Постанова

від 05.04.2017 по справі 922/2946/16

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" квітня 2017 р. Справа №922/2946/16

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Тихий П.В., суддя Хачатрян В.С.,

при секретарі судового засідання Деппа-Крівіч А.О.,

за участю представників:

прокурора - не з'явився,

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю №03 від 04.01.2017р.,

третьої особи - не з'явився,

відповідача - ОСОБА_2 - директор,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду, апеляційну скаргу відповідача (вх.№660Х/1-41 від 27.02.2017р.) на рішення господарського суду Харківської області від 23.01.2017р. у справі №922/2946/16,

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 4, м. Харків, в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Професійно-технічне училище №32, м. Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю Аудиторська фірма "Ірбіс-аудит", м. Харків,

про визнання недійсним договору та повернення майна, -

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 23.01.2017р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя Жельне С.Ч., судді Прохоров С.А., Сальнікова Г.І.) позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір оренди державного майна від 11.08.2005 № 1796-и, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області та Товариством з обмеженою відповідальністю аудиторською фірмою "Ірбіс-аудит", та додаткові угоди до цього договору № 1 від 17.10.2007, № 2 від 24.04.2008, № 3 від 20.06.2008, № 4 від 13.11.2009, № 5 від 07.04.2011, № 6 від 24.12.2013, № 7 від 24.12.2013, та № 8 від 20.07.2015. Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю аудиторську фірму "Ірбіс-аудит" звільнити та повернути державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на першому поверсі двоповерхового приміщення виробничої майстерні, загальною площею 20,9 кв. м, розміщені за адресою: м. Харків, вул. Спортивна, 9, Регіональному відділенню Фонду державного майна по Харківській області.

Відповідач, з рішенням суду першої інстанції не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 23.01.2017р. по справі №922/2946/16 та прийняти нове, яким відмовити в позові.

В обґрунтування своєї позиції по справі апелянт посилається, зокрема, на таке:

- судом першої інстанції було неправомірно прийнято позовну заяву до провадження, оскільки Харківська місцева прокуратури №4 у Державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутня, а отже Харківська місцева прокуратура №4 є нелегітимним суб'єктом на території України і тому не може звертатись до суду із-за відсутності належних повноважень;

- апелянт посилається на те, що позовна заява не містить вимоги, які стосувались би ТОВ ОФ "Ірбіс-Аудит", оскільки площа, яку займає підприємство не складає 136,3 кв.м.;

- господарським судом Харківської області в іншій справі №56/217-09 вже встановлено законність укладення договору оренди на приміщення на території ПТУ №32, про що є відповідне рішення від 12.10.2009р.;

- подаючи такі позови відносно закладів освіти прокурор наносить значної шкоди державі, оскільки заклади освіти в державі фінансуються по остаточному принципу і в незадовільній формі;

- суд першої інстанції, порушивши норми процесуального права, неправомірно не припинив провадження у праві на підставі статті 80 Господарського процесуального кодексу України;

- спірний договір оренди діє вже багато років, на протязі терміну його дії жодної з його сторін або третьою особою не заявлялось будь-яких претензій з приводу його виконання;

- матеріали справи містять доказ погодження Міністерством освіти України, як органом, уповноваженим управляти майном, що є предметом оренди, в порядку, визначеному ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна";

- існує протилежна практика з аналогічних спорів, за результатами вирішення яких в позові прокурору відмовлялось;

- на час передачі спірного приміщення в оренду воно було вільним, в учбовому процесі не використовувалось та не відповідало санітарно-технічним вимогам та санітарно-гігієнічним нормам. Училище не має потреби в площах, заманих відповідачем, а окреме приміщення не пов'язане з навчальним процесом, має окремий вхід і знаходиться на значній відстані від учбового корпусу;

- прокурором не доведено поважних причин пропущення строків позовної давності та не обґрунтовано підстави, що заважали вчасно звернутись до суду за захистом порушених прав та інтересів.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області надало відзив на апеляційну скаргу (вх.№3324 від 27.03.2017р.), в якому просить залишити апеляційну скаргу відповідача без задоволення, оскаржуване рішення суду - без змін. Зокрема, в обґрунтування своєї позиції по справі, позивач зазначає, що передача в оренду спірного приміщення, яке є об'єктом державної власності та фінансується з державного бюджету, для здійснення діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом, суперечить вимогам чинного законодавства.

Керівник Харківської місцевої прокуратури №4 та Професійно-технічне училище №32 відзивів на апеляційну скаргу не надали, в судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не сповістили, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштових відправлень.

Враховуючи належне повідомлення сторін про час та місце засідання суду, зважаючи на те, що явка представників сторін у судове засідання не була визнана обов'язковою, а матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні.

В судовому засіданні Харківського апеляційного господарського суду 05.04.2017р. відповідач підтримав вимоги своєї скарги, просив задовольнити її в повному обсязі. Представник позивача просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - без змін.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм чинного законодавства, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 11.08.2005р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю аудиторська фірма "Ірбіс- аудит" (орендар) укладено договір оренди державного майна №1796-и, згідно з умовами якого орендар отримав в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на першому поверсі двоповерхового приміщення виробничої майстерні, загальною площею 20,9 кв.м., розміщені за адресою: м. Харків, вул. Спортивна, 9, що перебуває на балансі Професійно-технічного училища №32 м. Харкова.

Майно передається в оренду з метою діяльності у сфері бухгалтерського обліку (п.1.1. Договору)

Відповідно до умов Договору та із врахуванням укладеної Додаткової угоди до нього №1 від 17.10.2007р., Додаткової угоди №2 від 24.04.2008р., Додаткової угоди №3 від 20.06.2008р., Додаткової угоди №4 від 13.11.2009р., Додаткової угоди №5 від 07.04.2011р., Додаткової угоди №6 від 24.12.2013р., Додаткової угоди №7 від 24.12.2013р., Додаткової угоди №8 від 20.07.2015р. разом із зміною розміру вартості орендної плати було продовжено строк дії договору до 07.04.2017р.

Відповідно до п.2.2. Договору сторони встановили, що Орендар вступає у строкове платне користування Майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами Договору та акта приймання-передачі майна.

11.08.2005р. обумовлене договором оренди приміщення було фактично передано орендарю в користування (Додаток №2 до договору оренди акт приймання-передачі орендованого майна від 11.08.2005р.).

Отже станом на момент звернення позивача до суду договір є продовженим і чинним.

Предметом даного судового розгляду, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (т.1, а.с.138-139) є вимоги про визнання недійсним договору оренди державного майна від 11.08.2005р. №1796-и, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області та Товариством з обмеженою відповідальністю аудиторською фірмою "Ірбіс-аудит", та додаткові угоди до цього договору №1 від 17.10.2007р., №2 від 24.04.2008р., №3 від 20.06.2008р., №4 від 13.11.2009р., №5 від 07.04.2011р., №6 від 24.12.2013р., №7 від 24.12.2013р., та №8 від 20.07.2015р.;

зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю Аудиторської фірми "Ірбіс-аудит" звільнити та повернути державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на першому поверсі двоповерхового приміщення виробничої майстерні, загальною площею 20,9 кв.м, розміщені за адресою: м. Харків, вул. Спортивна, 9, Регіональному відділенню Фонду державного майна по Харківській області.

Зокрема, в обґрунтування вимог позовної заяви прокурор посилається на те, що вказаний договір разом із додатковими угодами до нього не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме статті 63 Закону України "Про освіту", оскільки відповідне приміщення використовується орендарем не за визначеним чинним законодавством цільовим призначенням навчального закладу, а відповідно до профілю власної виробничої діяльності.

При прийнятті оскаржуваного рішення про задоволення позовних вимог, господарський суд Харківської області прийшов до висновку про обґрунтованість вищезазначених доводів позивача.

Надаючи правову кваліфікацію доказам, які надані сторонами та викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, колегія суддів зазначає наступне.

По-перше, щодо доводів апелянта про необхідність припинення провадження у справі, з огляду на відсутність у позивача повноважень на звернення до суду із позовом, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 1 Закону України "Про Фонд державного майна України" встановлено, що Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України відповідальний перед Президентом України. Діяльність Фонду державного майна України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пунктів 1, 4, 5 частини 1 статті 2 Закону України "Про Фонд державного майна України" до основних завдань Фонду державного майна України належать: реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди.

Використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності; захист майнових прав державних підприємств, установ та організацій, а також корпоративних прав держави на території України та за її межами; здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління.

Фонд державного майна України здійснює свої повноваження безпосередньо і через регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та представництва у районах та містах, створених Фондом державного майна України, у разі необхідності (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про Фонд державного майна України").

Відповідно до пункту 1 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого Наказом Фонду державного майна від 15.05.2012р. №678 (далі - Положення), Регіональне відділення Фонду державного майна України (далі - регіональне відділення) утворюється в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і є територіальним органом Фонду державного майна України (далі - Фонд), що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління.

Пунктом 4 Положення передбачено, що основними завданнями регіонального відділення є Здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства.

Таким чином, як зазначено прокурором у позовній заяві, Регіональне відділення Фонду Державного майна по Харківській області, в інтересах якого звертається прокурор з метою захисту інтересів держави, організаційно входить до системи органів виконавчої влади та виконує функції держави в спірних правовідносинах.

Відповідно до положень статті 7 Закону України "Про прокуратуру" систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України ; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Місцеву прокуратуру очолює керівник місцевої прокуратури, який має першого заступника та не більше двох заступників.

Згідно статті 13 Закону України "Про прокуратуру" керівник місцевої прокуратури представляє місцеву прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями; організовує діяльність місцевої прокуратури, виконує інші повноваження, передбачені цим та іншими законами України.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до вимог статті 24 Закону України "Про прокуратуру" право подання позовної заяви в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам.

Таким чином, як вірно зазначено судом першої інстанції, виходячи з вищевикладеного, Харківська місцева прокуратура №4 не є відокремленою юридичною особою, оскільки входить до системи органів прокуратури.

Згідно частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до пункту 2 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони спору.

Відповідно до частини 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. за №7 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам", господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави. Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися в позовній заяві або іншому процесуальному документі, поданому прокурором або заступником прокурора. У випадках неправильного визначення прокурором (його заступником) позивача, тобто органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, господарський суд на підставі пункту 1 частини першої статті 63 Господарського процесуального кодексу України повертає таку позовну заяву і додані до неї документи без розгляду. Якщо господарський суд помилково порушив провадження у справі за позовом прокурора чи його заступника, в якій неправильно визначено позивача за вимогами про захист інтересів держави, такий позов підлягає залишенню без розгляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи та клопотання відповідача про припинення провадження у справі судом встановлено, що позовна заява підписана повноважним представником прокуратури ОСОБА_3, крім цього матеріали справи містять докази повідомлення прокуратурою (т.1, арк.17, повідомлення №04-31-79/16 від 30.08.2016р.) позивача про намір подачі до суду вищезазначеної позовної заяви у зв'язку із невиконанням покладених на нього функцій щодо повернення незаконно переданого в оренду державного майна.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції зазначає, що господарський суд Харківської області дійшов до правомірного висновку про відмову в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв'язку з його необґрунтованістю.

По-друге, щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з статтею 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У відповідності до частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_2 України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За положеннями частини 1 статті 759, частини 3 статті 760 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк; особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 284 Господарського кодексу України та статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін (строк), на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Пунктом 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 19.05.2013р. №12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" визначено, що відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди, з усіх істотних умов. Вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), ЦК України і ГК України не містять. Однак за змістом статей 759 - 762 Цивільного кодексу України слід дійти висновку, що істотними для даного виду договорів, є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування. Що ж до договорів оренди державного та комунального майна, то стаття 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає умови, які є істотними для даних договорів, причому відповідно до статті 12 цього Закону договір оренди вважається укладеним з момент досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Колегія суддів, розглянувши умови спірного договору, дійшла висновку, що під час укладення договору оренди №1796-И сторони узгодили всі істотні умови договору, а також порядок приймання орендованого майна.

11.08.2005р. у встановленому договором порядку майно, яке є предметом договору, було передано відповідачу в користування, про що складено акт приймання-передавання.

Зважаючи на те, що предметом договору оренди від 11.08.2005р. №1796-И є державне окреме індивідуально визначене майно (нежитлові приміщення - ангар), то спірні правовідносини регулюються відповідно до Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Пунктом 2.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" передбачено, що вирішуючи спори, пов'язані з укладенням договору оренди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи додержано визначений статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порядок укладення відповідного договору, в тому числі щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном.

За умовами абзацу першого частини 2 статті 9 зазначеного Закону, орендодавець зобов'язаний надіслати заяву потенційного орендаря разом із доданими матеріалами органу, уповноваженому управляти державним майном.

Статтею 5, статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", які кореспондуються з пунктом 1 частини 1 статті 287 Господарського кодексу України, передбачено, що орендодавцем нерухомого майна, що є державною власністю є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення.

Як вбачається з довідки №303 від 29.12.2004р., яка була адресована на ім'я начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, балансоутримувач державного майна просив укласти договір оренди з ТОВ АФ "Ірбіс-Аудит" на оренду нежитлового приміщення площею 20,9 кв.м, розташованого в виробничих майстернях, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Спортивна, 9.

Міністерство освіти і науки України листом від 16.06.2005р. №1/11-3210 повідомило, що погоджує представлені договори оренди, в тому числі, вищезазначеного приміщення.

Приписами частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників).

Пунктом "б" частини 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції станом на момент укладення спірного договору) встановлено, що приватизації не підлягають об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема: об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету

При цьому, відповідно до абз. 20 частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" окреме індивідуально визначене майно із складу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, забороненого до оренди, може бути об'єктом оренди (без права приватизації та суборенди), якщо воно не заборонене до оренди законами України, не задіяне у процесі основного виробництва та за висновком органу, уповноваженого управляти цим майном, його оренда не порушить цілісності майнового комплексу.

У розумінні діючих правових норм до об'єктів освіти, зокрема, відносяться вищі навчальні заклади - училища

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону України "Про освіту" навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

За вимогами частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту", об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Відповідно Положення "Про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і закладах освіти", затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.08.2001р. №563, навчально-виховним процесом є система організації навчально-виховної, навчально-виробничої діяльності, визначеної навчальними, науковими, виховними планами (уроки, лекції, лабораторні заняття, час відпочинку між заняттями, навчальна практика, заняття з трудового, професійного навчання і професійної орієнтації, виробнича практика, робота у трудових об'єднаннях, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, походи, екскурсії, спортивні змагання, перевезення чи переходи до місця проведення заходів тощо).

Варто зазначити, що з приписів частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" дійсно вбачається, що законодавець, унормовуючи правові засади користування та статус майна об'єктів освіти і науки, передбачив можливість їх використання виключно за їх цільовим призначенням, тим самим визначивши, що в будь-якому випадку мета використання як самого об'єкту освіти і науки, так і його підрозділу повинна узгоджуватись з метою їх створення, тобто мати тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом.

З точки зору мети прийняття Закону України "Про освіту" доцільність відповідного застереження в Законі не зводиться суто до закріплення на законодавчому рівні обмеження використання державного майна, а полягає у закріпленні вільного доступу будь-якої особи у здобутті освіти не тільки належної якості, а і у створених для цього державою належних умовах.

Отже, фактично передбачено, що навчально-виховний процес повинен будуватись за таким принципом, при якому кожне приміщення побудоване державою в навчальних цілях повинно бути використано об'єктом освіти або сприяти останньому у освітній діяльності за своїм цільовим призначенням задля формування як гідних умов отримання особою освітніх послуг, так і створенні умов для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку (стаття 6 Закону України "Про освіту" ).

Таким чином, обмеження встановлені частиною 5 статті 63 Закону України "Про освіту" відносяться не до всього майна, яке знаходиться на балансі об'єктів освіти, а виключно до тієї його частини, яка може бути використана за цільовим призначенням його створення.

Колегія суддів зазначає, що предметом оспорюваного договору оренди є нежитлове приміщення на 1-му поверсі двоповерхового приміщення виробничої майстерні загальною площею 20,9 кв.м.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на час передачі в оренду спірного нежитлового приміщення - воно було вільне, в учбовому процесі не використовувалось.

В матеріалах справи наявна довідка директора ПТУ №32 від 29.12.2004р. №303, в якій повідомлено, що спірне приміщення не використовується в навчальному процесі.

Також, в судовому засіданні сторонами не заперечувався факт невикористання вказаного приміщення в учбовому процесі. Позивачем, в порушення статті 33 Господарського процесуального кодексу України не надано докази того, що приміщення, яке орендується відповідачем згідно з умовами спірного договору оренди, використовувалося або може використовуватися у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, як закладу освіти.

Отже суду не доведено, що спірне орендоване приміщення навчального закладу, необхідне для використання у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничній, науковій діяльності, а використання цього приміщення орендарем погіршує соціально-побутові умови осіб, які навчаються та працюють у відповідному навчальному закладі, а також ускладнює чи робить неможливим надання освітніх послуг.

Частиною 1 статті 61 Закону України "Про освіту" встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Частиною 4 статті 61 Закону України "Про освіту" унормовано, що додатковими джерелами фінансування є: кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; плата за надання додаткових освітніх послуг; кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом, на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання: дотації з місцевих бюджетів; дивіденди від цінних паперів; валютні надходження; добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян; інші кошти.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів, абзацом 5 частини 4 статті 61 Закону України "Про освіту" передбачена можливість залучати у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до пункту 2 розділу 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010р. №796 (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) (надалі - Постанова) до інших послуг, які можуть надаватися такими закладами, відноситься надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі;

У відповідності до змісту пункту 2 розділу 8 вказаної Постанови була надана можливість державним навчальним закладам здавання в оренду будівель, споруд, обладнання, не пов'язаних з навчально-виховною, навчально-виробничою, науковою діяльністю, яке не погіршує соціально-побутові умови працівників закладів і установ освіти, студентської та учнівської молоді.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин, до переліку платних послуг, які могли надаватися державними навчальними закладами входила можливість здавання в оренду нерухомого майна.

Таким чином, законодавством передбачена можливість отримання навчальними закладами доходів від передання в оренду тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Прокурором не надано до суду доказів того, що спірні приміщення використовуються у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій діяльності, а також те, що передача в оренду спірного приміщення погіршує соціально-побутові умови осіб, які навчаються або працюють у закладі відповідача.

Так само, позивачем не заперечуються факт належного виконання відповідачем умов спірного договору.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що спірний договір оренди діє з 2005 року і протягом терміну його дії жодної з його сторін або третьою особою не заявлялося будь-яких претензій з приводу його виконання. Матеріали справи містять докази погодження Міністерством освіти і науки України, уповноваженим управляти майном, що є предметом оренди, в порядку, визначеному статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" укладання та пролонгації спірного договору оренди; докази неодноразового погодження відповідних питань безпосередньо позивачем при укладанні цього договору та додатків до нього, та відсутності з боку останнього будь-яких заперечень щодо виконання зазначеного договору до моменту звернення прокурора до суду з позовом по даній справі; докази відсутності будь-яких заперечень з боку третьої особи щодо виконання зазначених договорів та заперечень щодо визнання такого договору недійсним; докази того, що передане в оренду майно не використовується третьою особою в навчальному та науковому процесі.

Таким чином, визнання його недійсним у судовому порядку за позовом прокурора створить ситуацію за якої третя особа буде фактично позбавлена можливості отримувати орендні платежі від передачі майна в оренду, та зумовлять необхідність у третьої особи здійснювати утримання цього майна за власні грошові кошти за обставин недостатнього фінансування третьої особи з державного бюджету України.

Відповідно до положень статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як визначено у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи. Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

Колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження доводів прокурора щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення №44 від 03.10.2013р. як то: укладення вказаного договору має наслідком порушення цілісності майнового комплексу або погіршення соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі; майно, яке є предметом договору, використовується у навчальному процесі (у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності); платні послуги навчального закладу у даній спірній ситуації надаються замість або в межах освітньої діяльності, що має наслідком спричинення перешкод або унеможливлення надання освітніх послуг чи зменшення обсягу цих послуг внаслідок укладання договору (та яким саме способом), що свідчить про необґрунтованість заявлених прокурором вимог.

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням положень частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 61 Закону України "Про освіту", відповідно до яких відсутня заборона надавати індивідуально визначене майно навчального закладу в оренду, а також, зважаючи на відсутність порушення укладенням оспорюваного договору навчального процесу, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору оренди №1796-И від 11.08.2005р.

Щодо вимоги прокурора про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю Аудиторської фірми "Ірбіс-аудит" звільнити та повернути державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на першому поверсі двоповерхового приміщення виробничої майстерні, загальною площею 20,9 кв.м, розміщені за адресою: м. Харків, вул. Спортивна, 9, Регіональному відділенню Фонду державного майна по Харківській області, колегія суддів зазначає наступне.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні заявленої вимоги прокурора про визнання договору оренди №1796-И від 11.08.2005р. та додаткових угод до нього недійсним, то похідна вимога прокурора про звільнення та повернення майна також не підлягає задоволенню.

Щодо посилань прокурора на судову практику з аналогічних спорів, колегія суддів зазначає, що при розгляді справ та прийнятті судових рішень, суд, перш за все, керується приписами чинного законодавства, а не судовою практикою. При цьому, вирішення спору залежить від конкретних обставин справи, які суд оцінює самостійно у відповідності до норм статті 43 Господарського процесуального кодексу України. Також, колегія суддів звертає увагу на практику Вищого господарського суду України, сформовану ним, зокрема, в постанові від 09.02.2017р. у справі №911/1633/16, висновки в якій узгоджуються із позицією, висловленій в даній постанові.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення місцевий господарський суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а висновки викладені у рішенні місцевого господарського суду не відповідають обставинам справи та здійснені з порушенням норм матеріального права через що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, рішення господарського суду Харківської області від 23.01.2017р. у справі №922/2946/16 - скасуванню, з прийняття нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Щодо посилань апелянта на необхідність застосування строків позовної давності, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази того, в суді першої інстанції заявлялось відповідне клопотання та воно було предметом розгляду господарським судом Харківської області, у зв'язку з чим, у відповідності до приписів Господарського процесуального кодексу України, в суду апеляційної інстанції відсутні повноваження щодо розгляду вказаних доводів апелянта.

Крім того, колегія суддів зауважує, що посилання апелянта на те, що правомірність спірного договору вже була досліджена у справі №56/217-09 є необґрунтованими, оскільки предметом розгляду зазначеної справи за позовом ТОВ АФ "Ірбіс-Аудит" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області було зобов'язання відповідача укласти додаткову угоду на продовження дії договору оренди №1796-Н від 11.08.2005р. Питання відповідності вказаного договору умовам Закону України "Про освіту" у справі №56/217-09 не досліджувались.

Керуючись ст.ст.101, п.2, ст.103, п.1, 4 ч.1 ст.104, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Аудиторська фірма "Ірбіс-аудит" задовольнити.

Рішення господарського суду Харківської області від 23.01.2017р. у справі №922/2946/16 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складено 10 квітня 2017 року.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя П.В. Тихий

Суддя В.С. Хачатрян