Постанова

від 13.09.2017 по справі 903/828/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2017 року Справа № 903/828/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач), суддіКовтонюк Л.В., суддіНєсвєтової Н.М., за участю представників сторін: від позивачаКосендюка Я.А., від відповідача Шестерніна В.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Перлина Нова" на рішення Господарського суду Волинської області від 10.03.2017 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 року у справі№ 903/828/16 Господарського суду Волинської області за позовомФермерського господарства "Перлина Нова" доСелянського (Фермерського) господарства "Тех-Агро" про визнання правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог недійсним, ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року Фермерське господарство "Перлина Нова" (надалі - ФГ "Перлина Нова", позивач) звернулось до Господарського суду Волинської області з позовом до Селянського (Фермерського) господарства "Тех-Агро" (надалі - СГ "Тех-Агро", відповідач) про визнання недійсною двосторонньої угоди від 21.04.2014 року про припинення грошових зобов'язань.

Позовні вимоги мотивовані тим, що угода про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог суперечить приписам ст.ст. 601, 602 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), ч. 5 ст. 203 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), а тому є недійсною.

Позивач зазначив, що вимоги про сплату штрафу в розмірі 253000,00 грн, пені -16940,60 грн, 3% річних - 3909,36 грн та судового збору - 15597 грн, стягнених з відповідача за рішенням Господарського суду Волинської області від 17.01.2014 року у справі № 903/1185/13, та вимоги про сплату позивачем боргу в сумі 420000,00 грн, що на підставі договору про переведення боргу № 10/05-01 від 10.05.2013 року та актів виконаних робіт, не можуть бути зараховані як зустрічні, оскільки такі вимоги мають різну правову природу, тобто, є неоднорідними, про що також роз'яснено у п. 1.14 постанови Пленуму Вищого господарського суду України N 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань".

Позивач також вказував про неможливість здійснення зарахування вимог на суму боргу в розмірі 262092,50 грн, що виник на підставі актів виконаних робіт № 1 від 30.08.2008 року, № 2 від 30.09.2008 року, № 3 від 29.10.2008 року, № 1/03 від 31.03.2009 року, № 2/04 від 21.04.2009 року, № 3/04 від 30.04.2009 року, № 4/05 від 31.05.2009 року, № 5/09 від 30.09.2009 року, оскільки на день укладення спірної угоди сплив строк позовної давності до цих вимог.

Щодо вимог про зарахування боргу в розмірі 113397,95 грн, що виник у позивача згідно з актами № 5 від 09.10.2013 року, № 6 від 16.10.2013 року, № 7 від 24.10.2013 року № 8 від 30.10.2013 року, договору про надання послуг від 01.03.2013 року, то, на думку позивач, зобов'язання, що виникло відповідно до договору про надання послуг від 01.03.2013 року, не може бути припинено зарахуванням, оскільки цей договір не містить строку виконання зобов'язання щодо оплати послуг.

Позивач посилався також на те, що вимоги відповідача не є безспірними, оскільки відсутнє судове рішення про стягнення боргу з позивача.

24.01.2017 року позивач подав заяву про доповнення підстав позову, в якій вказав, що виконання судового рішення про стягнення заборгованості шляхом проведення зарахування зустрічних вимог суперечить вимогам Закону України "Про виконавче провадження". Окрім того, позивач вказав, що договір про надання послуг № 1 від 01.08.2008 року засвідчений печаткою "СФГ "Перлина", яка була виготовлена після 21.02.2011 року, а послуги на виконання цього договору відповідачем не надавались.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що:

- оспорювана угода не порушує права позивача;

- вимоги, які підлягали зарахуванню, відповідали умовам, визначеним у ст.ст. 601, 602 ЦК України. Посилання позивача на те, що строк виконання щодо вимог про сплату боргу в розмірі 113397,95 грн не настав, є безпідставними, оскільки у п. 3.1 договору про надання послуг від 01.03.2013 року визначений строк виконання зобов'язання щодо оплати вартості послуг. Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 601 ЦК України зарахування зустрічних однорідних вимог може здійснюватися і в тому випадку, коли строк виконання вимог не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги;

- 21.04.2014 року сторони уклали додаткову угоду до угоди, в якій погодили, що вимоги позивача до СФГ "Тех-Агро" щодо сплати штрафу, 3% річних, пені та судового збору не припинялися;

- 18.04.2014 року сторони уклали договір, в якому дійшли згоди збільшити позовну давність для вимог за договором № 1 від 01.08.2008 року до 10 років.

У письмових поясненнях позивач заявив, що додані відповідачем до справи копії додаткової угоди від 21.04.2014 року до угоди та договору від 18.04.2014 року викликають сумніви з приводу їх достовірності, в зв'язку з чим позивачем було заявлено клопотання про витребування оригіналів цих доказів, а також договору про надання послуг № 1 від 01.08.2008 року та підписаних на його виконання актів виконаних робіт.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 10.03.2017 року у справі № 903/828/16 (колегія у складі головуючого-судді Слободяна О. Г., суддів: Бондарєва С.В., Гарбара І.О.) позов задоволено, визнано недійсною угоду про припинення грошових зобов'язань від 21.04.2014 року.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Павлюка І. Ю., суддів: Демидюк О.О., Огороднік К.М.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Позивач у касаційній скарзі просить рішення Господарського суду Волинської області від 10.03.2017 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 року у справі № 903/828/16 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач посилається на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши згідно ч. 2 ст. 111 5 , ч. 1 ст. 111 7 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 21.04.2014 року сторони уклали угоду, в якій досягли згоди припинити зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог, зокрема, сторони визначили, що:

"1. Згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 17.01.2014 року у справі № 903/1185/13 борг "Тех-Агро" перед ФГ "Перлина" становить 795446,96 грн.

2.1. Згідно з договором про переведення боргу №10/05-01 від 10.05.2013 року борг СФГ "Перлина" перед СФГ "Тех-Агро" становить 420000,00 грн.

2.2. Згідно з актами виконаних робіт №1 від 30.08.2008 року, №2 від 30.09.2008 року, № 3 від 29.10.2008 року, №1/03 від 31.03.2009 року, №2/04 від 21.04.2009 року, №3/04 від 30.04.2009р.№4/05 від 31.05.2009 року, №5/09 від 30.09.2009 року, борг СФГ "Перлина" перед СФГ "Тех- Агро" становить 262092,50 грн.

2.3 Згідно з актами надання послуг №5 від 09.10.2013 року, №6 від 16.10.2013 року, №7 від 24.10.2013 року, № 8 від 30.10.2013 року борг СФГ "Перлина" перед СФГ "Тех- Агро" становить 113397,95 грн.

3. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 600, 601 Цивільного кодексу України, сторони проводять зарахування зустрічних однорідних вимог.

4. Розмір грошових зобов'язань СФГ "Тех- Агро" на СФГ "Перлина", які припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог (погашаються), становить 795446,96 грн. (сімсот дев'яносто п'ять тисяч чотириста сорок шість гривень, 96 копійок).

5. В результаті даного зарахування зустрічних однорідних вимог борг СФГ "Тех- Агро" перед СФГ "Перлина" припиняється.

6. В результаті даного зарахування зустрічних однорідних грошових вимог борг СФГ "Перлина" перед СФГ "Тех- Агро" становить 43,49 грн".

Ця угода стала підставою для визнання за заявою СФГ "Тех- Агро" наказу у справі № 903/1185/13 таким, що не підлягає виконанню (ухвала Господарського суду Волинської області від 17.09.2014 року).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна угода підлягає визнанню недійсною, як така, що суперечить вимогам ст.ст. 11, 203, 215, ч.ч. 1, 2 ст. 509, 546, ст.ст. 598, 601, 602 ЦК України, ч. 1 ст. 173, ст.ст. 202, 203 ГК України. Суд дійшов висновку, що вимоги про сплату неустойки (штраф, пеня), передбачених ст. 625 ЦК України нарахувань (інфляційні втрати, 3% річних), а також судових витрат, хоч і мають грошовий характер, однак за своєю правовою природою не є основним зобов'язанням, оскільки не є оплатою поставленої продукції, виконаної роботи чи наданої послуги, тому не можуть бути здійснено зарахування цих вимог відповідно до 601, 602 ЦК України. Оскільки відповідач не надав оригінали додаткової угоди від 21.04.2014 року до угоди та договору від 18.04.2014 року, ці угоди не були предметом дослідження у справі № 903/1185/13 при розгляді заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, і позивач заперечує їх укладення, суд першої інстанції визнав не доведеними обставини, на які посилався відповідача як на підставу своїх заперечень.

Водночас, доводи позивача про неможливість здійснення зустрічного зарахування вимог відповідача за актами про надання послуг № 1 від 30.08.2008 року, № 2 від 30.09.2008 року, № 3 від 29.10.2008 року, № 1/03 від 31.03.2009 року, № 2/04 від 21.04.2009 року, № 3/04 від 30.04.2009 року, № 4/05 від 31.05.2009 року, № 5/09 від 30.09.2009 року через сплив позовної давності, суд першої інстанції відхилив, оскільки при укладенні оспорюваної угоди позивач не заявляв про застосування позовної давності, а відповідно до ч. 5 ст. 203 ГК України така обставина унеможливлює здійснення зарахування лише, якщо про це є заява іншої сторони.

Доводи позивача на неправомірність зарахування вимог відповідача за актами № 5 від 09.10.2013 року, № 6 від 16.10.2013 року, № 7 від 24.10.2013 року, № 8 від 30.10.2013 року, суд відхилив, оскільки встановив, що у договорі про надання послуг від 01.03.2013 року встановлений строк оплати вартості наданих послуг (протягом 10 днів після отримання акту виконаних робіт), а також зауважив, що ст. 601 ЦК України допускає можливість зарахування вимог і в тому випадку, коли строк виконання вимог не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що зустрічні зобов'язання обох сторін є грошовими, в тому числі зобов'язання СФГ "Тех- Агро" щодо сплати штрафу, пені, 3% річних та судових витрат, що присуджені до виплати позивачу судовим рішенням у справі № 903/1185/13 (ч. 5 ст. 11, ст. 590 ЦК України), тому висновки місцевого господарського суду про те, що зарахування таких вимог не допускається, визнав помилковими. Водночас, висновки суду першої інстанції, що стосуються підстав відхилення наведених позивачем інших обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, суд апеляційної інстанції підтримав. Додатково, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд оцінив та поклав в основу прийнятого рішення витребувані у відповідача оригінали документів, що не були подані суду першої інстанції. Клопотання позивача про призначення у справі судової експертизи з метою перевірки достовірності цих доказів суд апеляційної інстанції відхилив.

Вищий господарський суд України вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову і визнання оспорюваної угоди недійсною відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального права, а допущені апеляційним господарським судом окремі порушення норм процесуального права, не можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, оскільки такі порушення не призвели до прийняття неправильного рішення.

Зокрема, суд касаційної інстанції зауважує, що відповідно до ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

В абз. 3 п. 9 постанови від 17.05.2011 року N 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" Пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття. До згаданих підстав належить, зокрема, необґрунтоване відхилення судом першої інстанції клопотань сторін про витребування господарським судом доказів у порядку ст. 38 ГПК України. У такому разі суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням сторони самостійно витребує необхідні додаткові докази.

З матеріалів справи вбачається, що апеляційний господарський суд прийняв додаткові докази (оригінали документів), які витребувались господарським судом першої інстанції і не були подані відповідачем, проте в постанові апеляційної інстанції не були зазначені підстави такого прийняття. Окрім того, прийнявши такі докази, суд апеляційної інстанції одночасно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи щодо цих документів, тобто, фактично заявнику не була надана можливість оспорити ці докази і його було поставлене у менш сприятливе становище в порівнянні з відповідачем, що свідчить про недотримання судом принципів рівності сторін провадження та змагального судового процесу (ст.ст. 4 2 , 4 3 ГПК України).

За цих підстав, додаткова угода від 21.04.2014 року до оспорюваної угоди та договір від 18.04.2014 року, на які відповідач посилався в обґрунтування своїх заперечень, не могли прийматися судом при прийнятті рішення по суті, про що правильно вказав суд першої інстанції. Ухвалюючи постанову у цій справі, суд касаційної інстанції виходить з того, що ці докази виключені з доказової бази судом першої інстанції.

Водночас, як вже вказувалось вище у цій постанові, таке порушення, допущене судом апеляційної інстанції, не може бути підставою для скасування судового рішення, оскільки цими доказами відповідач підтверджував обставини, які фактично не мають суттєвого значення для справи і не впливають на правильне вирішення господарського спору про визнання недійсним угоди від 21.04.2014 року.

Вищий господарський суд України перш за все враховує, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідно до ч. 5 ст. 203 ГК України не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув. Отже, на відміну від ст. 602 ЦК України, норма ч. 5 ст. 203 ГК України, що має пріоритет застосування у відносинах у сфері господарювання (ч. 2 ст. 4 ГК України), передбачає неможливість зарахування вимоги, строк позовної давності якої минув, лише у разі, якщо інша сторона заявила про це. При укладенні оспорюваної угоди та вирішенні питання у справі 903/1185/13 про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, позивач не заявляв про сплив строку позовної давності за вимогами про сплату боргу в сумі 262092,50 грн згідно з актами виконаних робіт №1 від 30.08.2008 року, № 2 від 30.09.2008 року, № 3 від 29.10.2008 року, №1/03 від 31.03.2009 року, № 2/04 від 21.04.2009 року, №3/04 від 30.04.2009 року, №4/05 від 31.05.2009 року, № 5/09 від 30.09.2009 року. Відтак, якщо навіть допустити, що договір від 18.04.2014 року про збільшення позовної давності за цими вимогами насправді позивачем не підписувався і є підробленим, на чому він наполягає, така обставина жодним чином не впливає на дійсність основного договору, що є предметом розгляду у цій справі, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. За таких обставин, справи прийняття судом апеляційної інстанції цієї угоди не вплинуло суттєво на розгляд справи.

Погодившись з висновком суду першої інстанції щодо правильного застосування ч. 5 ст. 203 ГК України, і відсутність в матеріалах справи своєчасно здійсненої позивачем заяви про застосування строків давності, суд касаційної інстанції вважає, що з'ясовувати, чи правильно зробив висновок суд апеляційної інстанції про те, що строк позовної давності до вимоги про сплату боргу в сумі 262092,50 грн взагалі не сплив на момент укладання угоди, в цьому випадку не має потреби.

Суд касаційної інстанції вважає, що додаткова угода від 21.04.2014 року до основної угоди від 21.04.2014 року, в якій сторони ніби-то домовилися не здійснювати зарахування вимог щодо сплати штрафу, 3% річних, пені та судового збору, так саме жодним чином не впливає на обставини, пов'язані з дійсністю основного договору, що є предметом спору, оскільки, по-перше, ця угода не була врахована при розгляді заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, а по-друге, як правильно вказав суд апеляційної інстанції, вимоги щодо сплати штрафу, 3% річних, пені та судового збору є грошовими і можуть бути зараховані в порядку ст. 601 ЦК України, ст. 203 ГК України. Однорідність будь-яких грошових вимог випливає із їх матеріального змісту (зобов'язання сплатити встановлену грошову суму) та не залежить від правових підстав виникнення грошових зобов'язань. Стаття 602 ЦК України, якою передбачені випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, не містить обмежень щодо такого зарахування. Так само, вимогами чинного законодавства не передбачено, що зарахування однорідних вимог допускається лише у випадках, якщо таке зобов'язання, пов'язане з оплатою поставленої продукції, виконаної роботи чи наданої послуги, про що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права дійшов висновку суд першої інстанції. Про те, що ст.ст. 601, 602 ЦК України не містять застереження про неможливість зарахування вимоги, яка виникла із зобов'язання про забезпечення виконання інших зобов'язань (штрафу, пені), і що таке зобов'язання може бути припинено шляхом зарахування зустрічних вимог на загальних підставах, вказував також і Верховний Суд України, вирішуючи питання щодо правильного застосування цих норм законодавства (постанова від 06.05.2008 року у справі № 21-1518во07). Вищий господарський суд України не вбачає підстав відхилятися у цій справі від цієї правової позиції.

Щодо посилання позивача в обґрунтування своїх доводів на п. 1.14 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", яким встановлено, що: "вимоги про сплату пені та передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошових зобов'язань ….. не можуть бути зараховані як зустрічні в порядку ст. 601 ЦК України", то суд касаційної інстанції виходить з того, що відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI, п. 2 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII такі роз'яснення мають не обов'язковий, а рекомендаційний характер, і суд, приймаючи рішення у справі, може відступити від цих роз'яснень з наведенням правового обґрунтування. У постанові суду апеляційної інстанції зазначені достатньо обґрунтовані висновки про правильне застосування норм ст.ст. 601, 602 ЦК України у спірних правовідносинах.

Посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 18.02.2014 року у справі № 905/909/13-г є помилковим, оскільки у ній викладено правову позицію щодо неправомірності нарахування штрафних санкцій, пені, 3% річних, на присуджені рішенням суду штрафні санкції, а не питання правомірності припинення грошового зобов'язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

Щодо твердження заявника касаційної скарги про те, що суди не надали оцінки тим обставинам, що позивач оспорює достовірність договору про надання послуг № 1 від 01.08.2008 року, а також підписаних на його виконання актів виконаних робіт № 1 від 30.08.2008 року, № 2 від 30.09.2008 року, № 3 від 29.10.2008 року, № 1/03 від 31.03.2009 року, № 2/04 від 21.04.2009 року, № 3/04 від 30.04.2009 року, № 4/05 від 31.05.2009 року, № 5/09 від 30.09.2009 року, то, суд касаційної інстанції враховує, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди надавати пояснення щодо своїх рішень, але не може трактуватись як такий, що вимагає надання детальної відповіді на кожен аргумент. Ступінь, до якої обов'язок давати пояснення застосовується, може змінюватись відповідно до природи рішення. Окрім того, необхідно взяти до уваги, inter alia, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях щодо положень закону, норм звичаєвого права, юридичного висновку та оформлення і складання судових рішень. Тому, питання, чи виконав суд обов'язок вмотивованості згідно статті 6 Конвенції, може бути з'ясовано тільки у світлі обставин справи (див. рішення у справі Ruiz Torija v. Spain від 9 грудня 1994 року, Серія A, N 303-A, п. 29).

Вищий господарський суд України звертає увагу на недостатність аргументації, наведеної в рішеннях обох судів щодо цих доводів відповідача. З іншого боку, суд касаційної інстанції враховує, що у цій справі предметом спору є двостороння угода від 21.04.2014 року про припинення грошових зобов'язань, підписання якої позивач визнає та не оспорює, що було встановлено судами обох інстанцій. Більш того, суд не залишає поза увагою той факт, на що обґрунтовано також вказав суд апеляційної інстанції, що при вирішенні питання про визнання наказу Господарського суду Волинської області №903/1185/13-1 від 15.04.2014 року таким, що не підлягає виконанню, позивач також не оспорював підписання цієї угоди. Обставини, які за домовленістю обох сторін засвідчені у цій угоді, зокрема, щодо наявності між сторонами господарських правовідносин, що виникли з актів виконаних робіт, та боргу у позивача за цими актами в сумі 262092,50 грн, останній також не оспорював. Жодних доказів, які б підтверджували, що заявником такі обставини при укладенні договору від 21.04.2014 року визнавалися під тиском, внаслідок обману чи помилки в матеріалах справи немає, і такі обставини позивачем взагалі не доводилися. За змістом ч. 2 ст. 241 ЦК України, яка була правильно застосована судом апеляційної інстанції, наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. З цього випливає, що суд апеляційної інстанції розцінив підписання уповноваженою особою позивачем угоди від 21.04.2014 року, як схвалення договору про надання послуг № 1 від 01.08.2008 року та визнання позивачем боргу згідно з актів виконаних робіт № 1 від 30.08.2008 року, № 2 від 30.09.2008 року, № 3 від 29.10.2008 року, № 1/03 від 31.03.2009 року, № 2/04 від 21.04.2009 року, № 3/04 від 30.04.2009 року, № 4/05 від 31.05.2009 року, № 5/09 від 30.09.2009 року, що унеможливлює недійсність правочину, тому всі доводи позивача про неукладеність договору та відсутність у нього такого боргу судом апеляційної інстанції не брались до уваги. За цих обставин, суд касаційної інстанції вважає, що відсутні підстави вважати, що недостатність наведеної судами аргументації щодо обставин відхилення доводів позивача в частині, що стосуються обставин підписання актів виконаних робіт, звела нанівець саму суть процесуальних прав заявника, тому доводи заявника касаційної скарги в цій частині також відхиляються.

Відповідно до ч. 1 ст. 111 10 ГПК України підставою для скасування рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Проте судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення. Скасування судового рішення має бути наслідком істотного порушення процесуальних прав сторін спору або інших учасників судового процесу, що потягло за собою неможливість встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи. Відповідне питання повинно вирішуватись у кожному конкретному випадку на підставі визначення кола обставин, що входять до предмета доказування у справі, та з урахуванням її матеріалів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не встановив грубих порушень чи неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, які б призвели до прийняття неправильного судового рішення у справі.

З урахуванням наведеного, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін, але з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за розгляд касаційної скарги, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фермерського господарства "Перлина Нова" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 року у справі № 903/828/16 - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д. СуддяКовтонюк Л.В. СуддяНєсвєтова Н.М.