Постанова

від 20.03.2017 по справі 914/2783/16

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" березня 2017 р. Справа № 914/2783/16

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддів Давид Л.Л.

Малех І.Б.

Розглянувши апеляційну скаргу від 30.01.17 №31 Міністерства оборони України, м.Київ

на рішення Господарського суду Львівської області від 16.01.17

у справі №914/2783/16

за позовом: Першого заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах

позивача 1: Міністерство оборони України, м.Київ

відповідача 1: Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", м. Львів

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд", м. Львів

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України у Львівській області, м. Львів

про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.03.2003 року № 8, укладеного між державним підприємством Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд" щодо відчуження нерухомого майна, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області та зобов"язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд" повернути нерухоме майно, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.

За участю представників сторін:

прокурор - Гальчинський С.О.

від позивача - Смілка В.І. - представник;

від відповідача 1 - Баркар Г.В. - представник;

від відповідача 2 - Романушко П.П. - представник;

від третьої особи - не з'явився;

Автоматизованою системою документообігу суду справу № 914/2783/16 розподілено до розгляду судді - доповідачу Кордюк Г.Т., введено до складу судовї колегії суддів Гриців В.М. та Малех І.Б.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 09.02.17 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 23.02.17.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.02.17 залучено до участі у справі Регіональне відділення Фонду державного майна України третьою особою яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача та відкладено розгляд спрви на 09.03.17.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 09.03.17 розгляд справи відкладено на 20.03.17.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 16.01.17 у справі № 914/2783/16 (суддя Горецька З.В.) в задоволенні позову відмовлено.

При цьому, місцевий господарський суд виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази надання Міністерством оборони України дозволу на відчуження державного майна за договором купівлі-продажу №8 від 26.03.2003р., а тому дійшов висновку, що укладення вказаного договору суперечило чинному на той час законодавству України.

Разом з цим, місцевий господарським судом відмовлено в задоволенні позову у зв'язку із пропуском строку позовної давності. Зокрема, суд першої інстанції погодився з твердженням відповідача-2, що Міністерство оборони України довідалося про порушення прав держави з рішення господарського суду Львівської області у справі №5015/3297/12 ще у 2012 році, в свою чергу прокуратура довідалася про порушення прав держави в березні 2012 року під час проведення перевірки дотримання посадовими особами ДП МО України "Західвіськбуд" вимог законодавства щодо відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України.

Окрім того, місцевим господарським судом зроблено висновок про те, що оскільки позивач - Міністерство оборони України стороною цього договору не виступало, об'єктивну можливість довідатися про його існування воно мало не пізніше 20.02.2004 року, коли відповідач-1 подав йому звітність про фінансово-господарську діяльність підприємства за 2003 рік.

Також, судом першої інстанції зазначено про обізнаність позивача про продаж нерухомого майна за спірним договором задовго до моменту подання позовної заяви в даній справі з акту ревізії від 09.06.2008р.

Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, позивач - Міністерство оборони України подало апеляційну скаргу в якій просить рішення Господарського суду Львівської області від 16.01.17 у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

При цьому, апелянт посилається на неповне з'ясування всіх обставин справи та неправильне застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, що призвело, на його думку, до прийняття неправильного по суті рішення.

Зокрема, апелянт вважає необгрунтованим твердження суду першої інстанції стосовно пропуску скаржником строку позовної давності. Окрім того, апелянт вказує на те, що військовою прокуратурою разом з Міністерством оборони України подано спільне клопотання про визнання поважними причини пропуску позовної давності.

22 лютого, 2017 року до суду апеляційної інстанції від відповідача 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому він просить рішення Господарського суду Львівської області від 16.01.17 залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, з огляду на законність та обгрунтованість рішення місцевого господарського суду та безпідставність доводів апеляційної скарги. При цьому, відповідач 2 вваажає обгрунтованою позицію суду першої інстанції стосовно пропуску позивачем строку позовної давності.

23 лютого 2017 року до суду апеляційної інстанції від прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому він зазначає про обгрунтованість доводів апеляційної скарги у зв'язку з чим просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

7 березня від третьої особи до суду надійшов лист по справі в якому зазначено про необхідність погодження спірного договору купівлі - продажу Фондом державного майна України.

10 березня 2017 року від відповідача 2 надійшло клопотання про приєднання до матерілав справи доказів, якими він обгрунтовує викладену позицію щодо пропуску позивачем строку позовної давності.

Третя особа у судове засідання не з'явилася, причини неявки суду не повідомила, хоча належним чином були повідомлені про час та місце судового розгляду.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 ГПК України, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для реалізації якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що участь представників сторін та третіх осіб обов'язковою не визнавалась, беручи до уваги те, що у матеріалах справи наявні відомості та документи, необхідні для перегляду рішення в апеляційному порядку, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги за відсутності представника третьої особи.

Розпорядженням керівника апарату Львівського апеляційногогосподарського суду №154 від 20.03.17 у справі призначено проведення автоматизовної заміни складу колегії суддів у звязку із тимчасовою непрацездатністю судді - члена колегії Гриців В.М.

Згідно протоколу автоматизовної зміни складу колегії суддів до складу судової колегії замість судді Гриців В.М. введено суддю Давид Л.Л.

Відводу такому складу судової колегії заявлено не було.

У судовому засіданні прокурор та присутні представники навели свої доводи, міркування та заперечення.

Колегія суддів, заслухавши пояснення присутніх представників сторін та прокурора, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

Відповідно до статуту державного підприємства Міністерства оборони України, "Західвійськбуд", затвердженого наказом Міністра оборони України № 27 від 29.01.1998,

зареєстрованого 24.06.1998, підприємство засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України, що є органом управління майном.

Згідно п.п. 2.1, 4.2, 4.4 вищевказаного статуту, підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників - юридичних та фізичних осіб України та інших держав незалежно від форм власності.

Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.

Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.02.2003 р. начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України Д.В. Ісаєнком затверджений бізнес-план державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" на 2003рік, пунктами 28, 29 якого передбачено продаж в І кварталі 2003 року будівель прохідної розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навісу розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) розташовані за адресою: с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45.

В подальшому, 26.03.2003 року між Державним підприємством Міністерства оборони України "Західвійськбуд" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд" (покупець) укладено Договір купівлі-продажу №8, у відповідності до п.1.1 якого продавець передає у власність покупця наступне майно: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1). Зазначені будівлі та споруди належать Державному підприємству міністерства оборони України "Захзідвійськбуд", розташовані за адресою: с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45 (п.1.2 Договору).

За актом прийому-передачі від 31.03.2003 р. (затвердженим начальником 20 УНР ДП МОУ "Західвійськбуд" Я.С.Тиховецький) вищевказані об"єкти у с.Малехів, Жовківського району Львівської області, вул.Лесі Українки,45, загальною площею 489,2 кв.м., передано ТОВ Галтрансрембуд .

Відповідно до пунктів 1.4 та 1.5 Договору майно, що є предметом цього Договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.

Відповідно до п.5 Договору продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст.36 Закону України "Про підприємства в Україні", ст.7 Закону України "Про власність", а також те, що майно на момент укладення цього Договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває. На нього також не мають претензій треті особи.

Згідно п.2.1 Договору загальна вартість майна цього договору складає 9 978,00 грн. в тому числі ПДВ - 1 995,60 грн., згідно протоколу засідання конкурсної комісії ДП МО України "Західвійськбуд" по реалізації майна, що використовується у виробництві від 19.03.2003 року №8.

Покликаючись на те, що договір №8 від 26.03.2003р., суперечить вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, так як при вчиненні вказаного правочину продавцем перевищено повноваження, оскільки відчуження майна могло відбутися лише за згодою Міністерства оборони України, як органу, який здійснює управління цим майном, яка отримана не була, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.03.2003 року № 8, укладеного між державним підприємством Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд" щодо відчуження нерухомого майна, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області та зобов"язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Галтрансрембуд" повернути нерухоме майно, а саме: прохідну розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. (літ.Д-1), склад - навіс розчинно-бетонного вузла загальною площею 406,4 м.кв. (літ.Ж-1) по вул. Лесі України, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Пунктом 3 постанови Пленуму ВГС України №7 від 23.03.12 Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам передбачено, що господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави. При цьому слід звертати увагу на те, що згідно з абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній.

Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися прокурором. Звертаючись до суду, прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва у порядку, передбаченому частиною другою або третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999р. у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Відповідно вимог ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України", ст. 10 Закону України "Про оборону України", Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (надалі - ЗС України).

Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України, затверджених Законом України "Про затвердження Статуту внутрішньої служби ЗС України" від 24.03.1999 року, надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

Посилаючись на те, що Міністерство оброни України по вказаному порушенню, а саме укладенню спірного договору без дозволу Міністерства оборони України, не здійснює захист інтересів держави , прокурор звернувся із даним позовом.

Таким чином, зважаючи на те, що предметом сіпрного договору купівлі - продажу було державне майно, колегі суддів вважає подання позову у даному випадку правомірним з огляду на можливість порушення спірним правочином інтересів держави.

Оцінивши матеріали справи та докази, що містяться у ній, колегія суддів зазначає наступне:

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Отже, на момент укладення оспорюваного договору діяли норми Цивільного кодексу УРСР, 1963року, та ЗУ "Про власність" 1991року, ЗУ "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" 1999року у відповідних редакціях.

Статтями 224 та 225 ЦК УРСР, 1963 встановлено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Відповідно до ст.ст. 4, 37 Закону України "Про власність", власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

В силу ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі, ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Враховуючи вищевикладене, відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні названого Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За відповідачем -1 було закріплене на праві повного господарського відання майно, що є державною власністю. Органом управління майном відповідача-1 є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі - продажу відповідач -1 відчужив державне майно, яке згідно із Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затв. наказом Мінфіну України №92 від 27.04.2000, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 р. за N 288/4509, належало до основних засобів підприємства.

На момент укладення договору, порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07. 1999, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за N 573/3866, пунктом 4 якого встановлено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (надалі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.

Разом з цим, як правильно встановлено місцевим господарським судом в матеріалах справи відсутні докази надання Міністерством оборони України дозволу на відчуження державного майна за Договором купівлі-продажу №8 від 26.03.2003р., при цьому згодою на відчуження спірних об'єктів не може вважатися Бізнес-план ДП МОУ "Західвійськбуд", оскільки за своїм правовим характером, бізнес-план підприємства являється документом, що відображає докладне техніко-економічне обгрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій, а не документом в якому безпосередньо погоджуються вчинення передбачених в ньому дій.

З огляду на наведене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції стосовно обгрунтованості заявлених позовних вимог зважаючи на те, що за оспорюваним договором було відчужене державне майно без дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України та без згоди Фонду державного майна України, відтак такий договір не відповідає вимогам закону та статуту відповідача - 1.

Разом з цим, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем 2 подано заяву про застосування строків позовної давності. Щодо цього колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне:

За змістом п.6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року.

Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних правовідносин застосовується правила про позовну давність, передбачені Цивільним Кодексом Української РСР 1963 року (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму №10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" із змінами і доповненнями). Оскільки термін позовної давності за позовом прокурора про визнання недійсним правочину укладеного в 2003 році не сплив до 01.01.2004 р., тому застосовуються правила про позовну давність встановлені ЦК України.

Згідно ч.4,5 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду. (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму №10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" із змінами і доповненнями).

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Згідно ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазнача, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Міністерства оборони України, але не наділяє прокурора правом визначати строк позовної давності в залежності від моменту, коли про даний факт стало відомо саме прокурору . (Вищевказана позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25.03.2015 р. №11/163/2011/5003)

Враховуючи наведений висновок Верховного Суду України, суд апеляційної інстанції зазначає, що прокурор не наділений статусом самостійного позивача, тому відлік позовної давності слід починати з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції вважає передчасним висновок місцевого господарького суду на можливість Міністерства оборони України довідатися про існування спірного договору у зв'язку з поданням відповідачем-1 у 2004р. звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003р., а також складання акта ревізії від 09.06.2008, оскільки встановленні обставни ще не свідчать про обізнаність уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача. Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20.08.2013р. по справі №6/17-4949-2011, яка в силу приписів статті 111 28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Крім цього, суд апеляційної інстанції зазначає, що неправомірним є послання суду першої інстанції на акт ревізії від 09.06.2008, в якому йшлося про відчуження 7 об'єктів, в тому числі, прохідна розчинно-бетонного вузла загальною площею 82,8 м.кв. та склад-навіс загальною площею 406,4 м.кв, на підставі бізнес - плану ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003р. у військовому містечку №371 с. Малехів Жовківського району, як на обставну обізнаності Міністерство оброни України із продажем нерухомого майна за спірним договором, оскільки такий висновок ґрунтується на безпідставному ототожненні бізнес-плану з дозволом органу управління державним майном на відчуження такого майна, що не відповідає приписам п.4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України №1477 від 30.07.1999р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.08.1999р. за №573/3866.

Таким чином, посилання господарського суду першої інстанції на акт ревізії від 09.06.2008р. в обґрунтування своєчасної обізнаності позивача з порушенням своїх прав, є безпідставними, оскільки ревізорами не було виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору.

Посилання місцевого господарського суду на те, що позивач дізнався про порушення його права з рішення Господарського суду Львівської області у справі №5015/3297/12 в березні 2012 року спростовуються судом апеляційної інстанції, оскільки рішення у вказаній справі прийнято господарським судом 08.01.13 .

Разом з цим, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що і в суді першої та суді апелляційної інстанції відповідачем 2 зазначено, що до матеріалів справи №5015/3297/12 при поданні позову прокурором - 03.03.12, долучено копію Бізнес-плану ДП МОУ "Західвійскбуд" на 2003 рік.

Долучена копія бізнес-плану у справі №5015/3297/12, як і копія бізнес-плану, яку долучено прокурором до матеріалів даної справи в розділі "Примітки" навпроти об'єктів нерухомого майна, які підлягали до продажу містить рукописні нотатки про номери договорів за якими було відчужено ці об'єкти нерухомості, дату їх укладення, суму коштів за які відчужено майно і особу котрій це майно відчужено.

Зокрема, в пункті 28 та 29 Бізнес-плану вказано продати будівлю прохідної РБВ та склад-навіс РБВ в с. Малехів Жовківського району Львівської області, а в розділі "Примітка" зроблено рукописну нотатку наступного змісту: "Договір №8; 26.03.03; 9978грн.".

При цьому, особою (позивачем) у справі №5015/3297/12 в інтересах якої прокурором подано позов як і в даній справі було Міністерство оборони України, відтак колегія суддів апеляційної інстанції вважає обгрунтованим твердження відповідача 2 про те, що Міністерство оборони України довідалося про порушення прав держави при поданні позову прокурором, тобто в березні 2012 року .

Верховний Суд України в постанові від 16.11.16 у справі №6-2469цс16 зробив висновок про те, що порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Таким чином, зважаючи на встановлений судом факт обізнаності позивача про порушення свого права спірним договором купівлі - продажу ще в березні 2012 рокі, тоді як позов у даній справі подано прокурором в інтересах позивача лише 27.10.16, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у позові з огляду на пропуск строку позовної давності.

При цьому, помилкові посилання місцевого господарського суду які викладені в рішенні та спростовані судом апеляційної інстанції не є підставою для скасування чи зміни оскарженого рішення у даній справі з огляду на правильну резолютивну частину рішення суду.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВГС України №7 від 17.05.2011 року Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з відхиленням місцевим господарським судом клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, враховуючи правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015р., оскільки прокурор не вправі ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду.

Разом з цим, з поданого клопотання про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності вбачається, що таке клопотання підписано також представником позивача, проте у вказаному клопотанні ні прокурором ні позивачем жодним чином не обгрунтовано причин пропуску позовної давності натомість зазначено про те, що позивачем такий строк не пропущено.

Відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини . Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах .

Як правило, суд визнає причини пропущення позовної давності поважними за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів (п.2.2 постанови Пленуму ВГС України №10 від 29.05.13 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів ).

Зважаючи на те, що подане клопотання не містить жодного належного обгрунтування причин пропуску позовної давності таке відхиляється судом апеляційної інстанції.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Твердження апелянта про порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення, колегія суддів не вбачає.

Судові витрати покласти на скаржника відповідно до вимог ст.49 ГПК України.

Разом з цим колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що ухвалою суду від 09.02.17 скаржнику відстрочено сплату судового збору за подання апеляційної скарги.

Судова колегія зазначає, що відповідно до ч.2 ст.4 ЗУ Про судовий збір (в редакції Закону України № 3674-VI від 01.09.15) за подання до господарського суду апеляційної скарги на рішення суду судовий збір встановлено в розмірі 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви .

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру - 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати, що складає 1378,00 грн., та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.

Відповідно до п. 3.3. Постанови Пленумум ВГС України №7 від 21.02.13 Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України Якщо строк (строки), на який (які) судом було відстрочено або розстрочено сплату судового збору, закінчився, а таку сплату не здійснено, господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи може своєю ухвалою продовжити цей строк (але не довше, ніж до прийняття судового рішення по суті справи), або звільнити сторону від сплати судового збору, або стягнути несплачену суму судового збору у прийнятті судового рішення.

З огляду на наведене вище та відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого господарського суду , колегія суддів зазначає, що судовий збір за подання апеляційної скарги, який відстрочений судом апеляційної інстанції належить стягнути з Міністерства оборони України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ :

1. Рішення господарського суду Львівської області від 16.01.17 у справі № 914/2783/16 залишити без змін, апеляційну скаргу Міністерства оборони України - без задоволення.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (03151, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 33699922) в дохід Спеціального фонду Державного бюджету України (МФО банку 825014, Банк ГУДКСУ у Львівській області ,УДКСУ у Личаківському районі м. Львова, код ЄДРПОУ 38007620, рахунок 31216206782006) 3031,60 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

3. Місцевому господарському суду видати відповідний наказ.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Давид Л.Л.

Суддя Малех І.Б.