Постанова

від 23.05.2017 по справі 913/1090/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2017 року Справа № 913/1090/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Т. Дроботової - головуючого І. Алєєвої, Г. Коробенко

за участю представників: прокуратури Зарудяна Н.О. - старший прокурор відділу ГПУ позивача не з'явились (про час і місце судового засідання повідомлені належно) відповідачів не з'явились (про час і місце судового засідання повідомлені належно) розглянувши матеріали касаційної скарги Заступника прокурора Харківської області на постановувід 08.02.2017 Донецького апеляційного господарського суду у справі№ 913/1090/16 господарського суду Луганської області за позовом Першого заступника керівника Луганської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Станично-Луганської районної ради

до -Комунального закладу "Широківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Станично-Луганського району Луганської області" -Фермерського господарства "Рувіта" провизнання недійсним договору та повернення земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року Перший заступник керівника Луганської місцевої прокуратури №2 звернувся до господарського суду Луганської області з позовом в інтересах держави в особі Станично-Луганської районної ради до КЗ "Широківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Станично-Луганського району Луганської області" та ФГ "Рувіта" про визнання недійсним договору про надання послуг та проведення науково-дослідницьких робіт від 01.09.2015 р., укладеного між КЗ "Широківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Станично-Луганського району Луганської області" і ФГ "Рувіта", та зобов'язання ФГ "Рувіта" звільнити займану земельну ділянку, загальною площею 110,4536 га, яку воно займає на підставі оспорюваного договору та повернути її КЗ "Широківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Станично-Луганського району Луганської області", на підставі статей 203, 215, 216, 235 Цивільного кодексу України, статей 92, 95 Земельного кодексу України.

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що за оспорюваним договором про надання послуг комунальний заклад фактично передав у платне користування земельні ділянки, при цьому, не уклавши договору оренди земельної ділянки як того вимагають приписи Земельного кодексу України та Закону України "Про оренду землі".

Отже, на думку, позивача спірний договір суперечить вимогам законодавства, а тому підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Від відповідачів відзивів на позовну заяву місцевим господарським судом отримано не було.

У поясненнях у справі прокурор наголошував на тому, що спірний договір є удаваним правочином, укладеним з метою приховання договору оренди землі. При цьому, укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної та комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, прийнятого в порядку передбаченому Земельним кодексом України або за результатами аукціону, втім таке рішення не приймалося, аукціон не проводився.

Рішенням господарського суду Луганської області від 07.11.2016 р. (суддя Масловський С.В.) позов задоволено частково. Визнано недійсним договір від 01.09.2015 р., укладений між КЗ "Широківська загальноосвітня школа I-III ступенів Станично-Луганського району Луганської області" та ФГ "Рувіта". В іншій частині позову відмовлено.

Мотивуючи судове рішення, місцевий господарський суд встановив, що за оспорюваним договором комунальний заклад фактично передав у платне користування земельні ділянки, не уклавши, при цьому, договору оренди земельної ділянки як того вимагають приписи земельного законодавства.

Господарський суд встановив, що спірний договір є удаваним у розумінні приписів статті 235 Цивільного кодексу України та підлягає визнанню недійсним, як такий що не відповідає вимогам статті 16 Закону України "Про оренду землі".

Відмовляючи у позові про повернення спірних земельних ділянок, місцевий господарський суд виходив з недоведеності прокурором того, що спірні земельні ділянки передавалися за актом приймання-передачі фермерському господарству і утримуються ним.

За апеляційною скаргою Заступника прокурора Луганської області Донецький апеляційний господарський суд (судді: Малашкевич С.А., Агапова О.Л., Мартюхіна Н.О.), переглянувши рішення господарського суду Луганської області від 07.11.2016 р. в апеляційному порядку, постановою від 08.02.2017 р. залишив його без змін з тих же підстав.

Заступник прокурора Харківської області подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить постанову Донецького апеляційного господарського суду від 08.02.2017 р. та рішення господарського суду Луганської області від 07.11.2016 р. скасувати в частині відмови у позові про зобов'язання ФГ "Рувіта" звільнити спірну земельну ділянку та повернути її комунальному закладу, посилаючись на порушення господарськими судами норм матеріального і процесуального права, зокрема, статті 216 Цивільного кодексу України, статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

Прокурор наголошує на доведеності факту використання фермерським господарством спірних земельних ділянок та необхідності застосування у даному випадку наслідків визнання недійсності удаваного правочину шляхом повернення земельних ділянок.

Від відповідачів відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення присутнього у судовому засіданні прокурора, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 01.09.2015 р. між КЗ "Широківська загальноосвітня школа I-III ступенів Станично-Луганського району Луганської області" - замовником та ФГ "Рувіта" - виконавцем був укладений договір про надання послуг та проведення науково - дослідницьких робіт.

За умовами цього договору виконавець зобов'язується за завданням замовника упродовж визначеного в договорі строку надавати послуги з обробки земельних ділянок та вирощування сільгосппродукції на земельній ділянці за власні кошти на території Широківської сільської ради, яка перебуває у постійному користуванні замовника (ділянка №1 - серія ЯЯ№172199, №2 - серія ЯЯ№172198), а також проводити наукові досліди з учнями старших класів з метою профорієнтаційної роботи та пропаганди сільськогосподарських професій, а саме: агрономії, економіки та механізації (ці напрямки вводяться в робочий навчальний план школи з 1 вересня 2015 року терміном на 3 роки до 2018 року).

Пунктом 3.1 договору передбачено, що за надання передбачених договором послуг замовник виплачує виконавцю (за посівний матеріал, якщо він отримувався від виконавця та дизтопливо згідно з діючими розцінками у вигляді отриманої від обробки та вирощування на вказаних земельних ділянках сільгосппродукції упродовж договірного терміну з 15.11 - 01.01 кожного року).

Здавання послуг виконавцем та приймання їх результатів замовником оформлюється актом приймання - передачі наданих послуг, який підписується повноважними представниками сторін після фактичного надання послуг замовником, здійснюється розрахунок за отримані послуги до 01.12 (пункт 3.2).

Господарські суди попередніх інстанцій також встановили, що згідно з державними актами на право постійного користування землею від 23.06.2010 р. серії ЯЯ №172199 та №172198, які видані КЗ "Широківська загальноосвітня школа I-III ступенів Станично-Луганського району Луганської області", останній є постійним користувачем земельних ділянок, площами 50,4536 га і 60 га, розташованими в Луганській області, Станично-Луганському районі, селище Широкий та на території Широківської сільської ради "за межами населених пунктів".

Також в процесі розгляду спору господарськими судами було встановлено, що спірний договір з відділом освіти Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області та Станично-Луганською районною радою не погоджувався; кошти на посівний матеріал та дизельне пальне за вказаним договором не передбачались; кошти від реалізації продукції отриманих на землях, вказаних в договорі не надходили.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, предметом спору у даній справі є вимога Першого заступника керівника Луганської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Станично-Луганської районної ради до КЗ "Широківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Станично-Луганського району Луганської області" та ФГ "Рувіта" про визнання недійсним договору про надання послуг та проведення науково-дослідницьких робіт від 01.09.2015 р., укладеного між відповідачами, та зобов'язання ФГ "Рувіта" звільнити займану земельну ділянку, загальною площею 110,4536 га та повернути її КЗ "Широківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Станично-Луганського району Луганської області".

Ухвалюючи рішення у справі, господарський суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення цього позову.

Статтею 203 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Як встановили господарські суди попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, зі змісту прав і обов'язків сторін оспорюваного договору про надання послуг та проведення науково-дослідницьких робіт від 01.09.2015 р. вбачається, що фермерське господарство на підставі договору фактично отримало право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських культур та збирання врожаю. Тобто правочин, який вчинено сторонами при укладенні договору від 01.09.2015 р., спрямовано на приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, який сторони насправді вчинили, а тому спірний договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України.

Відповідно до приписів статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, до спірного правочину слід застосувати правила, передбачені для договору оренди землі.

Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 6 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до приписів статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За приписами статті 4 Закону України "Про оренду землі" орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Відповідно до частини 2 статті 16 Закону України "Про оренду землі" укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Відповідно до статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.

Як вже зазначалося, і це встановили господарські суди першої та апеляційної інстанцій, правовідносини, що виникли між сторонами на підставі спірного договору, є відносинами з користування землею, оскільки комунальним закладом фактично здійснено передачу земельних ділянок фермерському господарству для обробітку, внаслідок такого користування відбувається вилучення корисних властивостей землі (вирощується натуральна сільськогосподарська продукція). Проте, як встановили суди, встановлений наведеними нормами земельного законодавства порядок щодо передачі в оренду спірних земельних ділянок сторонами дотриманий не був, рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо передачі в оренду спірних земель фермерському господарству не приймалося.

Серед способів захисту прав на землю приписи статті 152 Земельного кодексу України визначають і такий, як визнання угоди недійсною.

Як вже зазначалося, загальні правові засади визнання правочину недійсним визначено у статті 215 Цивільного кодексу України, частиною 1 якої передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Згідно з приписами статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення.

Згідно зі статтею 207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Враховуючи викладене і те, що нормами земельного законодавства визначений особливий порядок передачі в оренду земельних ділянок державної та комунальної власності, який у даному випадку (як встановили господарські суди попередніх інстанцій) дотриманий сторонами не був, та зважаючи на те, що зміст спірного правочину не відповідає вимогам статті 16 Закону України "Про оренду землі", господарські суди дійшли вірного висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору від 01.09.2015 р.

Водночас, колегія суддів погоджується з відмовою господарських судів у задоволенні позову в частині зобов'язання фермерського господарства звільнити земельні ділянки та повернути їх комунальному закладу з огляду на таке.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили та вбачається з матеріалів справи, що спірні земельні ділянки за актом приймання-передачі не передавалися фермерському господарству, ним виконувалися тимчасові сезонні сільськогосподарські роботи, зокрема, вирощування сільськогосподарської продукції та після збирання врожаю земельні ділянки ним вже не займалися.

Водночас господарські суди в процесі розгляду спору не встановили, що спірні землі утримуються відповідачем (фермерським господарством) або на них знаходиться його майно, посіви тощо, а також, що ним чиняться перешкоди у користуванні такою землею, при цьому, доказів зворотнього прокурором надано не було.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності відповідно до визначених позивачем предмету та підстав позову, змісту порушеного права; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; належним чином проаналізували спірні правовідносини, правильно застосували норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги визнаються неспроможними, оскільки спростовуються обставинами встановленими судами та ґрунтуються на переоцінці доказів у справі, що за приписами статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Судові рішення відповідають положенням статей 43, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України, вимогам щодо законності та обґрунтованості судового рішення; підстав для їх скасування з мотивів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.

З огляду на викладене, підстав для задоволення касаційної скарги та скасування судових актів у справі в оскарженій частині судом касаційної інстанції не виявлено.

Керуючись пунктом 1 статті 111 9 , статтями 111 5 , 111 10 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

П О С Т А Н О В И В :

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 08.02.2017 р. у справі №913/1090/16 та рішення господарського суду Луганської області від 07.11.2016 р. залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Головуючий суддя Т. Дроботова

Судді: І.Алєєва

Г. Коробенко