Постанова

від 17.10.2016 по справі 910/24215/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" жовтня 2016 р. Справа№ 910/24215/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Яковлєва М.Л.

Майданевича А.Г.

при секретарі судового засідання: Куценко К.Л.

за участю представників:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: ОСОБА_2 - представник за довіреністю №262 від 30.08.2016;

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр профілактичної дезінфекції"

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016

у справі № 910/24215/15 (суддя - Маринченко Я.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр профілактичної дезінфекції"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд"

про визнання недійсним пункту договору,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр профілактичної дезінфекції» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» (надалі - відповідач) про визнання недійсним пункту 8.4 договору фінансового лізингу №2473/01/14-В від 17.01.2014 (надалі - договір).

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що вказаний договір фінансового лізингу від імені директора позивача ОСОБА_3 підписано невідомою особою, яка діяла з перевищенням своїх повноважень. Крім того, вказав, що спірний пункт також суперечить положенням ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», яка встановлює виключний перелік лізингових платежів, і якою не передбачено сплату курсової різниці.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 (повний текст рішення підписаний 01.08.2016) у позові відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Центр профілактичної дезінфекції" 08.08.2016 (згідно відтиску штемпеля відділення поштового зв'язку на конверті) звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 31.08.2016 апеляційну скаргу у даній справі було прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Коротун О.М., судді - Яковлєв М.Л., Майданевич А.Г., розгляд справи призначено на 20.09.2016.

20.09.2016 в судовому засіданні представник відповідача подав письмовий відзив на апеляційну скаргу у даній справі, копія якого була вручена представнику позивача (про що зазначено в протоколі судового засідання від 20.09.2016), в цьому ж судовому засіданні (враховуючи явку представників сторін) було оголошено перерву до 17.10.2016 на підставі ст. 77 ГПК України, про що присутні представники були повідомлені під розписку.

23.09.2016 через загальний відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи додаткових доказів. Разом з цим позивач у клопотанні зазначає, що 17.01.2014 між ТОВ «Центр профілактичної дезінфекції» (в особі директора ОСОБА_3) та ТОВ «Український лізинговий фонд» було укладено договір фінансового лізингу № 2473/01/14-В і позивач отримав за вказаним договором предмет лізингу, а саме: автомобіль «Hyundai Accent» 2012 року випуску. При цьому два примірники підписаного договору залишились у відповідача. Згодом відповідач, за твердженням сторони, повідомив його про втрату обох примірників підписаних договорів. При цьому позивач зазначив, що жодного примірника вказаних договір останній не отримував.

В обгрунтування неподання таких доказів до суду першої інстанції (ст. 101 ГПК України), апелянт зазначив, що при розгляді справи в суді першої інстанції не було потреби подавати такі докази, тоді як представник відповідача в судовому засіданні 17.10.2016 просила додаткові докази не приймати та подала відповідні письмові пояснення на клопотання позивача.

Суд апеляційної істанції дійшов висновку про відсутність поважних причин неподання таких доказів до суду першої інстанції та не задовольнив клопотання позивача в розумінні ст.ст. 33, 101 ГПК України.

В судовому засіданні 17.10.2016 представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечила, просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В судове засідання 17.10.2016 представник апелянта не з'явився.

Застосовуючи згідно з частиною 1 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "АДРЕСА_1 проти Іспанії"(АДРЕСА_1 v. Spain") від 07.07.1989).

Враховуючи те, що явка представників учасників апеляційного провадження судом апеляційної інстанції обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статтею 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, Київський апеляційний господарський суд (з урахуванням участі представника апелянта в судовому засіданні 20.09.2016, вречення йому письмово відзиву на апеляційну скаргу) дійшов висновку про можливість здійснення перевірки рішення Господарського суду міста Києва в апеляційному порядку за відсутності представника апелянта, який був належним чином повідомлений про час та місце судового засідання та був обізнаний з доводами іншої сторони, за наявними матеріалами справи.

Разом з цим, 17.10.2016 о 12:30 (після закінчення судового засідання у даній справі, яке було призначено на 17.10.2016 об 10:55 та оголошення вступної та резолютивної частини постанови у даній справі) через загальний відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від апелянта надійшло клопотання про перенесення слухання справи, обґрунтоване тим, що представник ОСОБА_4 17.10.2016 перебуває на інших судових засіданнях, а тому не може представляти інтереси позивача в судовому засіданні 17.10.2016 у даній справі, яке долучено до матеріалів справи.

Дослідивши матеріали справи, докази по справі, розглянувши доводи апеляційної скарги, оглянувши оригінали документів, пов'язаних з предметом спору, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно з'ясовано судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 17.01.2014 між ТОВ «Український лізинговий фонд» (лізингодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Центр профілактичної дезінфекції» (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу №2473/01/14-В, за умовами якого лізингодавець набуває у власність і передає на умовах фінансового лізингу в платне володіння і користування з правом викупу майно (предмет лізингу), найменування і характеристики якого вказані в специфікації (додаток №2), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу, оплачувати лізингові платежі, зазначені в графіку внесення лізингових платежів, а також інші платежі відповідно до умов вказаного договору.

Пунктами 3.1-3.3 договору сторони погодили, що предметом лізингу є автомобіль Hyndai Accent 2012 року випуску загальною вартість 139 940 грн. з ПДВ. Строк лізингу сторони визначили тривалістю 36 місяців (п.5 договору).

Загальна сума лізингових платежів на дату укладення договору становить 201 088,06 грн. і може змінюватися відповідно до загальних умов договору фінансового лізингу (п.8.1 договору).

Авансовий платіж і порядок проведення оплат - у відповідності з графіком внесення лізингових платежів.

Сплата лізингових платежів в гривні з коригуванням курсу валют відповідно до п.2.6 Загальних умов договору.

Пунктом 2.6 Загальних умов договору передбачено, що у разі вказівки в п.8.4 договору на застосування при визначенні розміру лізингового платежу коригування курсу валют, сторони погоджуються, що лізингові платежі, які підлягають виплаті згідно з даним договором, розраховуються з використанням середньозваженого курсу української гривні до долара США на міжбанківському ринку.

Позивач вказує, що спірний пункт 8.4 договору суперечить положенням Закону України «Про фінансовий лізинг» та був відсутній у редакції договору лізингу, яка підписувалась уповноваженим представником позивача - директором ОСОБА_3, відповідно вказаний пункт підлягає визнанню недійсним. Наявний договір, який містить спірний пункт, як і додатки до нього, позивачем не підписувались.

Під час розгляду даної справи позивачем було заявлено клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи.

Відповідно до висновку експертів за результатами проведеної судово-почеркознавчої експертизи від 30.05.2016 № 7174/7175/16-32, підписи від імені ОСОБА_3 у двох примірниках договору фінансового лізингу, двох примірниках додатків №1 (Графік внесення лізингових платежів), №2 (Специфікація), №3 (Загальні умови договору фінансового лізингу) виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та технічних засобів не ОСОБА_3, а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_3

Суд першої інстанції при ухваленні рішення у даній справі дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсним п.8.4 договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами, з урахуванням наступного.

Частиною 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим законом.

Положеннями ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначений перелік платежів, що можуть включатися до лізингового платежу: сума, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Як вказано в ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Вказане закріплено в ст. 632 Цивільного кодексу України.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях (ст.189 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 190 Господарського кодексу України, вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Згідно з приписами ст. 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, з аналізу змісту наведених правових норм та положень ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" вбачається, що дана стаття визначає у загальному вигляді можливий склад лізингових платежів і не встановлює вичерпний перелік складових платежів, які можуть включати в себе лізингові платежі, та не містить імперативного припису щодо заборони сторонам договору фінансового лізингу визначати безпосередньо у договорах лізингу інші платежі, так само як і визначати ціну у договорі (винагороду), розподіливши її на складові частини та розмістивши їх у різних пунктах договору.

Аналогічна правова позиція неодноразово викладалась в постановах Верховного суду України. Зокрема, у постанові Верховного суду України від 07.10.2014 р. у справі №910/763/13 зазначено, що положення чинного законодавства хоч і передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті. Відтак, коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, тому такі умови договору фінансового лізингу відповідають загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору (ст. 627 Цивільного кодексу України) та положенням щодо вільного встановлення у договорі ціни як його умови (ст. 632 Цивільного кодексу України).

В свою чергу, згідно із ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст. 203 Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Як вірно з'ясовано судом першої інстанції та вбачається з тексту позовної заяви, апеляційної скарги та клопотання від 23.09.2016 позивача, сторони дійсно мали намір укласти спірний договір, вказаний договір було підписано представником позивача та передано відповідачу для підписання. Одночасно, позивач отримав предмет лізингу, користувався ним та сплачував лізингові платежі (вказане неодноразово зазначалось як позивачем так і відповідачем).

Отже, незважаючи на те, що договір від імені позивача дійсно підписано невстановленою особою, сторони, зокрема, позивач своїми наступними діями схвалив вказаний правочин, прийнявши його до виконання. А тому відповідно до ст. 241 ЦК України такий договір створює цивільні права і обов'язки для обох сторін, в тому числі і щодо сплати валютного коригування, розрахованого відповідно до умов договору та загальних умов договору.

Підтвердженням виконання даного договору також є те, що відповідачем виставлялись позивачу рахунки згідно затвердженого графіку сплати лізингових платежів, в тому числі і суми валютного коригування. Відповідачем вказані рахунки сплачувались без жодних заперечень, що свідчить про обізнаність позивача з вказаним пунктом договору та відсутність на перших стадіях його виконання будь-яких заперечень стосовно змісту та умов договору.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що в матеріалах справи міститься копія договору поруки від 17.01.2014 (т.2, а.с. 13-15), укладеного між ТОВ «Український лізинговий фонд» (як кредитором) та ОСОБА_5 (як поручителем). Відповідно до умов якого поручитель зобов'язувався перед кредитором відповідати за виконання ТОВ «Центр профілактичної дезинфекцї» (боржник) за виконання усіх його грошових зобов'язань перед кредитором за договором фінансового лізингу № 2473/01/14-В від 17.01.2014. Даний договір підписаний та скріплений печатками трьома сторонами. Що свідчить про сторін про обізнаність з умовами договору (зокрема, п. 8.4) та схвалення такого правочину.

Суд апеляційної інстанції також погоджується з висновками місцевого господарського суду, що спірний договір (обидва примірники) та додатки до нього скріплено печаткою позивача, при цьому позивач не висловлював сумнівів у достовірності вказаного відбитку печатки, і не надав суду доказів викрадення чи іншого незаконного заволодіння сторонніми особами вказаною печаткою.

Щодо доводів апелянта про наявність іншого договору № 2437/01/14-В від 17.01.2014, суд апеляційної інстанції зазначає, що даний договір не входить до предмету розгляду у даній справі, виходячи з підстав та предмету позову з огляду на приписи ст. 34 ГПК України.

Суд апеляційної інстанції також погоджується з висновком місцевого господарського суду, який підтверджується матеріалами справи, що позивач не надав суду належних доказів на підтвердження існування іншого варіанту (примірнику) спірного договору, а обставини, викладені позивачем в обґрунтування позовних вимог, не знайшли свого підтвердження в ході перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Статтею 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних доказів на підтвердження власних доводів, які могли би бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 33, 34, 36, 43, 101 ГПК України.

Судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта в порядку ст. 49 ГПК України.

Керуючись статтями 32-34, 36, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр профілактичної дезінфекції" на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 у справі № 910/24215/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 у справі № 910/24215/15 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/24215/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у встановленому чинним законодавством порядку.

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді М.Л. Яковлєв

А.Г. Майданевич