Постанова

від 27.07.2017 по справі 915/291/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2017 року Справа № 915/291/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Бакуліної С.В. (доповідач),

суддів : Ходаківської І.П., Яценко О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скаргиЗаступника прокурора Одеської області на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 у справі№ 915/291/16 Господарського суду Миколаївської області за позовомЗаступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави до 1. Миколаївської міської ради; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" провизнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору оренди, договору про внесення змін до договору оренди в судовому засіданні взяли участь представники : від позивача: від відповідача-1: від відповідача-2:Кравчук О.А. (посвідчення від 01.08.2016) не з'явились Горєлов О.Л. (довіреність №01/Д від 01.12.2016) В С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду Миколаївської області (суддя Мавродієва М.В) від 08.02.2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Савицький Я.Ф., судді: Гладишева Т.Я., Головей В.М.) від 29.03.2017, у справі №915/291/15 в позові відмовлено повністю.

В касаційній скарзі Заступник прокурора Одеської області просить скасувати ухвалені по справі судові акти та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст.19, 140, 141, 143 Конституції України, ст.ст.10, 24, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.ст.12, 79 84, 122 Земельного кодексу України (далі ЗК України), ст.ст.4, 5, 10, 14 Водного кодексу України (далі ВК України), ст.ст.2, 5, 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності", ст.ст.50, 55, 56 Закону України "Про землеустрій", ст.ст.4, 4-2, 34, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України).

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Миколаївська міська рада не скористалась наданим процесуальним правом на участь в засіданні суду касаційної інстанції.

Заслухавши пояснення по касаційній скарзі прокурора відділу Генеральної прокуратури України, який підтримав викладені в ній доводи, заперечення на касаційну скаргу представника відповідача-2, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, Вищий господарський суд України дійшов до висновку, що касаційна скарга не належить до задоволення з огляду на таке.

Заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Миколаївської міської ради (далі відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" (далі ТОВ "МСП "Ніка-Тера", відповідач-2) про:

- визнання незаконним та скасування пункту 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 №33/44, яким затверджено технічну документацію із землеустрою та надано в оренду ТОВ "МСП "Ніка-Тера" земельну ділянку площею 272527кв.м, у тому числі ділянка №1 площею 214913кв.м, ділянка №2 площею 57614кв.м для організації місця локального складання грунтів при проведенні днозаглиблювальних робіт та стоянки суден по вул. Айвазовського, 23 у місті Миколаєві;

- визнання незаконним та скасування пункту 8 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документа (внесення змін до договору оренди №7506), що посвідчує право користування земельною ділянкою ТОВ "МСП "Ніка-Тера" загальною площею 237256кв.м для організації місця локального складання грунтів при проведенні днозаглиблюваних робіт та стоянки суден по вул. Айвазовського, 23 у місті Миколаєві;

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 14.04.2010 між Миколаївською міською радою та ТОВ "МСП "Ніка-Тера" договору №7506, який зареєстровано у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК", про що 16.04.2010 у Державному реєстрі земель вчинено запис №0741049800055;

- визнання недійсним на майбутнє укладеного 26.12.2012 між Миколаївською міською радою та ТОВ "МСП "Ніка-Тера" договору №451-12 про внесення змін до договору оренди землі №7506 від 14.04.2010, на підставі якого передано в оренду товариству земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:004:0105 (право оренди зареєстровано 11.04.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №4271352) та земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:004:0106 (право оренди зареєстровано 11.01.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №4270171).

В обґрунтування заявленого позову Заступник прокурора Миколаївської області зазначив, що приймаючи спірні рішення щодо надання у користування земельних ділянок за рахунок донної поверхні Бузького лиману, Миколаївська міська рада перевищила надані їй повноваження, оскільки фактично розпорядилась землями державної власності та внутрішніми морськими водами держави для створення відповідачем-2 портової інфраструктури, що згідно зі ст.ст.84, 122 ЗК України та ст.14 ВК України належить до виключної компетенції органів виконавчої влади. Позивач вважає, що спірні ділянки не можуть бути об'єктами земельних правовідносин, адже земельні ділянки є дном лиману межі яких неможливо встановити в натурі та закріпити межовими знаками встановленого зразка. Крім того, позивач зазначив, що всупереч законодавчим приписам проекти землеустрою щодо відведення відповідачу-2 земельних ділянок з кадастровими номерами 4810136600:07:004:0105, 4810136600:07:004:0106 не розроблялись, компетентними органами не погоджувались та міською радою не затверджувались, а рішення про їх надання прийнято на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання договору оренди та документу, що посвідчує право на земельні ділянки.

Судами встановлено таке.

Пунктом 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 №33/44 затверджено технічну документацію із землеустрою та надано в оренду ТОВ "МСП "Ніка-Тера" земельну ділянку площею 272527кв.м внутрішніх вод під лиманами, у т.ч. ділянка №1 площею 214913кв.м, ділянка №2 площею 57614кв.м по вул. Айвазовського, 23 у м. Миколаєві, за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні днопоглиблювальних робіт та стоянки суден.

14.04.2010 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера" (орендар), на підставі рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 за №33/44, укладено договір оренди землі №7506, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду строком на 25 років земельну ділянку загальною площею 272527кв.м для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні днозаглиблювальних робіт та стоянки по вул. Айвазовського, 23 у місті Миколаєві.

Відповідно до пункту 5.2. Договору цільове призначення земельної ділянки: на період будівництва - (1.21 УКЦВЗ), після введення в експлуатацію - (1.14.4. УКЦВЗ).

Частина земельної ділянки площею 67,5 кв.м, яка була передана в оренду порту за Договором оренди №7506, знаходиться під водною поверхнею Бузького лиману.

Пунктом 8 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документа (внесення змін до договору оренди №7506) на земельну ділянку загальною площею 237256кв.м, у тому числі ділянка №1 площею 194607кв.м - під озерами, прибережними замкнутими водоймами, лиманами, ділянка №2 площею 42649кв.м - під озерами, прибережними замкнутими водоймами, лиманами, з віднесенням її до земель для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг, допоміжних операцій (за функціональним використанням інші землі - землі під водою) для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні днозаглиблюваних робіт та стоянки суден по вул. Айвазовського, 23.

На виконання вищевказаного рішення, 26.12.2012 сторонами було укладено Договір про зміни до договору оренди землі від 14.04.2010 №7506, яким, зокрема, пункт 2.1. розділу 2 викладено в такий редакції: "загальною площею 237256 (двісті тридцять сім тисяч двісті п'ятдесят шість) кв.м, у тому числі ділянка № 1 площею 194607кв.м кадастровий №4810136600:07:004:0105, ділянка №2 площею 42649кв.м кадастровий №4810136600:07:004:0106"; пункт 5.2. розділу 5 викладено в такий редакції: "Цільове призначення земельної ділянки (12.12.08. УКЦВ3) для розміщення та експлуатації будівель і споруд, додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій (за функціональним використанням інші землі - землі під водою)", тощо.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, попередні судові інстанції зазначили, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах міста Миколаїв, розташована в акваторії Бузького лиману та належить до земель водного фонду. При цьому, в даному випадку, державою фактично делеговані повноваження органам місцевого самоврядування до моменту розмежування земель державної і комунальної власності щодо розпорядження землями державної власності, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Також суди вказали, що оспорюваним рішенням Миколаївської міської ради від 22.11.2012 №22/41 було лише внесено зміни до рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 №33/44, тобто спірним рішенням не вирішувалось питання про надання (передачу) в користування (оренду) земельних ділянок і не затверджувалась технічна документація щодо якихось нових (інших) земельних ділянок, ніж ті, що передавались в оренду згідно рішення від 25.03.2009 №33/44, а лише вносились зміни до останнього у зв'язку зі зміною розміру вже наданих ним (цим рішенням) в оренду земельних ділянок якими вже користувався відповідач-2. Також суди виходили із того, що прокурором пропущено позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем-2.

Суд касаційної інстанції виходить із такого.

Приписи ст.13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах визначених Конституцією.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ч.1 ст.21 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч.10 ст.24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до ст.3 ЗК України (в редакції від 15.01.2009) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до ч.3 ст.2 ВК України (в редакції від 03.06.2008) земельні, гірничі, лісові відносини, а також відносини щодо використання та охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу України, що виникають під час користування водними об'єктами, регулюються відповідним законодавством України.

Відповідно до ст.3 ВК України (в редакції від 03.06.2008) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

До водного фонду України належать:

1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти;

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до ст.1 ВК України (в редакції від 03.06.2008) водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт).

Відповідно до ст.4 ВК України (в редакції від 03.06.2008) до земель водного фонду належать землі, зайняті:

морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами;

прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

береговими смугами водних шляхів.

Відповідно до ст.5 ВК України (в редакції від 03.06.2008) до водних об'єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення належать: 1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; 2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Таким чином, законодавство розрізняє два види об'єктів цивільних правовідносин: водні об'єкти (загальнодержавного і місцевого значення) та землі водного фонду, розпорядження якими здійснюють відповідні органи місцевого самоврядування та органи державної виконавчої влади.

Відповідно до ст.6 ВК (в редакції від 03.06.2008) води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування.

Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві Ради.

Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади та Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ч.ч.2, 6 ст.14 ВК України (в редакції від 03.06.2008) до відання Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів належить: розпорядження водними об'єктами загальнодержавного значення; визначення порядку діяльності органів виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, координація їх діяльності.

Відповідно до ч.ч.5-8 ст.51 ВК України (в редакції від 03.06.2008) орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.

Розподіл повноважень щодо передачі водних об'єктів загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Кодексу та інших законів України.

Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Умови, строки і збір за оренду водних об'єктів (їх частин) визначаються в договорі оренди за згодою сторін.

Відповідно до ч.1 ст.85 ВК України (в редакції від 03.06.2008) порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

Відповідно до ч.1 ст.59 ЗК України (в редакції від 15.01.2009) землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до ч.4 ст.59 ЗК України (в редакції від 15.01.2009) громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Аналогічне положення передбачено ч.3 ст.85 ВК України.

Враховуючи вищевикладене, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування не наділені повноваженнями надавати на умовах оренди земельні ділянки водного фонду, зайняті внутрішніми морськими водами, зокрема - лиманами, для інших цілей, ніж визначено законом, а саме для організації місця локального складання ґрунтів при проведенні днопоглиблювальних робіт та стоянки суден.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (п.12 Розділу Х Перехідних положень ЗК України).

Судами не встановлено обставин, які б підтверджували, що надані в оренду земельні ділянки, зайняті внутрішніми морськими водами - Бузьким лиманом, знаходиться в межах міста Миколаєва, і, відповідно, в межах юрисдикції Миколаївської міської ради.

Отже, Миколаївська міська рада перевищила надані їй законом повноваження на розпорядження земельними ділянками державної форми власності під водним об'єктом загальнодержавного значення, розпорядження якими здійснюють виключно органи державної виконавчої влади.

Таким чином, оскаржувані рішення в частині не відповідають визначеній компетенції органу, що видав вказані рішення.

Прийняття відповідачем-2 спірних рішень порушує виключне право власності держави на розпорядження земельними ділянками та внутрішніми морськими водами України, яке реалізуються через відповідні органи державної виконавчої влади, тобто прокуратурою правомірно пред'явлено позов на захист інтересів держави.

Також, відповідно до ст.13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону (ч.2 ст.16 Закону України "Про оренду землі").

Згідно ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1 ст. 215 ЦК України).

Враховуючи незаконність юридичної підстави для укладення договору оренди землі, через те, що Миколаївська міська рада не мала законних підстав розпоряджатися земельними ділянками водного фонду загальнодержавної форми власності, які зайняті, і, відповідно, нерозривно пов'язана із водним об'єктом загальнодержавного значення - Бузьким лиманом, остання не мала права виступати відповідно до закону орендодавцем такої земельної ділянки, яка фактично передавалась разом із внутрішніми морськими водами України, що є підставою для висновку про правомірність вимог прокурора про недійсність оспорюваних договорів.

В даній справі відповідачем-2 подано заяву про застосування спливу позовної давності.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом ст.261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин (вказана правова позиція викладена в постанові Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2014 по справі № 6-152цс14).

Європейський суд з прав людини наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 4, 5 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, та буде встановлено, що цей строк пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Частинами 1, 2, 4 ст.29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовами інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладання мирової угоди.

Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому, у разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (частина друга статті 29 ГПК), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор (п.4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

До спірних правовідносин про визнання незаконними та скасування п.6 розділу 1 рішення від 25.03.2009 №33/44, п.8 розділу 1 рішення від 22.11.2012 №22/41 та визнання недійсними договорів №7506 від 14.04.2010, №451-12 від 26.12.2012 застосовується загальний строк позовної давності - три роки.

Оспорювані прокуратурою рішення датовані 25.03.2009 та 22.11.2012, а договори - 14.04.2010 та 26.12.2012. Позовна заява подана до суду 22.03.2016, тобто зі значним пропуском позовної давності. Клопотань про його відновлення, у зв'язку з наявністю поважних причин пропуску, прокуратурою не заявлялось.

Суд касаційної інстанції зазначає, що інститут строків в процесуальному законодавстві сприяє досягненню юридичної визначеності у господарських відносинах, а також стимулює суд і учасників господарського процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про прокуратуру" № 1789-XII від 05.11.1991 (далі Закон № 1789-XII), (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Згідно п.п.1,3 ч. 1 та ч.2 ст.19 Закону № 1789-XII предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Рішення Миколаївської міської ради від 25.03.2009 №33/44, на підставі якого укладено спірний договір оренди землі є відкритим та доступним як для прокурора, так і для інших контролюючих органів. Більше того, при прийнятті оскаржуваного рішення Миколаївською міською радою №22/44 від 22.11.2012 був присутній прокурор м. Миколаєва Палій Ю.В. та відповідно до листа розсилки зазначене рішення було надіслано до прокуратури Миколаївської області 05.12.2012. Факт обізнаності органів прокуратури про існування та суть оскаржуваних рішень підтверджується також відомостями електронної бази документообігу виконавчого комітету Миколаївської міської ради, відповідно до якої протягом 2009-2011 років на адресу прокуратури неодноразово надавалась інформація щодо земельних ділянок, переданих в оренду ТОВ "Морський спеціалізований порт "Ніка-Тера".

Таким чином, органи прокуратури мали своєчасно довідатись про порушення відповідачами у 2009-2012 роках діючого законодавства, оскільки нагляд за законністю має здійснюватись прокуратурою систематично.

Враховуючи викладене, висновки попередніх судових інстанцій про відмову в позові з підстав спливу позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем-2, суд касаційної інстанції вважає законними та обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги цього висновку не спростовують, а зводяться до намагання переоцінити встановлені судами попередніх інстанцій обставини спливу позовної давності, що відповідно до приписів ст.ст.111 5 , 111 7 не допускається під час перегляду справи в касаційній інстанції.

Беручи до уваги все наведене та вимоги чинного законодавства в їх сукупності, не вбачається підстав для скасування постанови Одеського апеляційного господарського суду.

Керуючись ст.ст.111 5 , 111 7 , 111 8 , п.1 ч.1 ст.111 9 , ст.111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України ,-

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29.03.2017 у справі № 915/291/16 залишити без змін.

Головуючий-суддя С. Бакуліна

Судді І. Ходаківська

О. Яценко