Постанова

від 17.10.2017 по справі 922/2128/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2017 року Справа № 922/2128/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Палій В.В. - головуючий (доповідач), судді Селіваненко В.П. і. Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області, м. Харків,

на рішення господарського суду Харківської області від 10.04.2017

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.07.2017

у справі № 922/2128/16

за позовом керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області (далі - Прокурор), м. Первомайськ, в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (далі - РВ ФДМУ по Харківській області), м. Харків,

до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - Підприємець), м. Красноград,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство освіти і науки України (далі - Міністерство), м. Київ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Красноградський професійний ліцей (далі - Ліцей), м. Красноград,

про визнання договору недійсним, звільнення та повернення нежитлового приміщення.

Судове засідання проведено за участю представників:

прокуратури - Красножон О.М. прокурор (посв. від 10.08.2017 № 047541)

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

третіх осіб: 1. не з'явився

2. не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду Харківської області з позовом в інтересах РВ ФДМУ по Харківській області до Підприємця про визнання недійсним договору оренди від 23.12.2004 № 1370-Н, який укладений РВ ФДМУ по Харківській області та Підприємцем; припинення зобов'язань за договором оренди від 23.12.2004 № 1370-Н на майбутнє; зобов'язання Підприємця звільнити нежитлові приміщення площею 22,1 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та повернути їх РВ ФДМУ по Харківській області.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням господарського суду Харківської області від 10.04.2017 зі справи № 922/2128/16 (суддя Добреля Н.С.), яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10.07.2017 (судді Пушай В.І. - головуючий, Пелипенко Н.М., Гребенюк Н.В.) у задоволенні позову відмовлено, у зв'язку з відсутністю підстав для визнання оспорюваного договору оренди недійсним.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Прокурор просить судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових актів з порушенням норм матеріального права.

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника прокуратури, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 23.12.2004 РВ ФДМУ по Харківській області як орендодавцем та Підприємцем як орендарем укладено договір оренди № 1370-Н (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - приміщення, частини будівель, споруд та інше індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення, які розташовані на першому поверсі гуртожитку, загальною площею 22,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1, що знаходиться на балансі Красноградського професійного ліцею. Вартість майна визначена згідно з експертною оцінкою станом на 30.06.2004 і становить 5 100,00грн. Майно передається в оренду з метою розміщення суб'єкта господарювання, що здійснює побутове обслуговування населення (розміщення перукарні) (пункт 1.1 Договору в редакції додаткової угоди від 16.07.2010 № 5);;

- згідно з актом приймання - передачі орендованого майна від 23.12.2004, який є додатком № 1 до Договору нежитлові приміщення, які розташовані на першому поверсі гуртожитку (далі - майно) загальною площею 22,1 кв.м передані орендарю;

- згідно з пунктом 3.3 Договору орендна плата перераховується орендарем щомісячно до 10 числа місяця, наступного за звітним відповідно до вимог діючої Методики, у наступному порядку: - безпосередньо до Державного бюджету на рахунки, визначені фінансовими органами - у розмірі 50%; на рахунок, визначений балансоутримувачем - у розмірі 50%.

- Договір укладено строком на 11 місяців та діє з 23.12.2004 до 22.11.2005 включно (пункт 10.1 Договору);

- строк дії Договору неодноразово продовжувався згідно додаткових угод до Договору (відповідно до останньої з них - до 19.06.2017);

- 15.04.2016 керівник Первомайської місцевої прокуратури звернувся до начальника РВ ФДМУ по Харківській області з листом № 04-23-1319-16, в якому повідомив про свій намір звернутися до суду з позовом в інтересах РВ ФДМУ по Харківській області до Підприємця про визнання недійсним Договору та повернення майна, у зв'язку з виявленням прокуратурою порушень вимог Закону України "Про освіту" під час укладання спірного договору.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним (з припиненням зобов'язань за ним на майбутнє) та спонукання Підприємця до звільнення та повернення майна.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, спірний правочин за своєю правовою природою є договором оренди.

Згідно з приписами частини першої статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до частини першої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким із моменту його вчинення.

Разом із тим частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Як вбачається з підпункту 2.7 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Якщо господарське зобов'язання припиняється лише на майбутнє, господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках і неможливості повернення одержаного за зобов'язанням у натурі правові наслідки такої недійсності визначаються відповідно до статті 216 ЦК України та частини другої статті 208 ГК України.

Разом з тим якщо за правочином, визнаним недійсним, права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, то наслідки у вигляді реституції застосовані бути не можуть, але згідно з частиною другою статті 236 ЦК України можливість настання таких прав та обов'язків у майбутньому припиняються.

Чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 зі справи № 18/122-12/2).

Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що: спірний Договір укладено у відповідності до вимог чинного законодавства, оскільки передача нежитлових приміщень за ним здійснювалася за наявності згоди органу управління - Міністерства освіти України та балансоутримувача - Красноградського професійного ліцею, законодавством передбачена можливість отримання навчальними закладами доходу від передання в оренду тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, в той час як спірне майно не задіяне у процесі основного виробництва, на час передання в оренду спірних нежитлових приміщень, які розташовані на першому поверсі гуртожитку, вони були вільні, в учбовому процесі не використовувалися і технологічно з ним не пов'язані. Крім цього, отримання від відповідача орендної плати за оспорюваним договором оренди дозволяє спрямовувати відповідні кошти на соціально-побутові та освітні потреби ліцею, чим спростовуються доводи Прокурора щодо подання позову, у зв'язку з необхідністю захисту економічних інтересів держави.

Проте, судами попередніх інстанцій у вирішенні даного спору не враховано, що відповідно до абз. 5 частини другої статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) не можуть бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників, та гідротехнічних споруд рибогосподарської технологічної водойми, причалів морських портів).

Згідно з положеннями частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства; загальнодержавне значення мають , зокрема об'єкти освіти , фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про освіту" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Водночас відповідно до приписів статті 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Частиною першою статті 63 Закону України "Про освіту" визначено, що матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

У той же час, за вимогами частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Таким чином, виходячи з аналізу наведених норм матеріального права, об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти (стаття 28 Закону України "Про освіту").

Згідно з приписами статті 3 Закону України "Про професійно-технічну освіту" професійно-технічна освіта є складовою системи освіти України. Професійно-технічна освіта є комплексом педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури. Професійно-технічна освіта здобувається у професійно-технічних навчальних закладах.

Професійно-технічне навчання - це складова професійно-технічної освіти. Професійно-технічне навчання передбачає формування у громадян професійних умінь і навичок, необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт, і може здійснюватися у професійно-технічних навчальних закладах, а також шляхом індивідуального чи курсового навчання на виробництві, у сфері послуг.

Відповідно до приписів статті 49 означеного Закону засновник закріплює за державними професійно-технічними навчальними закладами та установами професійно-технічної освіти об'єкти права власності, які належать засновнику на праві власності або орендовані ним у інших власників.

Об'єкти права власності, закріплені засновником за державним професійно-технічним навчальним закладом або установою професійно-технічної освіти, перебувають в їх користуванні.

Майно Ліцею, як державного професійно-технічного навчального закладу, є державною власністю і перебуває в його оперативному управлінні.

Таким чином, судами не було враховано, що відповідно до статті 63 Закону України "Про освіту" об'єкт освіти не може використовуватися не за призначенням, і його передача в оренду можлива виключно для використання за цільовим призначенням.

При цьому, невикористання спірного приміщення на час передачі його в оренду не є підставою для визнання правомірним його передачу в оренду з іншою метою не за цільовим призначенням.

У даному випадку, приміщення гуртожитку Ліцею мають цільове призначення - забезпечення житлом учнів навчального закладу і можуть використовуватися для здійснення діяльності, яка пов'язана із забезпеченням належних житлових та соціально-побутових умов учнів (як-то: проведення культурно-масових заходів, навчання, спортивних занять, відпочинку, медичного і побутового обслуговування).

Передача спірного приміщення гуртожитку Ліцею суб'єкту господарювання для здійснення власної господарської (підприємницької) діяльності, яка не пов'язана із забезпеченням належних житлових та соціально - побутових умов учнів суперечить вимогам чинного законодавства, що помилково не було враховано у вирішенні спору судами попередніх інстанцій.

При цьому, те, що окремі учні (студенти) Ліцею користуються платними послугами перукарні не дає підстав стверджувати, що дана перукарня, яка розміщується в орендованому приміщенні, призначена саме для соціально-побутового обслуговування студентів, які проживають у такому гуртожитку.

Що ж стосується питання недостатнього фінансування навчального закладу, то зазначене не є підставою для використання спірного приміщення гуртожитку не за призначенням.

Враховуючи те, що спірний Договір суперечить вимогам закону, який передбачає пряму заборону використовувати об'єкти освіти не за призначенням, зазначене, в силу приписів частини першої статті 203 ЦК України та частини першої статі 215 ЦК України є підставою для визнання недійсним договору оренди від 23.12.2004 № 1370-Н, який укладений РВ ФДМУ по Харківській області та Підприємцем.

При цьому, оскільки за договором оренди неможливо повернути усе одержане за ним (здійснене користування майном), зобов'язання за Договором підлягають припиненню на майбутнє.

Враховуючи те, що внаслідок визнання Договору недійсним з припиненням зобов'язань за ним на майбутнє, підстава для подальшого користування спірним майном у Підприємця відсутня, вимога Прокурора про зобов'язання Підприємця звільнити нежитлові приміщення площею 22,1 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та повернути їх РВ ФДМУ по Харківській області є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що навіть в разі наявності порушень з боку орендодавця при укладенні спірного Договору, такі порушення не можуть бути підставою для позбавлення відповідача права користування спірними приміщеннями (з урахуванням практики Європейського суду з прав людини), оскільки останнім не вчинялося порушень при укладенні Договору, помилково не врахував таке.

Відповідно до приписів статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

Виходячи зі змісту рішення Європейського суду з прав людини "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що майнове право орендаря, передбачене договором оренди, є власністю в розумінні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і підлягає застосуванню при здійсненні захисту цих майнових прав.

Водночас, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

При цьому, суспільний інтерес становить, зокрема, саме по собі правильне застосування законодавства.

Передача ж державного майна - об'єкта освіти в оренду приватному суб'єкту для використання не за цільовим призначенням прямо суперечить закону та не відповідає суспільному інтересу. При цьому, необхідно враховувати презумпцію знання законодавства, у тому числі і Підприємцем. Презюмоване знання закону є принципом права, згідно з яким закон поширюється на кожного, навіть якщо особа і не знає про нього, відповідно, твердження суду апеляційної інстанції про те, що Підприємець не вчинив порушення закону при укладенні спірного Договору є хибним.

Згідно з приписами частини першої статті 111 10 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За наведених обставин, з урахуванням приписів частини першої статті 111 10 ГПК України Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових актів попередніх інстанцій зі справи, якими Прокурору було відмовлено у задоволенні обґрунтованих позовних вимог, з прийняттям нового рішення про задоволення позову Прокурора у повному обсязі.

Відповідно до приписів статті 4 Закону України "Про судовий збір" підлягають перерозподілу і судові витрати зі справи. При цьому, судовий збір з апеляційних та касаційних скарг зі справи покладається на Підприємця за результатом остаточного вирішення даного спору.

Керуючись статтями 49, 111 7 , 111 9 -111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити.

2. Рішення господарського суду Харківської області від 10.04.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.07.2017 зі справи № 922/2128/16 скасувати.

3. Прийняти нове рішення про задоволення позову.

Визнати недійсним договір оренди від 23.12.2004 № 1370-Н, який укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2.

Припинити зобов'язання за договором оренди від 23.12.2004 № 1370-Н, який укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2, на майбутнє.

Зобов'язати фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 звільнити нежитлові приміщення площею 22,1 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та повернути їх Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Харківській області.

4. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь Прокуратури Харківської області 2756,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, 6063,20 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг, 6614,40 грн. витрат зі сплати судового збору за подання касаційних скарг.

5. Видачу відповідних наказів доручити господарському суду Харківської області.

Суддя В. Палій

Суддя В. Селіваненко

Суддя В. Студенець