Провадження № 2/734/590/16 Справа № 734/1615/16-ц
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
28 березня 2017 року смт. Козелець
Козелецький районний суд Чернігівської області в складі:
головуючого-судді Бузунко О.А.,
за участю секретаря Галюк Л.В.,
в присутності позивача ОСОБА_1,
представників позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
розглянувши в відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Козелець цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства Д-4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, грошової компенсації за невикористану відпустку та зобов'язання вчинити певні дії,
в с т а н о в и в:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного підприємства Д-4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації за невикористану відпустку та зобов'язання вчинити певні дії. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 03 березня 2015 року його прийняли на роботу охоронцем у відділ охорони Приватного підприємства Д-4 . При прийомі на роботу ОСОБА_1 було передано трудову книжку до відділу кадрів. До посадових обов'язків позивача належала охорона на об'єктах: автосалон и авто СТО Сузуки , розташованому за адресою вул. Новокостянтинівська, буд. 1 в м. Києві. 29 жовтня 2015 року позивач звільнився з роботи за власним бажанням, про що було винесено відповідний наказ із записом до трудової книжки. Розрахунок на день звільнення з позивачем зроблений не був. Позивачеві не виплачена відповідачем заробітна плата за період з 03.03.2015 року по 29.10.2015 року. У період роботи позивача з 03 березня 2015 року в порушення вимог зазначених статей заробітна плата жодного разу не була виплачена. Виплата належних позивачу сум 29 жовтня 2015 року власником здійснена не була. Від підпису в наказі про звільнення відмовився, мотивуючи свою відмову невиплатою заробітної плати та не проведенням розрахунку з позивачем на момент звільнення. З огляду на що позивач змушений був звернутись до суду з такими вимогами: 1) стягнути з приватного підприємства Д-4 на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату за період з 03.03.2015 року по 29.10.2015 року у загальному розмірі 19 075,77 грн., середній заробіток з 30.10.2015 року по 03.11.2015 у загальному розмірі 344,74 грн., грошову компенсацію за всі невикористані позивачем дні щорічної відпустки за період з 03.03.2015 по 29.10.2015 в сумі 1 868,28 грн., загальною сумою 21 288,80 грн.; 2) зобов'язати приватне підприємство Д-4 (код ЄДРПОУ 37116222) здійснити утримання податку ПДФО ДО Державного бюджету України у розмірі 3 826,90 грн. та військовий збір до Державного бюджету України у розмірі 396,98 грн. та збору ЄСВ до Пенсійного фонду України у розмірі 10 795, 26 грн. із суми нарахованої заробітної плати та податки до державних органів, включаючи органи Пенсійного фонду України, коригування податкової звітності про доходи фізичних осіб стосовно ОСОБА_1 (ДРФО № НОМЕР_1) за період з 03.03.2015 року по 29.10.2015 року, для зарахування періоду з 03.03.2015 року по 29.10.2015 року до загального страхового стажу; 3) стягнути з відповідача на користь позивача витрати на оплату правової допомоги у розмір 3 770,00 гривень /позовні вимоги з урахуванням позовної заяви в новій редакції - а.с. 98-100/.
В судовому засіданні позивач та його представники підтримали позовні вимоги, обґрунтовуючи їх викладеними в позові обставинами, і просили їх задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, судом вживалися всі заходи для його виклику до суду.
Заслухавши пояснення позивача та представників позивача, дослідивши матеріали справи та наявні у справі докази, суд з врахуванням всіх обставин по справі вважає, що підстави для задоволення позову відсутні і в його задоволенні слід відмовити з врахуванням наступного.
Відповідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч. 2, 4 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.
Відповідно до ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 59 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Судом встановлено, що згідно копії трудової книжки ОСОБА_1 03.03.2015 року був прийнятий на посаду охоронця відділу охорони в ПП Д-4 (Наказ № 03.03/1 від 03.03.2015 року), а 29.10.2015 року був звільнений з посади за власним бажанням ст. 38 КЗпП України (Наказ № 29то/1 від 29.10.2015 року).
Положеннями ст. 115 КЗпП України встановлено обов'язок працедавця виплачувати заробітну плату працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України Про оплату праці працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного договору.
Згідно зі ст. 1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
29 червня 2016 року позивачем подано заяву, зі змісту якої вбачається, що відповідно до інтернет-ресурсу розмір середньої заробітної плати охоронця в м. Києві за період з 03 березня 2015 року по 29 жовтня 2015 року становить 3 000,00 грн. /а.с. 47/.
В заяві, яка надійшла до суду 02 листопада 2016 року, позивач вказує, що він не має об'єктивної можливості повідомити суду саме його розмір заробітної плати, а не в середньому по м. Києву /а.с. 97, зворот/.
З розрахунку, зробленого позивачем, вбачається, що вимога про стягнення з відповідача заробітної плати в розмірі 19 075,77 грн. вирахувана з окладу в розмірі 3 000,00 грн. /а.с. 145/.
За клопотанням позивача судом було двічи винесено ухвалу про витребування доказів від відповідача щодо розміру заробітної плати позивача, проте такі ухвали залишилися без виконання з огляду на те, що будь-яка кореспонденція відповідачем за всіма відомими суду адресами не отримується.
Матеріали справи не містять доказів, що підтверджують узгодження позивачем та відповідачем як умови трудового договору заробітної плати в розмірі 3 000,00 грн. (до нарахування). Крім того, наданий позивачем розрахунок не підтверджується будь-якими належними доказами, оскільки матеріали справи не містять об'єктивної довідки про заборгованість відповідача із зазначенням розміру посадового окладу позивача, суми невиплаченої заробітної плати, кількості відпрацьованих днів, кількості днів відпустки (якщо така мала місце), у зв'язку з чим суд позбавлений можливості здійснити розрахунок в межах заявлених позовних вимог. Таким чином, вказані обставини в сукупності не дають суду підстав вважати грошову суму у розмірі 19 075,77 гривень заборгованістю по заробітній платі, з якої розраховані і інші суми, які позивач просить стягнути з відповідача на свою користь.
Враховуючи викладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, відшкодування судових витрат, в порядку ст. 88 ЦПК України, не здійснюється.
З врахуванням наведеного, керуючись Законом України Про оплату праці , ст.ст. 10, 11, 57, 58, 59, 60, 212, 215, 218 ЦПК України, суд
в и р і ш и в :
в задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного підприємства Д-4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, грошової компенсації за невикористану відпустку та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Чернігівської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення через Козелецький районний суд Чернігівської області.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя О.А. Бузунко
Повний текст рішення складений 28 березня 2017 року.
Суд | Козелецький районний суд Чернігівської області |
Дата ухвалення рішення | 28.03.2017 |
Оприлюднено | 30.03.2017 |
Номер документу | 65548734 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Козелецький районний суд Чернігівської області
Бузунко О. А.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні