Рішення

від 10.04.2017 по справі 922/514/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" квітня 2017 р.Справа № 922/514/17

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Хотенця П.В.

при секретарі судового засідання Гаврильєву О.В.

розглянувши справу

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 Харківської області, м. Харків в інтересах держави в особі Харківської міської ради, м. Харків до Приватного акціонерного товариства "ОСОБА_1 Україна 1", м. Київ 3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ПрАТ "Інститут Харківбудмпроект", м. Харків про витребування земельної ділянки за участю представників сторін:

прокурора - Горгуль Н.В., посвідчення № 036152 від 29.10.2015 року

позивача -ОСОБА_2, дов. № 08-11/4550/2-16 від 27.12.2016 року

відповідача - ОСОБА_3, дов. від 23.02.2017 року

третьої особи - не з*явився

ВСТАНОВИВ:

Розглядається позовна вимога про витребування з володіння Приватного акціонерного товариства "ОСОБА_1 Україна 1" земельної ділянки за адресою: м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 186, загальною площею 0,1792 га., кадастровий номер 6310137200:07:020:0044 та передачу Харківській міській раді.

Представник позивача у попередньому судовому засіданні надав клопотання, в якому просить суд залучити до участі у справі в якості співвідповідача у справі - Департамент земельних відносин Харківської міської ради.

Представник відповідача у попередньому судовому засіданні надав заяву, в якій просить суд застосувати строк позовної давності по справі.

Прокурор у судовому засіданні та у наданому письмовому запереченні проти заяви відповідача про застосування строку позовної давності заперечує.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає клопотання позивача про залучення до участі у справі в якості співвідповідача у справі - Департамент земельних відносин Харківської міської ради необґрунтованим та відмовляє у його задоволенні.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності по справі, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 1.1 Постанови Вищого господарського суду України №10 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 Цивільного кодексу України, та у господарських відносинах.

Частиною 3 статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

Проте, право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника.

Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (стаття 344 Цивільного кодексу України).

Враховуючи те, що спірна земельна ділянка вибула із володіння територіальної громади поза її волею, що встановлено судами у справі № 2-а-86/09/2011, вона підлягає поверненню територіальній громаді у відповідності до статті 388 Цивільного кодексу України, а тому, положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України у справі 916/2129/15 від 05 жовтня 2016 року.

Рішенням 13 сесії Харківської міської ради № 82/07 від 25 квітня 2007 року "Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надано в оренду АТЗТ "Гея" земельну ділянку № 2, площею 0,1792 га., розташовану по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові.

Рішенням Харківської міської ради № 255/07 від 21 листопада 2007 року "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України" вирішено продати АТЗТ "Гея" земельну ділянку, площею 0,1792 га., розташовану по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові.

На підставі вказаного рішення 18 грудня 2007 року між Харківською міською радою та АТЗТ "Гея" було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення №10/07, згідно з пунктом 1.1 якого Харківська міська рада (продавець) на підставі рішення 16 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 21 листопада 2007 року № 255/07 передає за плату, а АТЗТ "Гея" (покупець) приймає у власність і оплачує земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 186, загальною площею 0,1792 га, кадастровий номер 6310137200:07:020:0044.

У подальшому, 23 січня 2008 року між АТЗТ "Гея" та Приватним акціонерним товариством "ОСОБА_1 Україна 1" було укладено договір № 2-1 купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до пункту 2.1 якого АТЗТ "Гея" (продавець) погоджується продати, а Приватне акціонерне товариство "ОСОБА_1 Україна 1" (покупець) погоджується придбати земельну ділянку № 2 площею 0,1792 га, розташовану по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові.

В Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 22 лютого 2008 року зареєстровано державний акт на право власності на земельну

ділянку серії ЯД №025843, виданий Приватному акціонерному товариству "ОСОБА_1 Україна 1" на підставі вказаного договору, за реєстровим №520867400001.

Разом з тим, постановою Дзержинського районного суду міста Харкова 11 березня 2009 року у справі № 2-а-86/09/2011, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2010 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 лютого 2013 року, задоволено позов ПрАТ "Інститут Харківбудмпроект" до Харківської міської ради: визнано протиправним рішення Харківської міської ради №82/07 "Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" у частині надання в оренду АТЗТ "Гея" земельної ділянки №2 площею 0,1792 га, розташованої по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові; визнано протиправним рішення Харківської міської ради від 21 листопада 2007 року № 255/07 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України" у частині продажу АТЗТ "Гея" земельної ділянки площею розташованої по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові.

У подальшому, ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2014 року залишено без змін ухвалу Дзержинського районного суду м.Харкова від 09 липня 2014 року, якою відмовлено у задоволенні заяви АТЗТ "Гея" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення у справі № 2-а-86/09/2011.

Так, судами встановлені порушення Харківською міською радою при прийнятті 16 сесією Харківської міської ради 5 скликання рішення №255/07 від 21 листопада 2007 року в окремій оскаржувальній частині, вимог статті 83 Земельного кодексу України, внаслідок чого за відсутності погодженого у встановленому порядку проекту відведення та погодження меж земельної ділянки у приватній власності опинилась частина вул. Кашуби у м. Харкові, яка є автомобільною дорогою загального користування населеного пункту, призначеною для руху транспортних засобів і пішоходів.

Крім того, земельна ділянка площею 0,1792 га, яка продана Харківською міською радою АТЗТ "Гея", а в подальшому Приватному акціонерному товариству "ОСОБА_1 Україна 1"частково знаходиться в межах земельної ділянки, яка перебуває у користуванні Приватного акціонерного товариства "ОСОБА_1 Україна 1", де розташовано нерухоме майно товариства - нежитлова будівля літ. В-1 загальною площею 227,00 кв.м.

Згідно статті 61 Цивільного процесуального кодексу України підставою звільнення від доказування є обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили; ці обставини не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином неправомірність передачі в оренду, а у подальшрму у власність земельної ділянки площею 0,1792, розташованої по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові, встановлне судом та є доведеним.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Враховуючи вищевикладене, та те, що положення про позовну давінсть до заявлених позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовується, суд відмовляє у задоволенні заяви відповідача про застосування строку позовної давності по справі та переходить до розгляду справи по суті.

Прокурор у судовому засіданні наполягає на задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Представник позивача у судовому засіданні підтримує заявлені позовні вимоги і просить їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні та у відзиві на позовну заяву проти заявлених позовних вимог заперечує, просить відмовити у задоволенні позову.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмт спору на стороні відповідача у судове засідання не з*явився, витребувані ухвалами суду документи не надав.

Як визначено у пунктах 3.9. та 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Необхідно мати на увазі, що розгляд справи за відсутності будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду, є безумовною підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду. Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Так, процесуальні документи у даній справі (ухвала суду про порушення провадження у справі) направлялася всім учасникам судового процесу, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідної ухвали; (ухвали суду про відкладення розгляду справи) направлялися третій особі, яка не заявляє самостійних вимог на предмт спору на стороні відповідача, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідних ухвал.

Таким чином, суд вважає, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ПрАТ "Інститут Харківбудмпроект" повідомлена належним чином про час і місце розгляду справи, але третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ПрАТ "Інститут Харківбудмпроект" не з'явилася у засідання суду, водночас судом вжито всі заходи для належного повідомлення її про час та місце розгляду справи.

Приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статтею 4-3 та статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами у відповідності до статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вислухавши пояснення прокурора, повноважних представників позивача та відповідача, судом встановлено наступне.

Приватне акціонерне товариство "ОСОБА_1 Україна 1" (відповідач) є власником земельної ділянки площею 0,1792 га. (кадастровий номер земельної ділянки 6310137200:07:020:0044), що знаходиться в м. Харкові по вул. Полтавський Шлях, 186.

Право власності відповідача на земельну ділянку підтверджується договором № 2-1 купівлі-продажу земельної ділянки від 23 січня 2008 року, що посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованим в реєстрі за № 247 (договір № 2-1), а також державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 025843, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 186, площею 0,1792 га. (кадастровий номер 6310137200:07:020:0044) з цільовим призначенням: для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель і споруд торговельно-культурного центру, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного зристування землею, договорів оренди землі 22 лютого 2008 року за № 520867400001 (Державний акт МВУ1).

Рішенням Харківської міської ради №82/07 від 25 квітня 2007 року "Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" АТЗТ "Гея" було надано в оренду земельну ділянку № 2 площею 0,1792 га., що розташована по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові.

Рішенням Харківської міської ради № 255/07 від 21 листопада 2007 року "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України" АТЗТ "Гея" було продано земельну ділянку площею 0,1792 га, що розташована по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові.

На підставі Рішення Харківської міської ради № 255/07 від 21 листопада 2007 року "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України", між Харківською міською радою (позивачем) та АТЗТ "Гея" було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення № 10/07 від 18 грудня 2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_5, що зареєстрований в реєстрі за № 1115 (Договір № 10/07).

Згідно пункту 1.1. договору № 10/07 Харківська міська рада (продавець) на підставі рішення 16 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 21 листопада 2007 року № 255/07 передає за плату, а АТЗТ "Гея" (покупець) приймає у власність і оплачує земельну ділянку, яка знаходиться за адресою м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 186, загальною площею 0,1792 га, кадастровий номер 6310137200:07:020:0044, згідно з планом земельної ділянки.

На підставі договору № 10/07 АТЗТ "Гея" отримало державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 059364, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 186, площею 0,1792 га. (кадастровий номер 6310137200:07:020:0044) з цільовим призначенням "для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель і споруд торговельно-культурного центру", який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 25 грудня 2007 року за № 52076710006 (Державний акт АТЗТ "Гея").

В подальшому, між відповідачем та АТЗТ "Гея" було укладено договір № 2-1, відповідно до пункту 2.1. якого згідно з умовами цього договору АТЗТ "Гея" (продавець) погоджується продати, а Приватне акціонерне товариство "ОСОБА_1 Україна 1" (покупець) погоджується придбати земельну ділянку як це визначено у цьому документі та у Плані Забудови.

На підставі вищезазначеного договору № 2-1 відповідачем було отримано Державний акт МВУ 1.

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 березня 2009 року у справі № 2-а-86/09/2011, що залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2010 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 лютого 2013 року, задоволено позов ВАТ "Інститут Харківбудмпроект" до Харківської міської ради, зокрема визнано протиправними та нечинними з моменту прийняття: тобто з 25 квітня 2007 року, рішення Харківської міської ради Харківської області XIII сесії V скликання від 25 квітня 2007 року № 82/07 "Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" у частині надання в оренду АТЗТ "Гея" земельної ділянки № 2 площею 0, 1792 га, розташованої по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові (п.п. 42.1. пункту 42 додатку № 2 до рішення); тобто з 21 листопада 2007 року, рішення Харківської міської ради Харківської області 16 сесії 5 скликання від 21 листопада 2007 року № 255/07 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України" у частині продажу АТЗТ "Гея" земельної ділянки площею 0,1792 га, розташованої по вул. Полтавський Шлях, 186 у м. Харкові, тобто визнати протиправним та нечинним п.п. 1.1. пункту 1 додатку до рішення №255/07 "Перелік юридичних осіб, яким продаються земельні ділянки несільськогосподарського призначення! - !Акціонерному товариству закритого типу "Гея": земельну ділянку площею 0,1792 га. з земель житлової та громадської забудови, що розташована за адресою м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 186 (кадастровий номер 6310137200:07:020:0044) за ціною 400240,00 грн. (без ПДВ) для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель і споруд торговельно-культурного центру.

Рішенням господарського суду Харківської області від 20 травня 20І4 року, що залишене без змін Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2014 року та Постановою Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року по справі № 922/3183/14 прокурору Ленінського району міста Харкова повністю відмовлено в позові про: визнання недійсним договору № 10/07; визнання недійсним договору № 2-1 зі змінами та доповненнями; визнання недійсним Державного акту АТЗТ "Гея"; визнання недійсним Державного акту МВУ 1; зобов'язання Управління Держземагенства у м. Харкові та Реєстраційну службу Харківського міського управління юстиції скасувати відомості у Поземельній книзі про державну реєстрацію земельної ділянки та внести до Державного реєстру прав запис про скасування державної реєстрації прав. Судові рішення по справі № 922/3183/14 набрали законної сили та є остаточними.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з положеннями частин 1, 4 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7,11 до Конвенції.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав дюдини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Відповідно до п.п. 32-35 Рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року у справі Стретч проти Об*єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком суду в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

Станом на дату придбання відповідачем земельної ділянки за договором № 2-1 (23 січня 2008 року): Рішення Харківської міської ради № 255/07 від 21 листопада 2007 року "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України" в частині продажу земельної ділянки АТЗТ "Гея" не було визнано судом протиправним та нечинним; у АТЗТ "Гея" були у наявності всі правовстановлюючі документи на земельну ділянку, що підтверджували право власності АТЗТ "Гея" на земельну ділянку.

Відповідач не знав і не міг знати про порушення Харківською міською радою якихось положень зконодавства при прийнятті рішення про продаж земельної ділянки АТЗТ "Гея".

Земельна ділянка була придбана Приватним акціонерним товариством "ОСОБА_1 Україна 1" за відплатним договором. За цих обставин, Приватне акціонерне товариство "ОСОБА_1 Україна 1" є добросовісним набувачем земельної ділянки.

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні питання щодо припинення права власності приватної особи на майно внаслідок певних порушень, допущених з боку органу публічної влади при прийнятті рішення про передачу майна у власність, слід зазначити, що порушення допущені Харківською міською радою (як органом місцевого самоврядування) при прийнятті рішення про продаж спірної земельної ділянки АТЗТ "Гея" не можуть бути підставою для позбавлення Приватного акціонерного товариства "ОСОБА_1 Україна 1" (приватної особи, яка не вчиняла жодних порушень та не знала і не могла знати про наявність певних порушень зі сторони Харківської міської ради при прийнятті рішення про продаж земельної ділянки АТЗТ "Гея", у якого Приватне акціонерне товариство "ОСОБА_1 Україна 1" придбало земельну ділянку за оплатним договором) права приватної власності на земельну ділянку.

З урахуванням того, що договір № 2-1 та Державний акт МВУ 1 не визнані недійсними в судовому порядку, відповідач є законним та добросовісним набувачем земельної ділянки.

Суд вважає, що відсутні правові підстави для витребування у відповідача земельної ділянки відповідно до положень статтей 387, 388 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 387 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини 2 статті 82 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на дату укладення договору № 2-1) інозоземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні.

Статтю 387 Цивільного кодексу України не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки Приватне акціонерне товариство "ОСОБА_1 Україна 1" законно та за наявності правових підстав отримав у власність земельну ділянку.

Згідно частини 1 статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Правовою підставою отримання відповідачем у власність земельної ділянки є договір № 2-1, АТЗТ "Гея" на дату укладення та виконання договору № 2-1 було законним власником земельної ділянки відповідно до договору № 10/07 та Державного акту АТЗТ "Гея".

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він іередав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

В цьому випадку слід зазначити, що частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України встановлює вичерпний перелік підстав для витребування майна в добросовісного набувача за відплатним договором.

Крім того, відповідно до частини 3 статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Договором № 2-1, а саме пунктом 3.1. цього договору передбачено, що загальна купівельна ціна земельної ділянки складає 7 842 289,28 грн. Пункт 3.2. договору № 2-1 підтверджує, що розрахунки між відповідачем та АТЗТ "Гея" відбувалися в тому числі за попереднім договором.

З урахуванням вищезазначеного, договір № 2-1 є відплатним (передбачає оплатне передання у власність майна), а тому положення частини 3 статті 388 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Добросовісність набувача характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання, при цьому, з сукупного аналізу наведених положень цивільного законодавства вбачається, що віднесення набувача майна, придбаного у особи, що не мала права його відчужувати, до категорії добросовісного/недобросовісного відбувається за критерієм обізнаності (фактичної та можливої) набувача такого майна про відсутність в особи, що відчужує майно, правових підстав для його відчуження. Так, добросовісним набувачем визнається особа, яка придбала річ у особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (частина 1 статті 388 Цивільного кодексу України).

При цьому, підтвердженням добросовісності відповідача є також обставини нотаріального посвідчення правочину (договору № 2-1), що передбачає покладення на нотаріуса функції перевірки повноважень осіб на укладення договору та статусу майна (наявності у відчужувача зареєстрованих речових прав та відсутності будь- яких обтяжень/обмежень щодо майна).

Згідно пункту 38 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що була затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (яка діяла станом на дату нотаріального посвідчення договору № 2-1), угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. При посвідченні угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна.

За змістом частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння, у зв'язку з чим віндикаційний позов за своєю правовою природою є позовом неволодіючого власника до володіючого невласника.

Однак, з огляду на особливий порядок переходу права власності на об'єкт нерухомого майна відповідно до положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та специфіку об'єкта нерухомого майна, незаконне вибуття останнього з володіння власника, з урахуванням правомочностей власника майна, передбачених статтею 317 Цивільного кодексу України, фактично можливе лише за наслідками державної реєстрації права власності на нерухоме майно, тобто титульного володіння іншою особою нерухомим майном (володіння де-юре, з відповідним документальним підтвердженням).

Матеріали справи свідчать про те, що однією з основних підстав позову прокурора є твердження, що спірна земельна ділянка вибула з власності територіальної громади поза її волею.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача (саме таку правову позицію зазначено в Постанові Верховного суду України від 21 грудня 2016 року № 6-2233цс16).

Таким чином, з огляду на заявлені позовні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у відповідача як добросовісного набувача, обставинами, які підлягають встановленню в межах даного спору є обставини вибуття такого майна з володіння власника (територіальної громади в особі Харківської міської ради) не з його волі іншим шляхом.

Як передбачено частиною 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Суд першої інстанції у справі № 2-а-86/09/2011, з позицією якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з протиправності рішень Харківської міської ради в оскаржуваних частинах як таких, що прийнято з порушенням процедури розгляду, за відсутності погодженого у встановленому порядку проекту відведення та погодження меж земельної ділянки, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду АТЗТ "Гея" не погоджено з природоохоронними та санітарно-епідеміологічними органами, органами архітектури та культурної спадщини, ВАТ "Інститут Харківбудмпроект" є суміжним землекористувачем щодо земельної ділянки площею 0,1792 га. В той же час, у якості суміжного землекористувача позивач межі цієї земельної ділянки не погоджував, що підтверджується актом встановлення (відновлення) та погодження меж земельної ділянки від 12 вересня 2007 року.

Таким чином, адміністративними судами у справі № 2-а-86/09/2011 не досліджувалися та не встановлювалися обставини щодо наявності чи відсутності волі територіальної громади м. Харкова на відчуження земельної ділянки АТЗТ "Гея". Так само, адміністративними судами у справі № 2-а-86/09/2011 не досліджувалися та не встановлювалися обставини щодо наявності чи відсутності волі на відчуження Земельної ділянки в представницького органу територіальної громади - Харківської міської ради, так як наявність у Харківської міської ради як органу місцевого самоврядування, який в силу приписів статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" здійснює правомочності щодо золодіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, не оспорювалось. Обставина щодо наявності чи відсутності волі власника є визначальною при вирішенні даного спору про витребування земельної ділянки у відповідача як добросовісного набувача.

Обставини щодо наявності чи відсутності волі територіальної громади на відчуження земельної ділянки не можуть бути звільнені від доказування (стаття 35 Господарського процесуального кодексу України) оскільки судами у справі № 2-а-86/09/2011 такі обставини не встановлювалися та не досліджувалися.

З огляду на вищезазначене, суд вважає, що обставини щодо наявності чи відсутності волі територіальної громади на відчуження земельної ділянки підлягають доказуванню прокурором в загальному порядку.

Щодо критерію "публічного інтересу", суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до приписів частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

За змістом статті 318 Цивільного кодексу України, суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Так, відповідно до частини 2 статті 2 Цивільного кодексу України, учасниками цивільних відносин є: держава Україна, ОСОБА_6 Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Повноваження сільських, селищних, міських рад розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання, передбачені статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.

При цьому у статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Харкова, як власник спірного об'єкта нерухомості, делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Відповідно до правової позиції Верховного суду України (на яку посилається прокурор в своїй позовній заяві), що викладена в Постанові від 05 жовтня 2016 року №3-604гс16, воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Так, Верховний суд України у даній Постанові, аналізуючи обставини спору про витребування майна, зазначив, що здійснення місцевою радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням волі територіальної громади.

Як вже було зазначено вище, відповідно до частини 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Отже, Харківська міська рада мала повноваження розпоряджатися земельними ділянками, що знаходилися у власності територіальної громади способом укладення договору купівлі-продажу таких земельних ділянок.

Згідно статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 11116 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Відповідно до статті 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України).

Як передбачено статтею 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори в відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції (стаття 143 Конституції України).

Згідно статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради є -рганами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх мені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та ншими законами. Так сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до частини 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності додо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Суд зазначає, що об'єктивно виокремити волю територіальної громади щодо управління та розпорядження майном (в розумінні безпосереднього здійснення територіальною громадою таких правомочностей) є неможливим, відтак, територіальна громада делегує такі повноваження представницькому органу (який нею обирається), яким в силу статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є сільські, селищні, міські ради, які, власне, своїми діями та рішеннями і виражають волю територіальної громади. Водночас, воля територіальної громади, по суті, виражається лише при обранні представницького органу, який, будучи сформованим у порядку, передбаченому законом, вважається відповідно представником територіальної громади, який де-юре завжди є таким, що виражає волю територіальної громади, так як діє від імені громади (при вчиненні будь-яких дій).

Вираження волі територіальної громади не може обмежуватись виключно законними діями представницького органу, що діє від імені громади, оскільки такий орган протягом періоду своїх повноважень хоча і зобов'язаний діяти виключно в межах закону, однак фактично може і вчиняти і дії, які йому суперечать, відтак висновок Верховного суду України про те, що виключно ті дії органу місцевого самоврядування, що відповідають закону, є вираженням волі територіальної громади, фактично може означати відсутність будь-яких правових наслідків вчинених місцевою радою дій з порушенням порядку передбаченого законом.

В той же час, такий підхід до розуміння вираження волі територіальної громади нівелює засади гарантованості та непорушності права власності, зокрема добросовісного набувача, та фактично означає можливість витребування у нього майна у випадку встановлення будь-якого порушення закону органом місцевого самоврядування при відчуженні майна, що належить територіальній громаді. А, отже, таким чином втрачає своє функціональне призначення механізм віндикації, передбачений частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України.

Знову ж таки, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" неприпустимими визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон. Суд дотримується такого погляду, що дії органу влади можуть бути розцінені як такі, що перешкоджають законним очікуванням заявника згідно із договором та позбавляють його частково тих міркувань, на підставі яких було укладено договір. Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

Окрім того, суд зазначити, що поняття "інтерес територіальної громади" є оціночним, при цьому, в межах наявних у справі доказів, прокурором не надано суду доказів порушення інтересу територіальної громади міста Харкова за наслідками передання у власність АТЗТ "Гея" земельної ділянки за оплатним договором купівлі-продажу (вартість купівлі земельної ділянки була визначена у розмірі 400240,00 грн.).

Відтак, у діях Харківської міської ради, що діє від імені територіальної громади міста Харкова та в її інтересах, вбачається наявність волі на відчуження спірної земельної ділянки, а відтак відсутні підстави вважати, що дане майно вибуло з володіння територіальної громади міста Харкова поза її волею.

Правова позиція Верховного суду України (на яку посилається прокурор в своїй позовній заяві), що викладена в Постанові від 05 жовтня 2016 року №3-604гс16 базується на конкретних обставинах справи, а саме на тому, що "У постанові Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 колегія визнала укладені між сторонами договір дарування і купівлі-продажу удаваним договором і визнала його недійсним. Водночас, суд встановив вихід Одеської міської ради за межі визначених законом повноважень, з огляду на що скасував пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року".

В той же час договір № 10/07 між Харківською міською радою та АТЗТ "Гея" не був визнаний недійсним, адже рішенням господарського суду Харківської області від 20 травня 2014 року, що залишене без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2014 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року по справі № 922/3183/14 прокурору Ленінського району міста Харкова повністю відмовлено в позові про визнання недійсним договору № 10/07 та Державного акту АТЗТ "Гея".

Таким чином суд вважає, що в даній справі існують абсолютно інші обставини ніж ті, які існували у справі по якій була прийнята постанова Верховного суду України від 05 жовтня 2016 року №3-604гс16.

Щодо правової позиції Верховного суду України у постанові від 29 червня 2016 №6-1376цс16, на яку посилається прокурор як на одну з підстав позову, то в даному випадку суд зазначає, що в межах спору по справі № 6-1376цс16 позивачем було визначено постійного користувача земельної ділянки (Дніпровське басейнове управління водних ресурсів), права якого порушені у зв'язку з відчуженням такої земельної ділянки на користь іншої особи за розпорядженням голови РДА, яке в подальшому за рішенням суду було скасовано. Таким чином, у межах справи №6-1376цс16 постійний користувач не здійснював будь-якого волевиявлення щодо майна, яке вибуло з його володіння (постійного користування) поза його волею (за розпорядженням голови РДА, що було скасоване), тоді як у цій справі прокурором подано позов в особі місцевої ради, уповноваженої здійснювати, в тому числі розпорядження об'єктами комунальної власності, яка, власне, таке розпорядження здійснила.

Правова позиція Верховного суду України, викладена у постанові від 11 лютого 2015 року №6-1цс15 ґрунтується на тому, що;

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 вересня 2012 року у справі за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави, територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради до Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної м. Києві ради, Шевченківської районної у м. Києві ради, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_7 центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності, про визнання договорів недійсними, визнання права власності та повернення майна було частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним з моменту укладення договір від 20 жовтня 2010 року купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні, загальною площею 116,1 кв. м.

В той же час договір № 10/07 між Харківською міською радою та АТЗТ "Гея" не був визнаний недійсним.

Згідно частини 2 статті 82 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на дату укладення договору № 10/07 між Харківською міською радою та АТЗТ "Гея"), юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

Відповідно до статті 127 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на дату укладення договору № 10/07 між Харківською міською радою та АТЗТ "Гея"), органи державної влади та органи місцевого самоврядування і державні органи приватизації відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам відповідно до цього Кодексу.

18 грудня 2007 року між Харківською міською радою та АТЗТ "Гея" було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки № 10/07. Договір № 10/07 було нотаріально посвідчено. Зі сторони Харківської міської ради договір № 10/07 було підписано міським головою ОСОБА_8

Згідно пункту 5.1. договору № 10/07 Харківська міська рада (продавець) гарантує, що земельна ділянка, яка є предметом цього договору, входить до категорії земель, що можуть бути відчужені згідно з законодавством України, вільна від будь-яких майнових прав і претензій третіх осіб, про які на момент підписання договору продавець чи покупець не міг не знати, не знаходиться під арештом і судових справ щодо неї немає.

За змістом статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як передбачено частиною 3 статті 209 Цивільного кодексу, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. Це означає, що нотаріус при посвідчені правочину перевіряє волевиявлення учасника правочину на предмет відповідності його внутрішній волі.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, право на справедливий судовий розгляд слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає поваги до остаточного рішення суду. Рішення суду, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа "Брумареску проти Румунії".

Рішенням господарського суду Харківської області від 20 травня 2014 року, що залишене без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2014 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року по справі № 922/3183/14 прокурору Ленінського району міста Харкова повністю відмовлено в позові про визнання недійсним договору № 10/07 та Державного акту АТЗТ "Гея".

Згідно частини 1 статті 2015 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Договір № 10/07 не був визнаний в судовому порядку недійсним з підстав наявності дефекту волі сторін такого правочину.

Законодавством не встановлено нікчемність правочину щодо придбання земельної ділянки на тій підставі, що рішення органу місцевого самоврядування чи іншого державного органу про продаж цієї земельної ділянки скасоване в судовому порядку.

Враховуючи презумпцію правомірності правочину (стаття 204 Цивільного кодексу України) та враховуючи ту обставину, що господарські суди по справі № 922/3183/14 не знайшли підстав для визнання недійсним договору № 10/07 та Державного акту АТЗТ "Гея", вважається, що правочин - договір № 10/07 вчинено на основі вільного волевиявлення територіальної громади в особі Харківської міської ради та такий договір № 10/07 відповідає внутрішній волі територіальної громади в особі Харківської міської ради (частина 3 статті 203 Цивільного кодексу України).

Таким чином, відсутні будь-які підстави стверджувати, а також відсутні будь-які докази того, що спірна земельна ділянка вибула з власності територіальної громади позі її волею. Наведені вище обставини свідчать про наявність у місцевої ради (яка діє як представницький орган територіальної громади) відповідного волевиявлення щодо передання у власність іншої особи спірної земельної ділянки.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно частини 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Положеннями статті 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, суд вважає, що прокурором не доведено обставин первісного вибуття спірної земельної ділянки з володіння власника - територіальної громади міста Харкова поза її волею, що, відповідно, виключає можливість застосування в такому випадку віндикаційного способу захисту (стаття 388 Цивільного кодексу України), а саме витребування спірної земельної ділянки у відповідача, як добросовісного набувача.

За цих обставин, відсутні будь-які підстави для витребування земельної ділянки у Приватного акціонерного товариства "ОСОБА_1 Україна 1" відповідно до положень статті 388 Цивільного кодексу України.

Суд вважає, що АТЗТ "Гея" мала право відчужувати земельну ділянку, а тому положення статті 388 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватися в даній справі, виходячи з наступного.

Договір № 2-1 було укладено 23 січня 2008 року в той час як Постанова Дзєржинського районного суду м. Харкова у справі № 2-а-86/09/2011, якою визнано протиправними та нечинними відповідні Рішення Харківської міської ради була прийнята більш як через рік після укладення договору № 2-1, а саме 11 березня 2009 року. Набрала законної сили постанова Дзєржинського районного суду м. Харкова у справі № 2-а-86/09/2011 лише після її перегляду в апеляційному порядку, тобто з дати прийняття ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду у справі № 2-а-86/09/2011, тобто з 29 листопада 2010 року.

Таким чином, станом на дату укладення та виконання договору № 2-1, Рішення Харківської міської ради, що стосувалося продажу земельної ділянки АТЗТ "Гея" було чинним, а отже земельна ділянка була придбана відповідачем у АТЗТ "Гея" за відплатним договором в особи, яка мала право відчужувати цю земельну ділянку.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Законодавство України не містить норм, які б передбачали, що договір купівлі-продажу є нікчемним внаслідок визнання незаконним та нечинним рішення органу влади (місцевого самоврядування), на основі якого такий договір був укладений.

Згідно статті 140 Земельного кодексу України, підставами припинення права власності на земельну ділянку є: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строку випадках, визначених цим Кодексом.

Скасування (визнання нечинним) рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, на підставі якого укладено договір щодо земельної ділянки, не є підставою для припинення права власності на земельну ділянку чи визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений статтею 140 Земельного кодексу України і є вичерпним. Такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, зазначеним Кодексом не передбачено (саме таку правову позицію викладено в Постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року № 6-71цс12).

Рішенням господарського суду Харківської області від 20 травня 2014 року, що залишене без змін Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2014 року та Постановою Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року по справі № 922/3183/14 прокурору Ленінського району міста Харкова повністю відмовлено в позові про визнання недійсним договору № 10/07 та Державного акту АТЗТ "Гея".

Судові рішення по справі № 922/3183/14 набрали законної сили і не можуть ставитися під сумнів.

З огляду на вищезазначене, з врахуванням презумпції правомірності правочину (стаття 204 Цивільного кодексу України), договір № 10/07 та Державний акт АТЗТ "Гея" залишилися дійсними та правомірними навіть після визнання судом (у справі № 2-а-86/09/2011) протиправним та нечинним Рішення Харківської міської ради, що стосувалося продажу земельної ділянки АТЗТ "Гея".

Відповідно до частини 1 статті 125 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату укладення договору № 10/07 та видачі Державного акту АТЗТ "Гея"), право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

З урахуванням вищезазначеного, документами, що підтверджували право власності на земельну ділянку АТЗТ "Гея" були власне договір № 10/07 та Державний акт АТЗТ "Гея", а не Рішення Харківської міської ради № 255/07 від 21 листопада 2007 року "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення юридичним особам України".

Таким чином, АТЗТ "Гея" мало право відчужувати земельну ділянку як до, так і після визнання судом (у справі № 2-а-86/09/2011) протиправним та нечинним Рішення Харківської міської ради, що стосувалося продажу земельної ділянки АТЗТ "Гея", адже правовстановлюючими документами на земельну ділянку у АТЗТ "Гея" були власне договір та державний акт, а не рішення органу місцевого самоврядування. Тому, відсутні будь-які підстави для застосування в даній справі частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, адже дана норма стосується випадку "якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати", а АТЗТ "Гея" мало право відчужувати земельну ділянку.

У відповідності до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об"єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, суд вважає вимоги прокурора необґрунтованими, не підтвердженими доданими до матеріалів справи доказами, та такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується статтею 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 124, 129 Конституції України, статтями 1, 4-2, 4-3, 27, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 14.04.2017 р.

Суддя ОСОБА_9