Постанова

від 20.06.2017 по справі 910/27445/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2017 року Справа № 910/27445/15

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Грек Б.М. і Корнілова Ж.О.

розглянув касаційну скаргу державного публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг", м. Київ (далі - Компанія),

на рішення господарського суду міста Києва від 22.12.2016 та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.04.2017

зі справи № 910/27445/15

за позовом Компанії

до міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво", м. Київ (далі - Організація),

про визнання договору та додаткових угод до нього недійсними,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву, м. Київ (далі - Відділення).

Судове засідання проведено за участю представників:

позивача - Григолінського С.О., Єремова М.С.,

відповідача - не з'яв.,

третьої особи - не з'яв.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про визнання недійсними договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна від 01.02.2001 № 01-10 (далі - Договір) та додаткових угод до нього.

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 24.12.2015: позов задоволено; визнано недійсними Договір та додаткові угоди до нього, укладені Компанією і Організацією; з Організації стягнуто на користь позивача 1 218 грн. витрат зі сплати судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016: задоволено апеляційну скаргу Організації; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; з Компанії стягнуто на користь Організації 1 339,80 грн. витрат зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.08.2016 згадані рішення і постанову попередніх судових інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.12.2016 (суддя Пінчук В.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.04.2017 (колегія суддів у складі: Зубець Л.П. - головуючий, Мартюк А.І. і Алданова С.О.), у позові відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Компанія просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального і процесуального права, за неповного з'ясування всіх обставин справи.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з урахуванням такого.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Позивачем (орендодавець) і відповідачем (орендар) було укладено Договір, за умовами якого:

- орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування окреме індивідуально визначене нежитлове приміщення площею 105,6 кв.м, розміщене за адресою: м. Київ-23, вул. Мечникова, 16-А на 10-му поверсі (ах) адмінбудинку, що знаходиться на балансі Компанії, вартість якого визначена згідно з актом оцінки і становить, за експертною оцінкою, 399 450 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення офісу (пункт 1.1);

- передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди (пункт 2.2);

- орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і становить без ПДВ за перший місяць оренди - лютий 2001 року 998, 62 грн. (пункт 3.1);

- орендна плата за кожний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на рівень інфляції за наступний місяць (пункт 3.2);

- Договір укладено строком на 24 роки, і діє з 01.02.2001 до 01.02.2025 включно (пункт 10.1).

01.02.2001 сторони підписали акт приймання-передачі нежитлового приміщення за Договором.

У подальшому сторонами укладалися додаткові угоди (договори) від 21.07.2008 № 1, від 22.12.2008 № 2/509, від 10.02.2009 № 2/14, від 10.12.2009 № 3/1126, від 01.02.2010 № 4/1330, від 31.03.2010 № 5, від 23.11.2010 № 6/933, від 26.01.2011 № 7/14, від 23.12.2011 № 8, від 03.05.2012 № 9, від 14.02.2013 №11, від 23.10.2014 №1/35/492, від 24.02.2014 № 12, якими вносилися зміни до Договору, а саме: від 21.07.2008 № 1 про зміну сторін та їх реквізитів: орендодавця на ВАТ "НАК "Украгролізинг", орендаря на МГО "Луганське земляцтво"; від 22.12.2008 № 2/509, від 10.02.2009 № 2/14, від 10.12.2009 №3/1126, від 01.02.2010 № 4/1330, від 31.03.2010 № 5, від 23.11.2010 № 6/933, від 26.01.2011 № 7/14, від 23.12.2011 № 8, від 03.05.2012 № 9, у яких зазначались платіжні та поштові реквізити ДПАТ "НАК "Украгролізинг" як орендодавця та МГО "Луганське земляцтво" як орендаря; від 14.02.2013 № 11 про зменшення розміру загальної площі орендованих приміщень на 94,2 кв.м до нежитлового приміщення, яке складається з кімнати № 1006а, площею 11,4 кв.м, з 15.02.2013 до 31.12.2013; від 23.10.2014 №1/35/492 про внесення змін до платіжних та поштових реквізитів; від 24.02.2014 № 12 про зменшення розміру загальної площі орендованих приміщень на 94,2 кв.м до нежитлового приміщення, яке складається з кімнати № 1006а, площею 11,4 кв.м з 01.02.2014 до 31.12.2014.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладення Договору та додаткових угод до нього потребувало погодження з Фондом державного майна України як органом, уповноваженим управляти спірним майном. Однак відповідні дії вчинені не були, що суперечить вимогам статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення Договору), у зв'язку з чим позивач просив суд визнати Договір та додаткові угоди до нього недійсними.

Наявні матеріали справи та пояснення сторін свідчать про те, що позивач як орендодавець не міг не знати про відсутність дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном, та про порушення порядку укладення Договору.

Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на відсутність погодження (дозволу) Фонду державного майна України на укладення Договору, а відтак зазначав про відсутність у особи, що уклала Договір від імені позивача, достатнього для цього обсягу повноважень.

Договір виконувався як позивачем, так і відповідачем. Тобто в даному випадку правочин було схвалено позивачем як орендодавцем.

Доказів на підтвердження протилежного (повернення позивачем отриманих від відповідача грошових коштів як оплати за орендне користування спірним майном тощо) не подано.

Відділення у наданих місцевому господарському суду поясненнях заперечувало необхідність отримання позивачем погодження Фонду державного майна на укладення Договору оренди з відповідачем.

Площа об'єкта оренди за спірним Договором не перевищує 200 кв. м, а відтак на час звернення позивача до місцевого господарського суду з даним позовом Договір у частині відсутності дозволу на його укладення не суперечив вимогам чинного законодавства, зокрема пункту 3 частини першої статті 287 Господарського кодексу України та статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у редакції Закону України від 21.04.2011 №3269-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо орендних відносин".

Позивачем не подано доказів, які свідчили б про наявність на час вирішення спору в даній справі порушення його права чи охоронюваного законом інтересу у зв'язку з укладенням Договору без дозволу Фонду державного майна України, його регіонального відділення чи представництва.

Обмеження прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном у зв'язку з укладенням Договору з відповідачем не виходить за межі добровільно взятих на себе обов'язків та не суперечить вимогам чинного законодавства. До того ж відповідне обмеження компенсувалося одержанням орендної плати.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 18.05.2004 у справі №12/95 за позовом Національної акціонерної компанії "Украгролізинг" до Полтавського відкритого акціонерного товариства "Облагропостач" про стягнення 4 865 995,91 грн., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26.07.2004 та постановою Вищого господарського суду України від 06.10.2004, встановлено, що: НАК "Укагролізинг" утворено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2001 №354 "Про утворення національної акціонерної компанії" Украгролізинг" на базі державного лізингового підприємства "Украгролізинг", що ліквідується; порядок ліквідації юридичних осіб визначається Законом України "Про підприємства в Україні", який діяв до набрання чинності Цивільним кодексом України і в момент ліквідації ДЛП "Украгролізинг"; стаття 34 згаданого Закону передбачала перехід прав і обов'язків до правонаступників лише в разі реорганізації підприємства; постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.2001 №354 суперечила вимогам чинного на той час законодавства; НАК "Украгролізинг" не може вважатися правонаступником ДЛП "Украгролізинг", у якого були правовідносини з Полтавським ВАТ "Облагропостач".

Проте з листа Відділу з питань державної реєстрації юридичних ociб та фізичних осіб-підприємців від 15.12.2016 №4434 вбачається, що на запит адвоката відповідача надано інформацію про те, що відкрите акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг" є правонаступником майнових прав та обов'язків Державного лізингового підприємства "Украгролізинг".

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.10.2015 у справі №910/18853/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2016, за позовом Компанії до Організації про зобов'язання звільнити незаконно зайняті приміщення за Договором у позові відмовлено.

Згаданим рішенням встановлено що: позивач є належним орендарем у правовідносинах з відповідачем та об'єкт оренди належить до державної власності; умови Договору виконувалися обома сторонами, тобто як Компанією (виставлення рахунків на оплату орендних платежів), так і Організацією (внесення орендної плати за користування об'єктом оренди), і відповідне виконання мало місце принаймні протягом 2015 року.

Тобто на час вирішення спору у даній справі, заперечуючи дійсність Договору, позивач продовжував виконувати його умови та приймати виконання відповідача у вигляді надходження орендних платежів, що свідчить про схвалення ним оспорюваного правочину.

Організацією було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності.

Суд першої інстанції зазначив, що позовна давність щодо заявлених позовних вимог у справі спливла, тому що для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчиненння правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки в процесі розгляду справи не знайшла підтвердження наявність порушеного права позивача, яке підлягало б судовому захисту, правові підстави для застосування позовної давності до вимог позивача відсутні.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання недійсними Договору та додаткових угод до нього.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) названий Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Як зазначено в підпункті 2.9 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до положень Цивільного кодексу УРСР:

- недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (стаття 48);

- угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення (стаття 63).

Згідно із статтею 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на час укладення Договору) орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного фонду господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності; підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна (крім нерухомого), а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна.

Як передбачено частиною першою статті 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з положеннями ЦК України:

- кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15);

- кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16);

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215);

- до зазначених вимог віднесено такі:

зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (стаття 203);

- правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання; наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241).

Як зазначено у підпункті 2.2 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій, встановивши, що: позивачем не подано доказів, які свідчили б про наявність на час вирішення спору в даній справі порушення його права чи охоронюваного законом інтересу в зв'язку з укладенням Договору без дозволу Фонду державного майна України, його регіонального відділення чи представництва; позивач як орендодавець не міг не знати про відсутність дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном, та про порушення порядку укладення Договору; Договір виконувався як позивачем так і відповідачем, тобто правочин було схвалено позивачем як орендодавцем; Відділення у наданих місцевому господарському суду поясненнях заперечувало необхідність отримання позивачем погодження Фонду державного майна на укладення Договору з відповідачем; рішенням господарського суду міста Києва від 06.10.2015 у справі №910/18853/15 встановлено, що: позивач є належним орендарем у правовідносинах з відповідачем та об'єкт оренди належить до державної власності; Договір виконувався обома сторонами і таке виконання мало місце принаймні протягом 2015 року, - дійшли висновку про відмову в позові.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для відмови у позові не спростовують. Переважно відповідні доводи стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі. Проте касаційна інстанція згідно з частиною другою статті 111 7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Водночас Вищий господарський суд України погоджується з правовими висновками, покладеними в основу оскаржуваних судових рішень, у тому числі апеляційної інстанції - з приводу позовної давності у спірних правовідносинах.

Відтак визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 111 7 , 111 9 , 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 22.12.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.04.2017 зі справи № 910/27445/15 залишити без змін, а касаційну скаргу державного публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг" - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя Б. Грек

Суддя Ж. Корнілова