Постанова

від 04.12.2015 по справі 2а-13228/12/2670

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 грудня 2015 року № 2а-13228/12/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Юридична компанія Консалтинг Груп до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Юридична компанія Консалтинг Груп (далі по тексту - позивач, ТОВ ЮК Консалтинг Груп ) звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби (далі по тексту - ДПІ у Печерському районі м. Києва ДПС) від 18.09.2011 №000908228 та №0009092280.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.11.2012, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2013 по справі №2а-13228/12/2670, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 лютого 2015р. по справі №2а-13228/12/2670, касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Юридична компанія Консалтинг Груп задоволено частково, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.11.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2013 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення суддів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції виходив із того, що останніми не досліджено обставин, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самих господарських операцій між позивачем та контрагентами ТОВ Денфінансгруп та ТОВ Снайпер Медіа , а саме: можливостей контрагентів позивача щодо виконання укладених з позивачем договорів, зокрема, наявності технічних та технологічних можливостей, питання щодо фактичної оплати позивачем податку на додану вартість в ціні поставлених товарів та наданих послуг, не досліджено руху активів у процесі здійснення господарських операцій, з відповідним документальним підтвердженням.

Згідно Протоколу автоматизованого розподілу головуючим по справі визначено суддю Качура І.А.

В ході судового розгляду справи позивач наполягав на задоволенні позову з огляду на безпідставність податкових повідомлень - рішень з мотивів їх суперечності приписам чинного законодавства.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з мотивів необґрунтованості за безпідставності.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на наведене та з урахуванням вимог ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.

В ході судового розгляду справи у письмовому провадженні судом в порядку приписів ст. 55 КАС України допущено заміну первісного відповідача - Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби на у Печерському районі м. Києва на Державну податкову інспекцію у Печерському районі м. Києва Головного управління ДФС у м. Києві.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, з урахуванням висновків касаційної інстанції, суд дійшов висновку про те, що позов підлягає задоволенню з огляду про наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем у період із 31 липня по 20 серпня 2012 року проведено перевірку позивача, за результатами якої складено акт від 28 серпня 2012 року № 655/22-8/32109116 про результати документальної планової виїзної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період із 01 липня 2009 року по 30 червня 2012 року, валютного та іншого законодавства за період із 01 липня 2009 року по 30 червня 2012 року (також далі за текстом - акт перевірки).

В ході перевірки відповідачем встановлено наступне:

- до валових витрат у І кварталі 2011 року віднесено кошти у розмірі 21759824,00 грн., чим порушено п. 3.1 ст. 3, п. 5.1, абзац "г" підпункту 5.3.9 п. 5.3 ст. 5, підпункт 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України Про оподаткування прибутку підприємств , у зв'язку з чим позивачу донараховано податок на прибуток за І квартал 2011 року у розмірі 5439956,00 грн.;

- до валових витрат у II-IV кварталах 2011 року віднесено кошти у розмірі 15410863,00 грн., чим порушено ст. 134, п. 138.2 ст. 138, підпункт 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України (також далі за текстом - ПК України), у зв'язку з чим позивачу донараховано податок на прибуток у загальному розмірі 4544000,00 грн., у тому числі за: ІІ квартал 2011 року - 1215019,00 грн., ІІІ квартал 2011 року - 1271279,00 грн., IV квартал 2011 року - 2057702,00 грн.;

- занижено ПДВ у загальному розмірі 1093220,00 грн., у тому числі: лютий 2011 року - 40672,00 грн., квітень 2011 року - 46509,00 грн., травень 2011 року - 52427,00 грн., червень 2011 року - 48324,00 грн., жовтень 2011 року - 250088,00 грн., листопад 2011 року - 655200,00 грн., чим порушено ст. 185, п.п. 198.3, 198.6 ст. 187, п.п. 201.4, 201.10 ст. 20 ПК України.

На підставі акту перевірки, 18 вересня 2012 року відповідачем складено оскаржувані податкові повідомлення - рішення: № НОМЕР_1, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ у розмірі 1093220,00 грн. за основним платежем та у розмірі 226323,00 грн. за штрафними фінансовими санкціями: № НОМЕР_2, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 9983957,00 грн. за основним платежем та у розмірі 01,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Надаючи правову оцінку податковим повідомленням - рішенням №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2, суд виходив із наступного.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів регулює Податковий кодекс України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Статтею 62 Податкового кодексу України передбачено, що податковий контроль здійснюється шляхом: - ведення обліку платників податків; - інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної податкової служби; - перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо отримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин.

Згідно п.п.21.1.1., 21.1.2., 21.1.4. п.21.1. ст.21 Податкового кодексу України, посадові особи контролюючих органів зобов'язані, крім іншого: дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; забезпечувати сумління виконання покладених на контролюючі органи функцій; не допускати порушень прав та охоронюваний законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій.

Відповідно до п.п.20.1.4. п.20.1. ст.20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право, зокрема, проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Як вбачається із матеріалів справи, у перевіряємому періоді позивач мав господарські взаємовідносини з ТОВ Денфінансгруп та ТОВ Снайпер Медіа

Фактичні обставини справи свідчать, що в бухгалтерському обліку позивача відображено отримання ним робіт (послуг) від ТОВ Денфінансгруп та ТОВ Снайпер Медіа , а також формування на підставі цього валових витрат та податкового кредиту.

Зі змісту акту перевірки вбачається, що висновки контролюючого органу про порушення позивачем приписів чинного законодавства, ґрунтуються виключно на відомостях, відображених у акті перевірки від 23 листопада 2011 року № 794/23-2/37336043, відповідно до яких, діяльність ТОВ Денфінансгруп здійснювалась без мети настання реальних наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування та несплати податків. До того ж, у ТОВ Денфінансгруп відсутні необхідні умови для здійснення господарської діяльності, а саме основні фонди, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення та транспортні засоби.

Суд звертає увагу на те, що при встановленні факту здійснення господарської операції дослідженню підлягають усі первинні документи, які належать складати залежно від певного виду господарської операції - договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо. Перевірці підлягають фізичні, технічні та технологічні можливості певної особи до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції, зокрема: наявність кваліфікованого персоналу, основних фондів, у тому числі засобів для перевезення, приміщень для зберігання товарів тощо, можливість здійснення операцій з відповідною кількістю певного товару у відповідності строки з урахуванням терміну його придатності, доступності на ринку тощо; наявність відповідних ліцензій та інших дозвільних документів, що необхідні для ведення певного виду господарської діяльності.

Судом встановлено, що між позивачем та ТОВ Денфінансгруп 10 січня 2011 року укладено ряд договорів, а саме: № 100102 (про надання послуг), за умовами якого позивач доручив, а ТОВ Денфінансгруп прийняло на себе зобов'язання надавати позивачу послуги юридичного характеру в обсязі та на умовах, передбачених договором; № 100103 про надання рекламних послуг, за умовами якого ТОВ Денфінансгруп прийняло на себе зобов'язання на власний ризик виконувати послуги з виготовлення та розповсюдження рекламної продукції, а також інші послуги рекламного характеру, а позивач - прийняти та оплатити надані послуги; № 100104 про надання послуг супроводження охоронної діяльності, за умовами якого позивач доручив, а ТОВ Денфінансгруп приймало на себе зобов'язання надавати позивачу послуги технічного контролю за станом роботи охоронної сигналізації та систем відеоспостереження на об'єктах позивача, порядком несення чергувань охоронникам на об'єктах позивача з метою недопущення зловживань та корупційних дій з боку персоналу та клієнтів позивача.

Також , між позивачем та ТОВ Снайпер Медіа були укладені договори, а саме: від 26 квітня 2011 року № 2604-сод, за умовами якого позивач доручив, а ТОВ Снайпер Медіа прийняло на себе зобов'язання надавати позивачу послуги технічного контролю за станом роботи охоронної сигналізації та систем відеоспостереження на об'єктах позивача, порядком несення чергувань охоронниками на об'єктах позивача з метою недопущення зловживань та корупційних дій з боку персоналу та клієнтів позивача; від 26 квітня 2011 року № 2604-рп, за умовами якого ТОВ Снайпер Медіа прийняло на себе зобов'язання на власний ризик виконувати послуги з виготовлення та розповсюдження рекламної продукції, а також інші послуги рекламного характеру, а позивач - прийняти та оплатити надані послуги; 01 липня 2011 року № 0106-ЮП, за умовами якого позивач доручив, а ТОВ Снайпер Медіа прийняло на себе зобов'язання надавати позивачу послуги юридичного характеру в обсязі та на умовах, передбачених договором.

На підтвердження здійснення господарських операцій за вказаними договорами позивачем суду надано копії актів здачі-прийняття робіт (надання послуг), актів прийому-передачі векселів та податкових накладних.

В той час відповідач наполягав на безпідставному включенню позивачем до валових витрат сум по розрахунках з ТОВ Денфінансгруп , ТОВ Снайпер Медіа зважаючи на висновки акту перевірки від 23 листопада 2011 року № 794/23-2/37336043.

У розрізі наведеного, суд звертає увагу, акти перевірок/звірок контрагентів позивача не можуть бути безумовним доказом нереальності чи то фіктивності вчинених правочинів, оскільки силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців позивач та його контрагенти є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак за змістом Податкового кодексу України позивач та контрагенти позивача є окремими платниками податку на додану вартість, а відтак мають нести індивідуальну відповідальність за порушення відповідних приписів законодавства.

Також відповідачем також враховано висновки акту від 22 вересня 2011 року №1080/3/23-40-37033120, згідно з якими, ТОВ Снайпер Медіа має ознаки "фіктивного" підприємництва. У вказаному акті також зазначено про відсутність у вказаного товариства адміністративно-господарських можливостей для здійснення господарської діяльності.

Суд вважає за доцільне зазначити, що у розумінні ст. 16 ПК України, навіть за умови допущення попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару/надання послуг певних порушень податкового законодавства, дані обставини тягнуть негативні наслідки саме для таких постачальників та не впливають на право позивача (добросовісного платника податку) на віднесення відповідних сум до складу податкового кредиту.

Відповідно до відповідно до ст.61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Виходячи з положень ПКУ покупець як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності, за невиконання чи неналежне виконання обов'язків щодо сплати податків іншими контрагентами.

Також, суд зазначає, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, у разі, якщо дії платника податку свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції не викликають сумніву в їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту, для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема податкових накладних.

Разом з тим, не є підставою для відмови у праві на податковий кредит та бюджетне відшкодування з податку на додану вартість порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку. Також не є підставою для визнання неправомірними операцій платника податків подальше припинення чи анулювання статусу платника податку на додану вартість його контрагента. Усі операції, вчинені контрагентом платника податку до припинення такого контрагента, не можуть автоматично розглядатися як нікчемні правочини в силу самого собою припинення юридичної особи або анулювання її податкового статусу. У такому разі достатньо встановити необізнаність платника податку, що заявляє право на податковий кредит чи бюджетне відшкодування з податку на додану вартість про факт припинення або недобросовісний характер діяльності контрагента (зокрема про несплату податків чи неподання податкової звітності).

Згідно п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.1 ст.201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Статтею 1 цього ж Закону визначено первинний документ як документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту з ПДВ наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів/робіт/послуг, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, а не лише оформлення відповідних документів або рух грошових коштів на рахунках платників податку.

При цьому, для формування податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції. Однак, наявність податкових накладних є необхідною, але не безумовною підставою для отримання платником податку права на податковий кредит з податку на додану вартість.

Особливості виникнення, зміни та припинення договірних зобов'язань, вимоги до правочинів, умови та наслідки їх недійсності регламентовані нормами Цивільного кодексу України.

Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України, недійсним є лише правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) .

Відповідно до частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності).

Крім того, відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, яке викладене у постанові від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними - нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Частиною першою ст. 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити, зокрема, моральним засадам суспільства. Отже, правочин, укладений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, суперечить і моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята ст. 203 ЦК України). Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Згідно з частиною третьою ст. 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним нормативно-правовим актом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

Відповідачем не надано належних доказів фіктивності перевіряємих господарських операцій.

Згідно з п. 138.2 ст. 138, підпунктом 139.1.9 ст. 139.1 ст. 139 ПК України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

У разі якщо платник податку здійснює виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг з довготривалим (більше одного року) технологічним циклом виробництва за умови, що договорами, укладеними на виробництво таких товарів, виконання робіт, надання послуг, не передбачено поетапної їх здачі, до витрат звітного податкового періоду включаються витрати, пов'язані з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг у цьому періоді.

Платник податку для визначення об'єкта оподаткування має право на врахування витрат, підтверджених документами, що складені нерезидентами відповідно до правил інших країн.

Не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з підпунктом 14.1.181 п. 14.1 ст. 14, п.п. 198.3, 198.6 ст. 198, п. 201.4, 201.10 ст. 201 ПК України, податковий кредит - сума, на яку платник ПДВ має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу.

Податкова накладна складається у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Один примірник видається покупцю, а другий залишається у продавця. У разі складання податкової накладної у паперовому вигляді покупцю видається оригінал, а копія залишається у продавця.

Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний надати покупцю податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.

Датою та часом надання податкової накладної та/або розрахунку коригування в електронному вигляді до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, є дата та час, зафіксовані у квитанції.

З аналізу викладених положень вбачається, обов'язковою умовою включення суми ПДВ до складу податкового кредиту є наявність податкових накладних, належним чином зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Поряд з цим, статтею 9 Закону Про бухгалтерський облік і фінансову звітність встановлено вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку. Згідно з даною нормою, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Дія контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

За наслідком розгляду справи суд прийшов до висновку проте, що податкові та первинні бухгалтерські документи по операціях позивача з ТОВ Денфінансгруп та ТОВ Снайпер Медіа , були складені своєчасно та у відповідності до вимог чинного законодавства України, а відтак податкові повідомлення - рішення є неправомірними та підлягають скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірність спірних податкових повідомлень - рішень.

Керуючись ст. ст. 69-71, 128, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити.

Визнати та скасувати податкові повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби від 18.09.2011 №000908228 та №0009092280.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.А.Качур