Постанова

від 01.06.2017 по справі 910/2074/15-г

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" червня 2017 р. Справа№ 910/2074/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Алданової С.О.

Мартюк А.І.

секретар: Іванов О.О.

за участю представників

позивача: Галдецький Я.А.;

відповідача-1: не з'явився;

відповідача-2: не з'явився;

ВДВС: Валеський О.О.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства

юстиції України

на ухвалу Господарського суду міста Києва

від 13.03.2017р., винесену за результатами розгляду

скарги Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"

на дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту

державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

у справі №910/2074/15-г (суддя Мельник В.І.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Плавт сервіс"

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Гатіора"

про стягнення 609 366 759,08 грн.

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2017 у справі №910/2074/15-г скаргу позивача на дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було задоволено повністю, а саме:

- визнано незаконними дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Медведєва О.В. при винесенні повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачеві без прийняття до виконання від 18.10.2016 №599/6;

- скасовано повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачеві без прийняття до виконання від 18.10.2016 №599/6 яке винесено державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Медведєвим О.В.;

- зобов'язано державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Медведєва О.В. відкрити виконавче провадження щодо виконання наказу Господарського суду м. Києва від 29.04.2015 №910/2074/15-г.

Не погоджуючись з прийнятою ухвалою суду, апелянт звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 13.03.2017 та відмовити у задоволенні скарги позивача.

Окрім того, в тексті апеляційної скарги апелянтом було викладено клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги, до ухвалення судового рішення у справі, обґрунтоване тим, що Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є бюджетною установою та не має можливості сплатити судовий збір в строк, який встановлено для подачі апеляційної скарги.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 (головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження, призначено до розгляду в судовому засіданні на 01.06.2017, а також відстрочено Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України сплату судового збору за подання апеляційної скарги до винесення Київським апеляційним господарським судом рішення у даній справі.

29.05.2017 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було подано платіжне доручення №997 від 13.04.2017 на підтвердження сплати 1 600,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

В судовому засіданні 01.06.2017 представник Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, ухвалу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 13.03.2017 скасувати та відмовити у задоволенні скарги позивача.

В судовому засіданні 01.06.2017 представник позивача заперечував проти апеляційної скарги, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду - без змін як таку, що була винесена з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм процесуального права.

Представники відповідачів у судове засідання 01.06.2017 не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в судове засідання не була визнана судом обов'язковою, враховуючи обмеженість строків розгляду апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представників відповідачів за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 01.09.2017 було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Публічне акціонерне товариство "БРОКБІЗНЕСБАНК" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Плавт сервіс" (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Гатіора" (далі - відповідач-2) 609 366 759,08 грн. заборгованості за кредитним договором від 02.08.2013 №11-13-980-KL.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.04.2015 у справі №910/2074/15-г позов було задоволено частково, а саме:

- присуджено до стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача 372 587 692,82 грн. боргу по кредиту, 79 143 444,47 грн. заборгованості по процентам, 49 436 772,50 грн. пені за прострочення сплати кредиту, 6 387 635,55 грн. пені за прострочення сплати процентів, 7 196 695,20 грн. 3% річних за неправомірне користування грошовими коштами, 63 400 259,77 грн. інфляційних втрат, 41 000,00 штрафу відповідно до п.6.3 кредитного договору №11-13-980-KL від 02.08.2013;

- присуджено до стягнення з відповідача-1 на користь позивача 7 899 765,20 грн. штрафу за договором застави №1-13-980-Z від 02.08.2013, а також 13 301 133,40 грн. штрафу за договором застави №11-13-980-Z1 від 02.08.2015;

- присуджено до стягнення з відповідачів до Державного бюджету України по 36 540,00 грн. судового збору.

29.04.2016 на примусове виконання вказаного судового рішення було видано відповідні накази.

У січні 2017 року позивач звернувся до суду зі скаргою на дії відділу державної виконавчої служби, в якій, зокрема, просив суд визнати незаконними дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Міністерства юстиції України Медведєва О.В. щодо винесення повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без виконання від 18.10.2016 №599/6 та скасувати вказане повідомлення і відкрити виконавче провадження щодо виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав про порушення державним виконавцем вимоги ч.1 ст. 6, ч.2 ст. 11 Закону України Про виконавче провадження (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин), яке полягає в тому, що поза увагою державного виконавця залишено дату та час відправлення стягувачем заяви про відкриття виконавчого провадження, внаслідок чого державний виконавець помилково виніс повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без виконання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2017 у справі №910/2074/15-г скаргу позивача було задоволено, з посиланням на її обґрунтованість та відповідність вимог позивача положенням чинного на час звернення до органу державної виконавчої служби з виконавчим документом у справі №910/2074/15-г.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 4-5 Господарського процесуального кодексу України господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України. Невиконання вимог рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне відповідальність, встановлену цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ст. 115 Господарського процесуального кодексу України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України Про виконавче провадження .

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України „Про виконавче провадження". Даний нормативний акт є спеціальним по відношенню до інших нормативних актів при вирішенні питання щодо оцінки дій державної виконавчої служби.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про виконавче провадження" (тут і далі по тексту норми вказаного Закону зазначено в редакції, чинній на дату подання позивачем заяви про примусове виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016, тобто станом на 04.10.2016) виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з п.1 ч. 2 ст. 17 Закону України „Про виконавче провадження" відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи, як: виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження" державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, 04.10.2016 позивач надіслав на адресу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України заяву про відкриття виконавчого провадження №31/13-3605 від 29.09.2016р., до якої, серед іншого, додав оригінал наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 04.10.2016 (том справи - 2, аркуші справи - 10-11).

Згідно з поясненнями відділу примусового виконання рішень Департаменту Міністерства юстиції України заява стягувача про відкриття виконавчого провадження було зареєстрована Міністерством юстиції України за вх.№30576-0-33-16 від 06.10.2016, про що внесено відомості до реєстраційно-контрольної картки Міністерства юстиції України.

18.10.2016 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було винесено повідомлення №599/6 про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання (том справи - 2, аркуші справи - 15-16), в якому, зокрема, зазначено про те, що виконавчий документ, поданий позивачем, як стягувачем, та зареєстрований за №30576-0-33-16 в Міністерстві юстиції України 06.10.2016р., не може бути прийнятий до виконання, оскільки стягувач не надав доказів на підтвердження оплати авансового внеску та не додав доказів звільнення від такої сплати. При цьому в повідомленні державний виконавець послався на п.8 ч.4 ст. 4 Закону України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02.06.2016.

З цього приводу судом було з'ясовано наступне.

Дійсно, в ст. 26 Закону України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02.06.2016р., який набрав чинності з 05.10.2016р., передбачено, що до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Відповідно до положень п.8 ч.4 ст. 4 Закону України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02.06.2016р. виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов'язковим.

В ст. 255 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції. Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно;

Як уже зазначалося вище, позивач, як стягувач, 04.10.2016 звернувся до органу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016, тобто у період, коли діяв (був чинним) Закон України Про виконавче провадження №606-XIV від 21.04.1999 (із змінами та доповненнями). Натомість при винесенні оскаржуваного позивачем повідомлення №599/6 від 18.10.2016 державний виконавець керувався нормами Закону України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02.06.2016, який набрав чинності лише 05.10.2016.

З наведеного вище випливає, що на час звернення позивача, як стягувача, до органу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження (тобто 04.10.2016) діяв Закон України Про виконавче провадження №606-XIV від 21.04.1999, положеннями якого не передбачено сплату стягувачем авансового внеску. Отже, саме Законом України Про виконавче провадження №606-XIV від 21.04.1999 у редакції, чинній на 04.10.2016, а не Законом України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02.06.2016, мав керуватись державний виконавець при розгляді заяви позивача про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

У рішенні від 05.04.2001р. №3-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив про те, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акту не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні від 09.02.1999р. №1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України роз'яснив, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що при винесенні повідомлення №599/6 від 18.10.2016 державний виконавець безпідставно керувався положеннями Закону України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02.06.2016.

Наведені обставини в їх сукупності свідчать про те, що дії органу державної виконавчої служби відносно повернення наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016 без прийняття до виконання є неправомірними, у зв'язку з чим повідомлення №599/6 від 18.10.2016 про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання має бути визнано недійсним.

Відносно вимоги позивача про зобов'язання державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняти до виконання наказ Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016 та відкрити виконавче провадження, судом було встановлено наступне.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, або визнає дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби незаконними, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов'язує орган державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє.

Дійсно, системний аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється (аналогічна правова позиція викладена в п.9.13 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №9 від 17.10.2012р. (із змінами та доповненнями) Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України ).

Оскільки державним виконавцем не було виявлено жодної іншої підстави для повернення виконавчого документу у справі №910/2074/15-г стягувачу, окрім відсутності доказів сплати авансового внеску, який, як уже зазначалося вище не підлягав сплаті позивачем, у зв'язку з відсутністю такої вимоги в Законі України Про виконавче провадження в редакції, чинній на дату звернення позивача із заявою про відкриття виконавчого провадження, то в даному конкретному випадку державний виконавець безпідставно ухилився від здійснення виконавчих дій по відкриттю виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016.

Як уже зазначалося вище та підтверджено практикою Вищого господарського суду України, суд не вправі самостійно вчиняти дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця. Водночас суд може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.

Таким чином, зважаючи на відсутність законодавчо визначених підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження чи повернення виконавчого документу у справі №910/2074/15-г без виконання, колегія суддів погоджується з правомірністю висновку місцевого господарського суду про обґрунтованість вимоги позивача щодо зобов'язання державного виконавця відкрити виконавче провадження щодо виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/2074/15-г від 29.04.2016 і задоволення скарги позивача в цій частині вимог.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Згідно зі ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду даної справи.

Відповідно до вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Приймаючи до уваги вищенаведені обставини в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що при винесенні ухвали від 13.03.2017 у справі №910/2074/15-г місцевим господарським судом було дотримано норми матеріального і процесуального права, повно та всебічно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за її подання покладаються на Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (апелянта).

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-106, 121-2 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.03.2017 у справі №910/2074/15-г залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.03.2017 у справі №910/2074/15-г залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/2074/15-г повернути до Господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді С.О. Алданова

А.І. Мартюк