Постанова

від 13.04.2017 по справі 910/27445/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" квітня 2017 р. Справа№ 910/27445/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Мартюк А.І.

Алданової С.О.

секретар: Іванов О.О.

за участю представників сторін:

позивача: Григолінський С.О., Єремов М.С.;

відповідача: не з'явився;

третьої особи: не з'явився;

розглядаючи у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Державного публічного акціонерного товариства

"Національна акціонерна компанія "Украгролізинг"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 22.12.2016р.

у справі №910/27445/15 (суддя Пінчук В.І.)

за позовом Державного публічного акціонерного товариства

"Національна акціонерна компанія "Украгролізинг"

до Міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні

позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України

по місту Києву

про визнання недійсним договору оренди індивідуально

визначеного нерухомого майна від 01.02.2011р. №01-10 та

додаткових угод до нього

ВСТАНОВИВ:

Державне публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг " (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво" про визнання недійсними договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна від 01.02.2001р. №01-10, укладеного між позивачем та відповідачем, а також додаткових угод до нього.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладення спірного договору та додаткових угод до нього потребувало погодження з Фондом державного майна України як органом, уповноваженим управляти спірним майном. Однак відповідні дії вчинені не були, що суперечить вимогам ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній на момент укладення договору №01-10 від 01.02.2001р.

Відповідач проти позову заперечував, зазначаючи про необґрунтованість та непідтвердженість вимог позивача належними доказами, просив суд в позові відмовити. Окрім того, відповідач просив суд застосувати до вимог позивача строки позовної давності.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2015р. (том справи - 1, аркуші справи - 2-3), на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача було залучено Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву.

Третя особа в поясненнях по суті спору (том справи - 1, аркуші справи - 123-124) зазначала наступне:

- на підставі спірного договору передано в орендне користування приміщення площею 105,6 кв. м. Однак погодження з Фондом державного майна України щодо укладення договорів оренди потребується лише у випадку передачі в орендне користування приміщення, площа якого перевищує 200 кв. м.;

- посилання позивача на необхідність застосування до спірних правовідносин Закону України Про оренду державного та комунального майна в редакції, яка діяла на 18.05.2000р. та відповідних норм Цивільного кодексу УРСР є необґрунтованим з урахуванням дії закону у часі.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2015р. у справі №910/27445/15 (том справи - 1, аркуші справи - 178-183) позов було задоволено повністю. Визнано недійсними договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна №01-10 від 01.02.2001р. та додаткові угоди до нього, укладені між позивачем та відповідачем. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 1 218,00 грн. витрат зі сплати судового збору. При цьому, суд відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності, оскільки згідно з поясненнями позивача він дізнався про те, що спірний договір не було погоджено третьою особою лише в липні 2015 року.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016р. (том справи - 2, аркуші справи - 179-186) рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2015 р. у справі №910/27445/15 було скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено повністю. Присуджено до стягнення з позивача на користь відповідача 1 339,80 грн. витрат по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив наступне:

- позивач, як орендодавець, не міг не знати про відсутність дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном, та про порушення порядку укладення договору оренди нерухомого майна. Відтак місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про відмову в заяві відповідача про застосування позовної давності;

- з матеріалів справи вбачається і визнається сторонами, що спірний Договір виконувався обома сторонами і, беручи до уваги зміни у законодавстві, схвалений у розумінні ст. 241 Цивільний кодекс України належною особою - орендодавцем. Позивачем не наведено обставин, які свідчили б про наявність на час вирішення спору порушення її прав чи охоронюваного законом інтересу в зв'язку з укладенням Договору без дозволу Фонду державного майна України, Відділення чи представництва цього Фонду. Обмеження прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження майном за Договором не виходить за межі взятих на себе обов'язків та не суперечить вимогам чинного законодавства;

- на час звернення позивача до суду спірний договір "в частині відсутності дозволу на його укладення" не суперечить вимогам чинного законодавства, на що вказують як відповідач, так і третя особа.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.08.2016р. (том справи - 2, аркуші справи - 216-222) було скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2015р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016р. у справі №910/27445/15, а матеріали справи скеровано на новий розгляд до місцевого господарського суду. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України зазначив наступне:

- для правильного вирішення спору в даній справі попередні судові інстанції повинні були з'ясувати одночасну наявність принаймі двох умов: по-перше, невідповідність оспорюваного договору вимогам закону на час укладення цього договору і, по-друге, порушення у зв'язку з відповідним договором прав і охоронюваних законом інтересів позивача;

- попереднім судовим інстанціям необхідно було вичерпно встановити обставини, пов'язані з тим, у чиїй власності (держави в особі уповноваженого нею органу або позивача) перебувало майно, передане в оренду за Договором, на час укладення Договору та на час вирішення спору з даної справи господарським судом;

- попередніми судовими інстанціями не з'ясовано обставин, пов'язаних з наявністю чи відсутністю відносин правонаступництва між усіма названими підприємствами в частині, що стосується оспорюваних договору та додаткових угод до нього, зокрема майна, яке є предметом оренди, і якщо відповідне правонаступництво було наявне, то з яких визначених законом підстав. При цьому позивач у попередніх інстанціях заперечував своє правонаступництво щодо державного лізингового підприємства "Украгролізинг"; відтак вичерпне з'ясування відповідних обставин мало значення для розгляду даної справи з огляду, зокрема, на положення ст. 609 Цивільного кодексу України, за яким зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу;

- апеляційний господарський суд припустився помилки у застосуванні ч.2 ст. 43 і ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, відхиливши доводи скаржника, наведені ним з посиланням на преюдиціальність обставин, встановлених в іншій справі господарським судом Полтавської області.

За результатами нового розгляду Господарським судом міста Києва було ухвалено рішення від 22.12.2016р. у справі №910/27445/15 (том справи - 3, аркуші справи - 89-93), яким в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016р. у справі №910/27445/15 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, внаслідок чого було прийнято невірне по суті заявлених вимог рішення у даній справі. Зокрема, позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступне:

- судом було невірно встановлено початок перебігу строку позовної давності, оскільки позивач дізнався про порушення своїх прав лише під час написання та подачі позовних заяв про розірвання спірного договору, зобов'язання звільнити майно та стягнення заборгованості, де відповідачем також виступає Міжнародна громадська організація "Луганське земляцтво" (відповідач у даній справі). Вказані позовні заяви були подані 22.07.2015р., а тому перебіг строку позовної давності розпочався саме цієї дати;

- судом не надано належної оцінки відсутності дозволу Фонду державного майна України на укладення оспорюваного правочину, що свідчить про недотримання сторонами вимог законодавства на час його укладення, а тому в даному випадку є підстави для визнання цього правочину недійсним;

- у ході проведення повної інвентаризації активів позивача згідно з Наказом позивача від 30.09.2015р. № 166 з'ясовано, що результатом роботи ліквідаційної комісії став Перелік майна, що передається до статутного фонду ВАТ НАК Украгролізинг від 01.06.2001р., затверджений віце-прем'єр міністром України Козаченко Л.П. та скріплений печаткою Кабінету Міністрів України. Відповідно до цього акту до статутного фонду позивача передано майно і будь-яких майнових прав чи обов'язків, в тому числі за договорами оренди, не передавалося. До переліку цього майна входив будинок за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 16А. Передача майна була необхідною, оскільки, відповідно до п.3 постанови Кабінету Міністрів України Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності , яка регулювала порядок реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності на момент укладення Договору оренди, для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) серед інших документів подають до органу державної реєстрації - документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом. В даному випадку таким документом є перелік майна від 01.06.2001р. Окрім цього, без наповнення статутного фонду, орган державної реєстрації не зареєстрував би новостворену юридичну особу;

- на запит позивача про надання копій документів, що стосуються ліквідації ДЛП Украгролізинг , Кабінет Міністрів України повідомив про відсутність вказаних документів;

- на підтвердження факту припинення (ліквідації) юридичної особи - ДЛП Украгролізинг надавались копії наказів від 31.05.2001р. про звільнення працівників, які працювали у ДЛП Украгролізинг , в яких зазначено про звільнення за переведенням в Національну акціонерну компанію Украгролізинг по п.5 ст. 36 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з ліквідацією державного лізингового підприємства Украгролізинг ;

- заходи та організаційні зміни, які здійснені Кабінетом Міністрів Уураїни в період утворення нової юридичної особи (ВАТ НАК Украгролізинг ), були спрямовані на проведення саме ліквідації ДЛП Украгролізинг , а не на її реорганізацію;

- до участі у справі було залучено як третю особу Регіональне відділення Фонду державного майна України, але під час нового розгляду справи третю особу не було повідомлено про судовий розгляд.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017р. (головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.А.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.02.2017р.

В судове засідання 23.02.2017р. з'явилися лише представники позивача. Представники відповідача та третьої особи не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2017р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 23.03.2017р.

В судове засідання 23.03.2017р. з'явилися лише представники позивача. Представники відповідача та третьої особи не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

В судовому засіданні 23.03.2017р. представники позивача подали клопотання про продовження строку розгляду справи відповідно до ст. ст. 69, 102 Господарського процесуального кодексу України.

Вказане клопотання було задоволено судом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2017р., на підставі ст. ст. 69, 77, 102 Господарського процесуального кодексу України, строк розгляду апеляційної скарги було продовжено на 15 днів, розгляд справи відкладено на 13.04.2017р.

В судовому засіданні 13.04.2017р. представники позивача підтримали апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просили суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016р. у справі №910/27445/15 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представники відповідача та третьої особи в судове засідання 13.04.2017р. не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін та третьої особи у судові засідання не була визнана обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін та третьої особи про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представників відповідача та третьої особи за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 13.04.2017р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

01.02.2001р. між позивачем, як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, було укладено договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна №01-10 (далі - Договір оренди) (том справи - 1, аркуші справи - 13-18).

За умовами Договору оренди (п.1.1) орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене нежитлове приміщення (далі - майно) площею 105,6 кв. м., розміщене за адресою: м. Київ-23, вул. Мечникова, 16-А на 10 поверсі (ах) адмінбудинку, яке знаходиться на балансі ДЛП "Украгролізинг", вартість якого визначена згідно з актом оцінки і становить за експертною оцінкою 399 450,00 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення офісу.

Умови передачі та повернення майна погоджені сторонами в розділі 2 Договору оренди, згідно з п.п.2.1, 2.2 якого орендар вступає у строкове платне користування майном з дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Порядок нарахування і сплати орендної плати визначений в розділі 3 Договору оренди, відповідно до п.п.3.1, 3.2 якого орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України і становить без ПДВ за перший місяць оренди - лютий 2001 року - 998,62 грн. Орендна плата за кожний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України (п.9.1 Договору оренди).

В п.10.1 Договору оренди передбачено, що останній укладений строком на 24 роки та діє з 01.02.2001р. до 01.02.2025р. включно.

На виконання умов Договору оренди позивач передав, а відповідач прийняв у користування об'єкт оренди, про що сторонами було складено та підписано Акт передачі-приймання від 01.02.2001р. (том справи - 1, аркуш справи - 19).

В подальшому протягом 2008-2014 року між сторонами були укладені додаткові угоди (договори) до Договору оренди, в яких сторони погодили внесення змін щодо реквізитів сторін (в тому числі платіжних і поштових) та коригування розміру загальної площі орендованих приміщень.

Позивач вважає, що укладення Договору оренди та додаткових угод до нього потребувало погодження з Фондом державного майна України як органом, уповноваженим управляти спірним майном. Однак відповідні дії вчинені не були, що суперечить вимогам ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній на момент укладення договору №01-10 від 01.02.2001р., у зв'язку з чим позивач просив суд визнати Договір оренди та додаткові угоди до нього недійсними.

Місцевий господарський суд відмовив у позові повністю, визнавши вимоги позивача нормативно необґрунтованими та документально не підтвердженими.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (аналогічна правова позиція наведена в п.2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. (із змінами та доповненнями) Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису наведеної статті правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Як уже зазначалося вище, позовні вимоги обґрунтовані тим, що при укладенні між сторонами Договору оренди не було дотримано вимог ст. 5 Закону України "Про оренду державного і комунального майна".

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З наведеного випливає, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Виходячи з того, що відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України та ст. 15 Цивільного кодексу України у порядку господарського судочинства підлягає захисту саме порушене право, у даній справі підлягає встановленню чи дійсно порушує право орендодавця відсутність дозволу Фонду державного майна України, його регіонального відділення чи представництва, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

З цього приводу судом було з'ясовано, що в тексті Договору оренди (п.2.2) вказано про те, що власником об'єкту оренди є держава.

При вирішенні спорів, пов'язаних з укладенням договору оренди державного майна, насамперед підлягає з'ясуванню питання щодо того, чи додержано визначений ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порядок укладення відповідного договору, в тому числі щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном, та органом Антимонопольного комітету України питання про передачу майна в оренду (аналогічна правова позиція наведена в п.2.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №12 від 29.05.2013р. (із змінами та доповненнями) "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна").

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, передбачений в ст. 9 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" порядок укладення договорів передбачав, що, якщо на укладення договору оренди потрібен дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення чи представництва, державне підприємство у п'ятиденний термін після отримання висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, органу Антимонопольного комітету України надсилає орендодавцям, зазначеним в абзаці другому статті 5 цього Закону, копії проекту договору та інших документів, висновки зазначених органів, розрахунок орендної плати. Фонд державного майна України, його регіональне відділення чи представництво протягом п'ятнадцяти днів після надходження матеріалів повідомляє державне підприємство про своє рішення (надання дозволу щодо укладення договору оренди або відмову).

Наявні у справі матеріали та пояснення сторін свідчать про те, що позивач, як орендодавець, не міг не знати про відсутність дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном, та про порушення порядку укладення договору оренди нерухомого майна.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" (в редакції, чинній на час укладення спірного Договору оренди) підприємства є орендодавцями щодо окремого індивідуально визначеного майна (крім нерухомого), а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо нерухомого майна, що є державною власністю.

Системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які тягнуть за собою визнання правочину недійсним, зокрема, шляхом: вчинення нового правочину; погодження правочину з відповідним державним органом, якщо це необхідно було для даного правочину, а таке погодження не було раніше здійснено тощо (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. (із змінами та доповненнями) "Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними").

Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на відсутність погодження (дозволу) Фонду державного майна України на укладення Договору оренди, а відтак зазначав про відсутність у особи, що уклала від імені позивача Договір оренди достатнього обсягу повноважень для цього.

Однак, визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину.

Відносно повноважень на укладення правочину, судом було встановлено наступне.

Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Припис абзацу першого ч.3 ст. 92 Цивільного кодексу України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий ч.3 ст. 92 Цивільного кодексу України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють) (аналогічна правова позиція наведена в п.3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. (із змінами та доповненнями) Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

В процесі судового розгляду було встановлено, що Договір оренди виконувався як позивачем, так і відповідачем. Тобто, в даному випадку правочин було схвалено позивачем, як орендодавцем.

Доказів на підтвердження протилежного (повернення позивачем отриманих від відповідача грошових коштів як оплати за орендне користування спірним майном, тощо) ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Третя особа (Регіональне відділення Фонду державного майна України) в наданих місцевому господарському суду поясненнях також заперечувала необхідність отримання позивачем погодження Фонду державного майна на укладення Договору оренди з відповідачем.

При цьому судом враховано, що відповідно до п.3 ч.1 ст. 287 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача з позовом, який розглядається у даній справі) орендодавцями щодо нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, установу, організацію, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, якщо інше не передбачено законом, є державні (комунальні) підприємства, установи та організації.

Аналогічні положення містить ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції Закону України №3269-VI від 21.04.2011р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо орендних відносин".

Як вбачається з матеріалів справи, площа об'єкта оренди за спірним Договором оренди, укладеним між сторонами, не перевищує 200 кв. м., а відтак на час звернення позивача до Господарського суду міста Києва з позовом, який розглядається у справі №910/27445/15, Договір оренди в частині відсутності дозволу на його укладення не суперечив вимогам чинного законодавства.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про наявність на час вирішення спору у даній справі його порушеного права чи охоронюваного законом інтересу у зв'язку із укладенням Договору оренди без дозволу Фонду державного майна України, його регіонального відділення чи представництва.

Обмеження прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном укладеним з відповідачем договором оренди нерухомого майна не виходить за межі добровільно взятих на себе обов'язків та не суперечить вимогам чинного законодавства.

Вищий господарський суд України в своїй постанові від 16.08.2016р. у справі №910/27445/15 звертав увагу на допущену Київським апеляційним господарським судом при попередньому розгляді даної справи помилку у застосуванні ч.2 ст. 43 і ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, яка полягає у відхиленні доводів позивача, наведених ним з посиланням на преюдиціальність обставин, встановлених в іншій справі Господарським судом Полтавської області.

З цього приводу судом було встановлено, що в матеріалах справи наявна копія рішення Господарського суду Полтавської області від 18.05.2004р. у справі №12/95 за позовом Національної акціонерної компанії "Украгролізинг" до Полтавського відкритого акціонерного товариства "Облагропостач" про стягнення 4 865 995,91 грн., яким в позові було відмовлено (том справи - том справи - 2, аркуші справи - 52-53).

Названим судовим рішенням було встановлено, що:

- НАК "Укагролізинг" утворено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2001р. №354 "Про утворення національної акціонерної компанії" Украгролізинг" на базі державного лізингового підприємства "Украгролізинг", що ліквідується;

- порядок ліквідації юридичних осіб визначається Законом України "Про підприємства в Україні", який діяв до набрання чинності Цивільним кодексом і в момент ліквідації ДЛП "Украгролізинг". Стаття 34 вказаного Закону передбачала перехід прав і обов'язків до правонаступників лише в разі реорганізації підприємства;

- постанова Кабінету Міністрів України №354 від 11.04.2001р. суперечила вимогам діючому на той момент законодавству;

- НАК "Украгролізинг" не може вважатись правонаступником ДЛП "Украгролізинг", у якого були правовідносини з Полтавським ВАТ "Облагропостач".

Рішення Господарського суду Полтавської області від 18.05.2004р. у справі №12/95 було залишено без змін постановами Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2004р. та Вищого господарського суду України від 06.10.2004р. (том справи - 2, аркуші справи - 54-60).

Позивач в своїх поясненнях наголошував на тому, що у ході проведення повної інвентаризації активів позивача згідно з наказом від 30.09.2015р. №166 було з'ясовано, що результатом роботи ліквідаційної комісії став Перелік майна, що передається до статутного фонду ВАТ НАК Украгролізинг від 01.06.2001р., затверджений віце-прем'єр міністром України Козаченко Л.П. та скріплений печаткою Кабінету Міністрів України. Відповідно до вказаного акту до статутного фонду позивача передано майно і будь-яких майнових прав чи обов'язків, в тому числі за договорами оренди, не передавалося. До переліку цього майна входив будинок за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 16-А (об'єкт оренди за спірним Договором оренди).

Позивач в своїх поясненнях зазначав про те, що передача майна була необхідною, оскільки відповідно до п.3 постанови Кабінету Міністрів України Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності , якою було врегульовано порядок реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності на момент укладення Договору оренди, для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) серед інших документів подають до органу державної реєстрації - документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом. В даному випадку таким документом є перелік майна від 01.06.2001р. Окрім цього, без наповнення статутного фонду, орган державної реєстрації не зареєстрував би новостворену юридичну особу.

Окрім того, позивач звертався до Кабінету Міністрів України із запитом про надання копій документів, які стосуються ліквідації ДЛП Украгролізинг , у відповідь на який Кабінет Міністрів України повідомив позивача про відсутність вказаних документів.

На підтвердження факту припинення (ліквідації) юридичної особи ДЛП Украгролізинг позивач надав до матеріалів справи копії наказів від 31.05.2001р. про звільнення працівників, що працювали у ДЛП Украгролізинг , в яких зазначено про звільнення за переведенням в Національну акціонерну компанію Украгролізинг по п.5 ст. 36 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з ліквідацією державного лізингового підприємства Украгролізинг .

Однак, в матеріалах справи наявний лист Відділу з питань державної реєстрації юридичних ociб, фізичних осіб-підприємців №4434 від 15.12.2016р. (том справи - 3, аркуші справи - 68-70), в якому на запит адвоката відповідача надано відповідь про те, що Відкрите акціонерне товариство Національна акціонерна компанія Украгролізинг є правонаступником майнових прав та обов'язків Державного лізингового підприємства Украгролізинг .

Також в матеріалах справи наявна копія рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015р. у справі №910/18853/15 за позовом Державного публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Укагролізинг" до Міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво" про зобов'язання звільнити незаконно зайняті приміщення, яким в позові було відмовлено (том справи - 3, аркуші справи - 73-80). При цьому позивач просив суд зобов'язати відповідача звільнити приміщення, передані за договором оренди індивідуально визначеного нерухомого майна №01-10 від 01.02.2001р. Тобто, за тим самим договором, дійсність якого є предметом розгляду у справі №910/27445/15.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.10.2015р. у справі №910/18853/15 було встановлено наступне:

- договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками товариств;

- оскільки орендоване майно є державною власністю, то відносини сторін даного договору регулюються також Законом України "Про оренду державного та комунального майна", який є спеціальним законом з питань оренди комунального майна;

- на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 106,5 кв.м., що складається з кімнат №№1006, 1006 на 10 поверсі, та підтверджується підписаним обома сторонами актом передачі - приймання від 01.02.2001, копія якого наявна в матеріалах справи;

- керуючись п.10.3 договору, згідно якого зміни і доповнення або розірвання цього договору допускаються за взаємної згоди сторін; зміни та доповнення, що пропонується внести розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною, сторони уклали два додаткових договори в частині зменшення розміру загальної площі орендованих приміщень. Додатковими договорами №11 від 14.02.2013р. та №12 від 24.02.2014р. внесені до п.1.1 основного договору зміни по зменшенню розміру загальної площі орендованих приміщень на 94,2 кв.м. починаючи з 14.02.2013р. і до 31.12.2013р., та з 24.02.2014р. і до 31.12.2014р. відповідно;

- відповідно до ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", з якою кореспондується п.10.8 договору, згідно якого чинність договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об'єкта оренди орендарем; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням арбітражного суду; банкрутства орендаря та в інших випадках прямо передбачених чинним законодавством України;

- виходячи із системного аналізу умов договору №10-01 від 01.02.2001р., додаткового договору №11 від 14.02.2013р. та додаткового договору №12 від 24.02.2014р., лише в період з 14.02.2013р. до 31.12.2013р., та з 24.02.2014р. до 31.12.2014р. під час дії додаткових договорів №11, №12 в оренді у відповідача із 105,6 кв. м. перебувало 11,4 кв. м., а в інший період дії договору в оренді у відповідача перебуває 105,6 кв. м. Тобто сторони за взаємною згодою змінювали умови п.1.1 договору в частині зменшення площі орендованого нежитлового приміщення до вказаного розміру на визначений строк, а саме в період з 14.02.2013р. по 31.12.2014р., що, в свою чергу, не змінює чинність основного договору оренди та не свідчить про автоматичне припинення його дії;

- відповідні акти приймання-передачі майна між орендарем та орендодавцем щодо орендованих площ, на які тимчасово зменшувалась орендована площа - 94,2 кв. м., сторонами не складались. Акти приймання - передачі орендованого нежитлового приміщення площею 11,4 кв. м. до матеріалів справи протягом усього часу розгляду справи сторонами не надані;

- після вивільнення відповідачем вищевказаних приміщень площею 94,2 кв. м. між позивачем та Луганським обласним Будинком творчої інтелігенції Світлиця" (ЛОБТІ "Світлиця") 24.02.2014р. був укладений договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна № 14-18-690/76 (договір оренди - 2), відповідно до якого, позивач надав ЛОБТІ "Світлиця" у строкове користування нежитлові приміщення загальною площею 94,2 кв.м., що складаються з кімнат №№1006-1007, розміщених на 10 поверсі адмінбудинку №16а по вул. Мєчникова у м. Києві. Вказаний договір був укладений строком на 11 місяців до 31.12.2014р., проте додатковим договором №1/62/544 від 31.10.2014р. до цього договору останній був розірваний за взаємною згодою сторін з 01.11.2014р. Актом приймання-передачі від 01.11.2014р. ЛОБТІ "Світлиця" передала, а позивач прийняв з оренди нежитлові приміщення площею 94,2 кв.м., що складаються з кімнат № № 1006-1007, розміщених на 10 поверсі адмінбудинку № 16-а по вул. Мечникова у м. Києві;

- на виконання умов договору та додаткового договору №12 з 01.01.2015р. позивач (орендодавець) щомісяця виставляв відповідачу рахунки за оренду 105,6 кв. м. нежитлового приміщення, а саме №1555 від 13.02.2015р., №2556 від 10.03.2015р., №3330 від 08.04.2015р., №4096 від 07.05.2015р., №4986 від 08.06.2015р., №5698 від 07.07.2015р., №6529 від 07.08.2015р., із зазначенням "оренда приміщення за договором №01-10 від 01.02.2001", а відповідач (орендар), в свою чергу, щомісячно сплачував вказану орендну плату, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень;

- листом №33 від 13.11.2014р. відповідач звертався до позивача з проханням надати в оренду приміщення площею 94,2 кв. м., що знаходяться на 10 поверсі (кімнати № 1006 - 1007). Вказаний лист отриманий позивачем, про що свідчить відмітка позивача про реєстрацію вхідної кореспонденції за №6030, проте позивачем вказаний лист залишений без відповіді та задоволення;

- згідно наявної в матеріалах справи копії акта огляду орендованих приміщень (кімнат №№ 1006-1007, розташованих на 10 поверсі адміністративної будівлі Компанії за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 16а) від 26.08.2014р., складеного представниками НАК "Украгролізинг "та ДП "Агротехінвест" було встановлено, що у кімнатах №№ 1006-1007, розташованих на 10 поверсі адміністративної будівлі НАК "Украгролізинг", що є об'єктом оренди за спірним договором, перебували особи, які назвалися представниками Міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво" та розташувалися на спеціально обладнаних робочих місцях, представники ЛОБТІ "Світлиця" у вказаних приміщення були відсутні;

- листом №14/1243 від 13.07.2015р. позивач вимагав від відповідача звільнення приміщення площею 94,2 кв. м., а саме кімнат №№ 1006-1007, розміщених на 10 поверсі адмінбудинку № 16а по вул. Мечникова у м. Києві. Вказаний лист залишений відповідачем без відповідного реагування;

- оскільки умови договору щодо площі орендованих приміщень (їх зменшення) сторонами погоджено укладеними Додатковими договорами № 11 та № 12, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що позивачем не подано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачем будь-яких прав та інтересів позивача після закінчення строку дії Додаткових договорів, в тому числі і в частині внесення орендної плати;

- Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та/або умовами самого договору не встановлено обов'язку орендаря звільнити орендоване приміщення за умови належного виконання зобов'язань за договором, а також відсутні обмеження щодо внесення змін до умов договору, зокрема, зміни орендованих площ;

- посилання позивача на неправомірність перебування відповідача у спірних приміщеннях, у зв'язку з відсутністю актів приймання - передачі нежитлового приміщення площею 94,2 кв.м., після закінчення дії додаткових договорів №№11 та 12, зважаючи на відсутність актів передачі вказаної площі з оренди від відповідача до орендодавця та чітко встановлений строк дії додаткових угод №11 та №12, якими вносились зміни щодо зменшення розміру площ орендованого приміщення лише на певний строк, є необґрунтованими;

- виходячи з положень договору №10-01 від 01.02.2001р., термінів дії додаткових договорів №11 від 14.02.2013р. та №12 від 24.02.2014р. в частині зменшення орендованої площі на 94,6 кв.м. на певний період, та виставлення відповідачеві рахунків на оплату 105,6 кв.м. орендованих приміщень після закінчення договору оренди позивача з ЛОБТІ "Світлиця", судами визнано як продовження користування відповідачем орендованою площею 105,6 кв.м., тобто в повному розмірі, як передбачено умовами договору №10-01 від 01.02.2001, а відтак посилання позивача на відсутність згоди позивача на оренду спірних площ в їх повному розмірі суперечить матеріалам справи.

Таким чином, вищевказаним рішенням суду встановлено виконання обома сторонами, тобто як позивачем (виставлення рахунків на оплату орендних платежів), так і відповідачем (внесення орендної плати за користування об'єктом оренди) умов Договору оренди і відповідне виконання мало місце принаймні протягом 2015 року. Тобто на час вирішення спору у справі №910/27445/15, заперечуючи дійсність Договору оренди, позивач продовжував виконувати його умови та приймати виконання відповідача у вигляді надходження орендних платежів, що беззаперечно свідчить про схвалення спірного правочину, починаючи з дати його укладення і на час розгляду справи №910/27445/15. Окрім того, судовим рішенням у справі №910/18853/15 підтверджується, що позивач є належним орендарем у правовідносинах з відповідачем та приналежність об'єкту оренди до державної власності.

Рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015р. у справі №910/18853/15 було залишено без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2016р. та Вищого господарського суду України від 09.11.2016р. (том справи - 3, аркуші справи - 81-86), а тому обставини, встановлені цим рішенням, яке було ухвалено до вирішення місцевим господарським судом справи №910/27445/15 (22.12.2016р.), відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України не потребують повторного (додаткового) доведення під час розгляду справи №910/27445/15.

Колегією суддів враховано наявність заяви відповідача про застосування до вимог позивача строку позовної давності і з цього приводу необхідно зазначити наступне.

Відповідно до ст. ст. 256, 258 Цивільного кодексу України позовною давністю є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Згідно з положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас за змістом ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів ).

Оскільки в процесі розгляду справи не знайшло підтвердження наявність порушеного права позивача, яке підлягає судовому захисту, правові підстави для застосування строку позовної давності до вимог позивача відсутні.

Колегією суддів враховано посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, які зокрема полягають не повідомленні третьої особи про судовий розгляд.

Дійсно, відповідно до п.2 ч.3 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду.

Відповідно до ст. 21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач.

Виходячи зі змісту ст. 18 названого Кодексу треті особи не сторонами, а є учасниками судового процесу.

Тобто, в даному випадку неповідомлення місцевим господарським судом третьої особи, як учасника судового процесу про розгляд справи, не підпадає під кваліфікацію процесуального порушення, вказаного у п.2 ч.3 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України.

Якщо порушення норм процесуального права не підпадає під ознаки, зазначені у п.п.п.1-7 ч.3 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює порушення норм процесуального права, виходячи з конкретних обставин справи та приписів частини другої зазначеної статті Господарського процесуального кодексу України.

З урахуванням припису ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України не підлягає скасуванню рішення суду першої інстанції в разі незалучення ним до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, якщо це не призвело до прийняття неправильного рішення (аналогічна правова позиція наведена в п.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 17.05.2011р. (із змінами та доповненнями) Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України ).

За наведених обставин, колегія суддів здійснила перегляд оскаржуваного позивачем судового рішення у даній справі з огляду на положення ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності та обґрунтованості заявлених ним вимог та спростування висновків місцевого господарського суду.

Доводи апеляційної скарги також не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Приймаючи до уваги вищенаведені обставини справи в їх сукупності, надані суду пояснення та докази, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва 22.12.2016р. у справі №910/27445/15 та задоволення апеляційної скарги.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016р. у справі №910/27445/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2016р. у справі №910/27445/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/27445/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді А.І. Мартюк

С.О. Алданова