Рішення

від 16.11.2016 по справі 910/15032/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.11.2016Справа №910/15032/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРФРАХТ ТЕК"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грозбер Україна"

про стягнення 21 149,12 грн.

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

Від позивача: Марченко А.О. - представник, довіреність №214 від 29.06.2016 ;

Від відповідача: Хахаєва В.І. - представник, довіреність б/н від 26.09.2016;

Коновалов А.В. - представник, довіреність б/н від 26.09.2016.

В судовому засіданні на підставі ч.2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРФРАХТ ТЕК" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грозбер Україна" про стягнення коштів у розмірі 21 149,12 грн., з яких основна заборгованість у розмірі 5 920,00 грн., заборгованість за понаднормативний простій у розмірі 4 440,00 грн., пеня у розмірі 1 544,38 грн., 284 % річних у розмірі 9 244,74 грн., а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 378,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору про надання транспортно-експедиторських послуг № 56-ЗЄ від 26.02.2016 та узгодженої сторонами транспортної заявки № 108 від 22.03.2016 в частині повної та своєчасної плати за отримані послуги, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість, за наявності якої позивачем нараховані пеня та 284 % річних у вище зазначених розмірах, а також нарахований штраф за понаднормативний простій транспортного засобу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.08.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/15032/16 та призначено до розгляду на 28.09.2016.

28.09.2016 судове засідання не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.16 розгляд справи призначено на 19.10.2016.

У судове засідання 19.10.2016 з'явились уповноважені представники відповідача, уповноважений представник позивача у судове засідання не з'явився.

Копія ухвали суду від 03.10.2016, яка направлялась позивачу на адресу, зазначену позивачем в позовній заяві, а саме: 52001, Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, м. Підгороднє, вул. Шосейна, 117, на час проведення судового засідання на адресу Господарського суду м. Києва не повернулась.

Судом здійснено запит з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштового відправлення №0103039603563, в якому зазначено, що станом на 19.10.2016 поштове відправлення повернуто за зворотною адресою "за закінченням встановленого терміну зберігання" 12.10.2016 та адресату не вручено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.10.2016 розгляд справи відкладено на 03.11.2016.

У судовому засіданні 03.11.2016 судом оголошено перерву у розгляді справи на 16.11.2016.

У судові засідання 03.11.2016 та 16.11.2016 з'явились уповноважені представники позивача та відповідача.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 19.10.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи б/н від 17.10.2016 та клопотання про долучення документів до матеріалів справи № 384 від 21.09.2016

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 19.10.2016 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшов відзив б/н б/д на позовну заяву, в якому останній зазначає, що договір про надання транспортно-експедиторських послуг № 56-ЗЄ від 26.02.2016 укладений між сторонами не був, відповідач жодним способом не надавав згоду на укладання договору про перевезення вантажу на умовах, що наводяться у проекті договору № 56-ЗЄ від 26.02.2016 та на положеннях якого ґрунтуються позовні вимоги позивача. Крім того, в доданих матеріалах наявна копія проекту договору між сторонами, завірена підписом та печаткою лише позивача, підписи та відбитки печатки відповідача на вказаному документі відсутні. Таким чином між позивачем та відповідачем у встановленій законом формі єдиним документом чи спрощеним способом не були погоджені істотні умови ні договору перевезення, ні заявки на перевезення - як спрощеної форми договору. При цьому факт надання послуг позивачем з боку відповідача не заперечувався. Відзив на позовну заяву б/н б/д судом долучений до матеріалів справи.

До початку судового засідання 03.11.2016 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшов пояснення-відгук на відзив на позовну заяву б/н б/д, в якому останній зазначив про фактичне виконання перевезення за маршрутом Німеччина - Україна, що підтверджується міжнародною товарно - транспортною накладною та здійснення відповідачем часткової оплати, який судом долучено до матеріалів справи.

Також до початку судового засідання 16.11.2016 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог б/н б/д, в якій позивач зазначає, що постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду у справі № 910/15032/16 від 31.10.16р., якою частково скасовано рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.07.16р. за позовом ТОВ «АС-Логістик» до ТОВ «Інтерфрахт ТЕК» про стягнення 23990,70 грн. заборгованості за надані транспортні послуги та зустрічним позовом про 21081,61 грн. штрафу за понаднормативний простій, були встановлені обставини відсутності понаднормового простою, що складає 96 годин, а тому ТОВ «АС-Логістик» було відмовлено в задоволенні позову в частині стягнення штрафу за понаднормовий простій автомобіля.

Зважаючи на викладене позивач зменшує позовні вимоги та просить стягнути грошові кошти за надання транспортно-експедиторських послуг відповідно до умов Транспортної заявки №108 від 22.03.2016 та Договору №56-ЗЕ від 26.02.2016 в сумі 5 920,00 грн. основної заборгованості, 1 601,31 грн. пені, 10 106,05 грн. 284 % річних, всього 17627,36 грн. та 1 378,00 грн. витрат по сплаті судового збору, а також пояснення б/н б/д, які судом долучено до матеріалів справи.

У судовому засіданні 16.11.2016 представник відповідача подав 2 примірники клопотань про долучення документів до матеріалів справи б/н від 16.11.2016, серед яких наявні пояснення по справі б/н від 16.11.2016, які судом долучено до матеріалів справи.

Згідно ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Відповідно до п. 3.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Згідно з частиною третьою ст. 55 ГПК України ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Позовна заява - це процесуальний документ, за допомогою якого реалізується право на звернення до господарського суду і в якій може бути об'єднано кілька вимог (ст. 58 ГПК України). Під позовною вимогою розуміється матеріально правова вимога, тобто предмет позову. Отже, позивач наділений правом об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог.

Як свідчать встановлені судом обставини, у даній справі № 910/15032/16 одними із самостійних позовних вимог, викладених в позовній заяві, є стягнення штрафних санкцій в сумі 4440,00 грн. за понаднормативний простій.

Водночас із заяви позивача про зменшення позовних вимог позивача вбачається, що позивач зменшив позовні вимоги, зокрема, за рахунок зазначеного штрафу.

Оскільки під зменшенням розміру позовних вимог закон розуміє зміну кількісних показників в яких виражається певна вимога, тому зменшення позовних вимог про стягнення штрафу могло б бути виражене виключно у зменшенні розміру цих вимог, що не є тотожним не підтриманню їх взагалі, оскільки такі дії свідчать про повну відмову від заявлених позовних вимог.

Таким чином, дослідивши в судовому засіданні зміст позовної заяви та подану позивачем заяву про зменшення позовних вимог, враховуючи той факт, що позивач розпорядився своїм процесуальним правом і зменшив до нуля розмір штрафних санкцій за понаднормативний простій, тобто фактично відмовився від вказаної вимоги способом її повного непідтримання в поданій заяві про зменшення позовних вимог, судом розцінено останню як заяву про збільшення позовних вимог в частині розміру пені та 284% річних і відмову від позовних вимог в частині штрафу за понаднормативний простій у розмірі 4440, 00 грн.

Враховуючи, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України не суперечить законодавству, не порушує процесуальні права відповідача, передбачені ст. 22 ГПК, а саме відповідачу було надано можливість надання заперечень щодо зміни розміру позовних вимог та наведенні доводів у судовому засіданні, суд приймає вищевказану заяву позивача про зміну позовних вимог в частині збільшення пені та 284% річних до розгляду і спір вирішується з її урахуванням.

Крім того, розглянувши долучену до матеріалів справи заяву позивача про зменшення розміру позовних вимог (збільшення та часткову відмову від позовних вимог) суд зазначає, що відповідно до п. 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/675 від 14.08.07 р. приписи частини четвертої статті 22 ГПК України, передбачаючи право позивача, зокрема, на відмову від позову, не виключає можливості часткової відмови. Однак вона можлива лише у випадку, якщо позивачем заявлено дві чи більше вимог, і позивач відмовляється не від усіх цих вимог. У разі такої відмови та її прийняття судом провадження зі справи підлягає припиненню на підставі пункту 4 частини першої статті 80 ГПК України у частині тих вимог, стосовно яких заявлено відмову, а решта вимог розглядається судом у загальному порядку. Якщо ж позовна заява містить тільки одну вимогу, то відмова позивача від її частини має розглядатися як зменшення розміру позовної вимоги.

Відповідно до ч. 1 ст. 78 Господарського процесуального кодексу України відмова позивача від позову викладається в адресованій господарському суду письмовій заяві.

До прийняття відмови позивача від позову в зазначеній частині, господарським судом у відповідності до вимог ст. 78 Господарського процесуального кодексу України позивачу роз'яснено процесуальні наслідки припинення провадження у справі, передбаченні ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи вимоги ст. 80 Господарського процесуального кодексу України судом прийнято відмову позивача від позовних вимог в частині стягнення штрафу за понаднормативний простій у сумі 4440,00 грн., оскільки подана позивачем заява в частині відмови від позовних вимог про стягнення вказаного штрафу не суперечить чинному законодавству та не порушує права і охоронювані законом інтереси інших осіб, та вважає за необхідне провадження у справі в цій частині припинити.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, на час проведення судового засідання 16.11.2016 сторонами суду не надано.

Відповідно до 2.3 постанови № 18 якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи та оголошував перерву в судовому засіданні, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Перед початком розгляду справи представників позивача та відповідача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представники сторін в судових засіданнях повідомили суд, що права та обов'язки сторонам зрозумілі.

Відводу судді представниками позивача та відповідача не заявлено.

Представник позивача у судовому засіданні 16.11.2016 підтримав позовні вимоги, викладені у позовній заяві, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог (збільшення розміру позовних вимог та відмову від позовних вимог), відповів на питання суду.

У судовому засіданні 16.11.2016 представник відповідача заперечив проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, відповів на питання суду.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими сторонами доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч.1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 22.03.2016 між сторонами підписано транспортну заявку № 108, копія якої міститься в матеріалах справи, в якій сторонами погоджено умови перевезення вантажу (вантаж 1200 кг, 7 палет 120*80*80, 1 металевий виріб вагою 150 кг, розміром 1,8*1,5*0,7м; Вага (брутто) на один а/м 1,35 тон, об'єм 4,3 м3) за маршрутом: 49716, Мeppen (Німеччина) - Київ (Україна), дата та адреса завантаження - 23.03.2016 Німеччина, 49716, Meppen, Industriest, 10 та вивантаження - 25.03.2016 м. Київ, проспект Глушкова, 1; вартість послуги 900,00 євро (оплата на розрахунковий рахунок в гривні за курсом продажу Райфайзен Банк Аваль на день заходження а/м на митний термінал в Україні. Оплата 100% до вивантаження а/м); нормативний простій: 96 годин - завантаження, вивантаження, митні процедури при міжнародному перевезенні, 24 годин - завантаження, вивантаження при перевезенні по Україні.

Вказана транспортна заявка, копія якої надана позивачем, містить підписи представників товариств та відбитки печаток останніх. Виконавцем перевезення зазначено автомобіль "Рено", державний номер тягача: НОМЕР_2, причепа: НОМЕР_1, водій: ОСОБА_5, про що зазначено у відповідній заявці.

Згідно положень частини 1 ст. 929 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі ст. 316 Господарського кодексу України, за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Відповідно до ст. 1 спеціального Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", який визначає правові та організаційні засади транспортно-експедиторської діяльності в Україні і спрямований на створення умов для її розвитку та вдосконалення, транспортно-експедиторська діяльність - підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування; експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору.

Згідно частини 1 ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Відповідно до частини 1 ст. 11 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" експедитор зобов'язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.

Відповідно до частини 3 ст. 8 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" експедитори за дорученням клієнтів забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а також організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до договорів (контрактів), згідно з якими сторони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим та іншими законами України.

Приймаючи до уваги, що матеріалами справи та представником позивача в судовому засіданні підтверджуються обставини щодо прийняття заявки до виконання, а саме товару до перевезення, суд, виходячи із приписів ст. 202 Цивільного кодексу України, приходить до висновку, що сторонами вчинені дії, спрямовані на набуття цивільних прав та обов'язків. При цьому зміст зобов'язальних відносин сторін полягає в тому, що позивач зобов'язався організувати та здійснити міжнародне перевезення вантажу, а відповідач зобов'язався оплатити послуги, які зазначені у відповідній заявці.

При цьому посилання відповідача на наявність на зазначеній заявці від імені ТОВ «Грозбер Україна» підпису невідомої особи замість підпису директора відповідача, за умови відсутності будь - яких доказів на підтвердження таких обставин окрім письмових пояснень, судом оцінюються критично та до уваги не приймаються.

Тобто вказана заявка свідчить про узгодження між сторонами умов перевезень та прийняття заявки до виконання позивачем.

Аналіз правовідносин, що склалися між сторонами, свідчить про фактичне укладення між сторонами про транспортне експедирування, який підпадає під правове регулювання норм глави 65 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до частин 11, 12 ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні. Таким документом, в тому числі, може бути авіаційна вантажна накладна (Air Waybill). Факт надання послуги при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про транзит вантажів", який визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України, транзит вантажів супроводжується товарно-транспортною накладною, складеною мовою міжнародного спілкування.

Залежно від обраного виду транспорту такою накладною може бути авіаційна вантажна накладна (Air Waybill), міжнародна автомобільна накладна (CMR), накладна УМВС (СМГС), накладна ЦІМ (СІМ), накладна ЦІМ/УМВС (CIM/SMGS, ЦИМ/СМГС), коносамент (Bill of Lading). Крім цього, транзит вантажів може супроводжуватися (за наявності) рахунком-фактурою (Invoice) або іншим документом, що вказує вартість товару, пакувальним листком (специфікацією), вантажною відомістю (Cargo Manifest), книжкою МДП (Carnet TIR), книжкою АТА (Carnet ATA). При декларуванні транзитних вантажів відповідно до митного законодавства України до органів доходів і зборів подається вантажна митна декларація (ВМД) або накладна УМВС (СМГС), накладна ЦІМ (СІМ), накладна ЦІМ/УМВС (CIM/SMGS, ЦИМ/СМГС), книжка МДП (Carnet TIR), книжка АТА (Carnet ATA), необхідні для здійснення митного контролю.

Окрім цього суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про автомобільний транспорт" міжнародним перевезенням визнається перевезення вантажів автомобільним транспортом з перетином державного кордону. Організацію міжнародних перевезень вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень (ст. 53 Закону вказаного Закону).

Одним із основних міжнародних документів, який регулює відносини сторін при виконанні міжнародних перевезень вантажів автотранспортом, є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, підписана в Женеві 19 травня 1956р (далі - Конвенція).

За приписами статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України „Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України „Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" закріплено, що Україна приєдналася до зазначеної Конвенції, а згідно листа Міністерства закордонних справ України від 16.05.2007 № 72/14-612/1-1559 „Щодо набуття чинності міжнародними договорами" ця Конвенція набрала чинності для України 17 травня 2007 року.

Суд зазначає, що згідно ст. 1 Конвенція застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.

Тлумачення цього положення дає підстави зробити висновок, що якщо договір перевезення передбачає, що місце завантаження і місце доставки знаходяться на території різних країн, Конвенція застосовуватиметься до відносин сторін за договором, тому, враховуючи, що обставини даного спору виникли з факту міжнародного перевезення вантажу автомобільним транспортом, в якому відповідач виступав в якості замовника у відносинах з експедитором, яким фактично здійснювалась організація перевезення вантажу, то на спірні правовідносини сторін поширюються положення Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, що підписана в Женеві 19.05.1956 р.

З врахуванням статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України „Про міжнародні договори України", статті 4 Господарського процесуального кодексу України до спірних правовідносин застосовуються положення Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, які мають пріоритет над правилами, передбаченими законодавством України.

Стаття 4 Конвенції передбачає, що Договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, зокрема, наданою сторонами CMR, якою підтверджується прийняття вантажу до перевезення. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.

Статтею 9 Конвенції встановлено, що вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.

Судом встановлено за матеріалами справи, зокрема, згідно наявної в матеріалах справи CMR № 09697 та книжки МДП №ХН77018550 вантаж був прийнятий до перевезення 23.03.2016 транспортним засобом «Рено» НОМЕР_3, обумовленим в транспортній заявці № 108 від 22.03.2016. У той же день згідно п. 22 СМR автомобіль був замитнений та вирушив по заявленому маршруту.

Згідно даних СМR автомобіль прибув на Волинську митницю України 27.03.2016 у вихідний день (неділя) та згідно відмітки у книжці МДП № ХН 77018550 автомобіль прибув на Київську митницю (термінал розмитнення) 28.03.2016.

Факт доставлення вантажу та отримання останнього 31.03.2016 власником вантажу (вантажоотримувачем) підтверджується відміткою в графі № 24 СМR № 09697, а також поясненнями відповідача, викладеними у відзиві на позовну заяву та представником відповідача в судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи зазначені приписи чинного законодавства, надана позивачем міжнародна автомобільна накладна CMR є належним та допустимим доказом укладення договору між сторонами та надання експедитором послуг організації перевезення вантажу, зміст якої, зокрема, відмітки про доставку вантажу та отримання його вантажоотримувачем на вказаній CMR, а також в книжці МДП, дають суду підстави стверджувати про виконання перевізником (експедитором) обов'язків з прийняття вантажу до перевезення та належної передачі вантажу вантажоотримувачу.

Факт надання позивачем послуг з організації перевезення за вказаною транспортною заявкою та CMR відповідачем не заперечувався.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем виконано прийняті на себе зобов'язання з організації послуг з перевезення вантажу, обумовлених заявкою на зазначених умовах, а відповідачем, у свою чергу, прийнято виконання цих послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно ст. 916 Цивільного кодексу України за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.

Як свідчать матеріали справи, позивачем було виставлено відповідачу рахунок на оплату послуг № 108 від 25.03.2016 на загальну суму 21 140,00 грн., що становить еквівалент 700,00 євро за курсом Райффайзен Банк Аваль (700*29,60), та який включав 20140,00 грн. передплати та 1000,00 грн. експедиторських послуг, а також містив посилання на спірну заявку № 108 від 22.03.2016, маршрут - 49716, Мeppen (Німеччина) - Київ (Україна) та транспортний засіб - НОМЕР_3.

В свою чергу відповідачем було направлено на електронну пошту позивача гарантійний лист від № 25/03/1 від 25.03.2016 за підписом директора ТОВ «Грозбер Україна», в якому останній гарантував здійснення оплати за надання міжнародних транспортно-експедиторських послуг по рахунку № 108 від 25.03.2016 не пізніше 28.03.2016 року.

Окрім того, як зазначено відповідачем у наданому відзиві на позовну заяву, 04 квітня 2016 позивачем було направлено електронним листом на адресу ТОВ «Грозбер Україна» рахунок на оплату послуг № 108 від 25.03.2016 на загальну суму 21 140,00 грн., а також підписаний з боку експедитора акт виконаних робіт від 01.04.2016 на загальну суму 21140,00 грн., на підтвердження чого відповідачем надані роздруковані матеріали з електронної поштової скриньки товариства.?

В подальшому на підставі отриманого електронним листом від позивача рахунку № 108 від 25.03.2016 відповідачем платіжним дорученням № 479 від 01.04.2016 із зазначенням в якості призначення платежу «оплата за міжнародні транспортно - експедиторські послуги згідно рахунку № 108 від 25.03.2016 без ПДВ» було здійснено оплату наданих позивачем послуг з організації перевезення вантажу в загальній сумі 21 140,00 грн.

Факт оплати підтверджується матеріалами справи та позивачем не заперечувався.

В свою чергу суд зазначає, що правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, від імені якої він укладений, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Зі змісту норми частини першої статті 241 Цивільного кодексу України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14.

Отже наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину (ч. 3 ст. 241 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, після підписання спірної транспортної заявки (договору) відповідачем було вчинено ряд дій, які свідчать про наступне його схвалення, зокрема, в частині прийняття доставленого позивачем вантажу, в тому числі ним здійснено відповідну відмітку на CMR, надіслано гарантійний лист та відповідачем здійснена оплата рахунку № 108 від 25.03.2016 в сумі 21140,00 грн., виставленого позивачем на оплату послуг з організації міжнародного перевезення.

При цьому наявна в матеріалах справи копія платіжного доручення, згідно якої відповідачем перераховано позивачеві 21140,00 грн. із призначенням платежу «оплата за міжнародні транспортно - експедиторські послуги згідно рахунку № 108 від 25.03.2016 без ПДВ», виходячи із самостійно визначеного відповідачем призначення платежу, та зважаючи на факт надсилання гарантійного листа з посиланням на вказаний рахунок, за висновками суду свідчить про обізнаність відповідача про наявність укладеного між сторонами транспортної заявки (договору) щодо визначення вантажу, маршруту перевезення та строків і суми оплати останніх, та в сукупності розцінюється судом в якості додаткового доказу на підтвердження схвалення правочину з боку відповідача, отже створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту його вчинення.

Також як вбачається із матеріалів справи, ТОВ «Інтерфрахт ТЕК» було направлено на адресу ТОВ «Грозбер Україна» претензії - вимоги № 31/03/16/2 від 31.03.2016 та № 65 від 06.05.2016 разом з рахунком № 108/1 від 28 березня 2016 року на суму 5 920,00 грн. на остаточну оплату транспортно - експедиторських послуг та рахунком № 108П від 01 квітня 2016 року на суму 4 440,00 грн. за понаднормативний простій автотранспорту, а також договір № 56- ЗЄ від 26.02.2016 та акт виконаних робіт № 108 від 22.03.2016, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями фіскального чеку від 13.05.2016 та відповідного опису вкладення в цінний лист.

Окрім того, дублікати зазначених документів надсилались позивачем відповідачеві цінним листом від 13.07.2016, про що свідчить відповідний фіскальний чек від 13.07.2016 та опис вкладення.

Проте, вказані претензії залишені відповідачем без відповіді та задоволення, надані позивачем послуги з організації міжнародного перевезення вантажу в повному обсязі оплачені відповідачем не були.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві, свої зобов'язання щодо перерахування коштів за надані ТОВ «Інтерфрахт ТЕК» послуги з організації міжнародного перевезення вантажу на повну суму 900,00 євро (що становить 26640,00 грн. за курсом Райффайзен Банк Аваль на дату заходження автомобіля на митний термінал в Україні) у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору, відповідач не виконав, здійснивши часткову оплату в сумі 21140,00 грн., в результаті чого у останнього станом на час звернення до суду утворилась заборгованість перед позивачем за наведеною заявкою (договором) Договором у розмірі 5920,00 грн., яку позивач просив стягнути в позовній заяві.

У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст.ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Суд наголошує, що обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання укладеного між сторонами шляхом підписання транспортного замовлення № 108 від 22.03.2016 договору або його окремих положень суду не надано.

При цьому щодо посилання відповідача як на підставу заперечення позовних вимог на той факт, що між сторонами не був укладений договір про надання транспортно-експедиторських послуг № 56-ЗЄ від 26.02.2016 та відповідач жодним способом не надавав згоду на укладання договору про перевезення вантажу на умовах, що наводяться у проекті договору № 56-ЗЄ від 26.02.2016 та на положеннях якого ґрунтуються позовні вимоги позивача, суд зазначає, що згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частина 2 вказаної статті вказує, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Аналогічна правова позиція закріплена в ч. 1, 2 ст. 180 Господарського кодексу України, відповідно до яких зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Як вбачається із ст. 208 Цивільного кодексу України правочини між юридичними особами слід вчиняти у письмовій формі.

Частиною 5 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Зокрема, як зазначено позивачем, ТОВ «Інтрефрахт ТЕК» проект договору № 56-ЗЄ від 26.02.2016 підписаний з боку позивача, надсилався для узгодження умов останнього та відповідного підписання з боку ТОВ «Грозбер Україна» разом з рахунками на оплату, актом виконаних робіт та претензіями, проте текст договору підписано з боку відповідача не було.

Таким чином з матеріалів позовної заяви вбачається, що договір між сторонами у формі єдиного документу, складеного у письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений їх печатками, не укладався.

Однак виходячи з приписів чинного законодавства, зокрема, Конвенції та Закону України «Про транспортно - експедиторську діяльність», та наявних у справі доказів факт відсутності узгодженого сторонами тексту договору № 56-ЗЭ від 26.02.2016 на надання транспортно - експедиторських послуг за умови фактичного виконання перевезення та прийняття вантажу вантажоодержувачем, яким є відповідач, а також часткової оплати наданих послуг останнім та наявності CMR як належного та допустимого доказу укладення договору між сторонами не спростовує фактичного укладення договору транспортно - експедиторських послуг шляхом підписання транспортної заявки і CMR та, відповідно, не розцінюється судом в якості підстави для звільнення відповідача від обов'язку з оплати отриманих транспортно - експедиторських послуг.

Також суд зазначає, що розмір оплати за міжнародні транспортно - експедиторські послуги, узгодженої сторонами в транспортній заявці № 108 від 22.03.2016, та належної до сплати відповідачем за наслідками виконання позивачем своїх зобов'язань з організації обумовленого перевезення вантажу за маршрутом Німеччина - України, становить 900,00 євро або еквівалент в сумі 26640,00 грн. за курсом Райффайзен Банк Аваль на дату заходження автомобіля на митний термінал в Україні 29,60 грн. за один євро. Отже, враховуючи здійснену відповідачем оплату в сумі 21140,00 грн. за міжнародні транспортно - експедиторські послуги, залишок несплаченої суми становить 5500,00 грн., в той час як позивачем заявлено до стягнення з відповідача 5920,00 грн. боргу.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань з оплати наданих за заявкою міжнародних нтранспортно - експедиторських послуг перевезення в сумі 5500,00 грн. у встановлений строк, розмір невиконаного зобов'язання відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів сплати вказаної суми відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, суд приходить до висновку, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, отже вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню частково у вказаній сумі, з урахуванням визначеного судом еквівалента оплати послуг за визначеним Райффайзен банк Аваль курсом гривні до євро.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача пені за період з 06.04.2016 року по 16.11.2016 року в сумі 1601,31 грн. та 284% річних за період з 11.04.2016 року по 16.11.2016 року в сумі 10 106,05 грн., нарахованих на підставі п. 6.9. Договору № 56-ЗЭ від 26.02.2016, який відповідачем не підписано, згідно якого у разі прострочення оплати наданих послуг експедитора (позивача), замовник (відповідач) виплачує експедитору неустойку (пеню) в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний день прострочення платежу, а також пункту 6.9, за яким у випадку прострочення оплати вартості наданих послуг більш ніж на десять календарних днів, замовник (відповідач) виплачує експедитору (позивачу) двісті вісімдесят чотири відсотки річних від простроченої суми, за користування чужими грошовими коштами, та ст.ст. 549 ЦК України та ст. 231 ГК України, суд зазначає, що виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно п. 1 ст. 546, ст. 547 Цивільного кодексу виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч.1 ст.548 Цивільного кодексу).

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Судом встановлено, що в обґрунтування підстав для застосування до відповідача штрафної санкції у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ України від суми простроченої заборгованості за кожний день такого прострочення позивач посилається на ст.549 ЦК України .

Згідно п. 2.1 Постанови № 14 якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також і відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання.

При цьому, судом встановлено згідно матеріалів справи відсутність в укладеній між сторонами транспортній заявці № 108 від 22.03.2016, невиконання умов якої стало підставою для звернення позивача до суду з даною позовною заявою, положень щодо передбаченої сторонами відповідальності у вигляді нарахування пені за невиконання (прострочення) замовником грошових зобов'язань з оплати наданих послуг за вказаною заявкою, що, за умови відсутності визначення такого обов'язку певним законодавчим актом, в свою чергу виключає можливість нарахування та стягнення пені в даному випадку за порушення сторонами умов заявки на надання міжнародних транспортно - експедиторських послуг.

Отже, у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені взагалі не визначено.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до ст. 547 та п. 1 ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (в тому числі щодо неустойки) вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

З матеріалів справи не вбачається та позивачем не доведено укладення між сторонами у справі письмового правочину щодо забезпечення виконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді неустойки (пені), а розмір пені договором або актом цивільного законодавства у спірних правовідносинах сторін також не встановлено, що виключає правові підстави для стягнення пені, нарахованої позивачем.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Разом з тим судом враховано, що коли в договорі не зазначено розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошового зобов'язання настає на підставі вимог закону, а саме ст. 625 ЦК.

Якщо в договорі позики чи кредитному договорі встановлено збільшення розміру процентів у зв'язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшена плата за користування позикою (кредиту), слід вважати іншим розміром процентів, встановленим договором відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК.

Проте відсутність досягнутої між сторонами згоди щодо умов Договору № 56-ЗЭ від 26.02.2016, в якому, за твердженнями позивача, міститься умова про відповідальність замовника у вигляді нарахування 284 процентів річних за прострочення оплати наданих позивачем (експедитором) послуг нівелює можливість посилання на пункти вказаного правочину як на підставу здійснених нарахувань розмірі 284% річних та, як наслідок, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Оскільки спір виник з вини відповідача, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4-2, 4-3, 22, 33, 43, 44, 49, п. 4 ч. 1 ст. 80, ст. ст. 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Провадження у справі в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Грозбер Україна» штрафу за понаднормативний простій в сумі 4440,00 грн. припинити.

2. Позовні вимоги задовольнити частково.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Грозбер Україна» (вул. Мельникова, 12, м. Київ, 04050, код 36001040) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерфрахт ТЕК» (52001, Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, м. Підгороднє, вул. Шосейна, 117, код 39243616) 5500,00 грн. боргу та 429,96 грн. витрат зі сплати судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення складений та підписаний 16 грудня 2016 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон