Рішення

від 18.07.2017 по справі 752/11541/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 липня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва

в складі: головуючого судді: Махлай Л.Д.,

суддів: Мазурик О.Ф., Кравець В.А.

при секретарі: Синявському Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 травня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договорами позики та трьох процентів річних,

в с т а н о в и л а :

у липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому просив стягнути з останньої на його користь суму боргу у розмірі 1 265 000 російських рублів та 3 % річних від простроченої суми за період 945 днів (з 21.12.2013 року по 22.07.2016 року) в розмірі 98 254, 10 російських рублів посилаючись на те, що 09.09.2013 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого останній було надано у борг 1 265 000 російських рублів з кінцевим терміном повернення грошових коштів до 20.12.2013 року про що було складено розписку, проте відповідач свої зобов'язання за договором позики не виконала, суму боргу не повернула.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26.05.2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 1 363 254, 10 російських рублів, що еквівалентно 638 875, 35 грн. Вирішено питання щодо стягнення судових витрат.

Справа № 752/11541/16-ц Апеляційне провадження № 22-ц-796/7684/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Новак А.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Махлай Л.Д. Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, суд позбавив представника відповідача можливості надати свої пояснення та докази по справі та не встановив дійсну правову природу правовідносин, що виникли між сторонами. Дані правовідносини виникли у сфері професійної підприємницької діяльності, відтак ОСОБА_1 є неналежним відповідачем у справі, оскільки кошти отримувало ТОВ Віче Консалтинг Груп , а ОСОБА_1 діяла як представник ТОВ Віче Консалтинг Груп , проте суд не розглянув клопотання відповідача про залучення до справи як третьої особи ТОВ Віче Консалтинг Груп , та не врахував, що зазначене товариство частково повернуло кошти позивачу у розмірі 248 000 рублів, що еквівалентно 57 813 грн. Судом не враховано, що матеріали справи не містять договору позики, а надана позивачем розписка не містить умов договору. Крім того, до нарахованих згідно із ст. 625 ЦК України 3 відсотків річних мала бути застосована спеціальна позовна давність в 1 рік.

У судовому засіданні відповідач та її представник ОСОБА_6 підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.

Представник позивача подав письмові заперечення на апеляційну скаргу, проте в судове засідання ні позивач, ні його представник не з`явилися, причини неявки не повідомили, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розгляд справи у їх відсутності, за правилами ч. 2 ст. 305 ЦПК України.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 09.09.2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до умов якого останній було надано у борг 1 265 000 російських рублів з кінцевим терміном повернення грошових коштів до 20.12.2013 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач виконав свої зобов'язання за договором позики та надав відповідачці грошові кошти, проте остання у визначений строк кошти не повернула.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 1049 ЦК України передбачений обов'язок позичальника повернути позику, а саме: позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ч. 2 та ч. 3 ст. 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

У правових позиціях Верховного Суду України викладених у постанові від 18.09.2013 року у справі № 6-63цс13 та у постанові від 11.11.2015 року у справі № 6-1967цс15, зазначено, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

На підтвердження факту укладення договору позики відповідачем була складена розписка від 09.09.2013 року, з якої вбачається, що відповідач отримала в борг 1 265 000 рублів та зобов'язувалась їх повернути позивачу до 20.12.2013 року.

Оскільки складена на підтвердження факту укладення договору позики розписка містить умови отримання відповідачем в борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення, дату отримання таких коштів та строк повернення грошових коштів суд першої інстанції правильно виходив з того, що розписка є належним та допустимим доказом укладення договору позики та передачі грошових коштів.

Текст даної розписки спростовує доводи апеляційної скарги про те, що зазначені у ній кошти передавалися як фінансова допомога відповідачу, як представнику ТОВ Віче Консалтинг Груп . У розписці вказано, що саме ОСОБА_1 зобов`язується повернути отримані від позивача кошти.

Позичальником за договором позики є безпосередньо відповідач як фізична особа, про що прямо зазначено у розписці.

Розписка не містить реквізитів ТОВ Віче Консалтинг Груп та в ній відсутнє будь - яке посилання про цілі, на які беруться грошові кошти.

Доводи апеляційної скарги про те, що зазначені кошти були отримані працівником ТОВ Віче Консалтинг Груп ОСОБА_7 суперечать встановленим у справі обставинам. З наданих відповідачем договору позики, укладеного між ТОВ Віче Консалтинг Груп та ОСОБА_7, видаткових касових ордерів, квитанцій та заяв на відправку переказів не вбачається, що зазначені у цих документах суми є саме сумою позики, отриманою ОСОБА_1. Більше того, у копіях заяв ОСОБА_7 на відправку переказів позивачу на загальну суму 248 000 рублів у графі призначення переказу вказано - допомога родичам.

Відтак вказані докази не підтверджують часткове повернення грошових коштів позивачу ОСОБА_1, чи іншими особами за розпискою від 09.09.2013 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отримання юридичною особою фінансової допомоги за законом оформляється бухгалтерськими та фінансовими документами, яких суду не надано, а відтак колегією суддів відхилено клопотання про допит свідків для підтвердження зазначених обставин.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ознайомлена зі справою 07.02.2017 року. 15.02.2017 року за клопотанням представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 було відкладено розгляд справи до 25.05.2017 року для ознайомлення з матеріалами справи представника. Проте, до судового засідання сторона відповідача будь - яких письмових пояснень чи заперечень із посиланням на докази, якими підтверджуються такі заперечення не надала, а тому доводи апеляційної скарги про те, що відповідачу створено перешкоди у розгляді справи колегія суддів вважає необґрунтованими. До того ж при розгляді апеляційної скарги колегією суддів прийнято нові докази від відповідача, проте зазначені докази висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки у встановлений у розписці строк позика не була погашена суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що на спірні правовідносини розповсюджується дія ст. 625 ЦК України, оскільки зобов`язання є грошовим.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Поняття неустойки викладено у параграфі 2 глави 49 книги 5 ЦК України.

Разом з тим, стягнення трьох процентів річних від простроченої суми (ст. 625 ЦК України) не є неустойкою.

За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами.

Відтак доводи апеляційної скарги про те, що 3 % річних суд мав стягнути лише в межах річного строку позовної давності колегія суддів вважає безпідставними. Загальний же строк позовної давності не сплинув.

Зазначені висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду України, які викладені у постановах від 26.04.2017 року № 3-1522гс16, від 06.06.2012 року № 6-49цс12, від 24.10.2011 року № 6-38 цс11.

Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного судочинства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відтак рішення суду про стягнення боргу та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання є законним і обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

Разом з тим стягуючи заборгованість та три проценти річних у російських рублях суд першої інстанції не врахував наступне.

Згідно зі ст. 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійснені розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач є фізичною особою та не має відповідного дозволу на проведення операцій з іноземною валютою, а тому стягнення судом заборгованості у російських рублях суперечить положенням ч. 1 ст. 533 ЦК України.

Оскільки сторони при передачі грошових коштів визначили їх розмір у російських рублях, стягненню підлягають кошти у національній валюті гривні визначеній за офіційним курсом валюти на день платежу.

Станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції курс російського рубля до національної валюти складав 0, 46864. Відтак на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики у розмірі 592 829,60 грн. (1 265 000 руб. * 0, 46864 грн.).

Станом на 20.12.2013 року (дата повернення позики) офіційний курс російського рубля до національної валюти складав 0,24256. Таким чином відповідач повинна була повернути позивачу 306 838,40 грн. ( 1 265 000 руб. * 0,24256). Три проценти річних рахуються від простроченого грошового зобов`язання. Простроченим грошовим зобов`язанням є сума еквівалентна національній валюті на дату повернення позики.

Відтак три проценти річних складає 23 832,52 грн. (306 838,40 грн. * 3 % * 365 днів* 945 днів прострочення).

Суд першої інстанції помилково визначив три проценти річних від суми боргу у національній валюті на день ухвалення рішення.

Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивачем судовий збір сплачено не у повному розмірі.

Загальна сума задоволених позовних вимог складає 616 662,12 грн. (592 829,60 грн. + 23 832,52 грн.). Судовий збір від такої суми складає 6 166,62 грн.

Позивачем при подачі позову сплачено 5 307,83 грн. Відтак судовий збір у розмірі 5 307,83 грн. підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача, а недоплачений судовий збір у розмірі 859,62 грн. (6 166,62 - 5 307,83 ) підлягає стягненню з відповідачки на користь держави.

За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 травня 2017 року змінити, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції.

Позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 592 829,60 грн. заборгованості за договором позики, 23 832,52 грн. три проценти річних за прострочення грошового зобов`язання та 5 307,83 грн. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 859,62 грн. судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Головуючий

Судді