Рішення

від 19.10.2016 по справі 914/126/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.10.2016р. Справа№ 914/126/16

Колегія суддів Господарського суду Львівської області в складі: Головуючий суддя: Пазичев В.М., суддя: Манюк П.Т., суддя: Трускавецький В.П., розглянувши матеріали справи:

за позовом: Заступника військового прокурора Львівського гарнізону (м. Львів) в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерство оборони України (м. Київ)

позивач 2: Концерну «Військторгсервіс» (м. Київ)

відповідача: Приватної фірми «Монте Крісто» (м. Луцьк, Волинська обл.)

третя особа 1, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (м. Львів)

третя особа 2, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області (м. Львів)

третя особа 3, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Фонд державного майна України (м. Київ)

про: визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути частину нежитлових приміщень

Головуючий суддя: Пазичев В.М.

Суддя: Манюк П.Т.

Суддя: Трускавецький В.П.

При секретарі: Черменєва В.С.

Представники:

від прокурора: Гальчинський С.О. прокурор військової прокуратури Львівського гарнізону, посвідчення № 036378 від 27.11.2015 року.

від позивача 1: Шведа О.Б. довіреність № 220/183/д від 08.02.2016 року.

від позивача 2: Данилишина К.З. довіреність № 20 від 01.01.2016 року.

від відповідача: Процик В.І. довіреність № 03 від 03.01.2016 року.

від третьої особи 1: Не з`явився.

від третьої особи 2: Карвацька О.Р. довіреність № 18-11-01135 від 26.02.2016 року.

від третьої особи 3: Карвацька О.Р. довіреність № 151 від 19.04.2016 року.

Суть спору: На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Заступника військового прокурора Львівського гарнізону (м. Львів) в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерства оборони України (м. Київ), позивача 2 - Концерну «Військторгсервіс» (м. Київ) до Приватної фірми «Монте Крісто» (м. Луцьк, Волинська обл.) про визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути частину нежитлових приміщень.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 15.01.2016 року порушено провадження у справі і призначено до розгляду на 21.01.2016 року. Ухвалою суду від 21.01.2016 року розгляд справи відкладено до 02.02.2016 року, в зв`язку з відсутністю представника позивача 2. Ухвалою суду від 02.02.2016 року розгляд справи відкладено до 10.02.2016 року, в зв`язку з відсутністю представників прокурора, позивача 2, третьої особи. Ухвалою суду від 10.02.2016 року розгляд справи відкладено до 16.02.2016 року, для надання доказів. Ухвалою суду від 16.02.2016 року розгляд справи відкладено до 24.02.2016 року, для надання доказів та в зв`язку з відсутністю представників третьої особи 1, третьої особи 2 та третьої особи 3. Ухвалою суду від 24.02.2016 року розгляд справи відкладено до 22.03.2016 року, згідно клопотання позивача 2 та в зв`язку з відсутністю представників позивача 2 та третьої особи 1 та для надання доказів. Ухвалою суду від 22.03.2016 року розгляд справи відкладено до 24.03.2016 року, згідно клопотання позивача 1 та в зв`язку з відсутністю представників третьої особи 1, третьої особи 2, третьої особи 3 та для надання доказів.

Ухвалою суду від 24.03.2016 року клопотання позивача 1 від 24.03.2016 року за вх. № 12874/16 про призначення колегіального розгляду справи задоволено. Призначено колегіальний розгляд справи № 914/126/16 у складі трьох суддів.

У зв`язку з перебуванням судді Фартушка Т.Б. у відпустці, 06.06.2016 року протоколом автоматизованої зміни складу колегії суддів здійснено заміну члена колегії суддів: на суддю Блавацька-Калінська О.М.

У зв`язку з перебуванням судді Горецької З.В. у відпустці, 21.06.2016 року протоколом автоматизованої зміни складу колегії суддів здійснено заміну члена колегії суддів: на суддю Фартушка Т.Б.

У зв`язку з перебуванням судді Фартушка Т.Б. у відпустці, 03.08.2016 року протоколом автоматизованої зміни складу колегії суддів здійснено заміну члена колегії суддів: на суддю Трускавецького В.П.

У зв`язку з перебуванням судді Блавацької-Калінської О.М. у відпустці, 25.08.2016 року протоколом автоматизованої зміни складу колегії суддів здійснено заміну члена колегії суддів: на суддю Манюка П.Т.

Ухвалою суду від 24.03.2016 року розгляд справи призначено на 27.04.2016 року. Ухвалою суду від 27.04.2016 року розгляд справи відкладено до 19.05.2016 року, згідно клопотання прокурора, та в зв`язку з відсутністю його представника та представника позивача 2. Ухвалою суду від 19.05.2016 року розгляд справи відкладено до 23.05.2016 року, в зв`язку з відсутністю представника позивача 2 та для надання доказів. Ухвалою суду від 23.05.2016 року розгляд справи відкладено до 06.06.2016 року, згідно клопотання позивача 2 та в зв`язку з відсутністю представників позивача 2 та третьої особи 1. Ухвалою суду від 06.06.2016 року розгляд справи відкладено до 22.06.2016 року, в зв`язку з клопотанням відповідача та відсутністю представників відповідача, третьої особи 1, третьої особи 2 та третьої особи 3. Ухвалою суду від 22.06.2016 року розгляд справи відкладено до 03.08.2016 року, для надання доказів та в зв`язку з відсутністю третьої особи 1, третьої особи 2 та третьої особи 3. Ухвалою суду від 03.08.2016 року розгляд справи відкладено до 11.08.2016 року, для надання доказів та в зв`язку з відсутністю представника третьої особи 1. Ухвалою суду від 11.08.2016 року розгляд справи відкладено до 25.08.2016 року, в зв`язку з відсутністю представників позивача 1, відповідача та третіх осіб. Ухвалою суду від 25.08.2016 року розгляд справи відкладено до 22.09.2016 року, в зв`язку з відсутністю представників позивача 2 та третьої особи 1. Ухвалою суду від 22.09.2016 року розгляд справи відкладено до 13.10.2016 року, для надання доказів згідно клопотання прокурора та в зв`язку з відсутністю представників позивача 2 та третьої особи 1. Ухвалою суду від 13.10.2016 року розгляд справи відкладено до 19.10.2016 року, згідно клопотання відповідача, позивача 2 та для надання доказів.

Прокурор вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 15.01.2016 року, про відкладення від 21.01.2016 року, від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

21.01.2016 року за вх. № 2394/16 прокурор подав заяву по справі.

16.02.2016 року за вх. № 6140/16 прокурор подав докази до матеріалів справи.

16.02.2016 року за вх. № 831/16 прокурор подав клопотання про продовження строку розгляду справи понад такий, що встановлений ст. 69 ГПК України.

24.02.2016 року за вх. № 7538/16 прокурор подав пояснення по справі.

24.02.2016 року за вх. № 995/16 прокурор подав клопотання про продовження строку розгляду справи понад такий, що встановлений ст. 69 ГПК України. Клопотання прокурора задоволено. Продовжено строк розгляду справи на 15 днів.

22.03.2016 року за вх. № 12233/16 прокурор подав заяву по справі.

24.03.2016 року за вх. № 12875/16 прокурор подав додаткові пояснення по справі.

24.03.2016 року за вх. № 12876/16 прокурор подав клопотання про поновлення строків позовної давності.

25.04.2016 року прокурор електронною поштою направив клопотання про відкладення розгляду справи.

16.05.2016 року за вх. № 20730/16 прокурор подав пояснення по справі.

19.05.2016 року за вх. № 21348/16 прокурор подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

20.05.2016 року за вх. № 21528/16 прокурор подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

06.06.2016 року за вх. № 23624/16 прокурор подав клопотання по справі.

18.08.2016 року за вх. № 33841/16 прокурор подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

25.08.2016 року за вх. № 34227/16 від прокурора надійшли додаткові пояснення по справі.

22.09.2016 року за вх. № 37932/16 прокурор подав клопотання про відкладення розгляду справи.

11.10.2016 року за вх. № 40667/16 прокурор подав пояснення по справі.

Позивач 1 вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 15.01.2016 року, про відкладення від 21.01.2016 року, від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

16.02.2016 року за вх. № 6317/16 позивач 1 подав додаткові пояснення по справі.

22.03.2016 року за вх. № 12255/16 позивач 1 подав клопотання про відкладення розгляду справи.

24.03.2016 року за вх. № 12634/16 позивач 1 подав додаткові пояснення по справі.

24.03.2016 року за вх. № 12874/16 позивач 1 подав клопотання про призначення колегіального розгляду справи. Прокурор, відповідач, третя особа 2 та третя особа 3 підтримали клопотання позивача 1 про призначення колегіального розгляду справи.

06.06.2016 року за вх. № 23667/16 позивач 1 подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

25.08.2016 року за вх. № 34343/16 позивач 1 подав додаткові пояснення по справі.

Позивач 2 вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 15.01.2016 року, про відкладення від 21.01.2016 року, від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

01.02.2016 року за вх. № 3839/16 позивач 2 подав додаткові докази до матеріалів справи.

15.02.2016 року за вх. № 6126/16 позивач 2 подав письмові пояснення по справі.

24.02.2016 року за вх. № 7489/16 позивач 2 подав клопотання про відкладення розгляду справи.

23.05.2016 року електронною поштою від позивача 2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

13.10.2016 року електронною поштою від позивача 2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Відповідач вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 15.01.2016 року, про відкладення від 21.01.2016 року, від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

02.02.2016 року за вх. № 3994/16 відповідач подав клопотання про витребування доказів у позивача 1 та позивача 2.

02.02.2016 року за вх. № 3996/16 відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності.

02.02.2016 року за вх. № 3998/16 відповідач подав відзив на позовну заяву.

10.02.2016 року за вх. № 5575/16 відповідач подав додаткові пояснення по справі.

10.02.2016 року в судовому засіданні відповідач подав клопотання про витребування доказів.

10.02.2016 року в судовому засіданні відповідач подав додаткові докази до матеріалів справи.

18.03.2016 року за вх. № 11428/16 відповідач подав додаткові пояснення по справі.

27.04.2016 року за вх. № 18590/16 відповідач подав клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

19.05.2016 року за вх. № 2722/16 відповідач подав клопотання про продовження строку розгляду справи понад такий, що встановлений ст. 69 ГПК України та відкладення розгляду справи. Клопотання відповідача задоволено. Продовжено строк розгляду справи на 15 днів.

23.05.2016 року за вх. № 21681/16 відповідач подав додаткові пояснення по справі.

23.05.2016 року за вх. № 21682/16 відповідач подав клопотання про витребування доказів у позивача 1 та позивача 2.

23.05.2016 року за вх. № 21965/16 відповідач подав заяву про ознайомлення з матеріалами справи.

06.06.2016 року за вх. № 23516/16 від відповідача надійшло факсом клопотання про відкладення розгляду справи.

11.08.2016 року за вх. № 33125/16 від відповідача надійшло факсом клопотання про відкладення розгляду справи.

25.08.2016 року за вх. № 34316/16 відповідач подав додаткові пояснення по справі.

25.08.2016 року за вх. № 34317/16 відповідач подав клопотання про витребування доказів у прокуратури.

12.10.2016 року за вх. № 40759/16 відповідач подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

12.10.2016 року за вх. № 40767/16 відповідач подав пояснення по справі.

13.10.2016 року за вх. № 41042/16 відповідач подав клопотання про відкладення розгляду справи.

19.10.2016 року за вх. № 41659/16 відповідач подав пояснення по справі.

19.10.2016 року за вх. № 41724/16 відповідач подав пояснення по справі.

Третя особа 1 вимог ухвали суду про відкладення від 21.01.2016 року, від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконала, явку поважного представника в судове засідання не забезпечила, хоча і була своєчасно, належним чином, відповідно до ст. 64 ГПК України, повідомлена про час, місце і дату розгляду справи, що підтверджується копією Списку № 1069 згрупованих внутрішніх поштових відправлень рекомендованих листів 17.10.2016 року, а явка третьої особи 1 була визнана судом та визначена в ухвалах суду обов`язковою.

04.02.2016 року за вх. № 4621/16 третя особа 1 надала оригінал інвентаризаційної справи.

Третя особа 2 вимог ухвали про відкладення від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконала частково, явку поважного представника в судове засідання забезпечила.

Третя особа 3 вимог ухвали про відкладення від 02.02.2016 року, від 10.02.2016 року, від 16.02.2016 року, від 24.02.2016 року, від 22.03.2016 року, від 24.03.2016 року, про відкладення від 27.04.2016 року, від 19.05.2016 року, від 23.05.2016 року, від 06.06.2016 року, від 22.06.2016 року, від 03.08.2016 року, від 11.08.2016 року, від 25.08.2016 року, від 22.09.2016 року, від 13.10.2016 року виконала частково, явку поважного представника в судове засідання забезпечила.

16.02.2016 року за вх. № 6319/16 третя особа 2 та третя особа 3 подали спільне пояснення по справі.

Відповідно до ст. 85 ГПК України, вступну та резолютивну частини рішення виготовлено, підписано та оголошено 19.10.2016 року.

Розглянувши матеріали і документи, подані сторонами, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне:

Як зазначено у позовній заяві, військовою прокуратурою Львівського гарнізону в результаті вивчення інформації щодо законності реалізації нерухомого майна Міністерства оборони України, встановлено, що 29 жовтня 2008 року між позивачем 2 та відповідачем укладено Договір купівлі-продажу 9/50 (дев`ять п`ятдесятих) частин нежитлових приміщень - адміністративні будівлі (надалі Договір), а саме адміністративний будинок площею 159 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А -1 та розташований по АДРЕСА_1 . Договір нотаріально посвідчений, зареєстрований в реєстрі за № 3 101.

За актом прийому-передачі від 11.03.2009 р. (затвердженим начальником філії "УТ ЗахОК" Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_1 ) нежитлове приміщення у АДРЕСА_1 , загальною площею 159,5 кв.м., передано відповідачу.

Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 22127321 від 11.03.2009 року, номер запису 1653 в книзі 6, нерухоме майно - 9/50 частину адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок, площею 159,5 кв.м., який позначено літерою А-1 за планом земельної ділянки, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровано за Приватною фірмою «Монте - Крісто».

Прокурор наголошує, що 04 жовтня 2004 року за вих. № 220/2071 Міністр оборони України видав довіреність Пукіру П.Н., як начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, згідно якої останній отримав право надання від Міністерства оборони України дозволу на відчуження майна, що закріплене на праві господарського відання.

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 р. відкликано довіреність на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України права здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився (в тому числі довіреність, що була видана ОСОБА_2 ). Супровідним листом від 17.02.2005 р. № 140/ЮР/154 на № 1235/з від 14.02.2005 року, на виконання окремого доручення Міністра оборони України, повернуто перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 р. № 220/2071.

Відповідно до положення пункту 4.4 Статуту Концерну "Військторгсервіс" (затвердженого Міністром оборони України 27.12.2006 р. та зареєстрованого 28.04.2007 р.), генеральний директор Концерну, з урахуванням вимог щодо конфіденційності інформації, погоджує укладення договорів (правочинів) учасниками, відповідно до переліку питань і правочинів, визначених правлінням.

Згідно з довіреністю від 12.09.2007 р., Концерн "Військторгсервіс" в особі Генерального директора концерну Пукіра П.Н., який діє на підставі Статуту Концерну, на підставі попередньої усної домовленості, уповноважив начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_1 укладати від імені Концерну "Віськторгсервіс" будь-які договори щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна, а також Договори оренди з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерством оборони України.

Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що право розпорядження майном, належить власникові.

Спірне нерухоме майно є власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс».

Частинами 2, 3 ст. 326 Цивільного кодексу України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Концерн «Військторгсервіс» є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України, а отже, нерухоме майно, яке є предметом оспорюваного договору є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання даного Концерну, а тому відчуження останнього повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму, встановлених законодавством України.

Відповідно до п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 6 червня 2007 року «Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності», відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб`єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

У пункті 7 вказаної Постанови визначено перелік документів, які необхідно подати суб`єкту господарювання для отримання згоди на відчуження майна разом із зверненням стосовно відчуження майна.

Згідно з п. 8 Постанови, рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб`єктом управління у формі розпорядчого акту, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна України у формі листа.

Відповідно до п.п. 68 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України № 406/2011 від 6 квітня 2011 року, Міністерство оборони України, відповідно, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об`єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів.

Наказом Міністра оборони України від 31.01.2006 р. № 47 «Про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України», припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, реорганізувавши його шляхом приєднання до Державного господарського об`єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов`язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Наказом Міністра оборони України 05.04.2007 р. № 135 «Про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування», припинено діяльність Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов`язків Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.п. 1, 2 наказу).

Отже, оскільки довіреність Міністра оборони України від 4 жовтня 2004 року вих. № 220/2071, що видана начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 248 ЦК України, втратила свою чинність, а згідно з довіреністю директора Концерну «Військторгсервіс», що видана начальнику філії Управління торгівлі Західного оперативного командування даного Концерну ОСОБА_1 , не уповноважує останнього самостійно здійснювати реалізацію майна, тому спірний Договір від 29 жовтня 2008 року, укладений ним ( ОСОБА_1 ) та Приватною фірмою «Монте Крісто», внаслідок якого вибуло з володіння держави нерухоме майно з порушенням вимог чинного законодавства, без відома та згоди на те уповноваженого державою органу управління майном - Міністерства оборони України, не відповідає чинному законодавству України.

Вищевказаними обставинами підтверджується той факт, що нерухоме майно - нежитлові приміщення по вул. Т. Шевченка, 78 у м. Львові вибули з власності Держави Україна без відома та згоди уповноваженого органу управління майном на підставі Договору купівлі-продажу.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить Державі Україна. Від імені та в інтересах Держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Слід зазначити, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, визначеними законом, а тому слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ч. 5 ст. 75 ГК України, державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Згідно з чинними в період 1997-2011 рр. Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України № 888 від 21.08.1997 р., Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1080 від 03.08.2006 р., Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

На момент укладення оспорюваного договору механізм та способи відчуження об`єктів державної власності визначалися Порядком відчуження об`єктів державної власності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803.

Відповідно до п. 6 Порядку, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб`єкт управління).

Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб`єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

У п. 8 Порядку зазначено, що рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб`єктом управління у формі розпорядчого акту, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Отже, на думку прокурора, оскільки спірний договір був укладений 29.10.2008 р., то при оцінці його на предмет дійсності чи недійсності повинно застосовуватися законодавство, яке діяло на момент його вчинення. Тому, на момент укладення спірного правочину, відповідно до наведених вимог Порядку, повинно було бути, по-перше, рішення Міністерства оборони України про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а, по-друге, таке рішення мало бути погоджене Фондом державного майна України.

У ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" (в редакції на момент укладення спірного договору) визначено, що Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, яка належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом.

За вимогами ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Однак, Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України не приймав рішення щодо відчуження відповідного нерухомого майна.

Отже, на думку прокурора, враховуючи ту обставину, що Фондом державного майна України, Міністерством оборони України не приймалося розпорядчих актів (рішень) щодо надання згоди на відчуження спірного майна, Фонд державного майна України у встановленому порядку погодження на відчуження спірного майна не надав і відомостей щодо погодження такого продажу немає, прокурор доходить висновку, що права та охоронювані законом інтереси позивача - Міністерства оборони України є порушеним внаслідок укладення спірного Договору.

При укладенні спірного Договору Концерн не мав достатніх повноважень щодо відчуження майна, що перебувало у державній власності, відповідно, погодження ФДМ України взагалі відсутнє, правочин було вчинено особою, яка не мала необхідного обсягу дієздатності, що, в свою чергу, є порушенням ч. 2 ст. 203 ЦК України і підставою для визнання його недійсним у порядку ст. 215 ЦК України (з врахуванням правової позиції, зазначеної у постанові судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року).

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств передбачені ст. 75 Господарського кодексу України, ч. 5 якої визначено, що відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Прокурор наголошує, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу державного майна від 29 жовтня 2008 року мали бути дотримані вказані вимоги норм матеріального права, в тому числі, Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 6 червня 2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності".

На час вчинення правочину було відсутнє дійсне рішення (згода або дозвіл) суб`єкта управління державним майном, погоджене з Фондом державного майна України на відчуження безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, що є, в силу ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою для визнання спірного правочину недійсним як такого, що суперечить актам цивільного законодавства та відсутності у продавця необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Спірний Договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки був укладений з порушенням вимог підпункту «и», пункту 2 статті 7 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та пунктів 6, 8 Порядку № 803 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) - без дозволу або згоди суб`єкта управління майном - Міноборони України, наданого у формі розпорядчого акту, та без дозволу (погодження) Фонду державного майна України на відчуження державного майна.

Враховуючи викладене, а також нездійснення Міністерством оборони України, Концерном «Військторгсервіс» захисту інтересів держави, заступник військового прокурора Львівського гарнізону звертається до суду з позовною заявою про визнання недійсним Договору купівлі-продажу майна.

24.02.2016 року за вх. № 7538/16 прокурор подав заяву про уточнення позовних вимог, в якій просить суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу від 29 жовтня 2008 року - 9/50 (дев`ять п`ятдесятих) частин нежитлових приміщень адміністративні будівлі, а саме адміністративний будинок площею 159, кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А -1 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові, укладеного між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» та приватною фірмою «Монте Крісто».

Прокурор зазначає, що під час розгляду справи відповідачем подано пояснення з посиланням на документи, якими (на думку останнього) підтверджується факт пропущення позивачем 1 (Міністерством оборони України) строку повної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Так, у поясненнях від 15.03.2016 р. за вих. № 01-03/333, відповідач вказує на такі документи:

- Акт ревізії від 17.04.2009 р. № 08-21/12 окремих питань фінансово-господарської діяльності державного господарської о об`єднання «Концерн «Військторгсервіс» за 2007-2008 року та перший квартал 2009 р.;

- Довідка ревізії від 03.04.2009 р.;

- Акт службового розслідування, проведеного відповідно до наказу Міністра оборони України від 21.08.2009 р. № 418;

- Інформація в публічних засобах масової інформації за 2009-2010 р.р.

Прокурор звертає увагу на те, що у поясненнях від 23.05.2016 р. за вих. №01-03/333 відповідач зазначає, що Міністерство оборони України дізналось (могло дізнатись) про порушення при укладенні спірного договору 10.07.2009 р. При цьому, у вказаних поясненнях відповідач повторно посилається на такі документи, як:

- Акт ревізії ГоловКРУ від 17.04.2009 №08-21/12;

- Довідка ревізії КРУ у Львівській області від 03.04.2009 р.;

- Зустрічна перевірка Рахункової палати України від 27.04.2011 р.;

- Акт службового розслідування затверджений т.в.о. міністра оборони України 24.09.2009 р.;

Вказаними документами, підтверджується (на думку відповідача) обізнаність позивача про укладення спірного договору, недотримання вимог Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 та використання дозволів Головного управління торгівлі Тилу МОУ, наданими ще у 2004 році, без додаткового погодження з Фондом державного майна України, під час укладення оспорюваного Договору.

А тому, відповідач приходить до висновку, що Міністерство оборони України знало про факт відчуження спірного майна ще в 2009 році, так як проводило аналіз здійснення відчуження державного майна в 2007-2008 роках, про що свідчить акт службового розслідування, що є підставою для застосування строків позовної давності.

Однак, перший заступник військового прокурора заперечує щодо пропущення позивачем строку позовної давності; вважає доводи відповідача безпідставними та не обгрунтованими. Вказана позиція доводиться наступним:

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Верховного Суду України від 20.08.2013 р. № 3-18гс 13 викладено правову позицію, згідно з якою у випадку коли прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише зі звернення позивача, то початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.

За твердженням прокурора, про порушення права Міністерство оборони України та органи прокуратури дізналися 21 березня 2013 року, а саме, з дати внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за наслідками прокурорської перевірки щодо дотримання порядку відчуження майна Концерном «Військторгсервіс» та складання відповідного рапорту від 21.03.2013 року Першому заступнику прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері старшому раднику юстиції Сученку В.В.

З огляду на те, що прокурор та міністерство не були сторонами спірного правочину та не знали про незаконність відчуження майна, прокурор вважає, що слід прийти до висновку, що позовну давність щодо них слід обчислювати з моменту, коли саме вони дізналися про порушення закону при укладенні спірного Договору.

На думку прокурора, початком обчислення строку позовної давності слід вважати не строк, з якого сторонам стало відомо про укладення (наявність) даного договору, а момент коли сторонам стало відомо про порушення, що допущенні під час укладення такого договору, відсутності у представника відповідача необхідного обсягу дієздатності на укладення оспорюваного правочину, які і є підставою для визнання такого Договору недійсним.

У своїх поясненнях позивач 1 повністю підтримує позицію, викладену у позовній заяві прокурора, та просить позовні вимоги задоволити повністю.

У своїх поясненнях позивач 2 зазначає, що між Концерном «Військторгсервіс» (в особі начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_1 , який діяв на підставі довіреності, виданої Генеральним директором Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_2 , (продавець) та приватною фірмою «Монте Крісто» (покупець) укладено Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 29.10.2008 р..

За умовами цього Договору продавець передає у власність, а покупець приймає у власність, відповідно до чинного законодавства України, нежитлове приміщення загальною площею 159,5 кв. м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довіреністю, ОСОБА_1 був наділений повноваженнями на укладення від імені Концерну «Військторгсервіс» будь-яких договорів щодо відчуження будь-якого нерухомого майна (в т.ч. будівель, приміщень, споруд), Договорів оренди лише з дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України.

Дозвіл на відчуження нежитлового приміщення загальною площею 159,5 кв. м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , був виданий начальнику ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_1 начальником Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукіром П.Н на підставі довіреності Міністерства оборони України від 04 жовтня 2004 року № 220/2071 у формі листа, адресованого ОСОБА_1 .

Згідно довіреності від 04.10.2004 р. № 220/2071, Міністерство оборони України в особі Міністра оборони України уповноважує начальника Головного управління Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_2 на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України з усіма правами, наданими законом позивачеві, відповідачеві, третій особі, у тому числі з правом повної або часткової відмови від позовних вимог, укладання мирової угоди, оскарження рішень суду з питань управління майном і діяльністю підприємства (установ військової торгівлі, що належать до сфери управління Міністерства оборони України).

Для виконання представницьких функцій та наданих повноважень начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіру П.Н. надано право, зокрема, надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволу) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання. Термін дії довіреності встановлений до 01.10.2007 року.

Позивач 2 зазначає, що окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 р. довіреність від 04.10.2004 р. № 220/2071, що була видана ОСОБА_2 , відкликана та повернена 17.02.2005 р. до правового Департаменту Міністерства оборони України.

Відповідно до наказу Міністра оборони України від 31 січня 2006 року № 47, до 01.04.2006 р. припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України шляхом його реорганізації - приєднання до Державного господарського об`єднання «Концерн «Військторгсервіс», яке визначене правонаступником всіх майнових прав та обов`язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Наказом Міністра оборони України від 05 квітня 2007 року № 135 припинено діяльність Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» шляхом його реорганізації - приєднання до Концерну «Військторгсервіс», який визначений правонаступником всіх майнових прав та обов`язків Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Позивач 2 зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що за Договором купівлі-продажу від 29.10.2008 р. було відчужене нерухоме майно, яке перебувало на балансі філії Концерну «Військторгсервіс» - Управління торгівлі Західного оперативного командування. Відчуження майна здійснено на підставі дозволу, виданого начальнику ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_1 начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності Міністра оборони України від 04 жовтня 2004 року № 220/2071.

На момент укладення оспорюваного Договору купівлі-продажу, відчуження державного майна регулювалося, зокрема, нормами Цивільного кодексу, Законом України «Про управління об`єктами державної власності», Порядком відчуження об`єктів державної власності, затвердженим Постановою КМУ № 803 від 06.06.2007 р. (далі - Порядок).

Дозвіл, виданий начальнику ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_1 не відповідав вимогам чинного на момент відчуження майна законодавства щодо дозвільних документів, на підставі яких могло бути відчужене нерухоме майно, оскільки він прийнятий не у формі розпорядчого акта Міністерства оборони України, а у формі листа, адресованого ОСОБА_1 , дозвіл на відчуження майна наданий без погодження Фонду державного майна.

Враховуючи наведене, позивач 2 вважає, що Договір купівлі-продажу від 29.10.2008 р., предметом якого є відчуження нежитлового приміщення загальною площею 159,5 кв. м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , вчинено продавцем без необхідного обсягу цивільної дієздатності та за відсутності вільного волевиявлення власника майна.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, 12 серпня 2008 року Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею "Прайс" проведено публічні торги по продажу нежитлового приміщення, що належить концерну "Військторгсервіс" та знаходиться за адресою м. Львів, вул. Шевченка, 78. Право укладання Договору купівлі-продажу об`єкта отримав учасник ПФ «Монте Крісто». Про хід публічних торгів складено протокол № 798-н.

За п.45 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. та чинного на момент укладення спірного Договору, затверджений протокол є підставою для укладення договору купівлі-продажу між переможцем аукціону, конкурсу та суб`єктом господарювання.

В матеріалах справи відсутні докази визнання цих публічних торгів недійсними.

29.10.2008 року між концерном "Військторгсервіс", як продавцем, та ПФ «Монте Крісто», як покупцем, укладено Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення. Вказаний договір підписано і скріплено печатками сторін, посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тимків І.М. та зареєстровано в реєстрі за №3101.

Спірне майно належало державному підприємству Міністерства Оборони України «Управлінню торгівлі Західного оперативного командування», що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно.

Відповідно до вказаного витягу, підставою виникнення права власності є свідоцтво про право власності, видане Державному підприємству Міністерства Оборони України «Управлінню торгівлі Західного оперативного командування» в 2000 році.

Відповідно до пункту 3.1 Договору встановлено, що продавець гарантує, що об`єкт не входить до переліку об`єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданими, заставленими, не знаходяться під арештом, податковою заставою, судових справ, заборгованостей по сплаті платежів щодо нього немає.

ПФ «Монте Крісто» оплатив придбану нерухомість.

Отже, за твердженням відповідача, ПФ «Монте Крісто» в розумінні ст. 330 ЦК України, є добросовісним набувачем, оскільки правомірно, на конкурентних засадах, шляхом участі поряд з іншими учасниками у публічних торгах, придбав майно як переможець публічних торгів, а усі обов`язки з організації проведення публічних торгів та отримання будь-яких дозволів на продаж майна лягають на особу, в господарському віданні якої це майно знаходиться.

03.04.2009 року КРУ у Львівській області була проведена ревізія окремих питань фінансово-господарської діяльності Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» за період з 01.01.2007 р. по 31.01.2009 року . В довідці ревізії від 03.04.2009 року чітко вказано, що при відчужені нерухомого майна Філія керувалася дозволами Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, наданими ще у 2004 році та без додаткового погодження з Фондом державного майна України.

Відповідно до листа Державної фінансової інспекції України від 24.12.2015 року №08-14/1431 , аудиторський звіт листом від 10.07.2009 р. за № 08-14/112 направлено до Міністерства оборони України.

Отже, Міністерство оборони України, будучи суб`єктом управління об`єктами державної власності, знало про факт відчуження спірного нерухомого майна, кому воно було продане, по якій ціні і на якій підставі. Крім цього, Міністерство оборони України, знало і про те, що буд-яких інших дозволів окрім дозволу 2004 року на продаж спірного майна не видавало. Відповідно, Міністерство оборони України не заперечувало проти продажу спірного майна.

Крім цього, ПФ «Монте Крісто» оплатив придбану нерухомість, Концерн «Військторгсервіс» прийняв вказані грошові кошти, не заявивши жодних претензій. Жодних претензій не було заявлено і Міністерством оборони України.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідач вважає, що прокурор та Міністерство оборони України, Концерн «Військторгсервіс» пропустили строк позовної давності для звернення до суду з огляду на те, що п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" зазначено, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Для визначення початку обчислення позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення його прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав. Норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав.

1) 24.09.2009 р. - з дати затвердження акту службового розслідування, проведеного відповідно до наказу Міністра оборони України № 418 від 21.08.2009 р.

2) Акта ревізії від 17.04.2009 року №08-21/12 окремих питань фінансово-господарської діяльності державного господарського обєднання «Концерн «Військторгсервіс» за 2007-2008 роки та перший квартал 2009 року, за результатами якого складено звіт, який направлений листом від 10.07.2009 року № 08-14/112 до Міністерства оборони України (стр.40-41 акту ревізії). Вказані акт ревізії та звіт вивчались під час службового розслідування, про яке йдеться в першому пункті (стр.36 акту службового розслідування.)

3) 27.04.2011 року рахункова палата України проводила зустрічну перевірку концерну «Військторгсервіс» з питань розпорядження державним майном, що передано в його господарське відання, та використання коштів, отриманих на виконання замовлень Міністерства Оборони України. Відповідного до акту перевірки (сторінка 10 акту), перевіркою встановлено, що в більшості випадків реалізація нерухомого майна Концерном протягом 2006-2010 рр. відбувалася на підставі листів про надання дозволу відчуження, підписаних в період осені 2004 р. начальником Головного управління торгівлі тилу Міноборони, діючим на підставі довіреності №220/2071 від 04.10.200408 червня 2011 року був складений Висновок за №32/11-1 колегії Рахункової палати України до акта ревізії від 27.04.2011 року. Відповідно до п.4.2 Висновку, суб`єкти господарювання Міноборони організовували розпродаж державного (військового) майна, не дотримуючись вимог затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 №803 Порядку відчуження об`єктів державної власності, фактично розбазарюючи його та витрачаючи кошти на власне утримання.

Міністерство оборони України як особа, уповноважена державою на здійснення управління належним їй майном, зобов`язане здійснювати контроль за діяльністю Концерну "Військторгсервіс". Крім цього, згідно із Статутом відповідача 1 (п.2.2), Орган управління майном (Міністерство оборони України) отримує інформацію Концерну стосовно господарської діяльності останнього.

Відтак, на думку відповідача, у позивача були всі необхідні засоби і способи дізнатись про своє порушене право ще в 2008 р.

Відповідач звертає увагу на те, що 27.04.2011 року Рахункова палата України проводила зустрічну перевірку концерну «Військторгсервіс» з питань розпорядження державним майном, що передано в його господарське відання, та використання коштів, отриманих на виконання замовлень Міністерства Оборони України. Відповідно до вказаного акту перевірки (сторінка 10 акту), перевіркою встановлено, що в більшості випадків реалізація нерухомого майна Концерном протягом 2006-2010 рр. відбувалася на підставі листів про надання дозволу відчуження, підписаних в період осені 2004 р. начальником Головного управління торгівлі Тилу Міноборони, діючим на підставі довіреності № 220/2071 від 04.10.2004 р., виданої Міністром оборони Кузьмуком О.І. на підставі наказу Міністра оборони України Кузьмука О.І. «Про вдосконалення управління підприємствами військової торгівлі Міністерства оборони України» від 14.09.1999 р. № 281.

12.05.2005 р. окремим дорученням Міністр оборони України Гриценко А.С. повідомив ОСОБА_2 про скасування вищевказаної довіреності і 17.02.2005 р. вона була повернута до адміністративного департаменту Міноборони.

08 червня 2011 року був складений Висновок за № 32/11-1 колегії Рахункової палати України до акта ревізії від 27.04.2011 року. Відповідно до п. 4.2 Висновку, суб`єкти господарювання Міноборони організовували розпродаж державного (військового) майна, не дотримуючись вимог затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 Порядку відчуження об`єктів державної власності.

За результатами розгляду Звіту колегія Рахункової палати запропонувала Міністерству оборони України провести службові розслідування щодо виявлених фактів завданих Державі збитків внаслідок реалізації державного майна з недотримання вимог чинного законодавства та притягнути до відповідальності осіб, бездіяльність яких сприяла незаконній реалізації майна держпідприємствами. (стр. 5 Висновку).

16 червня 2011 року ( вих. № 02-1153) Висновок колегії Рахункової палати України за № 32/11-1 був надісланий на адресу Міністерства оборони України, що підтверджується листом Рахункової палати України від 26.11.2015 р. №19-2341.

Отже, на думку відповідача, Рахункова Палата України ще в 2011 році повідомила Міністерство оборони України, що все нерухоме майно Концерн «Військторгсервіс» відчужував на підставі листів про надання дозволу на відчуження, підписаних в період осені 2004 р. начальником Головного управління торгівлі Тилу Міноборони, діючим на підставі довіреності № 220/2071 від 04.10.2004 р., при цьому не дотримуючись вимог затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 Порядку відчуження об`єктів державної власності.

Відповідно до довідки Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства Оборони України (стр.10), питання щодо реалізації об`єктів нерухомого майна Концерну «Військторгсервіс», у тому числі закріплених за філією Концерну «Управління торгівлі Західного оперативного командування», були обревізовані Головним контрольно-ревізійним управлінням України та матеріали ревізії були передані до Генеральної прокуратури України (Акт ревізії Головного контрольно-ревізійного управління України від 17.04.2009 р. № 08-21/12).

Відповідно до листа Державної фінансової інспекції України від 24.12.2015 року № 08-14/1431, у 2009 році проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Державного господарського обєднання «Концерн «Військторгсервіс» за 2007-2008 роки та 1 квартал 2009 р. (акт від 17.04.2009 р. № 08-21/12) та державний фінансовий аудит ефективності використання державного майна та земель Державним господарським обєднанням «Концерн «Військторгсервіс» та його структурними підрозділами за 2007-2008 роки та завершений звітний період 2009 року, за результатами якого складено звіт за № 08-23/4 (далі - аудиторський звіт).

Аудиторський звіт листом від 10.07.2009 р. № 08-14/112 направлено до Міністерства оборони України.

Про результати ревізій Концерну та підпорядкованих йому філій поінформовано Генеральну прокуратуру України листом від 02.06.2009 р. № 08-17/929.»

Відповідно до акту службового розслідування (сторінка 40), затвердженого 24 вересня 2009 року тимчасово виконуючим обов`язки Міністра оборони України Іващенко В.В., вказано про те, що був проведений аналіз здійснення відчуження державного майна, закріпленого за Концерном на праві повного господарського відання, та встановлено що у 2007-2008 роках Концерном та його учасниками було відчужене нерухоме державне майно залишковою вартістю 1863,61 тис.грн., у тому числі через аукціони - на суму 984,2 тис.грн.

Враховуючи вищевикладене, за твердженням відповідача, Міністерство оборони України знало про факт відчуження спірного майна ще в 2009 році, так як проводило аналіз здійснення відчуження державного майна в 2007-2008 роках, про що свідчить акт службового розслідування.

Крім того, відповідно до інформації, поміщеної в численних публікаціях засобів масової інформації за 2009-2010 рр. (сайт Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади «Урядовий портал») вебресурс «Jey News»; офіційний сайт Державної фінансової інспекції; он-лайн газета «Адвокат консалтинг»), ГУ КРУ повідомило Міністерство оборони України про діяльність та результати ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Концерну «Військторгсервіс», а їх матеріали передані до правоохоронних органів.

Крім цього, відповідно до Листа військового прокурора Львівського гарнізону від 10 травня 2011 року, в 2011 році проводилась прокурорська перевірка щодо використання земель оборони та державного майна. В зв`язку з проведенням вищевказаної перевірки, Філія «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» надавала інформацію про відчуження нерухомого майна, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 78.

Відповідач зазначає, що враховуючи предмет перевірки: відчуження належних філії земель та іншого нерухомого майна, прокурор зобов`язаний був надати правову оцінку відчуження нерухомого майна. Отже, прокуратура була не тільки обізнана про порушення, які були допущені під час відчуження нерухомого майна, але й в прокурора була об`єктивна можливість знати про обставини порушення.

Відповідно до Постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року, «початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні ( сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналась або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Позивач, набуває та здійснює свої права і обов`язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.»

Отже, відповідач наголошує, що враховуючи вищевикладене, факт відчуження спірного нерухомого майна був відомий позивачу - Міністерству Оборони України, та прокуратурі ще з 2009 року. Відтак строк позовної давності на звернення до суду Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну «Військторгсервіс» до ПФ «Монте Крісто» , про визнання договору купівлі-продажу спірного майна вже минув.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України», яке відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права, зазначено, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Прокурор, Міністерство оборони України, в своїх запереченнях вказують, що в актах ревізій, які надані прокурором, що проводило як саме МОУ, так Контрольно-ревізійне управління, вказано, що при відчуженні нерухомого майна не були виявлені порушення. Однак, в актах ревізій чітко вказано яким чином проводилось відчуження державного майна. Відтак, враховуючи вищевказане рішення Європейського суду, помилки державних органів не можуть виправлятись за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Враховуючи вищенаведене, відповідач просить застосувати наслідки пропуску строків позовної давності позивачами та відмовити в задоволені позовної заяви.

У своїх поясненнях третя особа 2 зазначає, що приписами ст. 74 Господарського кодексу України визначено, що майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об`єктами державної власності" останній визначає правові основи управління об`єктами державної власності.

Відповідно до ч. 1 ст.4 Закону, суб`єктами управління об`єктами державної власності є, окрім іншого, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст. 3 названого Закону визначено, що об`єктами управління державної власності є з поміж іншого майно, яке передане державним господарським об`єднанням.

Пунктом 1.1 статуту концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та належить до сферрі управління Міністерства оборони України.

Враховуючи наведене вище, на думку третьої особи 2, майно, яке являється предметом оспорюваного договору є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс", а тому відчуження вказаного майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму встановлених чинним законодавством України.

Відповідно до статутних положень зазначеного концерну відчуження засобів виробництва, що є державною власністю, закріплених за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, встановленому чинним законодавством.

Такий порядок на час відчуження спірного державного майна визначався Законом України "Про управління об`єктами державної власності" та Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності" № 803 від 06.06.2007 р.

Так, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами.

Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб`єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб`єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

У разі надання згоди та/або погодження на відчуження майна суб`єкти управління та Фонд державного майна можуть визначати спосіб та умови проведення продажу.

Рецензування звітів про оцінку майна, зазначеного в абзаці другому пункту 6 цього Порядку, а також майна, згода на відчуження якого надається Фондом державного майна, проводиться Фондом державного майна. Висновок про вартість майна, погоджений Фондом державного майна, видається разом із погодженням на відчуження майна відповідному суб`єкту управління.

Враховуючи викладене вище, на думку третьої особи 2, позов військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України є підставним, є обгрунтований та такий, що підлягає задоволенню.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного:

Стаття 121 Конституції України передбачає, що на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Пред`явлення заступником військового прокурора Західного регіону України даної позовної заяви в інтересах Держави в особі Міністерства оборони України, як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах, викликано винятково захистом порушених інтересів Держави та здійснюється відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України, оскільки відповідно до вказаних положень Конституції та п. 2 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру», однією із функцій, що покладаються на прокуратуру України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року за № 3-рп/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У відповідності до вимог ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України», ст. 10 Закону України «Про оборону України», Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (надалі ЗС України).

Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України, затверджених Законом України «Про затвердження Статуту внутрішньої служби ЗС України» від 24.03.1999 року, надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

У зв`язку з вищевикладеним, заступник військового прокурора Львівського гарнізону, згідно п. 2 ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року №3/-рп/99, звертається з позовом до Господарського суду Львівської області в інтересах держави - Міністерства оборони України, Концерну «Військторгсервіс» як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах.

Враховуючи те, що термін «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, чи в чому існує загроза інтересам держави.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, в тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Відповідно до ст. 170 Цивільного кодексу України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з вимогами ст. 74 Господарського кодексу України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання.

Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК України).

06.06.2016 року за вх. № 23624/16 прокурор подав заяву про уточнення позовних вимог, в якій просить суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу від 29 жовтня 2008 року - 9/50 (дев`ять п`ятдесятих) частин нежитлових приміщень адміністративної будівлі, а саме адміністративного будиноку площею 159 кв.м., який визначений за поверховим планом літ. А -1 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. № 78 у м. Львові, укладеного між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» та Приватною фірмою «Монте Крісто» (надалі Договір).

Як встановлено в ході судового розгляду справи, Наказом Міністра оборони України від 25 червня 2005 року № 358 створено Концерн «Військторгсервіс» у складі госпрозрахункової установи «Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України» та державних підприємств Міністерства, зокрема «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Відповідно до п. 1.1 Статуту Концерну «Військторгсервіс» (надалі Статут), вказаний Концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Згідно з п. 7.3 Статуту, майно Концерну «Військторгсервіс» перебуває в державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання, а пунктом 7.5 Статуту передбачено, що відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерство оборони України) і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

29 жовтня 2008 року між позивачем 2 та відповідачем укладено Договір купівлі-продажу 9/50 (дев`ять п`ятдесятих) частин нежитлових приміщень адміністративної будівлі, а саме, адміністративного будиноку площею 159 кв.м., який визначений за поверховим планом літ. А-1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд. № 78 у м. Львові. Договір нотаріально посвідчений, зареєстрований в реєстрі за № 3 101.

За актом прийому-передачі від 11.03.2009 р., затвердженим начальником філії "УТ ЗахОК" Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_1 , нежитлове приміщення у АДРЕСА_1 , загальною площею 159,5 кв.м., передано відповідачу.

Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 22127321 від 11.03.2009 року, номер запису 1653 в книзі № 6, нерухоме майно - 9/50 частин адміністративних будівель, а саме, адміністративний будинок, площею 159,5 кв.м., який позначено літерою А-1 за планом земельної ділянки, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровано за Приватною фірмою «Монте - Крісто».

04 жовтня 2004 року за вих. № 220/2071 Міністр оборони України видав довіреність Пукіру П.Н., як начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, згідно з якою, останній отримав право надання від Міністерства оборони України дозволу іншим особам на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання.

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 р. відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання права від імені Міністерства оборони України здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився, в тому числі довіреність, що видана ОСОБА_2 . Супровідним листом від 17.02.2005 р. № 140/ЮР/154 на № 1235/з від 14.02.2005 року, на виконання окремого доручення Міністра оборони України, повернуто оригінал довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 р. № 220/2071 до Адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Відповідно до пункту 4.4 Статуту Концерну "Військторгсервіс", затвердженого Міністром оборони України 27.12.2006 р. та зареєстрованого 28.04.2007 р., генеральний директор Концерну, з урахуванням вимог щодо конфіденційності інформації, погоджує укладення договорів (правочинів) учасниками, відповідно до переліку питань і правочинів, визначених правлінням.

Відповідно до п. 7.3 Статуту Концерну «Військторгсервіс» (надалі Статут), майно Концерну перебуває в державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, розпоряджається і користується зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством.

Пункт 7.5 Статуту встановлює, що відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном (Міністерством оборони України).

Згідно з довіреністю від 12.09.2007 р., Концерн "Військторгсервіс" в особі генерального директора Концерну ОСОБА_2 , який діє на підставі статуту Концерну, на підставі попередньої усної домовленості, уповноважив начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_1 укладати від імені Концерну "Віськторгсервіс" будь-які договори щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна, а також договори оренди з дозволу Органу управління майном Концерну - Міністерства оборони України.

Відповідно до ст. ст. 655, 656 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

За змістом положень ст. ст. 317, 326 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах Держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Згідно зі ст. 658 Цивільного кодексу України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару, а частиною 5 ст. 657 Цивільного кодексу України встановлено, що особливості договору купівлі - продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Спірне нерухоме майно є власністю Держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс».

Правові основи управління об`єктами державної власності визначені Законом України "Про управління об`єктами державної власності".

Відповідно до преамбули Закону України «Про управління об`єктами державної власності», останній визначає правові основи управління об`єктами державної власності.

Частина 1 ст. 4 вказаного Закону передбачає, що суб`єктами управління об`єктами державної власності є, окрім іншого, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст. 3 названого Закону визначено, що об`єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об`єднанням.

Стяття 7 цього Закону передбачає, щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна надання дозволу (погодження) на відчуження державного майна Фондом державного майна України у випадках, встановлених законодавством.

Виходячи з вимог ст. 4 цього Закону, суб`єктами управління майном, що є предметом спірного Договору купівлі-продажу, є, зокрема, Міністерство оборони України та Фонд державного майна України, який, згідно ст. 7 Закону, дає дозвіл на відчуження державного майна у випадках, встановлених законом.

Об`єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об`єднанням; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій.

Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, що визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом. Здійснюючи управління об`єктами державної власності, Кабінет Міністрів України, зокрема, визначає порядок відчуження та списання об`єктів державної власності. ФДМУ відповідно до законодавства щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Концерн «Військторгсервіс» є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України, а, отже, нерухоме майно, яке є предметом оспорюваного договору є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання даного Концерну, а тому, відчуження останнього повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму, встановлених законодавством України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері управління об`єктами державної власності визначені ст. 5 Закону, який, на виконання даної норми матеріального права, Постановою від 6 червня 2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об`єктів державної власності, який, з відповідними змінами і доповненнями, є чинним і його дія поширюється на відчуження майна, переданого, зокрема, державним комерційним підприємствам (їх об`єднанням), яким є Концерн "Військторгсервіс" (п. 3 Порядку).

Відповідно до п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 6 червня 2007 року «Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності», відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб`єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

У пункті 7 вказаної Постанови визначено перелік документів, які необхідно подати суб`єкту господарювання для отримання згоди на відчуження майна разом із зверненням стосовно відчуження майна.

Згідно з п. 8 Постанови, рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб`єктом управління у формі розпорядчого акту, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

За умовами п. 50 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06 червня 2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності", рішення про надання згоди суб`єктом управління на відчуження майна дійсне до закінчення строку дії погодженого висновку про вартість такого майна. Погоджений висновок про вартість майна, згідно п. 12 ч. 2 цієї Постанови діє не більше як 12 місяців з дати його погодження, в зв`язку з чим, рішення про надання згоди суб`єктом управління на відчуження майна дійсне 12 місяців.

Відповідно до п.п. 68 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України № 406/2011 від 6 квітня 2011 року, Міністерство оборони України, відповідно, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об`єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів.

Статтею 75 ГК України визначено особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств, згідно з якими відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з ФДМУ. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

Частиною 5 ст. 75 Господарського кодексу України (в редакції на момент укладення оспорюваного Договору) передбачено, що державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Наказом Міністра оборони України від 31.01.2006 р. № 47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, реорганізувавши його шляхом приєднання до Державного господарського об`єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов`язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Наказом Міністра оборони України 05.04.2007 р. № 135 «Про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" припинено діяльність Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов`язків Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.п.1, 2 наказу).

Отже, оскільки довіреність Міністра оборони України від 4 жовтня 2004 року вих. № 220/2071, що видана начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 248 ЦК України, втратила свою чинність, а згідно з довіреністю директора Концерну «Військторгсервіс», що видана начальнику філії Управління торгівлі Західного оперативного командування даного Концерну ОСОБА_1 , не уповноважує останнього самостійно здійснювати реалізацію майна, тому спірний Договір від 29 жовтня 2008 року, укладений ним ( ОСОБА_1 ) та Приватною фірмою «Монте Крісто», внаслідок якого вибуло з володіння Держави нерухоме майно з порушенням вимог чинного законодавства, без відома та згоди на те уповноваженого Державою органу управління майном - Міністерства оборони України, не відповідає чинному законодавству України.

Відповідно до ч. 3 ст. 249 Цивільного кодексу України, права та обов`язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Однак, це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Вищевказаними обставинами підтверджується той факт, що нерухоме майно - нежитлові приміщення по вул. Т. Шевченка, 78 у м. Львові вибули з власності Держави Україна без відома та згоди уповноваженого органу управління майном на підставі Договору купівлі-продажу.

Права держави на майно, яке їй належить, визначені Цивільним Кодексом України. Держава у цивільних відносинах діє на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).

Стаття 321 Цивільного кодексу України встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК України).

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством України.

Відповідно до ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права так і обов`язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Слід зазначити, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, визначеними законом, а тому, слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 р. № 11 зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку (п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 р. № 11).

Концерн здійснює господарську діяльність, реалізовуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), має відокремлене майно, закріплене за ним на праві господарського відання (п. 3.4 Статуту).

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання (ч. 2 ст. 74 ГК України).

Згідно із ч. 1 ст. 136 ГК України, право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з чинними в період 1997-2011 рр. Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України № 888 від 21.08.1997 р., Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1080 від 03.08.2006 р., Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Відповідно до ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності.

Отже, оскільки спірний Договір був укладений 29.10.2008 р., то при оцінці його на предмет дійсності чи недійсності повинно застосовуватися законодавство, яке діяло на момент його вчинення. Тому, на момент укладення спірного правочину, відповідно до наведених вимог Порядку, повинно було бути, по-перше, рішення Міністерства оборони України про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а, по-друге, таке рішення мало бути погоджене Фондом державного майна України.

У ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" (в редакції на момент укладення спірного Договору) визначено, що Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом.

Статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті); з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна; військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням; облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

За вимогами ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Однак, Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України не приймав рішення щодо відчуження відповідного спірного нерухомого майна.

Відповідність або невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватись господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

При укладенні оспорюваного Договору купівлі-продажу державного майна від 29 жовтня 2008 року мали бути дотримані вказані вимоги норм матеріального права, в тому числі, Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 6 червня 2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності".

Отже, спірний Договір купівлі-продажу не відповідає чинному законодавству України, оскільки був укладений з порушенням вимог пункту 2 статті 7 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та пунктів 6, 8 Порядку № 803 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) - без дозволу або згоди суб`єкта управління майном - Міноборони України, наданого у формі розпорядчого акту, та без дозволу (погодження) Фонду державного майна України на відчуження державного майна.

Щодо підстав недійсності правочину, то слід наголосити на відсутності належного дозволу на укладення правочину з боку Міністерства. Пунктом 8 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. було визначено, що рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб`єктом управління у формі розпорядчого акта. Відповідно до п. 7 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 р. N 1080, Міноборони очолює Міністр, якого призначає на посаду за поданням Президента України і звільняє з посади Верховна Рада України. Згідно з п. 9 відповідного Положення, Міністр на основі та на виконання актів законодавства видає накази і директиви, організовує і контролює їх виконання.

Відповідно до п. 1.4 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 р. N 34/5 (в редакції, яка діяла станом на момент укладення спірного договору) визначено, що наказ є видом розпорядчого документа, який видається від імені суб`єкта нормотворення.

Згідно з п. 2.8.1 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.11.1998 р. № 400, наказ командира (начальника) є основним розпоряджувальним документом (нормативно-правовим актом) військового управління, виданим на правах єдиноначальності командиром військової частини (начальником установи), містить норми, обов`язкові для виконання підлеглими.

Виходячи з вищенаведених норм законодавства, розпорядчий акт Міністра оборони України про надання дозволу на відчуження майна Концерну повинен бути оформленим відповідним наказом Міністра оборони України. Доказів прийняття такого наказу Міністром оборони України суду не надано.

Лист начальника Головного управління Пукіра П.Н. № 140/3/1369/17 від 18.02.2004 р. не може вважатись розпорядчим актом, з огляду як на відсутність у його автора законних повноважень на видання розпорядчих актів (наказів), так і з огляду на сам зміст та форму відповідного документа, які не відповідають вимогам, що ставляться до розпорядчих актів.

У зв`язку з вищевикладеним, відчуження майна, а саме адміністративного будинку площею 159 кв.м., який визначений за поверховим планом літ. А -1 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна України, оскільки рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб`єктами управління лише за погодженням з ФДМУ. У разі надання згоди та/або погодження на відчуження майна суб`єкти управління та ФДМУ можуть визначати спосіб та умови проведення продажу.

Також, на відсутність рішення Міністерства оборони України у формі розпорядчого акта про відчуження нерухомого майна вказує наявне у справі повідомлення директора Департаменту економічної та господарської діяльності від 9 січня 2013 року.

Крім того, за змістом положень ст. ст. 244, 248 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Представництво за довіреністю припиняється, зокрема, у разі: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов`язаний негайно повернути довіреність.

Встановивши, що довіреність Міністерства оборони України від 4 жовтня 2004 року, на підставі якої 15 грудня 2004 року надано дозвіл ОСОБА_2 як начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (діяльність якого як юридичної особи припинено наказом Міністра оборони України від 31 січня 2006 року) щодо надання підприємствам військової торгівлі дозволів на відчуження закріпленого за ними державного майна, на час укладення 29 жовтня 2008 року спірного Договору скасовано та відкликано окремим дорученням Міністерства оборони України від 12 лютого 2005 року, ОСОБА_1 , який діяв від імені концерну «Військторгсервіс» на підставі довіреності, виданої йому 12 вересня 2007 року ОСОБА_2 , не мав необхідний обсяг повноважень щодо відчуження державного нерухомого майна від імені Концерну.

Враховуючи викладене, відчуження спірного нерухомого майна, що є об`єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення оспорюваного правочину, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном (Міністерства оборони України) та ФДМУ, за відсутності у представника Концерну «Військторгсервіс» необхідного обсягу дієздатності на укладення цього правочину.

Також, згідно ч. 2 ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з частинами 3, 5, 6, 7, 10 статті 22 Господарського кодексу України, повноваження суб`єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб`єктів господарювання визначаються законом. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Правовий статус окремого суб`єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Держава застосовує до суб`єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб`єктів. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб`єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб`єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб`єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Управління об`єктами державної власності, в тому числі і корпоративними правами, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій, здійснюється у відповідності з Законом України "Про управління об`єктами державної власності".

Пунктами 15, 33 частини 1 статті 6 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань виявляють державне майно, яке тимчасово не використовується, та вносять пропозиції щодо умов його подальшого використання; погоджують з Фондом державного майна України плани реструктуризації та санації об`єктів державної власності в разі створення за їх участю нових суб`єктів господарювання.

Тому, враховуючи ту обставину, що Фондом державного майна України, Міністерством оборони України не приймалося розпорядчих актів (рішень) щодо надання згоди на відчуження спірного майна, Фонд державного майна України у встановленому порядку погодження на відчуження спірного майна не надав і відомостей щодо погодження такого продажу немає, суд приходить до висновку, що права та охоронювані законом інтереси позивача - Міністерства оборони України є порушеними внаслідок укладення спірного Договору.

Отже, встановивши, що відчуження спірного майна відбулося без отримання відповідної згоди органу управління майном - Міністерства оборони України, та за відсутності погодження з ФДМУ, як це передбачено ст. 75 ГК України, Законом України «Про управління об`єктами державної власності» та Порядком, суд прийшов до висновку, що правочин по відчуженню спірного майна не відповідає вимогам чинного законодавства України.

При укладенні спірного Договору Концерн не мав достатніх повноважень щодо відчуження майна, що перебувало у державній власності, відповідне погодження ФДМ України взагалі відсутнє, правочин було вчинено особою, яка не мала необхідного обсягу дієздатності, що, в свою чергу, є порушенням вимог ч. 2 ст. 203 ЦК України і підставою для визнання його недійсним, у порядку ст. 215 ЦК України (з врахуванням правової позиції, зазначеної у постанові судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року).

Разом з тим, 02.02.2016 року за вх. № 3996/16 відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності.

Статтями 256, 257 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом положень ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У п. 5.8 Постанови №10 від 29.05.2010 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» Пленум Вищого господарського суду України вказав, що у вирішенні питань, пов`язаних із застосуванням позовної давності у спорах, що виникають у зв`язку з визнанням недійсними правочинів (господарських договорів), господарським судам слід враховувати викладене в пункті 2.8 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)". Відповідно ж до п. 2.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)", щодо вимог, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України). Згідно роз`яснень Пленуму Вищого господарського суду України, наведених у п.4.1 Постанови №10 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Згідно ст. 68 Конституції України, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Зазначене не впливає і на правові наслідки юридичної необізнаності особи, у т.ч. початок перебігу позовної давності. Не вбачаючи у власних діях порушень закону, незвернення із позовом до суду не може визнаватись поважною причиною пропуску позовної давності.

Отже, як у прокурора, так і у позивача за період з моменту укладення Договору до часу, на який вони посилаються, як на термін, коли їм стало відомо про наявність порушення при укладанні Договору була можливість дізнатися про ці факти порушень, тому, як прокурором, так і позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом.

Хоча прокурор, Міністерство оборони України, в своїх запереченнях вказують, що в актах ревізій, які надані прокурором, що проводило як саме МОУ, так і Контрольно-ревізійне управління, вказано, що при відчуженні нерухомого майна не були виявлені порушення, однак, в актах ревізій чітко вказано, яким чином проводилось відчуження державного майна.

Крім цього, в Постанові Верховного Суду України у справі №3-194гс14 від 23.12.2014 р., постанові Верховного Суду України у справі №3-23гс14 від 27.05.2014 р. висловлена позиція Верховного Суду України, яка полягає в тому, що строки позовної давності обчислюються не з моменту виявлення прокуратурою факту порушення при проведенні перевірки, а з моменту прийняття відповідного рішення або укладення відповідного договору, які, на думку прокурора, порушують державний інтерес.

Також, Верховний Суд України у постанові в справі № 6-152цс14 від 29.10.2014 р. дійшов висновку, що для визначення початку обчислення позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення його прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав. Норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Отже, застосування строків позовної давності полягає в тому, що обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається виключно на позивача.

Таким чином, саме позивач, при зверненні із позовною заявою до суду, повинен обґрунтувати та надати відповідні докази, які чітко вкажуть на час з якого останньому стало відомо про порушення його права (Постанова Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14 та від 03.02.2016 р справа № 6-75цс15).

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов`язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів.

Також, Верховний суд України в рішенні від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 вказує, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

З обґрунтувань прокурора та позивачів, що надані на вимогу суду, вбачається, що як доказ початку перебігу строків позовної давності прокурором та позивачами має місце посилання на наданий Рапорт Першому заступнику прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері старшому раднику юстиції Сученку В.В. від 21 березня 2013 року, як підставу для внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань з реєстрацією відповідного кримінального провадження та, відповідно, початку перебігу позовної давності.

Однак, зі змісту вказаного Рапорта від 21.03.2013 року, як основного доказу позивачів і прокуратури щодо початку перебігу строків позовної давності, слідує тільки те, що при відчужені нерухомого майна Концерном «Військторгсервіс» був порушений порядок відчуження державного майна, яке відчужувалось на підставі дозволів від 2004 року. Жодної згадки про спірне майно, яке знаходиться за адресою м.Львів, вул. Шевченка, 78 в Рапорті немає.

Отже, прокуратура, Міністерство оборони України, стверджують, що дізнались про порушення законодавства при відчуженні спірного майна з дати внесення кримінального провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тобто 21 березня 2013 року. Однак, кримінальне провадження щодо незаконності відчуження нерухомого майна, яке було на балансі концерну «Військторгсервіс» було відкрите ще в 2012 році, і тільки з набуттям чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України воно стало підставою для внесення 21.03.2013 р. відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань з реєстрацією кримінального провадження №42013100330000004.

Адже, відповідно до листа військової Прокуратури Центрального регіону України №13/1-4 вих.16 від 20 січня 2016 року, який був наданий ПФ «Монте Крісто», встановлено, що кримінальна справа № 49-3089, яка розслідувалась в 2012 році, з набуттям чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України стала підставою для внесення 21.03.2013 р. відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань з реєстрацією кримінального провадження №42013100330000004. Крім того, вищезазначене кримінальне провадження стосується дій не учасника господарського процесу, а посадової особи, яка навіть не приймала участі при підписанні спірного Договору.

Частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обовязки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Міністерства оборони України, Концерну "Військторгсервіс", але не наділяє прокурора правом визначати строк позовної давності в залежності від моменту, коли про даний факт стало відомо саме прокурору. (Вищевказана позиція викладена в постанові Верховного суду України від 25.03.2015 р. №11/163/2011/5003).

За таких обставин момент внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань в даному випадку не має правового значення.

Також, згідно ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час існування відповідних відносин, прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів і, маючи відповідні повноваження, не залежить від висновків інших органів щодо «конкретної» констатації виявленого порушення.

Отже, з наданих суду доказів можна зробити висновок про те, що Прокурор міг знати про порушення вищезазначених прав Держави, зокрема, з 2011 р., оскільки перевірка законності реалізації нерухомого майна у 2008-2009 р.р., зокрема, нерухомого майна-нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 органами прокуратури здійснювалась ще у 2011 р., що підтверджується листом військової прокуратури Західного регіону та листом начальника філії «УТ ЗахОК» Концерну «Військторгсервіс» в 2011 р., а проінформованість Генеральної прокуратури України щодо проведеної ревізії окремих питань фінансово - господарської діяльності Філії «Управління торгівлі ЗахОК» Концерну «Військторгсервіс» за період з 01.01.2007 р. по 31.01.2009 р., про відчуження нерухомого майна протягом 2007-2008р.р. без погодження з Фондом Державного майна України, вбачається з листа Державної фінансової інспекції у Львівській області від 10.06.2013 р. № 08-16/4434 на адвокатський запит від 31.05.2013 р., оскільки відповідно до листа Державної фінансової інспекції у Львівській області №08-16/4434 від 10.06.2013 р., матеріали ревізії при супровідному листі від 09.04.2009 р. № 13-08-14/2009 направлено на адресу ГоловКРУ України. Згідно інформації від 04.06.2009 р. № 08-18/938, отриманної з ГоловКРУ України про результати ревізії листом від 02.06.2009 р. № 08-17/929 проінформовано Генеральну прокуратуру України. Відповідно до вказаної довідки за період 2007-2008 роки та січня 2009 року було відчужено 14 приміщень.

Тому, невчасне прокурорське реагування чи невчасне та неефективне вжиття прокурором заходів, спрямованих на дослідження виявлених фактів не тягне за собою відтермінування початку перебігу позовної давності.

Крім того, з наданих суду доказів можна зробити висновок про те, що Міністерство оборони України дізналось або могло дізнатись про порушення при укладенні спірного Договору 03.04.2009 р., що підтверджується Довідкою ревізії окремих питань фінансово-господаської діяльності Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування», яку проводило КРУ у Львівській області. В довідці вказано, що при відчуження нерухомого майна протягом 2007-2008 років та січня 2009 року, Філія керувалася дозволами Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, наданими ще у 2004 році та без додаткового погодження з Фондом державного майна України.

Крім того, Міністерство оборони України довідалось та могло довідатись про порушення своїх прав, оскільки Концерну «Військторгсервіс» про оскаржуваний правочин було відомо в момент його вчинення. Керівником Концерн "Військторгсервіс" з 28.07.2005 р. до 02.03.2012 р. був саме ОСОБА_2 , а начальником Управління торгівлі Західного оперативного командування "Концерну "Військторгсервіс" з 23.08.2007 р. до 03.01.2012 р. був ОСОБА_1 , тобто особи, які підписали та погодили відчуження державного майна, протягом принаймні 3,5 років очолювали юридичну особу, яка мала б подати позов про визнання недійсним даного Договору. Однак, цього зроблено не було.

Також, Міністерство оборони України дізналось (могло дізнатись) про порушення законодавства при укладенні спірного Договору 17.04.2009 р, що підтверджується Актом ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності державного господарського обєднання концерну «Військторгсервіс» за 2007-2008 роки та завершений звітний період 2009 року від 17.04.2009 р. №08-21/12, який був наданий прокуратурою. Ревізія була проведена ГоловКРУ України . Відповідно до акту, при відчуженні нерухомого майна протягом 2007-2008 років та січня 2009 року, Філія керувалася дозволами Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, наданими ще у 2004 році та без додаткового погодження з Фондом державного майна України. ( стр. 40-41). Відповідно до вказаного акту за період 2007-2008 роки та січня 2009 року було відчужено 14 приміщень.

Відповідно до листа Державної фінансової інспекції України від 24.12.2015 р. №08-14/1431, у 2009 році проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Державного господарського обєднання «Концерн «Військторгсервіс» за 2007-2008 роки та 1 квартал 2009 ( акт від 17.04.2009 р. № 08-21/12) та державний фінансовий аудит ефективності використання державного майна та земель Державним господарським обєднанням «Концерн «Військторгсервіс» та його структурними підрозділами за 2007-2008 роки та завершений звітний період 2009 року, за результатами якого складений звіт за №08-23/4. Аудиторський звіт листом від 10.07.2009 р. № 08-14/112 направлено до Міністерства оборони України.

Копію акта ревізій Концерну та підпорядкованих йому філій направлено та поінформовано Генеральну прокуратуру України листом від 02.06.2009 р. № 08-17/929.

Також, Міністерство оборони України дізналось або могло дізнатись про порушення законодавства при укладенні спірного Договору 24.09.2009 р, що підтверджується Актом службового розслідування, затвердженого 24.09.2009 р. Адже, відповідно до наказу Міністра оборони України № 418 від 21.08.2009 р., проведено службове розслідування щодо встановлення повноти виконання службових обовязків генерального директора концерну «Військторгсервіс», в тому числі з приводу видання дозволу на відчуження нерухомого майна. Акт службового розслідування затверджено 24.09.2009 р., висновки складені, в тому числі і щодо реалізації усього нерухомого майна, 16.09.2009 р.

Крім того, Міністерство оборони України дізналось або могло дізнатись про порушення законодавства при укладенні спірного договору 27.04.2011 р., що підтверджується актами перевірки Рахункової палати України від 27.04.2011 р. Адже, 27.04.2011 року Рахункова палата України проводила зустрічну перевірку Концерну «Військторгсервіс» з питань розпорядження державним майном, що передано в його господарське відання, та використання коштів, отриманих на виконання замовлень Міністерства Оборони України. Відповідно до акту перевірки (сторінка 10 акту), перевіркою встановлено, що в більшості випадків реалізація нерухомого майна Концерном протягом 2006-2010 рр. відбувалася на підставі листів про надання дозволу їх відчуження, підписаних в період осені 2004 р. начальником Головного управління торгівлі Тилу Міноборони, діючим на підставі довіреності № 220/2071 від 04.10.2004 р. 08 червня 2011 року був складений Висновок за № 32/11-1 колегії Рахункової палати України до Акта ревізії від 27.04.2011 року. Відповідно до п. 4.2 Висновку, суб`єкти господарювання Міноборони організовували розпродаж державного (військового) майна, не дотримуючись вимог затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 Порядку відчуження об`єктів державної власності, фактично розбазарюючи його та витрачаючи кошти на власне утримання.

Також, Міністерство оборони України дізналось або могло дізнатись про порушення законодавства про укладення спірного Договору в 2011 р, що підтверджується листом Концерну «Військторсервіс» № 456/9 від 27.12.2011 р. Відповідно до листа Концерну «Військторсервіс» № 456/9 від 27.12.2011 р., вся інформація про продаж спірного майна (копія Договору купівлі-продажу, копія довіреності, копія дозволу) була надана Міністерству оборони України ще в 2011 році.

Разом з вищенаведеним слід зазначити, що фактом того, що Міністерством оборони, як і прокурором пропущено строк позовної давності, є те, що Міністерство оборони України дізналось про порушення законодавства при укладенні спірного Договору ще 21 травня 2012 року з запиту Генеральної Прокуратури України №17/1/1-34303-12 від 21.05.2012 року на адресу Міністерства оборони України. Відповідно до вказаного запиту, Генеральна Прокуратура України повідомляє Міністерство оборони України, що в рамках кримінального провадження проводиться перевірка законності відчуження нерухомого майна, яке перебувало на балансі концерну «Військторгсервіс», в тому числі нерухомого майна, що знаходиться в м.Львові, вул. Шевченка, 78 та просить повідомити Генеральну Прокуратуру чи погоджувалось відчуження зазначених об`єктів нерухомого майна з Міністерством оборони України.

06.06.2012 р. у відповіді на цей запит Міністерство оборони України повідомило Генеральну Прокуратуру про те, що їх запит щодо надання інформації стосовно відчуження нерухомого майна, яке було на балансі концерну «Військторгсервіс» опрацьовується .

Отже, в травні 2012 року Міністерство оборони України не тільки було повідомлене про факт відчуження спірного майна, а також про факти порушення при його відчуженні, зокрема, про відчуження спірного майна без згоди Міністерства оборони України та без погодження з Фондом Державного майна України. Тому, виходячи з вищенаведеного, початком відліку строку позовної давності слід вважати 07.06.2012 р.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України», яке відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосовується судами як джерело права, зазначено, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Згідно правової позиції судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, викладеної у постанові від 29.10.2014 р. у справі № 6-152цс14, для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і обєктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Норма ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх субєктивних прав, відтак обовязок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Субєкт управління майном, Міністерство оборони України (позивач) не лише мав можливість, але і прямий обов`язок контролювати майно держави, що перебувало у господарському віданні концерну.

Тому твердження прокурора та позивача про те, що строк позовної давності слід обчислювати з березня 2015 р., тобто з дати реєстрації кримінального провадження відносно дій бувшого начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. не можуть бути взяті до уваги при прийнятті судового рішення, оскільки вищенаведеними доказами підтверджується, що, принаймі 06.06.2012 р. як прокурору, так і позивачу (Міністерству оборони України), а також позивачу 2 (Концерну «Війсьторгсервіс») було відомо про факти порушення чинного законодавства України при відчуженні позивачем спірного майна.

Крім того, не підлягає до задоволення клопотання прокурора про поновлення строків позовної давності, що подане прокурором до канцелярії суду 24.03.2016 р. за вх. № 12876/16, оскільки в цьому клопотанні прокурором не наведено обставин, що були би підтверджені належними та допустимими доказами, які би підтверджували наявність таких фактів, які би перешкоджали або унеможливлювали би своєчасне звернення як прокурора чи позивачів до суду в межах строків позовної давності.

Крім цього, в Постанові Верховного Суду України у справі №3-194гс14 від 23.12.2014 р., постанові Верховного Суду України у справі №3-23гс14 від 27.05.2014 р. висловлена позиція Верховного Суду України, яка полягає в тому, що строки позовної давності обчислюються не з моменту виявлення прокуратурою при проведенні факту порушення державних інтересів, а з моменту прийняття відповідного рішення або відповідного договору, які на думку прокурора порушують державний інтерес.

Верховний Суд України у постанові в справі №6-152цс14 від 29.10.2014 р. дійшов висновку, що для визначення початку обчислення позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення його прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав. Норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Крім цього, рішення Європейського суду з прав людини є обов`язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 р. у справі ОСОБА12 проти України, Суд постановив, що строк давності переслідує декілька важливих цілей, зокрема забезпечує правову визначеність і завершеність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати ненадійними та недостатніми. Суд постановив, що процесуальні норми направлені на забезпечення належного правосуддя і дотримання принципу правової визначеності, і заявники повинні розраховувати, що ці норми будуть застосовуватись.

Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правовопрушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п.570 рішення від 20.09.2011р. за заявою №1 і4902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п.51 рішення від 22.10.1996 р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відтак, враховуючи вищевказане рішення Європейського суду, помилки державних органів не можуть виправлятись за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, оскільки, у відповідності з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 34 ГПК України).

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про доцільність застосування наслідків пропуску строків позовної давності та відмовити в задоволені позовної заяви.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Належних доказів наявності передбачених законом чи договором підстав для звільнення відповідача від відповідальності суду не надано.

Згідно ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов`язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч.1 ст.3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється: за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати, що складає 1378,00 грн., та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі.

Згідно із Законом України «Про судовий збір» зі змінами, внесеними Законом України № 484-VIІ від 22.05.2015 р., які набули чинності з 01.09.2015 р., органи прокуратури при зверненні до суду з позовними заявами, апеляційними та касаційними скаргами, сплачують судовий збір на загальних підставах.

Разом із позовною заявою, прокурором було подано заяву про відстрочення сплати судового збору до моменту винесення рішення, яка була задоволена судом.

Оскільки суд відстрочив прокурору сплату судового збору до прийняття рішіння у справі, а в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, судовий збір підлягає до стягнення в дохід Державного бюджету України з прокурора та позивачів.

Господарські витрати в розмірі 1378,00 грн., відповідно до ст. 49 ГПК України, слід стягнути з прокурора та позивачем рівними частинами по 459,33 грн.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 43, 33, 43, 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог - відмовити.

2. Стягнути з Військової прокурори Львівського гарнізону (79007, м. Львів, вул. Клепарівська, 20, код ЄДРПОУ 38326057) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ): 38007620, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області, код банку отримувача (МФО): 825014, рахунок отримувача: 31215206783006, код класифікації доходів бюджету: 22030001, код ЄДРПОУ суду: 03499974) 459 (чотириста п`ятдесят дев`ять) грн. 34 коп. судового збору.

3. Стягнути з Міністерства оборони України (03151, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 33699922) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ): 38007620, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області, код банку отримувача (МФО): 825014, рахунок отримувача: 31215206783006, код класифікації доходів бюджету: 22030001, код ЄДРПОУ суду: 03499974) 459 (чотириста п`ятдесят дев`ять) грн. 33 коп. судового збору.

4. Стягнути з Концерну «Військторгсервіс» (03151, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28 А, код ЄДРПОУ 33689922) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ): 38007620, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області, код банку отримувача (МФО): 825014, рахунок отримувача: 31215206783006, код класифікації доходів бюджету: 22030001, код ЄДРПОУ суду: 03499974) 459 (чотириста п`ятдесят дев`ять) грн. 33 коп. судового збору.

5. Накази видати, в порядку ст. 116 ГПК України, після набрання рішенням законної сили.

Головуючий суддя Пазичев В.М.

Суддя Манюк П.Т.

Суддя Трускавецький В.П.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 24.10.2016 року.