Постанова

від 05.07.2017 по справі 923/851/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2017 року Справа № 923/851/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М., суддівДанилової М.В., Корсака В.А. розглянувши матеріали касаційної скаргиЗаступника прокурора Одеської області, м. Одеса на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 13.12.2016 року у справі господарського суду Херсонської області за позовомКерівника Генічеської місцевої прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі: 1. Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Херсон; 2. Шевченківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чаплинської районної ради Херсонської області, с. Шевченко, Херсонська обл. доПриватного підприємства "Багатогалузева фірма "Таврія", м. Херсон проповернення земельної ділянки державної форми власності, набутої без достатньої правової підстави

за участю представників

прокуратури: Насадчик Ж.Д.,

позивача-1: не з'явився,

позивача-2: не з'явився,

відповідача: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Керівник Генічеської місцевої прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області (далі за текстом - ГУ Держгеокадастру у Херсонській області), Шевченківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чаплинської районної ради Херсонської області (далі за текстом - Шевченківська ЗОШ І-ІІІ ступенів) звернувся до господарського суду Херсонської області з позовом до приватного підприємства "Багатогалузева фірма "Таврія" (далі за текстом - ПП "БФ "Таврія") про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку державної форми власності площею 50 га, розташовану на території Шевченківської сільської ради Чаплинського району Херсонської області, загальною вартістю 1 734 943 грн. та повернути її Шевченківській ЗОШ I-III ступенів Чаплинської районної ради Херсонської області шляхом підписання акту прийому-передачі.

Рішенням господарського суду Херсонської області від 15.09.2016 року залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.12.2016 року у позові відмовлено повністю.

Вищезазначені судові акти мотивовано тим, що вимога прокурора про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку без визнання недійсним Договору про сумісне використання земельної ділянки і вирощування сільськогосподарської продукції від 03.10.2014 року є необґрунтованою, оскільки земельна ділянка із володіння школи не вибувала та не передавалася у самостійне користування відповідачу; крім того, діяльність школи та відповідача не мала на меті приховати інший правочин - договір оренди землі, оскільки сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на меті відповідно до умов укладеного Договору - сумісне використання земельної ділянки, зокрема, для потреб школи.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, заступник прокурора Одеської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Херсонської області від 15.09.2016 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.12.2016 року і прийняти нове рішення, яким позов прокурора про повернення земельної ділянки задовольнити у повному обсязі.

ПП "БФ "Таврія" до Вищого господарського суду України надіслано відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач проти доводів касаційної скарги заперечує та просить залишити її без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій - без змін.

В судовому засіданні прокурор просив касаційну скаргу задовольнити, рішення господарського суду Херсонської області від 15.09.2016 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.12.2016 року - скасувати і прийняти нове рішення, яким позов прокурора про повернення земельної ділянки задовольнити у повному обсязі.

Позивачів та відповідача згідно з приписами ст. 111 4 ГПК України належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак вони не скористались передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення прокурора, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 03.10.2014 року Шевченківською ЗОШ І-ІІІ ступенів Чаплинської районної ради Херсонської області та ПП "БФ "Таврія" укладено Договір про сумісне використання земельної ділянки і вирощування сільськогосподарської продукції (далі за текстом - Договір), за умовами п. 1.1 якого земельна ділянка площею 50 га належить на правах постійного користування Шевченківській ЗОШ І-ІІІ ступенів на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії І-ХС № 001070, який 27.12.2004 року зареєстровано у книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 1.

Відповідно до п. 2 Договору метою сумісного використання земельної ділянки є: виховання у дітей любові до праці; розвиток навичок роботи школярів на землі; догляд за різними овочевими культурами; навчання дітей бути господарями на землі; проведення дослідних робіт; пропагування передового досвіду ведення сільського господарства, використовуючи передові технології; залучення позабюджетних коштів на покращення матеріально-технічної та навчальної бази школи.

Договір укладається строком на три року, починаючи з дати його реєстрації (п. 4.1 Договору).

Згідно з п. 5.1 Договору ПП "БФ "Таврія" сплачує школі по 400 грн. за один гектар використаної землі та розрахунки проводить у строк до 01 листопада кожного року.

Прокурор, звернувшись до господарського суду з даним позовом, свої вимоги обґрунтував тим, що умови Договору про сумісне використання земельної ділянки і вирощування сільськогосподарської продукції від 03.10.2014 року не відповідають положенням ст. ст. 1130, 1132 Цивільного кодексу України, а основною його ознакою є платне володіння та користування ПП "БФ "Таврія" протягом певного строку земельною ділянкою, тобто земельна ділянка державної власності використовується ПП "БФ "Таврія" для комерційної діяльності, на умовах строковості та платності, що є елементом правовідносин з оренди землі. Таким чином, в силу приписів ст. 235 Цивільного кодексу України зазначений Договір є удаваним і правовідносини сторін повинні регулюватися Земельним кодексом України та Законом України "Про оренду землі", положеннями яких передбачена спеціальна процедура передачі земельної ділянки в оренду та істотні умови для договорів такого виду. В силу приписів ст. ст. 203, 215, 210, ч. 2 ст. 640 Цивільного кодексу України, ст. 207 Господарського кодексу України, ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України, ч. 5 ст. 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди виникає з моменту державної реєстрації такого права. Оскільки даний договір не пройшов державної реєстрації, то він не є укладеним, а наслідки недійсності договору не застосовуються до правочину, який не вчинено, у зв'язку з чим відповідно до ст. ст. 387, 1212 Цивільного кодексу України земельна ділянка підлягає витребуванню шляхом звільнення відповідачем такої земельної ділянки та повернення її законному володільцю.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає правомірними висновки господарських судів попередніх інстанцій про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. При цьому, в ч. 2 зазначеної статті врегульовано, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набуває вичерпний перелік суб'єктів, серед яких є, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; вищі навчальні заклади незалежно від форми власності.

Як вірно встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, Шевченківська ЗОШ І-ІІІ ступенів Чаплинської районної ради Херсонської області фінансується за рахунок державного бюджету та є неприбутковою організацією; проте, є суб'єктом господарювання, який відповідно до ст. 95 Земельного кодексу України як законний землекористувач має право самостійно господарювати на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену на зазначеній земельній ділянці продукцію, а, отже, не позбавлений права спільно з іншими особами здійснювати сільськогосподарську діяльність на цій земельній ділянці з метою задоволення потреб школи та організації навчального процесу тощо.

В силу приписів ст. ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Положеннями ч. ч. 1 та 2 ст. 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Отже, обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

В п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Аналогічну правову позицію викладено і в п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

З урахуванням положень ст. ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України сторонами у простій письмовій формі укладено Договір про сумісне використання земельної ділянки і вирощування сільськогосподарської продукції від 03.10.2014 року для об'єднання зусиль шляхом співробітництва з метою використання земельної ділянки у виховному та освітньому процесі, у зв'язку з чим сторони визначили, що підприємство власними силами здійснює обробіток земельної ділянки, а навчальний заклад в межах даного Договору здійснює теоретичні та практичні заняття школярів відповідно до шкільної програми та дисциплін; крім цього, школою отримано належну частку доходу за Договором, яка використана на благоустрій та ремонт будівлі школи.

Таким чином, Шевченківською ЗОШ І-ІІІ ступенів організовано господарське використання земельної ділянки в інтересах школи і для потреб школи, як це визначено у призначенні земельної ділянки відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії І-ХС № 001070.

При цьому, земельна ділянка із володіння школи не вибувала та не передавалася у самостійне користування відповідачу, у зв'язку з чим посилання прокурора на невідповідність даного Договору приписам ст. ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України є безпідставними.

В той же час, виходячи з заявлених у позові вимог щодо удаваності укладеного сторонами Договору, оскільки, на думку прокурора, сторонами приховано договір оренди землі, до предмету доказування входить доведення прокурором обставин вибуття земельної ділянки із володіння і користування школи та набуття її в користування і розпорядження ПП "БФ "Таврія".

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе (ч. 1 ст. 397 Цивільного кодексу України).

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі; власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав; землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі відповідно до договору (ч. 1 ст. 407, ч. ч. 1, 3 ст. 409, ч. 1 ст. 410 Цивільного кодексу України).

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що Договором унормовано правовідносини, за якими школа, діючи спільно з ПП "БФ "Таврія", здійснює вирощування сільськогосподарських культур незаборонених законодавством для власних дослідних та навчальних цілей, а ПП "БФ "Таврія" отримує право розпорядження вирощеною продукцією з пов'язаним з ним обов'язком компенсації (в розмірі 400 грн. за 1 га використаної землі); при цьому, обумовлене Договором поняття співпраці не наділяє відповідача правом володіння і користування земельною ділянкою, що полягає у самостійному виробничому застосуванні та споживанні корисних властивостей природного об'єкта.

Крім того, судами встановлено факт відсутності будь-яких доказів передачі земельної ділянки у володіння і користування, зокрема, актів приймання-передачі.

Відтак, прокурором не підтверджено належними та допустимими доказами факт вибуття земельної ділянки з володіння і користування школи у володіння і користування ПП "БФ "Таврія".

Таким чином, оцінивши надані сторонами докази та повно встановивши обставини справи, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правомірних висновків, що школа здійснює допуск на свою земельну ділянку ПП "БФ "Таврія" з власними матеріальними та трудовими ресурсами для проведення за допомогою останнього вирощування сільськогосподарських культур, як складової частини навчального процесу школярів, внаслідок чого ПП "БФ "Таврія" отримує право розпорядження вирощеною продукцією з компенсуванням суми коштів не за користування земельною ділянкою, а за вирощену за допомогою школи продукцію. За таких обставин, вірним є і те, що земельна ділянка залишається у володінні і користуванні школи і не передається у володіння і користування ПП "БФ "Таврія".

В ст. 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Вирішуючи спір у даній справі, господарські суди попередніх інстанцій вірно виходили з того, що прокурором не доведено перебування земельної ділянки у володінні і користуванні ПП "БФ "Таврія"; договір є чинним, не визнавався у судовому порядку недійсним (при цьому, судами не встановлено факту удаваності правочину), не є нікчемним (ст. 640 Цивільного кодексу України), що також виключає правомірність повернення земельної ділянки з користування в порядку, передбаченому ст. ст. 387, 1212 Цивільного кодексу України; крім того, існування вищезазначеного правочину не могло спричинити матеріального збитку державі, а навпаки створило можливість позивачу-2, як державній установі, задіяти додаткові джерела фінансування для зміцнення матеріально-технічної бази навчального закладу.

З огляду на встановлені судами обставини справи та враховуючи вищенаведені законодавчі приписи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли правомірних висновків щодо безпідставності та необґрунтованості позовних вимог прокурора про зобов'язання ПП "БФ "Таврія" звільнити земельну ділянку державної форми власності площею 50 га, розташовану на території Шевченківської сільської ради Чаплинського району Херсонської області та повернути її Шевченківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Чаплинської районної ради Херсонської області, у зв'язку з чим у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи заступника прокурора Одеської області, викладені в касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обґрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 111 7 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.12.2016 року у справі № 923/851/16 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга Судді М.В. Данилова В.А. Корсак