Рішення

від 08.02.2017 по справі 915/291/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2017 року Справа № 915/291/16

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi ОСОБА_1,

за участю:

секретаря судового засідання Долгової А.О.,

представника прокуратури: ОСОБА_2 - посв. № 035058 від 13.08.2015,

представника відповідача-1: ОСОБА_3 - дов. від 07.04.2016,

представників відповідача-2: ОСОБА_4 - дов. № 04/Д від 01.12.2016,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Заступника прокурора Миколаївської області (54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) в інтересах Держави

до відповідачів:

1. Миколаївської міської ради (54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20),

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера»

(54052, м. Миколаїв, вул. Айвазовського, 23),

про: визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсними договору оренди, договору про внесення змін до договору оренди,-

в с т а н о в и в:

22.03.2016 заступник прокурора Миколаївської області в інтересах Держави звернувся до господарського суду Миколаївської області з позовом до Миколаївської міської ради (надалі - відповідач-1) та товариства з обмеженою відповідальністю «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» (надалі - відповідач-2) про:

- визнання незаконним та скасування пункту 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 №33/44, яким затверджено технічну документацію із землеустрою та надано в оренду товариству з обмеженою відповідальністю «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» земельну ділянку площею 272527 кв.м., у тому числі ділянка № 1 площею 214913 кв.м., ділянка №2 площею 57614 кв.м. для організації місця локального складання грунтів при проведенні дно заглиблювальних робіт та стоянки суден по вул. Айвазовського, 23 у місті Миколаєві;

- визнання незаконним та скасування пункту 8 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документа (внесення змін до договору оренди №7506), що посвідчує право користування земельною ділянкою товариства з обмеженою відповідальністю «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» загальною площею 237256 кв.м. для організації місця локального складання грунтів при проведенні днозаглиблюваних робіт та стоянки суден по вул. Айвазовського, 23 у місті Миколаєві;

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 14.04.2010 між Миколаївською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» договору №7506, який зареєстровано у Миколаївськійрегіональній філії ДП «Центр ДЗК» , про що 16.04.2010 у Державному реєстрі земель вчинено запис №0741049800055.

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 26.12.2012 між Миколаївською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» договору №451-12 про внесення змін до договору оренди землі №7506 від 14.04.2010, на підставі якого передано в оренду товариству земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:004:0105 (право оренди зареєстровано 11.04.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №4271352) та земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:004:0106 (право оренди зареєстровано 11.01.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №4270171).

В обґрунтування заявлених вимог прокурор зазначив, що прокуратурою області виявлені порушення вимог законодавства, зокрема, прийняття Миколаївською міською радою рішень з перевищенням компетенції, оскільки ради не наділені повноваженнями щодо передачі у користування водних об'єктів загальнодержавного значення, тобто, рішення прийняті з порушенням вимог ст.ст.13, 19 Конституції України, ст.ст.12, 59, 84, 122, 123 Земельного кодексу України, ст.ст.6, 10, 14, 67, 85 Водного кодексу України, з огляду на що Договори, укладені на підставі таких рішень, в силу приписів ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України, ст.152 Земельного кодексу України є недійсними.

05.04.2016 відповідач-2 надав відзив (а.с.61-71 т.1), яким позов заперечив, з тих підстав, що позивач помилково зробив висновок, що Миколаївська міська рада перевищила надані їй повноваження, оскільки фактично розпорядилася землями державної власності та внутрішніми морськими водами держави для створення ТзОВ «МСП Ніка-Тера» портової акваторії, що згідно із ст.ст.84, 122 Земельного кодексу України та ст.14 Водного кодексу України належить до виключної компетенції органів виконавчої влади.

04.07.2016 рішенням господарського суду Миколаївської області по справі №915/291/16, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16.08.2016, в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.11.2016 вищезазначені рішення суду віл 04.07.2016 та постанову від 16.08.2016 скасовано, справу №915/291/16 направлено на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області.

Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 16.12.2016 справу №915/291/16 прийнято до провадження та призначено до розгляду.

13.01.2017 від представника відповідача-2 до відділу документального забезпечення господарського суду Миколаївської області надійшла заява про застосування наслідків спливу позовної давності, яка обґрунтована тим, що:

- прокурор, звертаючись до суду у березні 2016 року та посилаючись на те, що про наявність порушень йому стало відомо у червні 2015 року під час перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, порушив строки позовної давності, оскільки, про наявність договору № 7506 від 14.04.2010 прокурор був обізнаний ще у листопаді 2011 року, що підтверджується інформацією та матеріалами від 10.11.2011 вих. № 3446вих-11;

- при прийнятті оскаржуваного рішення Миколаївською міською радою №22/44 від 22.11.2012 був присутній прокурор м.Миколаєва ОСОБА_5 та відповідно до листа розсилки зазначене рішення було надіслано до прокуратури Миколаївської області 05.12.2012;

- факт обізнаності органів прокуратури про існування та суть оскаржуваних рішень підтверджується відомостями електронної бази документообігу виконавчого комітету Миколаївської міської ради, відповідно до якої протягом 2009-2011 років на адресу прокуратури неодноразово надавалась інформація щодо земельних ділянок, переданих в оренду ТОВ «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» ;

- інформація щодо прийнятих Миколаївською міською радою рішень є інформацією з відкритим доступом, оскільки, всі прийняті міською радою рішення публікуються на офіційному веб-порталі в мережі Інтернет та є загальнодоступними (а.с.17-19 т.3).

26.01.2017 прокурор у справі надав пояснення №05/1-17-16, відповідно до яких зазначив, що факт отримання прокуратурою переліку договорів оренди у 2011 році не свідчить про обізнаність прокуратури з цього часу про укладення спірного договору оренди від 14.04.2010 з порушенням вимог законодавства, а факт присутності на пленарному засіданні сесії міської ради працівника прокуратури не свідчить про обізнаність прокурора про порушення інтересів Держави (а.с.45-46 т.3).

Під час розгляду справи, представники сторін підтримали доводи, викладені у позові та запереченнях проти позову.

У судовому засіданні 08.02.2017 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

При прийнятті рішення судом взято до уваги наступне.

25.03.2009 Миколаївською міською радою було прийняте рішення №33/44 Про вилучення, надання, передачу за фактичним землекористуванням, продовження строку користування земельними ділянками юридичним особам, громадянам, зміну цільового призначення земельної ділянки та внесення змін до рішень міської ради та виконкому міської ради по Корабельному району м. Миколаєва (а.с.17-18 т.1).

Пунктом 6 розділу 1 зазначеного рішення Миколаївської міської ради затверджено технічну документацію із землеустрою та надано в оренду ТОВ «МСП «Ніка-Тера» земельну ділянку площею 272527 кв.м внутрішніх вод під лиманами, у т.ч. ділянка №1 площею 214913 кв.м., ділянка №2 площею 57614 кв.м по вул.Айвазовського, 23 у м.Миколаєві, за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні днопоглиблювальних робіт та стоянки суден.

14.04.2010 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ТОВ «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» (орендар), на підставі рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 за №33/44, укладено договір оренди землі №7506, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду строком на 25 років земельну ділянку загальною площею 272527 кв.м для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні дно заглиблювальних робіт та стоянки по вул. Айвазовського, 23 у місті Миколаєві.

Відповідно до пункту 5.2 Договору цільове призначення земельної ділянки: на період будівництва - (1.21 УКЦВЗ), після введення в експлуатацію - (1.14.4 УКВЗВ).

Частина земельної ділянки площею 67,5 кв.м яка була передана в оренду порту за договором оренди №7506, знаходиться під водною поверхнею Бузького лиману.

Пунктом 8 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документа (внесення змін до договору оренди № 7506) на земельну ділянку загальною площею 237256 кв.м, у тому числі ділянка №1 площею 194607 кв.м - під озерами, прибережними замкнутими водоймами, лиманами, ділянка №2 площею 42649 кв.м - під озерами, прибережними замкнутими водоймами, лиманами, з віднесенням її до земель для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг, допоміжних операцій (за функціональним використанням інші землі - землі під водою) для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні дно заглиблюваних робіт та стоянки суден по вул.Айвазовського, 23.

На виконання вищевказаного рішення, 26.12.2012 сторонами було укладено договір про зміни до договору оренди землі від 14.04.2010 №7506, яким, зокрема, пункт 2.1 розділу 2 викладено в такий редакції: « загальною площею 237256 (двісті тридцять сім тисяч двісті п'ятдесят шість) кв.м, у тому числі ділянка №1 площею 194607 кв.м кадастровий № 4810136600:07:004:0105, ділянка №2 площею 42649 кв.м кадастровий № 4810136600:07:004:0106» ; п.5.2 розділу 5 викладено в такий редакції: Цільове призначення земельної ділянки (12.12.08 КВЦП3) для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (за функціональним використанням інші землі - землі під водою) , тощо.

Звертаючись до суду з відповідним позовом, прокурор зазначав, що вищевказаним рішенням Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41 фактично передано у користування новосформовані земельні ділянки з іншими кадастровими номерами, межами, нормативною грошовою оцінкою, що є порушенням вимог чинного законодавства.

Вказані обставини зумовили звернення прокурора до суду з вимогою про визнання незаконними та скасування п. 6 розділу 1 рішення від 25.03.2009 №33/44, п.8 розділу 1 рішення від 22.11.2012 №22/41 та визнання недійсними на майбутнє укладених договорів №7506 від 14.04.2010, №451-12 від 26.12.2012.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до пункту 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

За приписами ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Тобто, обов'язковою умовою визнання недійсним акта є не тільки невідповідність його чинному законодавству, але й порушення у зв'язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Відповідно до ст.13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Частиною 2 статті 19 Конституції України унормовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.2 ст.152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Одними із способів захисту прав на землю є визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також визнання угоди недійсною.

Відповідно до ст.4 Водного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Аналогічне визначення складу земель водного фонду міститься також і в ст. 58 Земельного кодексу України.

В силу приписів ст.5 Водного кодексу України до водних об'єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: 1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; 2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Згідно з ч.ч.1, 4 ст.85 Водного кодексу України порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних тощо.

Статтею 59 Земельного кодексу України визначено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до ч.3 ст.140, ч.1 ст.144, ч.1 ст.143 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території; територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, зокрема, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.

Пунктом 34 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовано, що питання регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Згідно зі ст.1 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. За приписами статті 4 цього ж Закону орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, ОСОБА_4 міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом.

Водночас, розділом VIII "Прикінцеві положення" Закону України "Про оренду землі" визначено, що частини 2, 3 і 4 статті 4 набирають чинності після розмежування відповідно до закону земель державної і комунальної власності. До розмежування відповідно до закону земель державної і комунальної власності орендодавцями земельних ділянок у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, є відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених Земельним кодексом України.

За приписами ч.ч.1, 4 ст.122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

При цьому, п.12 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України (у відповідній редакції) було визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до ч.1 ст.15 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об'єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

За приписами ст.10 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (який був чинним до 01.01.2013), розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється в межах адміністративно-територіальних утворень - сіл, селищ, міст, районів, областей. Підставою для проведення робіт, пов'язаних з розмежуванням земель державної та комунальної власності в межах населених пунктів, є рішення сільської, селищної, міської ради, а за межами населених пунктів - рішення ОСОБА_4 міністрів Автономної Республіки Крим або відповідної обласної державної адміністрації. Розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється за проектами, які за замовленням відповідних сільських, селищних, міських рад, ОСОБА_4 міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій розробляються державними та іншими землевпорядними організаціями.

Спірна земельна ділянка розташована в акваторії Бузького лиману та належить до земель водного фонду. При цьому, з огляду на вищенаведені приписи законодавства, які регулюють спірні правовідносини, державою фактично делеговані повноваження органам місцевого самоврядування, до моменту розмежування земель державної і комунальної власності, щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Виходячи з місця розташування та привласненої спірній земельній ділянці адреси (м.Миколаїв, вул.Айвазовського, 23), вона знаходиться у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці - населеного пункту міста Миколаєва (Корабельний район міста Миколаєва). Зазначені висновки підтверджені матеріалами справи, зокрема, листом Управлінням земельних ресурсів Миколаївської міської ради (т.1 а.с.21), листом Управлінням Держкомзему у м.Миколаєві (т.1 а.с.22), наданими на стадії погодження технічної документації із землеустрою розробленої відповідачем-2.

Зазначені обставини прокуратурою не спростовані належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст.32-34 ГПК України.

Таким чином, при прийнятті міською радою спірних рішень про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання договору оренди та передачу в оренду спірної земельної ділянки, а також внесення змін щодо розміру та порядку використання земельної ділянки, не відбулось розмежування земель державної та комунальної власності, а Миколаївською міською радою вирішено питання про передачу в оренду земельної ділянки в силу наданих їй повноважень.

Згідно з приписами ст.125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Таким чином у Миколаївської міської ради наявні всі повноваження на прийняття спірних пунктів рішень та їх відповідність вимогам законодавства.

Крім того, оспорюваним рішенням Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41 було лише внесено зміни до рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 № 33/44, тобто спірним рішенням не вирішувалось питання про надання (передачу) в користування (оренду) земельних ділянок і не затверджувалась технічна документація щодо якихось нових (інших) земельних ділянок, ніж ті, що передавались в оренду згідно рішення від 25.03.2009 №33/44, а лише вносились зміни до останнього у зв'язку зі зміною розміру вже наданих ним (цим рішенням) в оренду земельних ділянок якими вже користувався відповідач.

Також слід зазначити, що спірним договором №451-12 від 26.12.2012 було внесено зміни до договору оренди землі №7506 від 14.04.2010, який також є чинним та недійсним не визнавався. Відтак, правові підстави для визнання недійсним спірного договору відсутні.

Приймаючи рішення у справі, судом також враховано приписи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини, з огляду на приписи ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , згідно якої суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішенням Європейського суду з права людини Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії №44277/98 від 24.06.2003 встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції , тому визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Отже, правова позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.

Відповідно до другого речення частини 1 статті 1 Першого Протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб'єктів власності і позбавити їх майна в розумінні Протоколу, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства.

Концепція майна , в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності , а відтак і майном . До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999).

Тобто, право оренди земельної ділянки також є майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мирно володіння яким з моменту прийняття оспорюваного розпорядження та укладання договору оренди земельної ділянки гарантується нормами ст. ст. 1, 8, 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

У Рішенні Європейського суду з прав людини від 02.11.2004 у справі Трегубенко проти України вказано, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний inter alia, інтерес суспільства та умови, передбачені законом . Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, справедливий баланс має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе індивідуальний і надмірний тягар .

Отже, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, майнове право особи, зокрема, право оренди, може бути припинено у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Разом з тим, зазначаючи про наявність справедливої рівноваги між інтересами держави та юридичної особи - ТОВ «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» при позбавленні права, набутого останнім за рішенням Миколаївської міської ради та укладеним на його підставі договором оренди землі, з тих підстав, що звернення прокурора до суду із позовом на захист інтересів держави спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання стосовно розпорядження землями, що належать державі, прокурор не зазначив, в чому саме полягає шкода державі, завдана спірним рішенням та укладеними договорами оренди: чи має місце ненадходження чи невідповідне надходження плати за користування земельною ділянкою, чи було позбавлено права на неї іншого потенційного землекористувача, чи передана в оренду земельна ділянка відповідно до закону не може використовуватися з метою, наведеною в договорі оренди, а також яким чином буде змінено наявну ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельної ділянки в разі задоволення позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Крім того, судом взято до уваги, що при поданні позову прокуратурою пропущений строк позовної давності.

Так, відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Вказана правова позиція викладена в постанові Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2014 року по справі № 6-152цч14.

Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Пунктом 2.8 постанови пленуму Вищого Господарського суду України від 29.05.2013 №11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними роз'яснено, що загальна позовна давність застосовується щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій статті 261 ЦК України.

Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 4, 5 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, та буде встановлено, що цей строк пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Відповідач-2 в заяві від 13.01.2017 зазначає, що строк позовної давності прокуратурою пропущений та наполягає на застосуванні до спірних правовідносин позовної давності.

Частинами 1, 2, 4 ст.29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовами інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладання мирової угоди.

Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому, у разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (частина друга статті 29 ГПК), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор (п. 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів ).

Зазначені правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі №3-82гс14 та від 23.12.2014 у справі №3-194гс14.

Відповідно до ст.111-28 ГПК України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

До спірних правовідносин про визнання незаконними та скасування п.6 розділу 1 рішення від 25.03.2009 №33/44, п.8 розділу 1 рішення від 22.11.2012 №22/41 та визнання недійсними на майбутнє укладених договорів №7506 від 14.04.2010, № 451-12 від 26.12.2012 застосовується загальний строк позовної давності - три роки.

Оспорювані прокуратурою рішення датовані 25.03.2009 та 22.11.2012, а договори - 14.04.2010 та 26.12.2012. Позовна заява подана до суду 22.03.2016, тобто зі значним пропуском позовної давності. Клопотань про його відновлення, у зв'язку з наявністю поважних причин пропуску, прокуратурою не заявлялось.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у господарських відносинах, а також стимулює суд і учасників господарського процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про прокуратуру № 1789-XII від 05.11.1991 (надалі - Закон № 1789-XII), (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, ОСОБА_4 міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими ОСОБА_4, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Згідно п.п. 1,3 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону № 1789-XII, предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 №33/44, на підставі якого укладено спірний договір оренди землі є відкритим та доступним як для прокурора, так і для інших контролюючих органів. Більше того, при прийнятті оскаржуваного рішення Миколаївською міською радою №22/44 від 22.11.2012 був присутній прокурор м.Миколаєва ОСОБА_5 та відповідно до листа розсилки зазначене рішення було надіслано до прокуратури Миколаївської області 05.12.2012. Факт обізнаності органів прокуратури про існування та суть оскаржуваних рішень підтверджується також відомостями електронної бази документообігу виконавчого комітету Миколаївської міської ради, відповідно до якої протягом 2009-2011 років на адресу прокуратури неодноразово надавалась інформація щодо земельних ділянок, переданих в оренду ТОВ «Морський спеціалізований порт «Ніка-Тера» .

Таким чином, органи прокуратури мали своєчасно довідатись про порушення, на їх думку, відповідачами у 2009 році діючого законодавства, оскільки нагляд за законністю має здійснюватись прокуратурою систематично .

Це ж стосується і органів виконавчої влади, які на думку прокуратури мали повноваження на прийняття рішень щодо передачі у користування відповідачу-2 водних об'єктів загальнодержавного значення, оскільки на систему органів (вертикалі) виконавчої влади покладено обов'язок по здійсненню державного контролю за дотриманням законодавства у сфері земельних відносин. Так, для реалізації наданих місцевим державним адміністраціям повноважень, останні мають право: проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпорядкування по напрямах, визначених статтею 16 цього Закону; залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що входять до компетенції місцевих державних адміністрацій; одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності; давати згідно з чинним законодавством обов'язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і громадянам з контрольованих питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку; здійснювати інші функції і повноваження згідно з чинним законодавством (ст.28 Закону України Про місцеві державні адміністрації ).

Діяльність органів виконавчої влади передбачає вжиття ефективних дій, спрямованих на реалізацію наданих їм повноважень, навіть за відсутності механізму контролю, встановленого на законодавчому рівні.

Подання позову через значний проміжок часу, після вчиненого порушення, призводить до ситуації, коли зацікавленою особою вже понесені значні матеріальні витрати, що створює невизначеність при реалізації права особи мирно володіти своїм майном, на дотриманні якого наголошує ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» № 10 від 29.05.13 року з останніми змінами від 10.07.2013 року за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Вказане також викладено в абз.3 п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України №14 від 18.12.2009 Про судове рішення у цивільній справі , а також в судовій практиці (постанова ВГСУ від 26.04.2011 по справі №15/256/10).

На підставі досліджених доказів судом встановлено, що строк звернення прокурора до суду з позовом пропущено без поважних причин, при цьому, відповідачем-2 до винесення рішення було заявлено клопотання про застосування наслідків позовної давності.

Однак, враховуючи, що сплив строку позовної давності застосовується лише у випадку порушення прав позивача, суд дійшов висновку про відмову в позові саме з підстав недоведеності належними та допустимими доказами у справі позовних вимог.

Враховуючи викладене, в задоволенні позову слід відмовити повністю.

Керуючись ст.ст.32, 33, 44, 49, 82, 82 1 , 84, 85 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову відмовити.

Рішення суду, у відповідності зі ст.85 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом

Згідно ст.ст.91, 93 Господарського процесуального кодексу України, сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.

Апеляційна скарга подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Рішення оформлено у відповідності до ст.84 ГПК України

та підписано суддею 13 лютого 2017 року.

Суддя М.В. Мавродієва