Рішення

від 06.10.2016 по справі 134/1316/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

КОПІЯ

Справа № 134/1316/15-ц Провадження № 22-ц/772/2487/2016Головуючий в суді першої інстанції Пилипчук О. В. Категорія 55 Доповідач Матківська М. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області в складі:

Головуючого: Матківської М.В.

Суддів: Денишенко Т.О., Сопруна В.В.

При секретарі: Агеєвій Г.В.

За участю: позивача ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3; представника відповідача - адвоката Семка В.М.

розглянувши у відкритому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 16 червня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати і моральної шкоди,

В с т а н о в и л а :

6 серпня 2015 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до СТОВ «Сільгосптехніка» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати і моральної шкоди. Свої вимоги мотивував тим, що він працював на посаді сторожа в товаристві з 12.08.2010 року. 30.11.2012 року керівник товариства запропонував йому написати заяву на звільнення, але продовжувати працювати, мотивувавши це тим, що у такому випадку він буде продовжувати виконувати цю ж роботу, але буде отримувати більше заробітну плату. Він написав таку заяву і 30.11.2012 року відповідач видав йому трудову книжку. Розрахунку при звільненні з ним не провів, оскільки він продовжив працювати у відповідача: продовжив виконувати свої трудові обов'язки відповідно до встановленого графіка чергувань. Станом на 01.01.2013 року відповідач заборгував йому заробітну плату в сумі 11 843,74 гр. В подальшому він працював, але відповідач виплачував йому заробітну плату зрідка: раз в кілька місяців і не повністю. Станом на 01.08.2015 року відповідач заборгував йому заробітну плату в сумі 47 996,93 гр., яку він просив стягнути на його користь. Також просив стягнути компенсацію за затримку виплати заробітної плати в сумі 24 484,67 гр., передбаченої Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» і моральну шкоду в сумі 5 000 гр., причинену відповідачем порушенням його законного права на вчасне отримання заробітної плати. Протягом трьох років він змушений ходити і просити відповідача виплатити хоч щось аби мати можливість задовольнити свої потреби і потреби своєї сім'ї в найнеобхіднішому. Така ситуація ставить його в положення жебрака, який випрошує милостиню у відповідача.

Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 16 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ТОВ «Сільгосптехніка» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати і моральної шкоди, задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «Сільгосптехніка» на користь ОСОБА_2 заробітну плату в сумі 2 777,74 гр., нарахованої, але не виплаченої заробітної плати. В решті позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду і постановити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Зазначив, що рішення суду винесено без всебічного з'ясування всіх обставин справи і з порушенням норм матеріального і процесуального права.

У судовому засіданні позивач і його представник підтримали апеляційну скаргу, просять її задовольнити.

Представник відповідача апеляційну скаргу заперечив, просить її відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Колегія суддів, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи із такого.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

По справі встановлено, що на підставі наказу № 13 від 12 серпня 2010 року ОСОБА_2 прийнятий на посаду сторожа підприємства з 12.08.2010 року, з оплатою праці згідно штатного розпису, за відпрацьовані години.

Наказом № 18 від 30 листопада 2012 року ОСОБА_2 звільнений з роботи за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України) з 30.11.2012 року з виплатою компенсації за відпрацьований період з 12.08.2010 року по 29.10.2012 року (а. с. 9-10).

Трудову книжку ОСОБА_2 отримав на руки у день звільнення - 30 листопада 2012 року, про що він зазначив у своєму позові і підтвердив у судовому засіданні.

На день звільнення ОСОБА_2 30.11.2012 року товариство заборгувало йому заробітну плату в сумі 11843,74 гр., що визнано сторонами у судовому засіданні і в день звільнення позивачу не була виплачена ця сума, що належала йому до виплати.

Також встановлено, що після звільнення з роботи 30 листопада 2012 року, позивач продовжував працювати на цій же посаді у відповідача.

Такі обставини встановлені відповідно до вимог цивільного процесуального закону України.

Статтею 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 10 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 60 ЦПК України зобов'язує кожну сторону довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Доказами, згідно вимог статті 57 ЦПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними та відповідати вимогам глави 5 (статті 57-66) ЦПК України.

Оцінка доказів проводиться судом на підставі вимог статті 212 ЦПК України, за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Позивач, згідно зазначених вимог цивільного процесуального закону, заявивши такі вимоги підтвердив їх письмовими доказами (ст. 64 ЦПК України), а саме: графіками чергувань, складених відповідачем і як пояснив позивач, вони були вивішені на стіні в кімнаті охоронників (а. с. 11-18); журналом прийому-здачі чергувань, починаючи із листопада 2012 року по липень 2015 року (а. с. 19-53); також показами свідка ОСОБА_5 (ст. 63 ЦПК України), який джерелом своєї обізнаності щодо певних обставин назвав те, що він також працює охоронником у відповідача і без оформлення наказу, чого не спростував відповідач у судовому засіданні, про те, що на роботу він як інші охоронники - позивач і ОСОБА_6, виходили згідно графіка чергувань; зміну здавали по журналу; заробітну плату виплачували йому не регулярно.

Письмовими доказами також являються платіжні відомості й видаткові касові ордери, оформлені відповідачем і ним же надані суду, із яких вбачається, що позивачу виплачувалася заробітна плата і до 30.11.2012 року і після 30.11.2012 року (а. с. 137-163), чим підтверджуються доводи позивача в тому, що після звільнення за наказом 30.11.2012 року він продовжував працювати на підприємстві без наказу про прийняття на роботу, продовжував виконувати свої функціональні обов'язки сторожа і продовжував зрідка отримувати заробітну плату та, одночасно, спростовуються заперечення відповідача про те, що після звільнення 30.11.2012 року ОСОБА_2 не працював на підприємстві, а по цим відомостям підприємство виплачувало позивачу заборгованість по заробітній платі, яка йому належала на день звільнення 30.11.2012 року.

Проте, зміст платіжних відомостей і видаткових касових ордерів, оформлених підприємством після 30.11.2012 року жодним чином не містить ніяких даних про те, що це виплачується саме заборгованість по заробітній платі, а не суто поточна заробітна плата.

Таким же письмовим доказом в обгрунтування заявлених позовних вимог являється ведення товариством особового рахунку свого працівника ОСОБА_2 НОМЕР_2 протягом всього періоду роботи позивача на підприємстві з серпня 2010 року по липень 2015 року (а. с. 132-136), починаючи з часу початку його роботи - з серпня 2010 року (а. с. 132) і до дня звернення з даним позовом до суду - по липень 2015 року (а. с. 136).

Відповідно до ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим (частина 1).

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу (частина 3).

Частиною 4 цієї статті ( в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказу чи розпорядження не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач працював на посаді сторожа в СТОВ «Сільгосптехніка» з 12.08.2010 року по 30.11.2012 року згідно із наказом № 13 від 12.08.2010 року і після звільнення продовжив працювати на цій же посаді до часу звернення з цим позовом.

Відповідно до ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно вимог статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов'язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом.

Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці.

Статтями 21, 22, 24 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.

Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання (стаття 21).

Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22).

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам.

Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості (стаття 24).

У судовому засіданні відповідач визнав той факт, що станом на 1.12.2012 року він заборгував позивачу заробітну плату в сумі 11 843,74 гр., тому ця сума заробітної плати підлягає до стягнення.

Відповідач заперечив проти того, що позивач працював на підприємстві з 1.12.2012 року, а отже, не надав ніяких нарахувань йому в заробітній платі.

Суд прийшов до висновку, про що наведено вище, що позивач і після 30.11.2012 року продовжив працювати на підприємстві і виконувати свою роботу, за яку згідно вимог зазначених вище законів має право на регулярне отримання заробітної плати, але отримував її зрідка: у грудні 2012 року; двічі у березні, у квітні, у жовтні 2013 року; один раз у 2014 році - у квітні; у 2015 році - у січні, лютому, березні, липні (а. с. 154-163).

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно вимог статті 29 Закону України «Про оплату праці» при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством.

Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення роботодавець повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

Стаття 30 Закону України «Про оплату праці» зобов'язує роботодавця повідомляти працівника про розміри оплати його праці. При кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.

Роботодавець зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Враховуючи категоричне заперечення відповідача у нарахуванні за період (з 1.12.2012 року - по 31.07.2015 року) заробітної плати позивачу, суд вважає, що при нарахуванні позивачу заробітної плати можна вийти із розміру його середньої заробітної плати, обчисленої відповідно до положень розділу П Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8.02.1995 року № 100.

Пункт 2 розділу П «Період, за яким обчислюється середня заробітна плата» зазначеного Порядку передбачає, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Середня заробітна плата позивача складає 1011 гр.

За період його роботи з 1.12.2012 року по 31.07.2015 року з урахуванням часткової виплати заробітної плати: у грудні 2012 року - 1000 гр.; двічі у березні - 300,00 гр. і 266,00 гр., у квітні - 1500,00 гр., у жовтні 2013 року - 1000,00 гр.; один раз у 2014 році - у квітні - 1000,00 гр.; у 2015 році - у січні - 1000,00 гр., лютому - 2000,00 гр., березні - 1000,00 гр., липні - 1000,00 гр. (а. с. 154-163), до виплати належить сума 22 286,00 гр., яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача як заборгованість по заробітній платі.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Своєчасно не отриманий з вини громадянина доход компенсації не підлягає.

Компенсацію виплачують за рахунок власних коштів підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету.

Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.

Відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначається відповідно до законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1427 від 20.12.1997 затверджено «Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати" .

Дія цього Положення поширюється на підприємства, установи та організації усіх форм власності і господарювання і застосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (пункт 1).

Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги (далі - споживчі ціни) за цей період зріс більш як на один відсоток (пункт 2).

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць (після утримання податків і платежів) на коефіцієнт приросту споживчих цін (пункт 3).

У разі затримки виплати заробітної плати за кілька місяців сума компенсації визначається згідно з пунктом 3 цього Положення за кожний місяць окремо і підсумовується (пункт 4).

Пунктами 5-7 цього Положення передбачено, що виплата працівникові суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості із заробітної плати за відповідний місяць. Своєчасно не отримана з вини працівника заробітна плата компенсації не підлягає. Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) у виплаті компенсації може бути оскаржена працівником або уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у судовому порядку.

Пленум Верховного Суду України у пункті 22 постанови "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" № 13 від 24.12.1999 року роз'яснив, що у справах, пов'язаних із вирішенням спорів про індексацію заробітної плати або компенсацію працівникам втрати її частини у зв'язку із затримкою її виплати, суди мають враховувати, що: компенсація втрати частини заробітної плати провадиться згідно зі ст. 34 Закону і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 р. № 1427 (зі змінами, внесеними постановою від 23 квітня 1999 р. № 692), підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати (проіндексованої за наявності необхідних для цього умов) на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.

Таким чином, компенсація втрати частини заробітної плати провадиться підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на 1 відсоток.

Позивачу по справі заробітна плата своєчасно не виплачувалася за весь період його роботи на підприємстві, починаючи з вересня 2010 року до дня звернення з даним позовом до суду.

Враховуючи таку затримку у виплаті заробітної плати, ріст індексу цін та зазначені вимоги закону до стягнення на користь позивача підлягає компенсація втрати частини заробітної плати розміром 21 362,21 гр.

Відповідно до ст. 237-1 КзпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Пленум Верховного Суду України надав роз'яснення у пункті 13 постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31.03.1995 року про те, що відповідно до статті 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Верховний Суд України по питанню застосування статті 237-1 КЗпП України надав свої висновки, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, у яких зазначив, що стаття 237 1 КЗпП містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом зазначеного положення закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237 1 КЗпП є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об'єкту яких завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі.

Суд, установивши порушення трудових прав позивача та наявність підстав для покладення на роботодавця відповідальності за завдану працівникові моральну шкоду, повинен застосовувати відповідальність, що передбачена ст. 237 1 КЗпП.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК).

КЗпП не містить будь-яких обмежень чи винятків щодо компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237 1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин (правова позиція Верховного Суду України у постанові від 25 квітня 2012 року при розгляді цивільної справи № 6-23цс12).

З урахуванням такого вимоги позивача про стягнення на його користь моральної шкоди є законними, обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення.

Доводи позивача і надані сторонами докази у справі свідчать про порушення законних прав позивача, яке полягало в затримці виплати заробітної плати на протязі майже п'яти років і яке призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У судовому засіданні представник відповідача не довів відсутність своєї вини у завданні позивачу моральної шкоди, оскільки у таких правовідносинах діє презумпція завдавача шкоди і саме роботодавець зобов'язаний довести відсутність своєї вини у спричиненні працівникові такої шкоди.

Отже, позивачу спричинено моральну шкоду, яка виразилась у втраті нормальних життєвих зв'язків, позивач був позбавлений доходу, що негативно відобразилося на його сім'ї, що змусило його прикладати додаткових зусиль для організації свого життя і життя своєї сім'ї.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд враховує конкретні обставини справи: неправомірні дії відповідача, які завдали позивачу моральної шкоди; бездоганну роботу позивача на підприємстві протягом майже п'яти років, характер порушення його прав, що заробітна плата виплачувалася з порушенням і строків і порядку її виплати, що негативно відобразилося на стані здоров'я позивача, який на день розгляду справи має вік 67 років, і являючись пенсіонером, він старається працювати з тим, щоб якось покращити своє матеріальне становище, оскільки отримувана ним пенсія є мізерною; також враховує тяжкість і істотність вимушених змін у житті у цьому випадку, коли він працював і не отримував зароблене ним та зусиль, вжитих для захисту своїх трудових прав.

З урахуванням фактичних обставин справи, враховуючи принцип розумності, достатності та справедливості суд апеляційної інстанції вважає необхідним стягнути на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 1000 гривень.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення і неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно ч. 2 ст. 314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового чи зміни рішення.

Відповідно до частини 3 статті 88 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 24, 94, 115, 237-1 КЗпП України, ст. 10, 11, 60, 57-66, 88, 212, 303, 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

В и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 16 червня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати, моральної шкоди, задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка» (код ЄДРПОУ 30685168, юридична адреса: смт. Крижопіль вул. Куйбишева, 74 Вінницької області) на користь ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Жабокрич Крижопільського району Вінницької області, жителя АДРЕСА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) заробітну плату за період з 1.12.2012 року по 31.07.2015 року в сумі 22 286,00 гр., заборгованість по заробітній платі, яка склалася станом на 1.12.2012 року в сумі 11 843,74 гр., компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати в сумі 21 362,21 гр. і моральну шкоду в сумі 1 000 гр. і в дохід держави судовий збір в сумі 564,92 гр.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.

На рішення може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: /підпис/ М.В. Матківська

Судді: /підпис/ Т.О. Денишенко

/підпис/ В.В. Сопрун

Згідно з оригіналом:

Суддя: М.В. Матківська