Рішення

від 22.03.2017 по справі 760/25973/13

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Усика Г.І., Пікуль А.А.

при секретарі Дука В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргоюпрокурора Солом'янського району м. Києва Гордієнка ОлександраМиколайовича на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 грудня 2013 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма Бригантина до ОСОБА_2 про визнання договору доручення розірваним та визнання права власності,

ВСТАНОВИЛА:

Справа № 760/25973/13 № апеляційного провадження: 22-ц/796/451/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Кізюн Л.І. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р. У листопаді 2013 року ТОВ Фірма Бригантина звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору доручення розірваним та визнання права власності, в якому, з уточненнями, просили договір на вчинення юридичних дій від 1 жовтня 2012 року, укладений між ТОВ Фірма Бригантина та ОСОБА_2, вважати розірваним з 1 жовтня 2013 року, вважати довіреність від 1 жовтня 2012 року, що видана ТОВ Фірма Бригантина на ім'я ОСОБА_2 на підставі вказаного договору недійсною з 1 жовтня 2012 року, зобов'язати ОСОБА_2 передати ТОВ Фірма Бригантина за актом приймання-передачі оригінал декларації про початок будівельних робіт на реконструкцію нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 від 24 липня 2013 року, що зареєстрована Інспекцією ДАБК у м. Києві: оригінал проекту Реконструкція нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 (літ. Е) у м. Києві , що виготовлено ФОП ОСОБА_5. , будівельну площадку біля нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 (літ. Е) у м. Києві, визнати право власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 літ. Е у м. Києві, загальною площею 5 009,7 кв.м. за ТОВ Фірма Бригантина та на нежитлову будівлю по вул. Урицького, 35 літера Ж загальною площею 1 876 кв. м.

Свої позовні вимоги обґрунтовували тим, що за умовами договору на вчинення юридичних дій від 1 жовтня 2012 року, укладеного між ТОВ Фірма Бригантина та ОСОБА_2, остання за дорученням товариства та за умовами договору здійснює дії, що пов'язані з проектуванням (стадія Р ) та реконструкцією нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 у м Києві, загальною площею 207,7 кв. м, яка належить ТОВ Фірма Бригантина на підставі рішення господарського суду м Києва від 3 грудня 2008 року, здійснення благоустрою території за місцезнаходженням об'єкта будівництва, будь-які дії, пов'язані з безпосереднім будівництвом об'єкта згідно затвердженого проекту та спрямовані на отримання ТОВ Фірма Бригантина права власності на об'єкт будівництва.

Позивачем надані відповідачу для виконання договору наступі документи: довіреність, оригінали проектної документації на реконструкцію нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 у м Києві, копії правовстановлюючих документів товариства, оригінали дозвільної документації на здійснення будівництва, договори підряду та інші документи, що пов'язані з виконанням договору. Сторонами даної угода, також узгоджено строки виконання. Оскільки відповідач ігнорує вимоги чинного договору, або виконує свої обов'язки за договором із запізненням, 23 вересня 2013 року позивачем на адресу відповідача було направлено претензію, згідно якої товариство протягом семи днів з часу отримання відповідачем дано: претензії, рахувати договір на вчинення юридичних дій від 1 жовтню 2012 року розірваним та вимагав повернути вказані документи, а за актом приймання-передачі передати будівельний майданчик по АДРЕСА_1 у м. Києві.

ОСОБА_2 проігнорувала вимоги претензії, письмових спростувань на адресу позивача не надходило, а усно повідомила, що через хворобу свої зобов'язання по договору виконувала з запізненням, нежитлова будівля по АДРЕСА_1 у м Києві побудована, дозвіл на початок будівельних робіт нею отримано, від розірвання договору в односторонньому порядку відмовилась та вимагала від позивача закінчення нею робіт та отримання винагороди.

Враховуючи наведене, позивач звернувся з вказаним позовом до суду.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 грудня 2013 року позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 передати ТОВ Фірма Бригантина за актом приймання-передачі оригінал декларації про початок будівельних робіт на реконструкцію нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 у м. Києві від 24 липня 2013 року, що зареєстрована Інспекцією ДАБК у м. Києві, оригінал проекту Реконструкція нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 (літ. Е) у м. Києві , що виготовлено ФОП ОСОБА_5, будівельну площадку біля нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 (літ. Е) у м. Києві.

Визнано право власності за ТОВ Бригантина на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1, літ. Е у м. Києві, загальною площею 5 009,7 кв. м.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, прокурор Солом'янського району м. Києва подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне встановлення судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у позові.

В обґрунтування своїх апеляційних вимог, апелянт посилався на те, що суд першої інстанції не врахував, що позивач являється власником лише 207,7 кв. м. спірного приміщення, на підставі рішення господарського суду, проте доказів на підтвердження реєстрації нежитлових приміщень площею 5009,7 кв. м. та прийняття об'єкта в експлуатацію у матеріалах відсутні, а тому, на думку апелянта, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги безпідставно, оскільки з позовом про визнання права власності до суду звернутися може тільки власник.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, рішення суду апеляційної інстанції скасовано та справу передано на новий розгляд до Апеляційного суду міста Києва.

У судовому засіданні представники прокуратури, Київської міської ради, та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в м. Києві, апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

Представники позивача заперечували проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, повідомлялася належним чином про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності ОСОБА_2

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які беруть участь у справі, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.

Судом встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 3 грудня 2008 року визнано право власності на нежитлову будівлю загальною площею 207,7 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 м. Києві, яке було зареєстровано у КП МБТІ м. Києва 24 лютого 2009 року. ( а.с. том 1, 55-60)

01 жовтня 2012 року між ТОВ Фірма Бригантина та ОСОБА_2 було укладено договір доручення на вчинення юридичних дій, за яким остання мала здійснити проектування та реконструкцію нежитлової будівлі в м. Києві по АДРЕСА_1. (а.с. 61).

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що відповідач належним чином не виконала умови договору, а саме не повернула позивачу оригінали проектної документації на реконструкцію нежитлової будівлі в м. Києві по АДРЕСА_1, копії правовстановлюючих документів, оригінали дозвільної документації на здійснення будівництва, договори підряду та інші документи, що пов'язані з виконанням договору, а також не передала будівельний майданчик за вказаною адресою.

Колегія суддів не може повністю погодитися з висновками суду першої інстанції по суті, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції, в частині визнання права власності на нерухоме майно, не відповідає, оскільки суд першої інстанції не забезпечив повний та всебічний розгляд справи, не встановив усі фактичні обставини, які необхідні для правильно вирішення справи, формально розглянув справу в інтересах позивача, ухваливши рішення про визнання права власності з порушенням норм матеріального права.

Так, позивач просив суд визнати за ним право власності на нерухоме майно, у зв'язку із відмовою відповідача передати йому оригінали проектної документації на реконструкцію нежитлової будівлі в м. Києві по АДРЕСА_1.

Згідно ч.1 ст. 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Аналізуючи вказані норми матеріального права вбачається, що з позовом про визнання права власності може звернутися особа, яка вже є власником майна, проте її права не визнаються іншої особою (особами).

Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному ст. 392 цього Кодексу.

Статтею 334 ЦК України визначено момент набуття права власності.

Так, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є власником будівлі площею 207,7 кв. м., що розташована за адресою м. Київ, АДРЕСА_1, на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 3 грудня 2008 року

Документів реєстрації права власності за позивачем, об'єкту нерухомого майна, - нежитлових приміщень площею 5009, 7 кв. м., в порядку передбаченому законодавством, матеріали справи не містять.

Відповідно до державних будівельних норм ДБН А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Держбуду України від 10.08.93 № 136 (чинних, під час будівництва), дозвіл на будівництво - це юридичний документ, що посвідчує право забудовника та генпідрядника на виконання будівельних робіт, їх фінансування, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж видачу ордерів на земляні роботи.

Виконання будівельних робіт на об'єктах без одержання дозволу або його перереєстрації в обумовлені строки, а також виконання не вказаних у дозволі будівельних робіт вважається самовільним і тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Відповідно до частини 1,2 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з матеріалами справи встановлено, що згідно з декларацією Інспекції про початок виконання будівельних робіт від 30.08.2013 р. було надано дозвіл на здійснення реконструкції нежитлових приміщень під офісні приміщення по АДРЕСА_1 (а.с. т. 1 69-72).

Разом з тим, матеріали справи взагалі не містять доказів того, що новозбудоване нерухоме майно на час розгляду справи було прийняте в експлуатацію та пройшло державну реєстрацію.

Матеріали справи містять договір оренди земельної ділянки від 24.05.2007 року, за умовами якого позивачу передано в оренду строком на 5 років земельну ділянку для експлуатації та обслуговування виробничо-офісно-складських будівель.

Здійснюючи будівництво нежитлових-господарських будівель на цій земельній ділянці, позивач фактично порушив умови договору оренди щодо цільового використання земельної ділянки.

Суд першої інстанції не надав оцінку тому факту, що будівництво спірного об'єкту здійснювалось в порушення вимог чинного земельного та містобудівного законодавства, без належних дозвільних документів, а отже є самочинним будівництвом.

Згідно п. 9 Постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 №6 Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) за загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК, частина перша статті З Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК).

У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Проте, в матеріалах справи, на час ухвалення судового рішення, були відсутні докази того, що позивач звертався до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві, про прийняття об'єкта до експлуатації.

Згідно зі ст. 375 ЦК України встановлено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Відповідно до п. а ст. 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради належить розпорядження землями територіальної громади міста.

Згідно Указу Президента України від 08.04.11 № 439/2011 Про Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція України) є центральним органом виконавчої влади.

Пунктом 4 вказаного Положення передбачено, що Держархбудінспекція України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, приймає в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти, видає відповідні сертифікати, реєструє декларації про готовність об'єкта до експлуатації та у визначених законодавством випадках відмовляє в реєстрації таких декларацій.

Постановою Кабінету міністрів України №549 від 23.05.2011 утворено територіальний орган Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві.

Таким чином, задовольняючи позов та визнаючи за позивачем право власності на вищезазначений об'єкт нерухомості, суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 33, 35, 36 ЦПК України фактично прийняв рішення, яке стосується інтересів Київської міської ради, як власника земельної ділянки, на якій він знаходиться, та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві, як органу, на який покладено обов'язок приймати в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти, не залучивши їх до участі у розгляді справи.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Враховуючи всі вищенаведені норми матеріального права, можна зробити висновок про те, що для того, що звернутися до суду із позовом про визнання права власності, треба бути власником та підтвердити суду належними доказами ту, обставину, що позивач являється власником нерухомого майна, проте його право не визнається відповідачем.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 та ч.1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Тобто, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту та тягар доказування лежить саме на сторонах спору.

Згідно ч. 4 ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є власником будівлі площею лише 207,7 кв.м., що розташована за адресою м. Київ, АДРЕСА_1 на підставі рішення господарського суду від 2008 року.

Звернувшись до суду з позовом про визнання права власності на нежитлову будівлю в м. Києві по АДРЕСА_1, загальною площею 5 009,7 кв.м., ТОВ Фірма Бригантина не надало суду доказів на підтвердження свого права власності на нежитлову будівлю більшої площі та докази порушення свого права для звернення до суду з таким позовом.

Судом першої інстанції не було враховано наведеного, не перевірено право позивача на пред'явлення вимог про визнання права власником на будівлю в м. Києві по АДРЕСА_1, загальною площею 5 009,7 кв.м. та ухвалено помилкове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, оскільки це суперечить нормам матеріального права.

З матеріалів справи встановлено, що наказом директора ТОВ Бригантина за № 03/07-13 від 29.07.2013 р. було затверджено проект реконструкції нежитлових приміщень під офісні приміщення по АДРЕСА_1.

Земельна ділянка використовувалась позивачем на підставі тимчасового дострокового користування на умовах оренди від 28 грудня 1998 р.

30.08.2013 р. була зареєстрована декларація про початок виконання будівельних робіт.

Станом на апеляційний розгляд справи до суду надійшла декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 28.02.2014 р.

Колегія суддів погоджується з апелянтом в тому, що відповідно до державних будівельних норми ДБН А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Держбуду України від 10.08.93 № 136 (чинних, під час будівництва) дозвіл на будівництво це юридичний документ, що посвідчує право забудовника та генпідрядника на виконання будівельних робіт, їх фінансування, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж видачу ордерів на земляні роботи.

Виконання будівельних робіт на об'єктах без одержання дозволу або його перереєстрації в обумовлені строки, а також виконання не вказаних у будівельних робіт вважається самовільним і тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством. Відповідно до частини 1, 2 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються а на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належного дозволу належно затвердженого проекту або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з договором оренди земельної ділянки від 24.05.2007 року, позивачу було передано в оренду земельну ділянку строком на 5 років, для експлуатації та обслуговування виробничо-офісно-складських будівель.

Проте, здійснюючи будівництво нежитлових-господарських будівель цій земельній ділянці, позивач фактично порушив умови договору оренди щодо цільового використання земельної ділянки.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково визначився з тим, що у разі невиконання або неналежного виконання стороною умов договору доручення права позивача настільки порушуються, що можливо визнати право власності на самочинний об'єкт будівництва.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 грудня 2013 року, в частині визнання права власності за позивачем, скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні в цій частини.

Колегія суддів вважає, що в решті рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, та відмовити у задоволенні апеляційної скарги, в частині скасування рішення повністю, з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що прокурор не є стороною договору від 01 жовтня 2012 року укладеного між ТОВ Фірма Бригантина та ОСОБА_2

В частині вимог щодо розірвання договору, права держави та державних органів не порушуються. Тому в цій частині апеляційні вимоги задоволенню не підлягають.

Враховуючи наведене, колегія суддів, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, вважає за необхідне залишити решту рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 218, 303-305, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу прокурора Солом'янського району м. Києва Гордієнка Олександра Миколайовича задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 грудня 2013 року, в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма Бригантина (Код ЄДРПОУ 21505299, Поштова площа, 3, м. Київ, 04070) про визнання права власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1, літера Е у місті Києві, загальною площею 5 009,7 квадратних метрів, скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, у цій частині.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді