Постанова

від 14.11.2016 по справі 911/1642/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" листопада 2016 р. Справа№ 911/1642/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Гаврилюка О.М.

Коротун О.М.

за участю представників сторін

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився,

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2016 року

у справі № 911/1642/16 (судя: Карпечкін Т.П.)

за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Мукачівське автотранспортне підприємство 12106"

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

про стягнення 29 816,73 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з додатковою відповідальністю "Мукачівське автотранспортне підприємство 12106" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - відповідач) про стягнення з відповідача на користь позивача 29816,73 грн.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що відповідач своєчасно та в повному обсязі послуги з перевезення за заявкою №13/10 вантажів автомобільним транспортом від 13.10.2014 року на замовлення Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в період з 14.10.2014 року по 20.10.2014 року не оплатив.

Рішенням Господарського суду Київської області від 02.08.2016 року у справі №911/1642/16 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь Товариства з додатковою відповідальністю "Мукачівське автотранспортне підприємство 12106" 20148,00 грн основного боргу, 604,44 грн 3% річних, 4784,08 грн інфляційних та 1180,18 грн витрат по сплаті судового збору. В решті позову відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення у даній справі в частині стягнення з відповідача на користь позивача 20148,00 грн основного боргу, 604,44 грн 3% річних, 4784,08 грн інфляційних та 1180,18 грн витрат по сплаті судового збору і прийняти нове рішення яким у позові відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд Київської області неповно з'ясував обставини справи, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Так, скаржник вказав, що позивач не виконав зазначені умови заявки у повному обсязі, не надав до матеріалів справи належних доказів отримання відповідачем всіх необхідних для оплати документів, тому строк остаточного виконання зобов'язання по сплаті не настав.

Крім того, скаржник вказав, що він не отримував претензію позивача, а рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення не являється належним доказом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2016 року у справі № 911/1642/16 апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 прийнята до провадження.

10.10.2016 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке було задоволено судом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.10.2016 року розгляд справи було відкладено на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

01.11.2016 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки останній приймає учать у розгляді іншої справи, яке було задоволено судом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.10.2016 року розгляд справи було відкладено на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2015 року по справі №911/1642/16 залишити без змін а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 без задоволення.

Представники сторін у судове засідання 14.11.2016 року не з'явились. Про час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялися належним чином, зокрема, надсиланням ухвали від 11.10.2016 року на відповідні адреси.

Пункт 3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 встановлює, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

Згідно з п. 3.9.2. Постанови Пленуму, у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Крім того, враховуючи, що судом явка уповноважених представників сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалася, сторони не скористалися належними їм процесуальними правами приймати участь в судовому засіданні 14.11.2016 року, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності представників сторін за наявними в ній матеріалами на підставі ст. 101 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Київський апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2016 року підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - без задоволення, з наступних підстав.

Згідно ст. 99 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу, також апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до Заявки №13/10 на перевезення вантажів автомобільним транспортом від 13.10.2014 року на замовлення Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в період з 14.10.2014 року по 20.10.2014 року позивачем було здійснено перевезення вантажу (хімічні речовини на палетах) по маршруту Lorrach (Німеччина) - м. Київ (Україна) автомобілем д.н.з. НОМЕР_1/НОМЕР_2. Вартість послуги з перевезення вантажу згідно Заявки склала 36 148,00 грн та повинна бути сплаченою протягом 20 банківських днів після отримання акту та рахунку.

Факт отримання товару вантажоодержувачем підтверджується наявністю відповідного відбитку печатки останнього, а саме ТОВ "БУДХІМ" в місті Києві.

20.10.2014 року сторонами було підписано Акт надання послуг №1779, та позивачем виставлено рахунок ФОП ОСОБА_2 №1747 від 20.10.2014 року на суму 36148,00 грн.

Враховуючи обумовлений Заявкою порядок оплати, строк оплати вартості послуг настав 17.11.2014 року (20 банківський день після підписання Акту надання послуг).

У зв'язку з непроведенням оплати вищевказаного рахунку, 13.01.2015 року позивач надіслав відповідачу претензію про стягнення заборгованості в сумі 36 148,00 грн, яка була отримана відповідачем 28.01.2015 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 43), що відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України є належним та допустимим доказом вищевказаного.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд не приймає як належне твердження скаржника, що він не отримував претензію позивача, а рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення не являється належним доказом.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, відповідач в свою чергу своєчасно та в повному обсязі послуги з перевезення не оплатив, в період з 28.01.2015 року відповідачем частково проводились оплати рахунку №1747 від 20.10.2014 року і станом на 12.04.2016 року відповідачем було сплачено всього 16000 грн, а саме: 28.01.2015 року - 2000,00 грн; 02.02.2015 року - 1500,00 грн; 03.02.2015 року - 1500,00 грн; 12.02.2015 року - 1000,00 грн; 24.02.2015 року - 2000,00 грн; 05.03.2015 року - 1000,00 грн; 17.03.2015 року - 1000,00 грн; 06.04.2015 року - 1000.00 грн; 02.06.2015 року - 1000,00 грн; 20.08.2015 року - 1000,00 грн; 07.09.2015 року - 1000,00 грн; 21.09.2015 року - 500,00 грн; 15.10.2015 року - 500,00 грн; 11.11.2015 року - 1000,00 грн.

Відповідно до ст. 909 Цивільного Кодексу України та ст.307 Господарського Кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, і має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за ввезення вантажу встановлену плату.

Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановлено транспортними кодексами (статутами).

Згідно ст. 916 Цивільного Кодексу України за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч.2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

Згідно п.1 ч.2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Стаття 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому, Київський апеляційний господарський суд не приймає як наладжене твердження скаржника, що позивач не виконав зазначені умови заявки у повному обсязі, не надав до матеріалів справи належних доказів отримання відповідачем всіх необхідних для оплати документів, тому строк остаточного виконання зобов'язання по сплаті не настав, оскільки акт про надання послуг був підписаний відповідачем без зауважень та скріплений його печаткою, що свідчить про виконання позивачем взятих на себе обов'язків відповідно до заявки на транспорт №13/10 від 13.10.2014 року.

При цьому, Київський апеляційний господарський суд відзначає, що відповідачем була здійснена часткова оплата заборгованості, що також свідчить про виконання позивачем взятих на себе зобов'язань.

Відповідно до ст. 909 Цивільного Кодексу України та ст.307 Господарського Кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, і має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за ввезення вантажу встановлену плату.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 20 148,00 грн за послуги перевезення.

Щодо вимоги про стягнення пені, позивач як на підставу стягнення пені посилався на норми Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та ст. 230 Господарського кодексу України.

Проте, як правильно встановлено судом першої інстанції, відповідні норми лише регулюють питання щодо стягнення пені, але не є законодавчими підставами для стягнення пені. В той же час, в порушення вимог суду позивач не навів необхідних обґрунтувань вимоги про стягнення пені, а саме не навів відповідних спеціальних норм законодавства чи інших двосторонніх домовленостей сторін про стягнення пені.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленум Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", ст. 36 Закону України "Про телекомунікації", ст. 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Передбачений ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України розмір відповідальності за порушення грошових зобов'язань застосовується, якщо інше не узгоджено сторонами в договорі або не передбачено законом.

З огляду на викладене та враховуючи, що між сторонами відсутній правочин яким було б передбачено застосування заходу забезпечення зобов'язання - неустойки у вигляді пені, погоджено розмір та умови її нарахування, вчинений у письмовій формі та відсутня пряма вказівка закону щодо такого виду забезпечення виконання зобов'язання, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача пені є необґрунтованою, а тому задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 4 п. 2.1 постанови Пленум Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 наведене не виключає можливості покладення на боржника також і відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України за невиконання грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Київський апеляційний господарський суд, перевіривши суму інфляційних втрат та 3% річних, погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо задоволення суми інфляційних втрат в розмірі 4784,08 грн та 604,44 грн 3 % річних.

Щодо тверджень скаржника про застосування строків позовної давності у правовідносинах, які виникають з договору міжнародного перевезення, Київський апеляційний господарський суд відзначає наступне.

Згідно ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

Відповідно до ч. 6 ст. 315 Господарського кодексу України, щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною радою України.

Відповідно до ст. 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956 року, до якої Україна приєдналась відповідно до Закону "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" від 01.08.2006 року передбачено, що Термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Однак, у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно законодавства, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки. Відлік терміну позовної давності починається:

a) у випадку часткової втрати чи пошкодження вантажу, або прострочення в доставці - з дня доставки;

b) у випадку втрати всього вантажу - з тридцятого дня по закінченню узгодженого терміну доставки, або, за відсутності такого терміну, - з шістдесятого дня після прийняття вантажу перевізником для перевезення;

c) у всіх інших випадках - по закінченню тримісячного терміну з дня укладання договору перевезення.

День початку відліку терміну позовної давності у термін не зараховується (ч. 1 ст. 32).

Пред'явлення претензії в письмовій формі припиняє відлік терміну позовної давності до того дня, коли перевізник у письмовій формі відхилив претензію і повернув додані до неї документи. У випадку часткового визнання претензії відлік терміну позовної давності відновляється лише стосовно тієї частини претензії, яка залишається предметом спору. Тягар доказу факту отримання претензії або відповіді на неї, а також повернення документів, лежить на стороні, яка посилається на ці факти. Відлік терміну позовної давності не призупиняється внаслідок пред'явлення подальших претензій на тій ж підставі (ч. 2 ст. 32).

За умови дотримання положень пункту 2 вище, подовження терміну позовної давності регулюється законодавством суду або трибуналу, що розглядає справу. Це законодавство також регулює нове набуття позовних прав (ч. 3 ст. 32).

Вимоги, термін позовної давності по яким закінчився, не можуть бути пред'явлені у формі зустрічного позову або контрпретензії (ч. 4 ст. 32).

Скаржник зазначає, що оскільки Заявку було подано відповідачем 13.10.2014 року, а прийнято позивачем до виконання 14.10.2014 року, тримісячний строк з дня укладання договору перевезення починається з 15.10.2014 року і закінчується 15.01.2015 року.

Таким чином, річний термін позовної давності починає обліковуватися з 15.01.2015 року і закінчується 15.01.2016 року, однак позивач звернувся з даним позовом лише 12.05.2016 і таким чином пропустив строк позовної давності.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 258 Цивільного кодексу України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог, які виникли у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 925 Цивільного кодексу України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти можливим є пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Згідно зі ст. 926 Цивільного кодексу України Позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Також, ч. 6 ст. 315 Господарського кодексу України передбачено, що до спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною радою України (ч. 6 ст. 315 Господарського кодексу України).

Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Таким чином, норми Цивільного кодексу України визначають загальне поняття та порядок застосування позовної давності і поширюються на всі правовідносини з врахуванням особливостей, передбачених спеціальними законодавчими актами. Стаття 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956 року додатково, але не виключно, встановлює особливості застосування строку позовної давності у правовідносинах, які виникають з міжнародного перевезення і передбачає також порядок та підстави припинення відліку позовної давності, продовження якого згідно з ч. 3 ст. 32 Конвенції регулюється законодавством суду або трибуналу, що розглядає справу.

Тобто, на правовідносини міжнародного перевезення поширюються норми Цивільного кодексу України про позовну давність з врахуванням особливостей, передбачених спеціальним законодавством (зокрема, щодо строку позовної давності та припинення його відліку за наявності відповідних підстав), які не відміняють загальних підстав переривання строку позовної давності.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки, часткова сплата здійснювалась відповідачем після надіслання позивачем претензії, така часткова сплата є підставою для переривання строку позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, сплата відбувалась частинами, але щодо одного зобов'язання, строк позовної давності вважається перерваним з дати останньої проплати, тобто 11.11.2015 року, тобто на момент звернення з даним позовом до суду першої інстанції річний строк позовної давності позивачем не пропущено.

З огляду на вищевикладене, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог.

Так, в даному випадку, апелянт, всупереч вимог вказаної норми закону, не надав суду апеляційної інстанції належних доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційній скарзі.

Таким чином, колегія суддів вважає, що місцевим господарським судом повно і всебічно з'ясовані всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що прийняте господарським судом рішення відповідає ст. ст. 43, 85 Господарського процесуального кодексу України, вимогам щодо законності та обґрунтованості, підстав для скасування чи зміни рішення, в тому числі, з мотивів, наведених в апеляційній скарзі не вбачається.

За таких обставин, рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2016 року у справі №911/1642/16 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - задоволенню не підлягає.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103 -105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2016 року у справі №911/1642/16 - залишити без змін.

3. Матеріали справи №911/1642/16 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді О.М. Гаврилюк

О.М. Коротун