Постанова

від 11.07.2017 по справі 916/2993/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2017 року Справа № 916/2993/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Палій В.В. - головуючий (доповідач), судді Грек Б.М. і Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЕВОЛЮКС", м. Київ,

на рішення господарського суду Одеської області від 17.01.2017

та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21.03.2017

у справі № 916/2993/16

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ЕВОЛЮКС" (далі - ТОВ "ЕВОЛЮКС"), м. Київ,

до товариства з обмеженою відповідальністю "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" (далі - ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ"), м. Одеса,

про стягнення 23 313,67 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача - Руденко В.Б. предст. (договір від 05.09.2016, ордер від 11.07.2017)

відповідача - не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "ЕВОЛЮКС" звернулося до господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" 11 594,46 грн. основного боргу, 10 658,09 грн. інфляційних втрат, 1061,12 грн. - 3% річних. Також у складі судових витрат позивач просив стягнути з відповідача 5000,00 грн. витрат позивача на оплату послуг адвоката.

Рішенням господарського суду Одеської області від 17.01.2017 у справі № 916/2993/16 (суддя Літвінов С.В.) з урахуванням ухвали від 10.04.2017 про виправлення описки, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 21.03.2017 (судді Ліпчанська Н.В. - головуючий, Лисенко В.А., Ярош А.І.) позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 10 444,49 грн. основного боргу, 617,34 грн. судового збору.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ТОВ "ЕВОЛЮКС" просить судові акти попередніх інстанцій зі справи скасувати в частині відмови у стягненні 2843,28 грн. основного боргу, 10 658,09 грн. інфляційних втрат, 1061,12 грн. - 3% річних та витрат на оплату послуг адвоката, прийняти у цій частині нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій у прийнятті судових актів норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" просило залишити судові акти попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Сторони відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника позивача, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- ТОВ "ЕВОЛЮКС" передало ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" товар за видатковою накладною від 24.10.2013 № 1024/017 на суму 2843,28 грн. з ПДВ. Товар отриманий директором ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" Калафіцьким В.П. за довіреністю від 24.10.2013 № 87;

- 07.11.2013 ТОВ "ЕВОЛЮКС" передало ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" товар за видатковою накладною № 1107/018 на суму 9933,86 грн. з ПДВ. Товар отриманий директором ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" Калафіцьким В.П. за довіреністю від 07.11.2013 № 95;

- 06.03.2014 ТОВ "ЕВОЛЮКС" передало ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" товар за видатковою накладною № 306/013 на суму 2527,38 грн. з ПДВ. Товар отриманий директором ТОВ "НПО "СПЕЦПРОЕКТ" Калафіцьким В.П. за довіреністю від 06.03.2014 № 33;

- видаткові накладні підписано уповноваженими представниками сторін без зауважень;

- відповідно до накладної на повернення від 18.11.2013 № 001 відповідачем повернуто товар на суму 621,03 грн., одержаний за видатковою накладною від 07.11.2013 № 1107/018;

- відповідачем згідно з банківською випискою від 18.07.2014 на рахунок позивача перераховано 3000,00 грн. з призначенням платежу: доплата за матеріали згідно СФА, з яких, як зазначає позивач, ним в погашення заборгованості за видатковою накладною від 24.10.2013 № 1024/017 було віднесено 1693,31 грн.; решта - на погашення заборгованості за минулі періоди;

- згідно з банківською випискою відповідач частково оплатив товар на суму 1395,72 грн., одержаний за видатковою накладною від 06.03.2014 № 306/013;

- представник позивача 08.09.2016 направив на адресу відповідача претензію за вих. від 07.09.2016 № 024/2016, яку 12.09.2016 було отримано особою за довіреністю;

- відповідач заперечував проти отримання вказаної претензії від позивача, зазначаючи про те, що особа, яка отримала вказану претензію на його підприємстві не працює, жодної довіреності їй не видавалося, на підтвердження чого надано накази про прийняття на роботу директора та бухгалтера, звіт по формі 1 ДФ та журнал реєстрації виданих довіреностей;

- за прострочення виконання грошового зобов'язання позивачем нараховано відповідачу 3% річних та інфляційні втрати;

- відповідачем у відзиві заявлено про застосування позовної давності щодо вимоги про стягнення заборгованості за видатковою накладною від 24.10.2013 № 1024/017.

Причиною виникнення спору у даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача заборгованості, у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язання з оплати одержаного товару та нарахованих на суму основного боргу 3% річних, інфляційних втрат.

Згідно з приписами частин першої та другої статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до частини першої статті 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, між сторонами спору виникли зобов'язальні відносини з поставки товару.

Згідно з приписами частин першої та другої статті 712 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється відповідно до статті 257 ЦК України тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності за змістом статті 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Частинами третьою - п'ятою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Суди попередніх інстанцій, беручи до ваги наявність між сторонами спору зобов'язальних правовідносин та умови виконання відповідачем зобов'язання з оплати одержаного товару, встановивши наявність заборгованості відповідача перед позивачем з оплати товару, поставленого за накладними від 07.11.2013 № 1107/018 та від 06.03.2014 № 306/013, - дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача 10 444,49 грн. основного боргу.

Водночас, з огляду на заяву відповідача про застосування позовної давності щодо вимоги про стягнення заборгованості за видатковою накладною від 24.10.2013 № 1024/017, встановивши, що з позовом до суду позивач звернувся 04.11.2016, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності щодо стягнення боргу за товар, поставлений за вказаною накладною, суди попередніх інстанцій дійшли неспростовного висновку про відмову в позові у зазначеній частині, у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі.

При цьому, посилання касатора на те, що відповідачем згідно з банківською випискою від 18.07.2014 на рахунок позивача перераховано 3000,00 грн., з яких позивачем на погашення заборгованості за видатковою накладною від 24.10.2013 № 1024/017 було віднесено 1693,31 грн., відповідно перебіг позовної давності щодо зазначеної вимоги, на думку позивача, переривався, не спростовує правильного висновку судів попередніх інстанцій про сплив позовної давності у зазначеній частині позовних вимог у зв'язку з тим, що призначення платежу на суму 3000,00 грн. не містило посилання на здійснення оплати за товар, одержаний саме за вказаною накладною, а самостійне зарахування позивачем частини суми в оплату заборгованості за такою накладною не дає підстав стверджувати, що мало місце визнання відповідачем боргу саме за цією накладною.

Позивачем також було заявлено про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, у зв'язку з простроченням виконання відповідачем грошового зобов'язання з оплати поставленого товару.

Відмовляючи у задоволенні позову у зазначеній частині суди попередніх інстанцій виходили з того, що такі вимоги є передчасними, оскільки сторонами у видаткових накладних не був обумовлений строк (термін) оплати товару, відповідно до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи частини другої статті 530 ЦК України.

Проте, судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до змісту статті 692 ЦК України за загальним правилом обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором не встановлено інший строк оплати. Таким чином, оскільки у видаткових накладних не передбачено інше, обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи статті 692 ЦК України) виникає з моменту його прийняття (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 30.09.2014 у справі № 927/1232/13).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

За наведених обставин, з огляду на вимоги частини 1 статті 4 7 ГПК щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності судам попередніх інстанцій належало перевірити обґрунтованість і правильність здійснених позивачем нарахувань 3% річних та інфляційних втрат.

Проте, суди попередніх інстанцій розрахунків позивача не перевірили, відмовивши в позові у відповідній частині внаслідок неправильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права.

Касаційна ж інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду (частина друга статті 111 5 ГПК України).

Відповідно до статті 111 7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, з огляду на те, що попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування вимог частини першої статті 4 7 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, справа в частині вирішення спору про стягнення 10 658,09 грн. інфляційних втрат та 1061,12 грн. - 3% річних має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір у переданій на новій розгляд частині відповідно до вимог закону.

Щодо відмови у стягненні з відповідача 5000,00 грн. витрат позивача на оплату послуг адвоката у складі судових витрат, то суди попередніх інстанцій встановивши, що позивачем не надано доказів оплати адвокатських послуг саме за справою № 916/2993/16, у той час як укладений договір про надання правової допомоги містить загальні положення про надання клієнту правової допомоги у здійсненні ним господарської діяльності та цивільно - правових відносин на території України (а не у конкретній справі), дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача наведеної суми у складі судових витрат у зазначеній справі.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 -111 12 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЕВОЛЮКС" задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Одеської області від 17.01.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21.03.2017 зі справи № 916/2993/16 скасувати в частині вирішення спору про стягнення 10 658,09 грн. інфляційних втрат та 1061,12 грн. - 3% річних.

Справу у відповідній частині передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

3. У решті рішення господарського суду Одеської області від 17.01.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21.03.2017 зі справи № 916/2993/16 залишити без змін.

Суддя В. Палій

Суддя Б. Грек

Суддя В. Студенець