Ухвала

від 30.11.2016 по справі 804/14534/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2016 року м. Київ К/800/2501/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Вербицької О.В., Маринчак Н.Є.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області

на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 грудня 2014 року

у справі № 804/14534/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агроінвест

до Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю Агроінвест (далі - Товариство) звернулось в суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області (далі - Інспекція) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 25 жовтня 2013 року № 0003012220, № 0003002220.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2013 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 грудня 2014 року апеляційну скаргу Товариство задоволено. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2013 року скасовано. Позовні вимоги Товариства задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкові повідомлення-рішення від 25 жовтня 2013 року № 0003012220, № 0003002220.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанцій, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач з доводами та вимогами відповідача не погодився, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційної інстанції - без змін.

З урахуванням неприбуття у судове засідання жодної з осіб, які беруть участь у справі, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження у відповідності до пункту 2 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку позивача, за наслідками якої складено акт перевірки від 05 лютого 2013 року № 339/22.2-1/30563973, згідно з якими позивачем допущено порушення вимог:

- підпунктів 7.4.1, 7.4.5, пункту 7.4. статті 7 Закону України Про податок на додану вартість , пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 379 134, 00 грн., у тому числі за січень 2010 року на суму 2 810, 00 грн., лютий 2010 року на суму 2 631, 00 грн., березень 2010 року на суму 5 699, 00 грн., квітень 2010 на суму 2 816, 00 грн., травень 2010 року на суму 3 990, 00 грн., червень 2010 року на суму 53 140, 00 грн., липень 2010 року на суму 4 027, 00 грн., серпень 2010 року на суму 5 084, 00 грн., вересень 2010 року на суму 6 006, 00 грн., жовтень 2010 року на суму 6 531, 00 грн., листопад 2010 року на суму 7 747, 00 грн., грудень 2010 року на суму 5 698, 00 грн., січень 2011 року на суму 4 341, 00 грн., лютий 2011 року на суму 6 445, 00 грн., березень 2011 року на суму 13 147, 00 грн., квітень 2011 року на суму 21 065, 00 грн., травень 2011 року на суму 18 980, 00 грн., червень 2011 року на суму 17 006, 00 грн., липень 2011 року на суму 13 788, 00 грн., серпень 2011 року на суму 20 138, 00 грн., вересень 2011 року на суму 17 946, 00 грн. жовтень 2011 року на суму 34 153, 00 грн., листопад 2011 року на суму 17 744, 00 грн., грудень 2011 року на суму 20 747, 00 грн., січень 2012 року на суму 13 044, 00 грн., березень 2012 року на суму 6 184, 00 грн., квітень 2012 року на суму 1 425, 00 грн., травень 2012 року на суму 9 014, 00 грн., червень 2012 року на суму 8 469, 00 грн., липень 2012 року на суму 3 804, 00 грн., серпень 2012 року на суму 8 464, 00 грн., вересень 2012 року на суму 16 051, 00 грн., за наслідками допущених порушень податкового законодавства, які відображено в пункті 3.2.2 розділу 3 акта перевірки;

- підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України в результаті чого занижено податок на прибуток за період, що перевірявся, на суму 381 420, 00 грн., у тому числі за 1 квартал 2010 року на суму 16 424, 00 грн., 2 квартал 2010 року на суму 13 682, 00 грн., 3 квартал 2010 року на суму 18 896, 00 грн., 4 квартал 2010 року на суму 24 969, 00 грн., за 1 квартал 2011 року на суму 29 918, 00 грн., 2 квартал 2011 року на суму 65 609, 00 грн., 3 квартал 2011 року на суму 73 845, 00 грн., 4 квартал 2011 року на суму 69 350, 00 грн., за 1 квартал 2012 року на суму 21 686, 00 грн., 2 квартал 2012 року на суму 20 532 грн., 3 квартал 2012 року на суму 26 509, 00 грн., за наслідками допущених порушень податкового законодавства, які відображено в пункті 3.1.2 розділу 3 акта перевірки.

Висновки відповідача грунтуються на тому, що позивачем не надано товарно-транспортні накладні або подорожні листи, які підтверджували б факт транспортування товару, документи які б свідчили про транспортування товару Товариством власним транспортом. Товариством не підтверджено факту оплати навантажувально-розвантажувальної роботи, при цьому інфраструктура місцезнаходження платника податку свідчить про те, що перевезення товару можливо було здійснити лише вантажним автомобілем.

На підставі наведеного вище акта перевірки Інспекцією прийнято податкові повідомлення-рішення від 25 жовтня 2013 року:

- № 0003012220, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 453 672, 50 грн., з яких 379 134, 00 грн., сума грошового зобов'язання за основним платежем з податку на додану вартість, 74 538, 50 грн. - штрафні санкції;

- № 0003002220, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на суму 41 709, 50 грн., з яких 384 420, 00 грн. сума грошового зобов'язання за основним платежем, 35 675, 50 грн. - штрафні санкції.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що надані суду товарно-транспорті накладні, які не були надані в ході перевірки, не відповідають вимогам чинного законодавства, що свідчить про те, що зазначені господарські відносини були безтоварними та удаваними.

Оскільки позивачем не підтверджено факту перевезення продукції, що придбавалась у інших підприємств, не надано належних документів, що підтверджують якість продукції та відповідність певним вимогам, тобто не підтверджено реальність здійснення господарських операцій, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність оспорюваних податкових повідомлень-рішень.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2. статті 5 Закону України Про оподаткування прибутку підприємств до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Згідно з підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 цього ж Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

За змістом пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України визначено, що витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку не включаються до складу витрат.

Як випливає з визначення, що міститься у пункті 1.7 статті 1 Закону України Про податок на додану вартість (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2 статті 198 ПК України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду, за змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та витрати/валові витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що необхідною умовою для можливості включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість та віднесення до складу валових витрат/витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження (ведення) господарської діяльності платника податку, що спрямована на отримання доходу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та його контрагентами ПП Артха-С , ТОВ Сахар-Груп , ПП Вертикал було укладено договори купівлі - продажу та поставки товару (пакувальні матеріали, цукор, молоко згущене варене (сировина для виробництва хлібобулочної продукції).

На підтвердження фактичного здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами надано видаткові накладні, податкові накладні, товарно-транспортні накладні, також позивачем надано експертний висновок стосовно якості, посвідчення про якість та висновок санітарно-епідеміологічної експертизи стосовно продукції харчування.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено обставини щодо дійсного транспортування придбаних товарів на склад.

Водночас певні недоліки первинних документів, складених за результатами проведених господарських операцій, що, зокрема, стало підставою для відмови в задоволенні адміністративного позову судом першої інстанції, на переконання колегії суддів, не тягнуть за собою втрату ними статусу належних первинних документів. Первинні документи є належними та підтверджують право покупця на формування даних податкового обліку і в тому разі, якщо вони заповнені з окремими недоліками, що зумовлені, зокрема, результатом описок чи механічних помилок, проте при цьому дають змогу ідентифікувати продавця, містять достатні дані про зміст та обсяг господарської операції, підтверджують фактичність здійснення такої операції.

На підставі наведених обставин та доказів, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції дійшов юридично правильного висновку про реальність господарських операцій з метою використання в господарській діяльності.

В касаційній скарзі відповідач вказував, що позивачем не надано сертифікати відповідності на продукцію, яка отримана від контрагентів, однак вказане не відповідає фактичним обставинам, оскільки в матеріалах справи наявні такі сертифікати, які були досліджені судом апеляційної інстанції.

В умовах дії принципу фінансової звітності, як превалювання сутності над формою, який полягає в тому, що операції обліковуються відповідно до їх дійсної сутності, а не лише виходячи з правильності їх юридичного оформлення та документування, у податковому обліку господарські операції мають відображатися відповідно до їх реального економічного змісту. Для цілей оподаткування зміст господарської операції має встановлюватися на підставі аналізу дійсних змін майнового стану її учасників. Документальне оформлення є лише формою представлення інформації про юридичний факт, тоді як саме з юридичним фактом податкове законодавство пов'язує зміни у податковому обліку платника.

А відтак, відповідач безпідставно посилався на дефекти заповнення видаткових накладних. Та обставина, що надані позивачем видаткові накладні не мали деяких реквізитів є недоліком первинного документу, не є свідченням не здійснення господарської операції вцілому.

Відповідачем не наведено будь-яких доводів та не надано жодних доказів, які б ставили під сумнів реальність здійснених позивачем господарських операцій, які свідчили б про невідповідність цих операцій дійсному економічному змісту, або засвідчили б наявність інших обставин, що підтверджують недобросовісність позивача як платника податків та виключають право на формування податкового кредиту.

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини 3 статті 2, частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок щодо наявності законних підстав для задоволення позову.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про обґрунтованість позовних вимог.

Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суд апеляційної інстанції повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надав їм правову оцінку на підставі норм закону, які підлягали застосуванню до даних правовідносин.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 грудня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін О.В. Вербицька Н.Є. Маринчак