Ухвала

від 18.04.2016 по справі 2а-936/10/1370

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 квітня 2016 року м. Київ К/800/23868/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: ГоловуючогоНечитайло О.М. СуддівЛанченко Л.В. Пилипчук Н.Г. , розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2011 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2014 року

у справі №2а-936/10/1370 (25862/12/9104)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кабельверк-Львів»

до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кабельверк-Львів» (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова (далі - відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2014 року, адміністративний позов задоволено повністю: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 19 травня 2009 року № 0001042320/0/12156, № 0008851720/0/12158, від 12 серпня 2009 року № 0001042320/1/19086, № 0008851720/1/19128, від 16 жовтня 2009 року № 0001042320/4, від 19 жовтня 2009 року № 0008851720/4/24335/10/17-2, від 29 грудня 2009 року № 0001042320/2/30306 та від 19 січня 2010 року № 0008851720/2, а також стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача судовий збір у розмірі 3,40 грн.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача до суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.

Податковий орган провів планову виїзну перевірку позивача, з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 липня 2006 року по 31 грудня 2008 року, про що склав акт від 13 травня 2009 року №185/23-2/32970253, яким встановив порушення позивачем вимог:

- пункту 1.32 статті 1, підпункту 1.20.5 пункту 1.20 статті 1, підпункту б) підпункту 1.20.9 пункту 1.20 статті 1 , підпункту 7.4.1 пункту 7.4. статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , у результаті чого позивачем занижено податок на прибуток у IV кварталі 2007 року на суму 14 616,0 грн., та зменшено збитки на 191 6945,0 грн., а саме: в 2006 році на суму 210 921,00 грн., в 2007 році на суму 1 040 244,00 грн., в 2008 році на суму 665 780,00 грн.;

- підпункту 4.2.9 пункту 4.2 статті 4 , пункту 8.1 статті 8 , пункту 19.2 статті 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», у зв'язку з чим позивачу донараховано податок з доходів фізичних осіб за період з серпня 2006 року по грудень 2008 року на загальну суму 64 340,44 грн.

На підставі висновків акту перевірки, 19 травня 2009 року податковий орган прийняв податкові повідомлення - рішення № 0001042320/0/12156, яким позивачу визначив суму податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 65 692,00 грн. у тому числі основний платіж 14 616,00 грн. та штрафні (фінансові) санкції 51076,00 грн. та № 0008851720/0/12158, яким визначив суму податкового зобов'язання з податку з доходів найманих працівників у розмірі 193 021,32 грн., у тому числі основний платіж 64 340,44 грн. та штрафні (фінансові) санкції 128 680,88 грн.

За результатами адміністративного оскарження вказаних податкових повідомлень-рішень, податковий орган прийняв нові податкові повідомлення-рішення від 29 грудня 2009 року №0001042320/2/30306, яким позивачу визначив суму податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 65 692,00 грн. у тому числі: основний платіж 14 616,00 грн. та штрафні (фінансові) санкції 51 076,00 грн. та від 19 січня 2010 року №0008851720/2, яким визначив позивачу суму податкового зобов'язання з податку з доходів найманих працівників у розмірі 193 021,32 грн., у тому числі основний платіж 64 340,44 грн. та штрафні (фінансові) санкції 128 680,88 грн.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, відповідач вказує на те, що позивачем занижено валовий дохід у сумі 1 271 741,0 грн., у тому числі за II півріччя 2006 року у розмірі 210 921,0 грн., за 2007 рік у розмірі 657 122,0 грн., за 2008 рік у розмірі 403 698,0 грн., у зв'язку з продажем товарів (робіт, послуг) без врахування в ціну продажу усіх витрат (рахунок 92, а саме послуги: світло, газ, оренда, телефон, перевезення, проценти по кредиту та інші) понесених при виробництві продуктів переробки (кабельних мереж).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Разом з тим суди попередніх інстанцій вказують на те, що відповідачем не було проведено дослідження ринку ідентичних або однорідних товарів на час укладення договору, не визначено з якої підстави було застосовано звичайну ціну, не доведено, що саме застосована ціна є звичайною, не доведено, що ціна договору не відповідає рівню справедливих ринкових цін. Відповідач не надав доказів, щодо здійснення дій, направлених на встановлення статистичної оцінки рівня цін реалізації товарів.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 цього Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом такого звітного періоду.

При цьому за правилами підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо цим пунктом не встановлено інше. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Відповідно до підпункту 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни.

Обов'язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін, відповідно до підпункту 1.20.8 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , покладається на податковий орган.

Отже, виходячи з приписів наведеної норми законодавства звичайні ціни на товари (роботи, послуги) для застосування їх у податкових або митних цілях мають бути установлені на підставі статистичної оцінки рівня цін реалізації таких товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України, проведеної уповноваженим державним органом у визначеному ним порядку.

За відсутності доказів дотримання відповідачем порядку визначення звичайних цін, встановленого законом, суди першої інстанції та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що не може вважатися доведеним податковим органом той факт, що ціна договору, визначена позивачем у договорах з реалізації, не відповідає рівню звичайної ціни. А тому, виходячи із положень підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , необхідно вважати, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Також, як вбачається з висновку судово-бухгалтерської експертизи від 24 червня 2011 року №1, щодо питання про правильність формування собівартості послуг, наданих позивачем іноземним замовникам, експертом встановлено, що собівартість послуг, наданих позивачем іноземному замовникові сформована відповідно до розрахованих витрат на їх виконання з давальницької сировини (оплата праці, електроенергія, оренда з опаленням, страхування, податки, утримання та непередбачені витрати і згідно умовам укладених контрактів. Собівартість виконаних робіт працівниками позивача не суперечить законодавству України, оскільки проведена калькуляція включила усі витрати пов'язані з виготовленням 44-х видів продукції з давальницької сировини призначеної для легкових автомобілів «Volkswagen». Калькуляція витрат була невід'ємною умовою договору між ТзОВ «Кабельверк-Львів» та чеською фірмою KWL, а отже будь-яке намагання збільшити собівартість виконаних робіт могло стати причиною відмови замовника розміщувати дане замовлення в Україні з усіма негативними наслідками для зайнятості населення, державного бюджету і органів державного соціального страхування.

Щодо порушень, викладених в акті, при оподаткуванні податком з доходів фізичних осіб, судами попередніх інстанцій зазначено наступне.

Відповідач в акті перевірки вказує на те, що позивач надавав працівникам благо у вигляді оплати послуг по перевезенню пасажирськими автобусами, у зв'язку з чим працівникам надавались додаткові блага, які повинні обкладатись податком з доходів фізичних осіб. Відповідно до наказу підприємства від 01 липня 2006 року №126-1-П «Про перевезення» підприємством укладались договори з СПД-ФО ОСОБА_4 (за період березень 2007 року по липень 2007 року на загальну суму 17 299,10 грн.) та з СПД-ФО ОСОБА_5 (за період з жовтня 2006 року по листопад 2008 року на загальну суму 347 296,90 грн.) на транспортне обслуговування для перевезення працівників. Однак в порушення вимог підпункту 4.2.9 пункту 4.2 статті 4 , пункту 8.1 статті 8 , пункту 19.2 статті 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» податок з доходів фізичних осіб не був утриманий і не перерахований до бюджету.

Відповідно до пункту 1.1 статті 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку його працедавцем (самозайнятою особою), якщо такий дохід не є заробітною платою чи виплатою, відшкодуванням чи компенсацією за цивільно-правовими угодами, укладеними з таким платником податку (далі - інші виплати і винагороди). Виплата (надання) платнику податку додаткових благ третьою особою від імені та/або за дорученням працедавця (самозайнятої особи) за її рахунок прирівнюється до надання таких додаткових благ таким працедавцем (самозайнятою особою).

Згідно з підпунктом 4.2.9 «а» пункту 4.2 статті 4 зазначеного Закону до складу загального місячного оподатковуваного доходу включається також дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо (за винятками, передбаченими пунктом 4.3 цієї статті), а саме у вигляді: вартості використання житла, інших об'єктів матеріального або нематеріального майна, наданих платнику податку у безоплатне користування, за винятком, коли таке надання зумовлене виконанням платником податку трудової функції чи передбачене нормами трудового договору (контракту) або відповідно до закону , у встановлених ними межах, а також за винятком користування автомобільним транспортом, наданих платнику податку його працедавцем-резидентом, який є платником податку на прибуток підприємств.

Як вбачається з матеріалів справи відповідно до трудового договору укладеного на ТОВ «Кабельверк-Львів», зокрема пунктом 2.4 якого визначено, що працівнику забезпечуються умови, необхідні для його продуктивної роботи, зокрема доставка транспортом до (від) робочого місця для виконання його трудових функціональних обов'язків. Обов'язок адміністрації підприємства організувати забезпечення поїзду працівників другої зміни до (з) робочого місця передбачено також розділом 4 «Правил внутрішнього трудового розпорядку» підприємства, затвердженого загальними зборами адміністрації та трудового колективу від 22 березня 2006 року.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що послугами перевезення користувалися саме працівники позивача, що встановлено в ході перевірки та не спростовується сторонами.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що перевезення працівників до (з) місця роботи не розглядається як одержане такими працівниками додаткове благо і не оподатковується податком з доходів фізичних осіб.

Вказане також підтверджується, висновком судово-бухгалтерської експертизи від 24 червня 2011 року №1, де зазначено про правильність визначення позивачем бази для нарахування податку з доходів фізичних осіб працівників за період з 01 липня 2006 року до 31 грудня 2008 року у відповідності з чинним на той час законодавством.

Відповідно до частини другої статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За встановлених обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для скасування спірних податкових повідомлень - рішень, а відтак - задоволення позовних вимог.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію суду першої та апеляційної інстанцій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись статтями 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2014 року у справі №2а-936/10/1370 (25862/12/9104) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддяНечитайло О.М. СуддіЛанченко Л.В. Пилипчук Н.Г.