповідача Державного підприємства "Південна залізниця", м. Харків,

про стягнення коштів

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 19.05.2015р. у справі №922/1536/15 (суддя Ємельянова О.О.) позов задоволено частково; стягнуто з Державного підприємства "Південна залізниця" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінісан" 7225,20 грн. інфляційних втрат, 1767,90 грн. 3% річних та 5232,26 грн. витрат зі сплати судового збору; в частині стягнення заборгованості в сумі 252620,00 грн. провадження у справі припинено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України; в частині стягнення пені в сумі 16500,70 грн. та витрат на правову допомогу в сумі 35468,00 грн. в задоволенні позову відмовлено; зобов'язано Управління державної казначейської служби України у Дзержинському районі м. Харкова повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Вінісан" з Державного бюджету 709,36грн. судового збору, сплаченого останнім до господарського суду Харківської області згідно платіжного доручення від 19.02.2015р. № 3234, відповідно до п.1 ч.1 та ч. 2 ст. 7 Закону України "Про судовий збір", про що видано ухвалу.

Рішення суду з частині задоволення позовних вимог з посиланням на статті 526,530,611,712ЦК України мотивоване доведеністю матеріалами справи факту порушення відповідачем виконання зобов'язань за договором поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ, а саме: несвоєчасну оплату поставленого товару, та обґрунтованістю нарахування інфляційних втрат у розмірі 7225,20 грн. і 3% річних у сумі 1767,90 грн.

В частині відмови у задоволенні позову рішення суду мотивовано тим, що 100000грн. основної суми боргу сплачені відповідачем 20.02.2015р., тобто до звернення позивача з позовом, а отже відсутні підстави для стягнення з відповідача суми боргу в цій частині. Щодо стягнення 35468грн. витрат на правову допомогу суд першої інстанції зазначив, що позивачем не надано належних доказів фактичного перерахування коштів СПД ФО Гловак І.С., з яким позивач уклав договір про надання юридичних послуг, а отже не надано доказів понесення витрат на оплату юридичних послуг. Крім того, суд зазначив, що позивачем не надано доказів надання юридичних послуг адвокатом фізичною особою Гловак І.С., а тому місцевий господарський суд з посиланням на статті 44,48ГПК України та рішення Конституційного суду від 11.07.2013р. №6-рп/2003 дійшов висновку, що витрати на юридичні послуги у даній справі не є судовими витратами.

Відмовляючи у стягненні пені, місцевий господарський суд зазначив, що між сторонами спору відсутня угода щодо стягнення з відповідача пені за порушення взятих на себе грошових зобов'язань.

Крім того, судом першої інстанції в порядку статті 80 ГПК України припинено провадження у справі щодо стягнення 252620грн. основної суми боргу у зв'язку з її сплатою відповідачем в процесі розгляду справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Вінісан» з рішенням місцевого господарського суду не погодилось та звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 19.05.2015р. у справі №922/1536/15 в частині відмови в задоволенні позову по сплаті пені та збитків, в іншій частині рішення суду - залишити без змін.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник вказує на те, що за приписами статті 231 ГК України у разі відсутності у договорі умов щодо розміру пені за порушення грошових зобов'язань він встановлюється у розмірі однієї облікової ставки НБУ. Крім того зазначає, що висновок суду про відмову у стягнення збитків, а саме: витрат на правову допомогу, не відповідає обставинам справи, оскільки: по-перше, правову допомогу має право надавати широке коло суб'єктів, а юридичні послуги лише адвокат. Позивачем було укладений договір з Гловаком І.С. як з суб'єктом підприємницької діяльності, який надає правову допомогу у порядку, визначеному законодавством , а тому витрати на правову допомогу не охоплюються змістом статті 44ГПК України та підлягають відшкодуванню на підставі статті 224ГК України та статті 22 ЦК України.

Відзивом від 16.07.2015р. ДП «Південна залізниця» заперечило проти вимог апеляційної скарги та просило рішення місцевого господарського суду від 19.05.2015р. залишити без змін як законне та обґрунтоване, а апеляційну скаргу - без задоволення за необґрунтованістю. При цьому зазначило, що договором поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ, укладеним між сторонами спору не передбачено сплати неустойки у випадку порушення зобов'язань з боку покупця (відповідача у справі), а вимогами частини 6 статті 231 ГК України визначений граничний розмір штрафних санкцій, що нараховується у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачений законом або договором. Крім того, зазначає, що витрати на правову допомогу позивач безпідставно визначає збитками, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру та необхідних ознак збитків, а факти їх наявності не знаходяться в безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором.

23.07.2015р. апелянтом подано клопотання про розгляд справи без участі його представника у зв'язку з його зайнятістю в іншому судовому засіданні. Вказане клопотання підлягає до задоволення судовою колегією апеляційної інстанції як таке, що не суперечать вимогам Господарського процесуального кодексу України.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги, вважає рішення господарського суду Харківської області від 19.05.2015р. у справі №922/1536/15 законним та обґрунтованим, а вимоги апеляційної скарги -безпідставними.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне .

24.06.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Вінісан» (постачальником) та Державним підприємством «Південна залізниця» (покупцем) укладений договір поставки №П/НХ-14710/НЮ, відповідно до п.1.1 якого постачальник зобов'язується поставити та передати у власність покупця певну продукцію, надалі товар, відповідно до специфікації №1 (Додаток №1), яка є невідомою частиною договору, а покупець зобов'язується прийняти цей товар та своєчасно здійснити його оплату відповідно до умов даного договору (а.с.11-15).

Найменування товару: вінілштучшкіра оббивочна вогненебезпечна ВО-ТР-Н (код ДК 016-2010:13.96.1) (п.1.2 цього договору).

Пунктами 3.1,3.4 даного договору встановлено, що покупець оплачує поставлений постачальником товар за ціною, вказаною у специфікації №1 (додаток №1). Загальна сума по договору складає 352620грн.

Згідно із пунктом 4.2 цього договору покупець оплачує постачальнику кожну партію товару впродовж 90 банківських днів з дати поставки товару покупцю, при умові надання постачальником рахунку-фактури, податкової накладної, документів якості на поставлений товар.

Відповідно до пункту 5.1.4 даного договору датою поставки товару вважається день підписання покупцем або його уповноваженим представником акту прийому-передачі товару, який готується постачальником та надається разом з товаром покупцю.

У додатку №1 до договору від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ «Специфікація №1» сторони визначили код товару, його найменування, одиницю виміру, кількість та ціну (а.с.16).

На виконання договору поставки №П/НХ-14710/НЮ позивачем 10.10.2013р. поставлено відповідачеві товар, визначений у специфікації №1, що підтверджується видатковою накладною від 08.07.2014р. №574 (а.с.20).

Відповідач оплату за одержаний товар здійснив частково, а саме: 20.02.2015р. у сумі 100000грн., у зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість, що стало підставою звернення позивача з даним позовом до господарського суду.

19.05.2015р. місцевим господарським судом прийнято оскаржуване рішення з підстав, зазначених вище (а.с.106-111).

Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Предметом спору у даній справі є стягнення заборгованості за договором поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ, пені, 3% річних, інфляційних нарахувань та збитків у зв'язку з отриманням позивачем юридичних послуг.

Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є укладення господарського договору та інших угод. Зі змістом зазначеної норми кореспондуються приписи частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

ТОВ «Вінісан» належним чином виконано прийняті на себе зобов'язання, визначені договором поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ та додатком №1 до нього, що підтверджується матеріалами справи, а саме: видатковою накладною від 08.07.2014р. та не заперечується відповідачем (а.с.20), а отже дані обставини у відповідності до вимог статті 35ГПК України є встановленими та не підлягають доказуванню.

З матеріалів справи вбачається, що ДП «Південна залізниця» несвоєчасно виконувало прийняті на себе грошові зобов'язання по оплаті за поставлений товар за договором поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ, у зв'язку з чим станом на 10.03.2015р. (момент звернення з позовом) за відповідачем утворився борг у сумі 252620грн.

Як свідчать матеріали справи, позивач звернувся з позовом до місцевого господарського суду про стягнення, зокрема, 352620грн. боргу та зазначив, що відповідачем не виконанні умови договору від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ у повному обсязі.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем до звернення ТОВ «Вінісан» до господарського суду Харківської області з відповідним позовом платіжним дорученням від 20.02.2015р. сплачено 100000грн., що підтверджується платіжним дорученням №34 (а.с.35)

У пункті 4.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду від 26.12.2011р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що якщо спір був відсутній до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне відмову у позові.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення 100000грн., оскільки вказана сума була сплачена ДП «Південна залізниця» до звернення позивача з позовом, а отже спір в цій частині вимог не існував на момент звернення ТОВ «Вінісан» з позовом до суду, проте помилково в порушення вимог статті 84 ГПК України та Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про судове рішення» не вказав про це у резолютивній його частині.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем сплачена сума боргу у розмірі 252620грн., про що свідчать платіжні доручення від 12.03.2015р. №135 на суму 50000грн., від 26.03.2015р. №207 на суму 100000грн., від 27.03.2015р. №212 на суму 102620грн.(а.с.35-37) та не заперечується сторонами спору .

Відповідно до вимог пункту 1-1 частини 1 статті 80ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо, зокрема, відсутній предмет спору.

За приписами пункту 4.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду від 26.12.2011р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмету спору (п.1-1 ч.1 ст.80ГПК України), зокрема, у випадку припинення існування предмету спору (наприклад сплати суми боргу, знищення спірного майна тощо), якщо у зв'язку з цим не залишилось неврегульованих питань. Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існувати в процесі розгляду справи.

За таких обставин суд першої інстанції при прийнятті рішення обґрунтовано застосував приписи пункту 1-1 частини 1 статті 80 ГПК України та припинив провадження у справі в частині стягнення 252620грн., основної суми боргу, що не заперечується апелянтом. Проте, в резолютивній частині рішення помилково вказав «п.1 ч.1 ст.80ГПК», чим порушив вимоги ГПК України та Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про судове рішення», у зв'язку з чим четвертий абзац резолютивної частини рішення місцевого господарського суду також підлягає зміні з зазначенням вірної процесуальної норми «п.1-1 ч.1 ст.80ГПК України».

Судова колегія апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення пені у розмірі 16500грн. з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Частиною 2 статті 217ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції та адміністративно-господарські санкції.

Частиною 1 статті 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Статтею 547 ЦК України встановлено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Згідно з вимогами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини 1 статті 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Частинами 4,5 статті 231 ГК України встановлено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

Частина 2 статті 343 Господарського кодексу України передбачає, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом (п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» ).

З матеріалів справи вбачається, що умовами договору поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ, укладеного між позивачем та відповідачем, сторони не передбачили такої міри відповідальності як сплата пені за порушення виконання грошових зобов'язань (строків оплати поставленого товар) та відповідно, не погодили її розмір, а отже місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для нарахування та стягнення пені у розмірі 16500 грн.

Посилання позивача на частину 6 статті 231 ГК України, якою встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором, як на підставу стягнення з відповідача пені у розмірі облікової ставки НБУ, не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки вказана норма права визначає не розмір пені, а порядок обчислення розміру відсотків за порушення виконання грошових зобов'язань.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК України).

Відповідно до вимог статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, за наявності встановленого факту прострочення відповідачем грошового зобов'язання за договорами поставки від 24.06.2014р. №П/НХ-14710/НЮ судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 1767,90грн. та інфляційних втрат у сумі 7225,20грн.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач погоджується з заявленою до стягнення та задоволеною місцевим господарським судом сумою 3% річних та інфляційних втрат і на момент розгляду апеляційної скарги він здійснив її оплату у повному обсязі, про що свідчить платіжне доручення від 09.07.2015р. №379, а отже на момент розгляду апеляційної скарги відсутній предмет спору в цій частині позовних вимог.

Доводи апелянта про те, що понесені ним витрати на правову допомогу відповідно до статті 22 ЦК України є реальними збитками, а тому підлягають стягненню не приймаються судом апеляційної до уваги з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 22.01.2015р. між позивачем (замовником) та Фізичною особою-підприємцем Гловак І.С. (свідоцтво №26197425) (виконавцем) укладений договір про надання юридичних послуг, пунктом 1.1 якого встановлено, що замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов'язання щодо надання юридичних послуг замовнику в порядку, обсягах і на умовах, передбачених даним договором (а.с.22,24).

25.04.2015р. між сторонами договору про надання юридичних послуг 22.01.2015р. складено та підписано акт про надання юридичних послуг, з якого вбачається, що виконавець надав замовнику юридичні послуги на суму 9000грн. (а.с.98).

Платіжними дорученнями від 02.02.2015р. №173 та від 24.02.2015р. №218 позивачем сплачено ФОП Гловак І.С. 35426грн. за юридичні послуги згідно рахунків від 22.01.2015р. та від 03.02.2015р.

З тексту позовної заяви вбачається, що свої позовні вимоги щодо стягнення витрат на правову допомогу позивач обґрунтовує тим, що він був вимушений звернутися до фахівця в галузі права за наданням юридичної допомоги та представництва інтересів в суді, у зв'язку з чим він звернувся до ФОП Гловак І.С. для надання правової допомоги по відновленню свого порушеного права, а отже, на його думку, ним понесені реальні збитки для відновлення його порушеного права, які підлягають відшкодуванню відповідачем на підставі статті 22 ЦК України.

Відповідно до частини 2 статті 22 ЦК України збитками визнаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Під збитками в розумінні статті 224 ГК України розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Статтею 225ГК України встановлено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутністю хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Заявлені до стягнення збитки, пов'язані із сплатою юридичних послуг, не можна розцінювати як збитки у розумінні статей 611, 623 Цивільного кодексу України, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру та необхідних ознак шкоди (її грошового вираження у формі збитків) відповідно до вимог чинного законодавства, а факт їх наявності та розмір не знаходяться у безпосередньому причинному зв'язку із заборгованістю, яка стягувалася позивачем у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язань по договору поставки, укладеному між сторонами по справі.

Аналогічна правова позиція викладена в оглядовому листі Вищого господарського суду від 14.01.2014р. №01-06/20/2014 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства у справах, в яких заявлено вимоги про відшкодування збитків».

У пункті 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» зазначено, що витрати, визначені у статті 44ГПК України, не є збитками в розумінні статті 224 Господарського кодексу України та статті 22 Цивільного кодексу України, не входять до складу ціни позову і не можуть стягуватися під виглядом збитків.

Як зазначалось вище, позивач при поданні позову просить відшкодувати йому збитки, які він поніс у зв'язку з отриманням юридичних послуг та включає цю суму до ціни позову, аналогічні обґрунтування він також зазначає в апеляційній скарзі.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення збитків у сумі 35468грн. у вигляді отриманої правової допомоги, проте при вирішенні спору в цій частині позовних вимог неправильно визначив предмет позову, а відповідно застосував не ті норми права, однак це не призвело до прийняття неправильного рішення щодо відмови у стягненні 35468грн. правової допомоги.

Відповідно до пункту 12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011р. № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді рішення господарського суду Харківської області та спростовуються наведеними вище висновками суду, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Рішення місцевого господарського суду слід змінити, виклавши абзаци 4,5 резолютивної частини рішення в наступній редакції: «В частині стягнення заборгованості в сумі 252620грн. провадження у справі припинити на підставі п.1-1 ч.1 ст.80ГПК України. В частині стягнення суми боргу у розмірі 100000грн., пені у сумі 16500,70грн. та витрат на правову допомогу в сумі 35468,00грн. в задоволенні позову відмовити», в решті рішення господарського суду Харківської області слід залишити без змін.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати за апеляційною скаргою покладаються на заявника апеляційної скарги - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вінісан".

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 102, ч.4 ст.103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, Харківський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вінісан" залишити без задоволення.

2.Рішення господарського суду Харківської області від 19.05.2015р. у справі № 922/1536/15 змінити, виклавши абзаци 4,5 резолютивної частини рішення в наступній редакції: «В частині стягнення заборгованості в сумі 252620грн. провадження у справі припинити на підставі п.1-1 ч.1 ст.80ГПК України. В частині стягнення суми боргу у розмірі 100000грн., пені у сумі 16500,70грн. та витрат на правову допомогу в сумі 35468,00грн. в задоволенні позову відмовити».

3. В решті рішення господарського суду Харківської області залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складений 14.09.2015р.

Головуючий суддя Бородіна Л.І.

Суддя Лакіза В.В.

Суддя Шевель О.В.