Рішення

від 16.01.2017 по справі 914/2783/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.01.2017р. Справа№ 914/2783/16

Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Горецької З.В.,

за участю секретаря судового засідання Хороз І.Б.,

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Першого заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах

позивача 1: Міністерство оборони України, м.Київ

відповідача 1: Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» , м. Львів

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» , м. Львів

про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.03.2003 року № 8, укладеного між державним підприємством Міністерства оборони України «Західвійськбуд» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» щодо відчуження нерухомого майна, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області та зобов»язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» повернути нерухоме майно, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.

Представники сторін:

від прокуратури: ОСОБА_1- прокурор

від позивача 1: ОСОБА_2- представник (довіреність № 220/423/д від 22.12.16р.)

від відповідача 1: ОСОБА_3- представник (довіреність № 339 від 01.06.16р.)

від відповідача 2: ОСОБА_4 - представник (довіреність б\н від 19.02.14р.).

Представникам сторін роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України. Заяв про відвід судді та здійснення технічної фіксації судового засідання не надходило.

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Першим заступником військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, позивач 1: Міністерство оборони України, м.Київ, до відповідача 1: Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» , м. Львів, до відповідача 2 : Товариства з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» , м. Львів про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.03.2003 року № 8, укладеного між державним підприємством Міністерства оборони України «Західвійськбуд» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» щодо відчуження нерухомого майна, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області та зобов»язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» повернути нерухоме майно, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області, на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.

Ухвалою від 03.11.2016 року порушено провадження у справі та призначено до розгляду на 22.11.2016 року. В судових засіданнях 22.11.16р. розгляд справи відкладався на 13.12.2016р., 13.12.16р. на 27.12.16р., 27.12.16р. на 04.01.17р. Рух справи відображено в ухвалах суду.

Прокурор в судове засідання з»явився, позовні вимоги підтримує з підстав наведених у позовній заяві.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 26.03.2003р. між відповідачем-1 та відповідачем-2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна №8, відповідно до якого продавець (відповідач-1) продав, а покупець (відповідач-2) як переможець конкурсу купив спірні об єкти, розташовані за адресою: Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів, вул. Л. Українки, 45. Однак, на думку прокурора, вказаний договір є недійсним, оскільки укладений з порушенням встановленого порядку відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України. Зокрема, засновником ДП «Західвійськбуд» являється Міністерство оборони України - орган управління майном, відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений законом. В силу приписів п. 1,4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю (затв. Наказом ФДМ України від 30.07.1999р. №1477) відчуження майна державного підприємства, його структурного підрозділу, функції управління яким в установленому порядку передані державним органам приватизації, здійснюється безпосередньо підприємством після отримання погодження державного органу приватизації, який здійснює функції управління цим підприємством. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про власність» (який діяв на момент укладення договору) майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Натомість, як вказує прокурор, відчуження спірного майна відбулося всупереч вимогам закону - без відповідного дозволу органу управління майном, на підставі бізнес-плану на 2003р., затв. начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МОУ 10.02.2013р., а тому укладений договір повинен бути визнаний недійсним.

З приводу позовної давності прокурор зазначив, що ні прокуратурі, ні позивачу не було відомо про порушення вимог законодавства при укладенні договору зі сторони ДП МОУ «Західвійськбуд» , оскільки позивачем не надавався дозвіл на відчуження спірного майна. Крім цього додав, що продавцем за договором виступав саме відповідач-1, а тому прокуратурі та позивачу не було відомо про незаконність відчуження майна.

13.12.16р. за вх. № 5943/16 прокурором подано клопотання про відстрочення сплати судового збору, в якому зазначає, що станом на даний час на рахунку військової прокуратури Західного регіону України відсутні кошти для сплати судового збору.

13.12.16р. за вх. № 50115/16 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області клопотання про відкладення розгялду справи для надання можливості ознайомитися з матеріалами справи.

13.12.16р. за вх. № 5940/16 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області клопотання про продовження строків вирішення спору.

22.11.16р. за вх. № № 5537/16 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області клопотання з додатками.

27.12.16р. за вх. № 6122/16 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області клопотання про відстрочку сплати судового збору з додатком, а саме копією довідки від 26.08.16р. за № 255.

27.12.16р. за вх. № 51921/16 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області заперечення на відзив.

27.12.16р. за вх. № 51922/16 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області клопотання про визнання поважними причини пропуску позовної давності.

04.01.17р. за вх. № 33/17 (вих. № 06-8/1 вих. 17 від 03.01.17р.) прокурором подано клопотання про відстрочення сплати судового збору, в якому зазначає, що станом на даний час на рахунку військової прокуратури Західного регіону України відсутні кошти для сплати судового збору.

04.01.17р. за вх. № 331/17 прокурором подано в канцелярію господарського суду Львівської області клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

Позивач 1 в судове засідання з»явився, просить позов задоволити.

Відповідач 1 явку повноважного представника в судове засідання забезпечив, просить позовні вимоги задоволити в повному обсязі, визнати недійсним договір купівлі-продажу № 8 від 26.03.2003 року та зобов»язати повернути майно.

21.11.16р. за вх. № 46644/16 (вих. № 501 від 17.11.16р.) в канцелярію господарського суду Львівської області від відповідача 1 поступило клопотання про відкладення розгляду справи.

13.12.16р. за вх. № 50082/16 відповідачем 1 подано в канцелярію господарського суду заяву про визнання позовних вимог.

26.12.16р. за вх. № 51880/16 відповідачем 1 подано в канцелярію господарського суду пояснення по справі з додатками для долучення до матеріалів справи докментів.

Відповідач 2 в судове засідання з»явився, просить відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у відзиві та додаткових поясненнях.

22.11.16р. за вх. № 46962/16 (вих. № 22-1/11-10 від 22.11.16р.) в канцелярію господарського суду Львівської області відповідачем 2 подано клопотання про відкладення розгляду справ з додатками.

13.12.16р. за вх. № 50441/16 в канцелярію господарського суду Львівської області відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву з додатками для долучення до матеріалів справи документів.

29.12.16р. за вх. № 52233/16 в канцелярію господарського суду Львівської області відповідачем 2 подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

04.01.17р. за вх. № 332/17 в канцелярію господарського суду Львівської області відповідачем 2 подано клопотання з додатками для долучення до матеріалів справи докментів.

Всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як зазначено у позовній заяві, військовою прокуратурою Львівського гарнізону в результаті вивчення інформації щодо законності реалізації нерухомого майна Міністерства оборони України, встановлено, що 26.03.2003 року між відповідачем 1 - Державним підприємством Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (продавець) та відповідачем 2 - Товариством з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» (покупець) укладено Договір купівлі-продажу №8 (надалі - Договір), у відповідності до п.1.1 якого продавець передає у власність покупця наступне майно: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1). Зазначені будівлі та споруди належать Державному підприємству міністерства оборони України Захзідвійськбуд , розташовані за адресою: с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45 (п.1.2 Договору).

За актом прийому-передачі від 31.03.2003 р. (затвердженим начальником 20 УНР ДП МОУ Західвійськбуд ОСОБА_5) вищевказані об єкти у с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45, загальною площею 489,2 кв.м., передано відповідачу 2.

Відповідно до пунктів 1.4 та 1.5 Договору майно, що є предметом цього Договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.

Відповідно до п.5 Договору продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст.36 Закону України «Про підприємства в Україні» , ст.7 Закону України «Про власність» , а також те, що майно на момент укладення цього Договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває. На нього також не мають претензій треті особи.

ОСОБА_6 п.2.1 Договору загальна вартість майна цього договору складає 9 978,00 грн. в тому числі ПДВ - 1 995,60 грн., згідно протоколу засідання конкурсної комісії ДП МО України Західвійськбуд по реалізації майна, що використовується у виробництві від 19.03.2003 року №8.

Як встановлено судом, укладенню оскаржуваного Договору передувало затвердження 10.02.2003р. Начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України підполковником ОСОБА_7 Бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003 рік, в якому йшлося про продаж будівлі прохідної РБВ та склад-навіс РБВ в с. Малехів Жовківського району Львівської області .

З позовної заяви вбачається, що прокурор просить визнати недійсним Договір №8 від 26.03.2003р., оскільки такий суперечить вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, так як при вчиненні вказаного правочину продавцем перевищено повноваження, оскільки відчуження майна могло відбутися лише за згодою Міністерства оборони України, як органу, який здійснює управління цим майном, а бізнес-план підприємства не є таким дозволом.

Отже, на думку прокурора, враховуючи ту обставину, що Міністерством оборони України не приймалося розпорядчих актів (рішень) щодо надання згоди на відчуження спірного майна і відомостей щодо погодження у встановленому порядку такого продажу немає, прокурор доходить висновку, що права та охоронювані законом інтереси позивача - Міністерства оборони України є порушеним внаслідок укладення спірного Договору.

При укладенні Договору №8 відповідач 1 не мав достатніх повноважень щодо відчуження майна, що перебувало у державній власності, відповідно є підставою для визнання його недійсним у порядку ст. 215 ЦК України (з врахуванням правової позиції, зазначеної у постанові судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року).

Прокурор наголошує, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу державного майна від 26.03.2003 року мали бути дотримані вказані вимоги норм матеріального права, в тому числі, Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України №1477 від 30.07.1999 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 року за 3573/3866.

На час вчинення правочину було відсутнє дійсне рішення (згода або дозвіл) суб'єкта управління державним майном на відчуження безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, що є, в силу ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою для визнання спірного правочину недійсним як такого, що суперечить актам цивільного законодавства та відсутності у продавця необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Враховуючи викладене, а також нездійснення Міністерством оборони України захисту інтересів держави, заступник військового прокурора Львівського гарнізону звертається до суду з позовною заявою про визнання недійсним Договору купівлі-продажу майна.

Відповідач 2 проти позову заперечує, вважає його необгрунтованим та безпідставним, заявляючи, що твердження прокурора щодо відсутності дозволу органу управління державним майном, що є предметом спірного договору, не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки факт надання згоди Міністерством оборони України на відчуження зазначеного нерухомого майна шляхом затвердження Начальником Централізованого будівельного управління Міністерства оборони України Бізнес-плану ДП МОУ Західвійськбуд на 2003 рік встановлено рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 30.03.2004 року у справі №2-480/04 та рішенням Жовківського районного суду Львівської області у справі №1308/918/2012, що набрали законної сили, а відтак у відповідності з положеннями ч.3 ст.35 ГПК України, не підлягають доказуванню при розгляді даної справи. Окрім того, листом начальника Центрального спеціалізованого будівельного управління від 16.02.2004 року №275 Прокурора відділу нагляду за додержанням законів у військових формуваннях військової прокуратури Західного регіону України було повідомлено про те, що дозвіл на реалізацію нерухомого майна, у тому числі майна, що є предмето спору, було надано згідно вищезазначеного Бізнес-плану.

Відповідач 2 наголошує, що прокурор, Міністерство оборони України, в своїх запереченнях вказують, що в актах ревізій, які надані прокурором, що проводило як саме МО України, так Контрольно-ревізійне управління, вказано, що при відчуженні нерухомого майна не були виявлені порушення. Однак, в актах ревізій чітко вказано яким чином проводилось відчуження державного майна. Відтак, відповідач 2, посилаючись на рішення Європейського суду, вважає, що помилки державних органів не можуть виправлятись за рахунок осіб, яких вони стосуються.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем-2 подано заяву про застосування строків позовної давності . В своїй заяві відповідач 2 зазначає, що позивачем та прокурором було пропущено строк позовної давності для подання даного позову, оскільки загальний строк позовної давності становить три роки, а оскаржуваний договір було укладено ще 26.03.2003р.

Отже, Міністерство оборони України, будучи суб'єктом управління об'єктами державної власності, знало про факт відчуження спірного нерухомого майна, кому воно було продане, по якій ціні і на якій підставі. Крім цього, Міністерство оборони України, знало і про те, що будь-яких інших дозволів, окрім дозволу 2004 року, на продаж спірного майна не видавало. Відповідно, Міністерство оборони України не заперечувало проти продажу спірного майна.

Крім цього, відповідач 2 оплатив придбану нерухомість, відповідач 1 прийняв вказані грошові кошти, не заявивши жодних претензій. Жодних претензій не було заявлено і Міністерством оборони України.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідач вважає, що прокурор та Міністерство оборони України, пропустили строк позовної давності для звернення до суду з огляду на те, що п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" зазначено, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Для визначення початку обчислення позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення його прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав. Норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав.

Однак, перший заступник військового прокурора заперечує щодо пропущення позивачем строку позовної давності; вважає доводи відповідача 2 безпідставними та не обгрунтованими, зважаючи на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Верховного Суду України від 20.08.2013 р. № 3-18гс 13 викладено правову позицію, згідно з якою у випадку коли прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише зі звернення позивача, то початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.

За твердженням прокурора, про порушення права Міністерство оборони України та органи прокуратури дізналися у квітні 2016 року, а саме, з дати реєстрації кримінального провадження відносно дій службових осіб ДП МО України Західвійськбуд .

З огляду на те, що прокурор та міністерство не були сторонами спірного правочину та не знали про незаконність відчуження майна, прокурор вважає, що слід прийти до висновку, що позовну давність щодо них слід обчислювати з моменту, коли саме вони дізналися про порушення закону при укладенні спірного Договору.

На думку прокурора, початком обчислення строку позовної давності слід вважати не строк, з якого сторонам стало відомо про укладення (наявність) даного договору, а момент коли сторонам стало відомо про порушення, що допущенні під час укладення такого договору, відсутності у представника відповідача необхідного обсягу дієздатності на укладення оспорюваного правочину, які і є підставою для визнання такого Договору недійсним.

У своїх поясненнях позивач та відповідач 1 повністю підтримують позицію, викладену у позовній заяві прокурора, та просять суд позовні вимоги задоволити повністю.

Прокурором в свою чергу, подано клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Зміст клопотання зводиться до того, що прокурор та позивач не знав та не міг знати про наявність порушень при укладенні оскаржуваного Договору, оскільки не являлися сторонами такого. Як стверджує прокурор, строк позовної давності щодо заявлених вимог по справі слід обчислювати з квітня 2016 року - для прокуратури, тобто, з дати реєстрації кримінального провадження відносно дій службових осіб ДП МО України Західвійськбуд , та з моменту отримання позовної заяви першого заступника військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України - для Міністерства оборони України. При цьому, в своєму клопотанні прокурор покликається на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013р., про яку йшлося вище.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного:

Стаття 121 Конституції України передбачає, що на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Пред'явлення заступником військового прокурора Західного регіону України даної позовної заяви в інтересах Держави в особі Міністерства оборони України, як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах, викликано винятково захистом порушених інтересів Держави та здійснюється відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України, оскільки відповідно до вказаних положень Конституції та п. 2 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» , однією із функцій, що покладаються на прокуратуру України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року за № 3-рп/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У відповідності до вимог ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» , ст. 10 Закону України «Про оборону України» , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (надалі - ЗС України).

Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України, затверджених Законом України «Про затвердження Статуту внутрішньої служби ЗС України» від 24.03.1999 року, надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

У зв'язку з вищевикладеним, заступник військового прокурора Львівського гарнізону, згідно п. 2 ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року №3/-рп/99, звертається з позовом до Господарського суду Львівської області в інтересах держави - Міністерства оборони України, як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах.

Враховуючи те, що термін «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, чи в чому існує загроза інтересам держави.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

ОСОБА_6 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

ОСОБА_6 до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Відповідно до ст. 170 Цивільного кодексу України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

ОСОБА_6 з вимогами ст. 74 Господарського кодексу України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК України).

ОСОБА_6 з чинними в період 1997-2011 рр. Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України № 888 від 21.08.1997 р., Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1080 від 03.08.2006 р., Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Як встановлено в ході судового розгляду справи, 26.03.2003 року між відповідачем 1 - Державним підприємством Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (продавець) та відповідачем 2 - Товариством з обмеженою відповідальністю «Галтрансрембуд» (покупець) укладено Договір купівлі-продажу №8 (надалі - Договір), у відповідності до п.1.1 якого продавець передає у власність покупця наступне майно: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1). Зазначені будівлі та споруди належать Державному підприємству міністерства оборони України Захзідвійськбуд , розташовані за адресою: с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45 (п.1.2 Договору).

За актом прийому-передачі від 31.03.2003 р. (затвердженим начальником 20 УНР ДП МОУ Західвійськбуд ОСОБА_5) вищевказані об єкти у с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45, загальною площею 489,2 кв.м., передано відповідачу 2.

Відповідно до пунктів 1.4 та 1.5 Договору майно, що є предметом цього Договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.

ОСОБА_6 про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 77974887 від 11.01.2017 року, номер запису 64 в книзі № 1, нерухоме майно - склад-навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (кол.вулЛесі Українки,45), зареєстровано за ТзОВ Галтрансрембуд , а прохідна розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 кв.м., власником якої є ТзОВ Галтрансрембуд , є об єктом обтяження.

Відповідно до ст. ст. 655, 656 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

За змістом положень ст. ст. 317, 326 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах Держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

ОСОБА_6 зі ст. 658 Цивільного кодексу України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару, а частиною 5 ст. 657 Цивільного кодексу України встановлено, що особливості договору купівлі - продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Спірне нерухоме майно було власністю Держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання відповідача 1.

Відповідно до п.п. 68 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України № 406/2011 від 6 квітня 2011 року, Міністерство оборони України, відповідно, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів.

Частиною 5 ст. 75 Господарського кодексу України (в редакції на момент укладення оспорюваного Договору) передбачено, що державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Права держави на майно, яке їй належить, визначені Цивільним Кодексом України. Держава у цивільних відносинах діє на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).

Стаття 321 Цивільного кодексу України встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК України).

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством України.

Відповідно до ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

В ч.1 ст.215 та ч.1 ст.203 ЦК України закріплені положення про те, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення норм права, передбачених в цьому Кодексі, інших актах цивільного законодавства.

Разом з тим, оскільки Цивільний кодекс України в редакції від 16.01.2003р. введений в дію з 1 січня 2004 року, а оспорюваний договір укладено 15.09.2003р., норми цього Кодексу не можуть застосовуватися до даних правовідносин.

Відповідно до ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності.

Отже, оскільки спірний Договір був укладений 26.03.2003 р., то при оцінці його на предмет дійсності чи недійсності повинно застосовуватися законодавство, яке діяло на момент його вчинення.

В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1999р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , в пункті 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. № 02-05/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» вказується на те, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Стаття 48 ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору, встановлює що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, а стаття 37 цього Закону передбачає, що майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.

В Статуті Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» зазначається, що воно засноване на майні Збройних Сил України, його майно є державною власністю, закріплюється за ним на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту) і відчуження засобів виробництва, що є державною власністю здійснюється за погодженням з Органом управління майном у порядку, що встановлюється законодавством (пункт 4.4 Статуту).

ОСОБА_6 преамбули та пункту 1 Положення «Про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю» , затв. наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999р. № 1447 (Положення), (в редакції на час укладення оспорюваного договору), Положення визначало, зокрема, порядок відчуження майна шляхом продажу державного майна, закріпленого за державними підприємствами. При цьому зазначало, що відчуження майна - це передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб'єктів підприємницької діяльності, іншим юридичним особам шляхом його продажу за грошові кошти.

Пунктом 4 Положення визначено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна або його регіональними відділеннями.

При цьому пункт 6 Положення передбачає передачу до органу управління майном та Фонду державного майна України пакета документів, зокрема, звернення підприємства; техніко-економічне обґрунтування доцільності відчуження майна та використання коштів; акт про оцінку вартості основних засобів, які підлягають відчуженню згідно з даними бухгалтерського обліку - за встановленою формою; акт про інвентаризацію основних засобів, які підлягають відчуженню; акт про технічний стан майна; звіт про оцінку майна (акт оцінки майна) та інші.

Враховуючи усе вищевикладене, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази надання Міністерством оборони України дозволу на відчуження державного майна за Договором купівлі-продажу №8 від 26.03.2003р., а тому приходить до висновку, що укладення вказаного Договору суперечило чинному на той час законодавству України.

При цьому, суд відхиляє доводи відповідача-2, що згодою на відчуження спірних об єктів являвся Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд» , оскільки такий затверджувався Начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України, якому відповідні повноваження делеговані Наказом Міністра оборони України №212 від 14.07.1999р. «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України» .

Та, як вбачається з вказаного Наказу, начальнику централізованого будівельного управління делеговано лише здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ. Повноважень щодо відчуження майна державних підприємств цим наказом йому не делеговано.

Більше того, за своїм правовим характером, бізнес-план підприємства являється документом, що відображає докладне техніко-економічне обгрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій, а не документом в якому безпосередньо погоджуються вчинення передбачених в ньому дій.

Суд відхиляє також посилання відповідача-2 на те, що в пункті 3 "в" Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, зазначено, що дія цього Положення не поширюється на майно Збройних Сил України з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції, яка діяла на момент укладення спірної угоди) військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Відповідач-1, відповідно до положень його Статуту (п.п 2.1., 4.2.), є Державним підприємством Міністерства оборони України, заснованим на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Підприємство відповідача-1 створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників. Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.

Таким чином, за своєю правовою природою майно відповідача-1 не є майном, на яке поширюється дія норм Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» . Відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України, а є державним підприємством, яке здійснює господарську діяльність, передбачену своїм Статутом.

Також відповідач 2 подав заяву про застосування строків позовної давності.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (розділ 1 глава 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

ОСОБА_6 ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У п. 5.8 Постанови №10 від 29.05.2010 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» Пленум Вищого господарського суду України роз яснив, що у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності у спорах, що виникають у зв'язку з визнанням недійсними правочинів (господарських договорів), господарським судам слід враховувати викладене в пункті 2.8 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)". Відповідно ж до п. 2.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)", щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України). ОСОБА_6 роз'яснень Пленуму Вищого господарського суду України, наведених у п.4.1 Постанови №10 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» , початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор .

ОСОБА_6 ст. 68 Конституції України, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Зазначене не впливає і на правові наслідки юридичної необізнаності особи, у т.ч. початок перебігу позовної давності. Не вбачаючи у власних діях порушень закону, незвернення із позовом до суду не може визнаватись поважною причиною пропуску позовної давності.

Отже, як у прокурора, так і у позивача за період з моменту укладення Договору до часу, на який вони посилаються, як на термін, коли їм стало відомо про наявність порушення при укладанні Договору була можливість дізнатися про ці факти порушень, тому, як прокурором, так і позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом.

При вирішенні в даній справі питання про застосування строків позовної давності, суд бере до уваги також і обов'язкові, в силу вимог ст. 111-28 ГПК України, правові позиції Верховного Суду України котрі він виклав в постановах за наслідками перегляду рішень судів касаційних інстанцій.

Окрім правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013р. та зазначеної прокуратурою в клопотанні про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, суд враховує і наступні правові позиції:

1) Правова позиція судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, викладена в постанові №6-152цс14 від 29.10.2014р., зміст котрої зводиться до наступного:

«Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом норми ст.261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав .

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин» .

Тобто, Верховний Суд України у постанові в справі № 6-152цс14 від 29.10.2014 р. дійшов висновку, що для визначення початку обчислення позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення його прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав. Норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

2) Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015р.:

«Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду» .

3) Правова позиція Верховного Суду України, викладена в Постанові Верховного Суду України у справі №3-194гс14 від 23.12.2014 р., постанові Верховного Суду України у справі №3-23гс14 від 27.05.2014 р. висловлена позиція Верховного Суду України, яка полягає в тому, що строки позовної давності обчислюються не з моменту виявлення прокуратурою факту порушення при проведенні перевірки, а з моменту прийняття відповідного рішення або укладення відповідного договору, які, на думку прокурора, порушують державний інтерес.

Отже, застосування строків позовної давності полягає в тому, що обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається виключно на позивача.

Таким чином, саме позивач, при зверненні із позовною заявою до суду, повинен обґрунтувати та надати відповідні докази, які чітко вкажуть на час з якого останньому стало відомо про порушення його права (Постанова Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14 та від 03.02.2016 р справа № 6-75цс15).

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів.

Також, Верховний суд України в рішенні від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 вказує, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Так, частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обовязки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Міністерства оборони України, але не наділяє прокурора правом визначати строк позовної давності в залежності від моменту, коли про даний факт стало відомо саме прокурору. (Вищевказана позиція викладена в постанові Верховного суду України від 25.03.2015 р. №11/163/2011/5003).

За таких обставин момент обізнаності прокурора про порушення - дата реєстрації кримінального провадження відносно дій осіб ДП МО України Західвійськбуд не має правового значення.

Також, згідно ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час існування відповідних відносин, прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів і, маючи відповідні повноваження, не залежить від висновків інших органів щодо «конкретної» констатації виявленого порушення.

З огляду на викладені положення законодавства та правові позиції Верховного Суду України, щодо об єктивної обізнаності Міністерства оборони україни порушення свої прав суд зазначає наступне.

Оскаржуваний Договір купівлі-продажу №8 було укладено 26.03.2003р. Враховуючи те, що позивач - Міністерство оборони України стороною цього договору не виступало, об'єктивну можливість довідатися про його існування воно мало не пізніше 20.02.2004 року, коли відповідач-1 подав йому звітність про фінансово-господарську діяльність підприємства за 2003 рік.

Водночас, суд бере до уваги те, що Постановою Кабінету Міністрів України №419 від 28.02.2000р. затверджено Порядок подання фінансової звітності (надалі - Порядок).

Відповідно до п.1 вказаного Порядку (в редакції станом на 2003-2004 роки) його дія поширюється на всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно із законодавством.

Фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, а також згідно із законодавством - іншим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики, та щодо використання бюджетних асигнувань, одержаних з державного бюджету, - органам Державного казначейства, а щодо використання асигнувань, одержаних з місцевих бюджетів, - відповідно фінансовим відділам райдержадміністрацій, міськвиконкомів та фінансовим управлінням обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій (п.2 Порядку).

Відповідно до п.5 Порядку, квартальна фінансова звітність (крім зведеної та консолідованої) подається підприємствами органам, зазначеним у пункті 2, не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, а річна - не пізніше 20 лютого наступного за звітним року.

ОСОБА_6 п.12 Порядку перед складанням річної фінансової звітності обов'язкове проведення інвентаризації активів та зобов'язань підприємства. Проведення інвентаризації також обов'язкове у разі, зокрема, передачі майна державного підприємства в оренду, приватизації майна державного підприємства, перетворення державного підприємства в акціонерне товариство.

Таким чином, суд погоджується з твердженням відповідача-2, що Міністерство оборони України було обізнано із тим, що ДП МОУ «Західвійськбуд» здійснило продаж активів (у тому числі за спірним договором спірних приміщень) не пізніше 20.02.2014р.

Більше того, в матеріалах справи міститься Акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» від 09.06.2008р., складений Західним контрольно-ревізійним управлінням Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України на арк. 8 якого зазначено, що на підставі Бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003р. у військовому містечку №371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об'єктів нерухомості, в тому числі, прохідна розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. та склад-навіс загальною площею 406,4 м.кв. (дані об єкти є предметом оскаржуваного договору). При цьому про наявність окремого дозволу зі сторони Міністерства оборони України на продаж даного майна в Акті ревізії не йшлося, а лише зазначалося, що таким дозволом слугує Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд» .

Відтак, наявність вказаного Акту ревізії від 09.06.2008р. достеменно свідчить про те, що Міністерство оброни України було обізнано із продажем нерухомого майна за спірним Договором задовго до моменту подання позовної заяви в даній справі (01.11.2016 р.). При цьому, суд враховує правову позицію ВС України, викладену в постанові №6-152цс14 від 29.10.2014р. про те, що обізнаність органів особи або інших осіб до повноважень яких належав контроль (в даному випадку Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України) свідчить про обізнаність самої особи (в даному випадку Міністерства оборони України).

Беручи до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013р. суд зазначає, що Міністерство оборони України дізналося про порушення свого права з моменту коли йому стало відомо про продаж нерухомого майна та наявність оскаржуваного Договору, оскільки враховуючи те, що договір уклало підприємство, яке перебуває в управлінні позивача і на укладення котрого необхідний дозвіл останнього, знаючи, що такого дозволу позивач не надавав, а тому з моменту дізнання про факт продажу майна, позивач був обізнаний із фактом відсутності у директора ДП МОУ «Західвійськбуд» необхідного обсягу дієздатності на такий продаж.

При цьому, суд не вважає Акт ревізії від 09.06.2008р., в якому перевіряючими не було виявлено порушень законодавства при відчуженні в 2003 році об'єктів нерухомого майна, як доказ того, що позивачу не було відомо про факт порушення свого права. Так, неправильна оцінка працівниками позивача документів при проведенні ревізії, неправильне трактування та застосування чинного на той час законодавства України, в силу вимог ст. 68 Конституції України, не звільняє позивача від відповідальності за несвоєчасне звернення за захистом своїх прав до суду.

Хоча прокурор, Міністерство оборони України, в своїх запереченнях вказують, що в актах ревізій, які надані прокурором, що проводило як саме МОУ, так і Контрольно-ревізійне управління, вказано, що при відчуженні нерухомого майна не були виявлені порушення, однак, в актах ревізій чітко вказано, яким чином проводилось відчуження державного майна.

З огляду на викладене, суд відхиляє, як необґрунтовані доводи позивача, що про порушення своїх прав йому стало відомо лише з моменту отримання від прокурора позову в даній справі.

Крім цього, не зважаючи на те, що позовна давність повинна обчислюватися від дня, коли про порушення свого права довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор, суд зазначає, що в матеріалах справи є достатньо доказів, які свідчать про пропуск позовної давності самим прокурором.

Так, ще 16.02.2004р. начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління, повідомляв Військову прокуратуру Західного регіону України про те, що 10.02.2003р. він на підставі наказу Міністра оборони України № 212 надав дозвіл відповідачу-1 на реалізацію адміністративної будівлі та інших приміщень у м. Львові по вул. Личаківській, 227, що знаходяться на балансі даного підприємства і були закріплені за ним на праві повного господарського відання Він також повідомляв військову прокуратуру Західного регіону України про наявність затвердженого ним 10.02.2003р. бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд» , який вважався дозволом на реалізацію майна, зазначеного у бізнес-плані і на підставі якого здійснювалась реалізація майна відповідача-1.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України знала про наявність бізнес-плану відповідача-1 на 2003р. та досліджувала його. Військова прокуратура Західного регіону України уже в 2004р. у ході здійсненні перевірки однозначно могла довідатись про наявність Договору № 8 від 26.03.2003р. та про відсутність згоди Міністерства оборони України на його укладення, витребувавши у межах своїх повноважень усі господарські договори, укладені відповідачем-1 щодо відчуження об'єктів, зазначених у вищезгаданому бізнес-плані. Відтак, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України, належно виконуючи покладені на неї повноваження мала об'єктивну можливість довідатись про порушення прав позивача та про осіб, які їх порушили.

Крім цього, в матеріалах справи міститься Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 25.06.2011р. заступника начальника відділу нагляду за додержанням законів у військових формуваннях військової прокуратури Західного регіону України в якій зазначено, що 11.03.2011р. у військову прокуратуру Західного регіону України надійшли матеріали перевірки Управління СБ України у Львівській області по факту відчуження посадовими особами ДП МОУ «Західвійськбуд» нерухомого майна Міністерства оборони України та земель оборони. Вивченням матеріалів перевірки встановлено, що даним правоохоронним органом повідомляється про можливі зловживання посадовими особами ДП МОУ «Західвійськбуд» під час реалізації у 2003-2005 роках об'єктів нерухомості та відчуження земельних ділянок. У ході проведеної галузевим відділом військової прокуратури Західного регіону України перевірки призначено та проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» . Як вбачається з тексту постанови, досліджувався Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003 рік.

Відтак, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України, належно виконуючи покладені на неї повноваження повторно мала об'єктивну можливість довідатись про наявність Договору № 8 від 26.03.2003р., про порушення прав позивача та про осіб, які їх порушили, не пізніше 25.06.2011р.

Про те, що прокурору було відомо про укладення оскаржуваного Договору при проведенні в 2011 році перевірки та ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» свідчать і наступні факти .

Так, як встановлено судом, за результатами перевірки, Першим заступником військового прокурора Західного регіону України було подано до господарського суду Львівської області позовну заяву в інтересах Міністерства оборони України до ДП МОУ «Західвійськбуд» , Приватного підприємства «Автотехнобудсервіс» за уачстю третіх осіб про визнання недійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна №16 від 23.07.2003р., згідно котрого було відчужено операторську будівлю автозаправної станції площею 16,3 кв.м та споруду мийки площею 3,2 кв.м., які розташовані по вул. Лесі Українки, 45, у с. Малехів Жовківського району Львівської області.

Відповідач 2 у своїх поясненнях зазначив, що до матеріалів справи №5015/3297/12 за зазначеним позовом долучено копію Бізнес-плану ДП МОУ «Західвійскбуд» на 2003 рік. Долучена копія бізнес-плану у справі №5015/3297/12, як і копія бізнес-плану, яку долучено прокурором до матеріалів даної справи в розділі «Примітки» навпроти об'єктів нерухомого майна, які підлягали до продажу містить рукописні нотатки про номери договорів за якими було відчужено ці об'єкти нерухомості, дату їх укладення, суму коштів за які відчужено майно і особу котрій це майно відчужено.

Зокрема, в пункті 28 та 29 Бізнес-плану вказано продати будівлю прохідної РБВ та склад-навіс РБВ в с. Малехів Жовківського району Львівської області, а в розділі «Примітка» зроблено рукописну нотатку наступного змісту: «Договір №8; 26.03.03; 9978грн.» .

Отже, суд погоджується з твердженням відповідача 2, що позивач 1 довідався про порушення прав держав из рішення господарського суду Львівської області у справі №5015/3297/12 ще у 2012 році, в свою чергу прокуратура довідалася про порушення прав держави в березні 2012 року під час проведення перевірки дотримання посадовими особами ДП МО України Західвіськбуд вимог законодавства щодо відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України.

Також, з матеріалів справи вбачається, що листом №227/6/66 від 11.01.2012р., котрий прокуратурою отримано 13.01.2012р. за вх. №329 Департамент капітального будівництва Міністерства оборони України повідомляло, що бізнес-план підприємства не є дозволом про відчуження майна.

Таким чином, з наведеного вбачається, що прокурору достеменно було відомо про укладення оскаржуваного договору та факт протиправності такого більш, ніж три роки до моменту подання позову в справі, що розглядається.

Суб єкт управління майном, Міністерство оборони України (позивач) не лише мав можливість, але і прямий обов'язок контролювати майно держави, що перебувало у господарському віданні відповідача 1.

Тому твердження прокурора та позивача про те, що строк позовної давності слід обчислювати з квітня 2016 р., тобто з дати реєстрації кримінального провадження відносно дій службових осіб відповідача 2 не можуть бути взяті до уваги при прийнятті судового рішення, оскільки вищенаведеними доказами підтверджується, що, як прокурору, так і позивачу (Міністерству оборони України), було відомо про факти порушення чинного законодавства України при відчуженні відповідачем 1 спірного майна.

Крім того, суд зазначає, в цьому клопотанні прокурором не наведено обставин, що були би підтверджені належними та допустимими доказами, які би підтверджували наявність таких фактів, які би перешкоджали або унеможливлювали би своєчасне звернення як прокурора чи позивачів до суду в межах строків позовної давності.

Суд не бере до уваги клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, враховуючи правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015р., оскільки прокурор не вправі ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. В даному випадку суд зазначає, що протягом розгляду справи, Міністерство оборони України не подавало клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

Крім того, суд зазначає, в цьому клопотанні прокурором не наведено обставин, що були би підтверджені належними та допустимими доказами, які би підтверджували наявність таких фактів, які би перешкоджали або унеможливлювали би своєчасне звернення як прокурора чи позивачів до суду в межах строків позовної давності. Більше того, зміст згаданого клопотання прокурора зводиться не до наявності істотних причин пропуску позовної давності, а про непропущення прокурором позовної давності.

ОСОБА_6 правової позиції судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, викладеної у постанові від 29.10.2014 р. у справі № 6-152цс14, для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і обєктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Норма ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх субєктивних прав, відтак обовязок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Крім цього, суд зазначає, що рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці.

ОСОБА_6 ч.1 статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. При цьому відповідно до положень статті 17 Конвенції державам-учасницям заборонено скасовувати або обмежувати встановлені нею права.

Відповідно до статті 129 Конституції України, під час вирішення справи, суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, права людини визнаються найвищою соціальною цінністю, вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосування зазначеного принципу з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Підсумовуючи усе вищевикладене, суд також наголошує, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» , яке відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» , застосовується судами як джерело права, зазначено, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Виходячи зі змісту п.п.32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року Стретч протии Об єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії майном, у значенні ст.1 Першого протоколу до конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обгрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Даним рішенням Європейського суду з прав людини встановлено, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та,відповідно, відбулося порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції , отже, визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 р. у справі ОСОБА_8 проти України, суд постановив, що строк давності переслідує декілька важливих цілей, зокрема забезпечує правову визначеність і завершеність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати ненадійними та недостатніми. Суд постановив, що процесуальні норми направлені на забезпечення належного правосуддя і дотримання принципу правової визначеності, і заявники повинні розраховувати, що ці норми будуть застосовуватись.

Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правовопрушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п.570 рішення від 20.09.2011р. за заявою №1 і4902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п.51 рішення від 22.10.1996 р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відтак, враховуючи вищевказане рішення Європейського суду, помилки державних органів не можуть виправлятись за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, оскільки, у відповідності з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 34 ГПК України).

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про доцільність застосування наслідків пропуску строків позовної давності та відмовити в задоволені позовної заяви.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Належних доказів наявності передбачених законом чи договором підстав для звільнення відповідача від відповідальності суду не надано.

ОСОБА_6 ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

ОСОБА_6 ч.1 ст.3 Закону України «Про судовий збір» , судовий збір справляється: за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.

ОСОБА_6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» , судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

ОСОБА_6 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» , ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру - 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати, що складає 1378,00 грн., та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» , враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі.

ОСОБА_6 із Законом України «Про судовий збір» зі змінами, внесеними Законом України № 484-VIІ від 22.05.2015 р., які набули чинності з 01.09.2015 р., органи прокуратури при зверненні до суду з позовними заявами, апеляційними та касаційними скаргами, сплачують судовий збір на загальних підставах.

Разом із позовною заявою, прокурором було подано заяву про відстрочення сплати судового збору до моменту винесення рішення, яка була задоволена судом.

Оскільки суд відстрочив прокурору сплату судового збору до прийняття рішення у справі, а в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, судовий збір підлягає до стягнення в дохід Державного бюджету України з прокурора та позивача.

Господарські витрати в розмірі 2 756,00 грн., відповідно до ст. 49 ГПК України, слід стягнути з прокурора та позивача рівними частинами по 1 378,00 грн.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 4 3 , 33, 43, 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ :

1 . В задоволенні позовних вимог - відмовити.

2 .Стягнути з Військової прокуратури Львівського гарнізону Західного регіону України (79007, м. Львів, вул. Клепарівська, 20, код ЄДРПОУ 38326057) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ): 38007620, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області, код банку отримувача (МФО): 825014, рахунок отримувача: 31215206783006, код класифікації доходів бюджету: 22030001, код ЄДРПОУ суду: 03499974) 1 378,00 грн. судового збору.

3. Стягнути з Міністерства оборони України (03151, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 33699922) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ): 38007620, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області, код банку отримувача (МФО): 825014, рахунок отримувача: 31215206783006, код класифікації доходів бюджету: 22030001, код ЄДРПОУ суду: 03499974) 1378,00 судового збору.

4 . Накази видати після набрання рішенням законної сили відповідно до ст. 116 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 85 ГПК України та може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст. 91-93 ГПК України.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення складено та підписано 20.01.2017 р.

Суддя Горецька З. В.