Рішення

від 18.10.2017 по справі 922/2083/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" жовтня 2017 р.Справа № 922/2083/17

Господарський суд Харківської області у складі:

головуючий суддя Мамалуй О.О.

судді: Прохоров С.А. , Аюпова Р.М.

при секретарі судового засідання Пустоваловій І.С.

розглянувши справу

за позовомЗаступника Генерального прокурора України м. Київ в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (перший позивач); Міністерства оборони України, м. Київ (другий позивач); Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова (третій позивач) доТОВ "Земінвест", м. Київ 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма "Спартак", м. Харків; 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "БАЗА ВІДПОЧИНКУ ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ", м. Київ про витребування майна за участю :

прокурора - Чалий М.Г.;

Кабінету Міністрів України - Богуцька В.В. - представника за довіреністю № 130 від 29.12.2016 р.;

Міністерства оборони України - Москов М.В. - представника за довіреністю № 220/160/д від 13.03.2017 р.;

Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова - Сумцова Н.В. - представника за довіреністю № 10010 від 23.12.2016 р.;

ТОВ "Земінвест" - Іщенко Г.М. - представника за довіреністю від 30.06.2017 р.;

ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" - не з"явився;

ТОВ "БАЗА ВІДПОЧИНКУ ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ" - не з"явився

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Харківської області з позовною заявою звернулась Генеральна прокуратура України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова. Генеральна прокуратура України в позові просить суд:

- визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України право власності на будівлі та споруди, що розташовані на просп. Московському, 54/56 у м. Харкові, а саме: нежитлові будівлі літ. Д-1 загальною площею 630,9м2, літ. Л-1 загальною площею 823,7 м2, літ. М-1 загальною площею 711,0 м2, літ. О-1 загальною площею 328,5 м2, літ. Н-2 загальною площею 379,2 м2, літ. П-1 загальною площею 425,5 м2, літ. И-1 загальною площею 267,2 м2, літ. З-1 загальною площею 551,5 м2, літ. Ж-1 загальною площею 153,1 м2, літ. К-1 загальною площею 704,2 м2, літ. Є-1 загальною площею 660,1 м2, літ. Г-1 загальною площею 15,4 м2, літ. С-2 загальною площею 836,2 м2, літ. В-1 загальною площею 45,7 м2, літ. Р-2 загальною площею 4260,3 м2;

- витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ "Земінвест" будівлі та споруди, що розташовані на просп. Московському, 54/56 у м. Харкові, а саме: нежитлові будівлі літ. Д-1 загальною площею 630,9м2, літ. Л-1 загальною площею 823,7 м2, літ. М-1 загальною площею 711,0 м2, літ. О-1 загальною площею 328,5 м2, літ. Н-2 загальною площею 379,2 м2, літ. П-1 загальною площею 425,5 м2, літ. И-1 загальною площею 267,2 м2, літ. З-1 загальною площею 551,5 м2, літ. Ж-1 загальною площею 153,1 м2, літ. К-1 загальною площею 704,2 м2, літ. Є-1 загальною площею 660,1 м2, літ. Г-1 загальною площею 15,4 м2, літ. С-2 загальною площею 836,2 м2, літ. В-1 загальною площею 45,7 м2, літ. Р-2 загальною площею 4260,3 м2 та передати їх на баланс Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова.

Ухвалою суду від 23.06.2017р. було порушено провадження по справі № 922/2083/17, призначено її розгляду та залучено в якості третіх осіб на стороні відповідача, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ТОВ Консалтинго-правову фірму "Спартак" та ТОВ "БАЗА ВІДПОЧИНКУ ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ".

Відповідач через канцелярію суду надав відзив на позовну заяву (вх. №21942 від 06.07.2017р.), в якому просить суд відмовити в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, а у випадку відхилення заяви про застосування строків позовної давності, відмовити в задоволенні позову.

Даний відзив суд долучив до матеріалів справи.

Прокурор 11.08.2017р. через канцелярію суду надав письмові пояснення (вх. № 25954), які були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Другий позивач - МОУ надав до суду пояснення по справі (вх. №26971 від 19.08.2017р.) згідно яких підтримує вимоги прокурора, які були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Перший позивач - КМУ надав до суду пояснення по справі (вх. №27114 від 21.08.2017р.) згідно яких підтримує вимоги прокурора, які були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Третій позивач - КЕВ надав до суду пояснення по справі (вх. №27072 від 21.08.2017р.) згідно яких підтримує вимоги прокурора, які були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Прокурором були подані до суду пояснення на відзив відповідача (вх. №27037 від 21.08.2017р.) та додаткові пояснення (вх. №31331 від 26.09.2017р., які були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Другий позивач - МОУ звернувся до суду з клопотанням (вх. №31343 від 26.09.2017р.) про долучення до матеріалів справи доказів, поданих до суду, які досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

11 жовтня 2017р. до суду надійшло клопотання представника другого позивача - МОУ (вх. №33292) про продовження строків розгляду спору.

Розгляд справи було відкладено на 19 жовтня 2017 року.

Прокурор в судовому засіданні позовні вимоги підтримував, наполягав на їх задоволенні.

Присутні в судовому засіданні представники позивачів позовні вимоги прокурора підтримали повністю.

Представник відповідача проти позову заперечував, просив суд відмовити в його задоволенні.

Треті особи в судове засідання не з`явились, витребуваних судом документів не надали. Причини неявки суду не відомі, про місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином.

Норми ст. 22 ГПК України зобов`язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

За висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, в судові засідання з`являлися повноважні представники сторін які надавали письмові пояснення та заперечення, докази на підтвердження власних правових позицій, внаслідок чого справа може бути розглянута за результатами повного та всебічного розгляду спору.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав в задоволенні клопотання представника другого позивача - МОУ (вх. №33292) про продовження строків розгляду спору.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.02.2005р. між Східним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма «Спартак» (далі - ТОВ КПФ «Спартак») укладений договір № 33 «Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін» (далі - договір).

Предметом договору (п.п. 2.1, 3.1) є будівництво у порядку пайової участі житлового багатоповерхового комплексу на вільній від забудови земельній ділянці загальною площею 0,42 га на проспекті Московському, 54/56 у м. Харків (військове містечко № 4), для забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та членів їхніх сімей.

У подальшому між Міністерством оборони України (далі - МО України), ТОВ КПФ «Спартак» та Східним управлінням капітального будівництва МО України 14.08.2006 укладено додаткову угоду № ДУ-1/33 СПЗ, відповідно до умов якої функції замовника будівництва перейшло до МО України. Сторони також визначили, що частка оборонного відомства в грошовому еквіваленті орієнтовно становить 3 220 000 грн., а частка ТОВ КПФ «Спартак» - 9660000 грн. Частка держави забезпечувалась вкладом у вигляді вартості оціненого нематеріального активу - права користування земельною ділянкою площею 0,42 га під забудову, а ТОВ КПФ «Спартак» - шляхом фінансування будівництва, виконання функцій замовника з будівництва об`єкта.

17.08.2006р. сторони змінили істотні умови договору, уклавши додаткову угоду, за умовами якої МО України передає ТОВ КПФ «Спартак» державну частку в спільній діяльності, а товариство оплачує оборонному відомству 3220000,00 грн. або передає до 31.12.2006р. квартири (оплачені майнові права) загальною площею 1132 м2 у м. Харків.

Крім того, МО України зобов`язувалось надати згоду на припинення права користування земельною ділянкою загальною площею 0,42 га.

Отже, за умовами договору вирішувалось лише питання щодо передачі права користування земельною ділянкою площею 0,42 га, а також передбачалась можливість надання МО України згоди на припинення права користування цією земельною ділянкою. При цьому договором в редакції додаткових угод від 14.08.2006р. та від 17.08.2006р. не було передбачено, що предметом є земельна ділянка державної власності разом із розташованими на ній об`єктами нерухомого військового майна.

В подальшому, ТОВ КПФ «Спартак» звернулось з позовом до господарського суду Харківської області.

Рішенням суду від 12.11.2008р. у справі № 29/489-08 за визнано за Товариством з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма «Спартак» право власності на нежитлову будівлю Літ. Д-1, загальною площею 630,9 м2, нежитлову будівлю Літ. Л-1, загальною площею 823,7 м2, нежитлову будівлю Літ. М-1, загальною площею 711,0 м2, нежитлову будівлю Літ. О-1, загальною площею 328,5 м2, нежитлову будівлю Літ. Н-2, загальною площею 379,2 м2, нежитлову будівлю Літ. П-1, загальною площею 425,5 м2, нежитлову будівлю Літ. И-1, загальною площею 267,2 м2, нежитлову будівлю Літ. З-1, загальною площею 551,5 м2, нежитлову будівлю Літ. Ж-1, загальною площею 153,1 м2, нежитлову будівлю Літ. К-1, загальною площею 704,2 м2, нежитлову будівлю Літ. Є-1, загальною площею 660,1 м2, нежитлову будівлю Літ. Г-1, загальною площею 15,4 м2, нежитлову будівлю Літ. С-2, загальною площею 836,2 м2, нежитлову будівлю Літ. В-1, загальною площею 45,7 м2, нежитлову будівлю Літ. Р-2, загальною площею 4260,3 м2, що розташовані по пр. Московському, 54/56 у м. Харкові; нежитлову будівлю Літ. А-2, загальною площею 3024,1 м2, нежитлову будівлю Літ. В-2, загальною площею 707,2 м2, нежитлову будівлю Літ. Д-3, загальною площею 1484,6 м2, нежитлову будівлю Літ. Ж-1, загальною площею 163,0 м2, нежитлову будівлю Літ. И-1, загальною площею 60,7 м2, нежитлову будівлю Літ. Е-1, загальною площею 129,8 м2, що розташовані по вул. Культури, 5 у м. Харкові; нежитлову будівлю Літ. О-1, загальною площею 451,5 м2, нежитлову будівлю Літ. Ф-1, загальною площею 726,2 м2, нежитлову будівлю Літ. У-1, загальною площею 726,2 м2, нежитлову будівлю Літ. АЕ-2, загальною площею 1651,0 м2, що розташовані в с. Помірки, 24.

На підставі зазначеного судового акту комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» 25.09.2009р. було зареєстровано за ТОВ КПФ «Спартак» право власності на зазначені будівлі.

У подальшому ТОВ КПФ «Спартак» реалізувало визначене нерухоме майно товариству з обмеженою відповідальністю «БАЗА ВІДПОЧИНКУ ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ» (далі - ТОВ «БАЗА ВІДПОЧИНКУ ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ») за договором купівлі-продажу від 18.06.2009, а останнє у свою чергу перепродало за договорами купівлі-продажу від 02.03.2016 та від 04.03.2016 товариству з обмеженою відповідальністю «ЗЕМІНВЕСТ» (відповідачу по справі).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч. 1 ст. 182, ч. 4 ст. 334 ЦК України у редакції, чинній на час вибуття майна з володіння держави).

Отже, 12.03.2009р. спірні об`єкти нерухомого майна вибули з володіння держави та перейшли у власність ТОВ КПФ «Спартак», яке в подальшому їх відчужило за відплатним договором ТОВ «БАЗА ВІДПОЧИНКУ ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ», а останнє - відповідачу.

Надаючи правову кваліфікацію зазначеним обставинам колегія суддів виходить з наступного.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами (ст. 326 ЦК України).

Правові основи управління об`єктами державної власності визначені Законом України від 21.09.2006р. «Про управління об`єктами державної власності».

За ч. 1 ст. 4 цього Закону до кола суб`єктів управління об`єктами державної власності входять, зокрема, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи виконавчої влади, Фонд державного майна України.

Пунктом 5 ст. 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону. Згідно зі ст. 5 Закону України від 21.09.2006р. «Про управління об`єктами державної власності» Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, що визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом.

Здійснюючи управління об`єктами державної власності, Кабінет Міністрів України забезпечує контроль за ефективністю управління об`єктами державної власності, виконує відповідно до законів інші функції з управління об`єктами державної власності (п.п. 19, 26 ч. 2 ст. 5).

Відповідно до ст. 2 Закону України від 21.09.2006р. «Про управління об`єктами державної власності» законодавство про управління об`єктами державної власності складається з цього Закону, Господарського кодексу України, Закону України від 11.01.2001р. «Про захист економічної конкуренції», інших законів України, якими можуть бути встановлені особливості управління окремими об`єктами державної власності або їх видами, та інших нормативно - правових актів з питань управління об`єктами державної власності.

Спірні нежитлові приміщення військового містечка № 4 відповідно до інвентарних відомостей на момент їх відчуження були закріплені за Харківським Національним університетом Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба, тобто відповідно до вимог ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» були військовим майном.

Статтями 3, 15 Закону України «Про Збройні Сили України», ст. 10 Закону України «Про оборону України» та ст. ст. З, 4, 6 Закону України від 21.09.2006 «Про управління об`єктами державної власності» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, чиє фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Міністерство оборони України уповноважене державою управляти переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Особливості управління військовим майном та його статусу визначає Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» від 21.09.1999.

Відповідно до ч. 2 ст. З цього Закону з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначає Кабінет Міністрів України. Такий порядок ведення обліку і зберігання військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил, його списання та використання було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.2000р. №1225 «Про затвердження Положення про порядок обліку, збереження, списання та використання військового майна у Збройних Силах України».

Відповідно до п.п. 16, 19, 22 цього Положення списання військового майна, закріпленого за військовими частинами, здійснюється, зокрема: у разі знесення будівель і споруд через недоцільність їх використання та з метою будівництва на їх місці нових об`єктів. Списання цих будівель здійснюється за актами списання, які складаються командирами (начальниками) військових частин і посадовими особами органів військового управління.

Згідно із ч. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» відчуження військового майна здійснюється МО України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті.

Зокрема, у ч. 2 зазначено, що рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МО України.

Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1919 (далі - Положення № 1919), передбачає, що рішення про відчуження військового майна, яке є придатним для подальшого використання, а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України, у тому числі списаного військового майна за пропозицією МО України. При цьому реалізація цілісних майнових комплексів, зокрема військових містечок, та іншого нерухомого військового майна здійснюється за процедурою торгів (тендерів), що визначається Міноборони за погодженням з Мінекономіки та Мінфіном.

Отже, реалізація нерухомого військового майна (господарська операція), що здійснюється уповноваженим підприємством (організацією) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на військове майно (абз. 6 п. 2 Положення № 1919), у тому числі і списаного, може здійснюватися виключно на аукціонах на підставі прийнятого в установленому порядку рішення Кабінету Міністрів України за пропозицією МО України.

Рішення про списання військового майна та його відчуження Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України в установленому порядку не приймали, тендер (аукціон) з реалізації цього майна уповноваженими підприємствами (організаціями) не проводився, тому виконання сторонами договору № 33 від 18.02.2005, внаслідок якого було здійснено відчуження військового майна в іншому порядку, ніж передбачено законодавством, не може породжувати правових наслідків.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ч. 1,2 ст. 228 ЦК України).

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права, тощо.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 3 цієї статті - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Тобто, оспорюванні правочини можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи або прокурора, та лише після встановлення недійсності правочину застосовуються правові наслідки недійсного правочину, які передбачені статтею 228 ЦК України та ст. 208 ГК України.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми: дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013р. визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України, суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочин} недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом пункту 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013, відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з частиною 2 статті 207 ЦК України, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Колегією суддів встановлено, що 18.02.2005р. між Східним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма Спартак (далі - ТОВ КПФ Спартак) укладений договір № 33 Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін (далі - договір).

Предметом договору (п.п. 2.1, 3.1) є будівництво у порядку пайової участі житлового багатоповерхового комплексу на вільній від забудови земельній ділянці загальною площею 0,42 га на проспекті Московському, 54/56 у м. Харків (військове містечко № 4), для забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та членів їхніх сімей.

У подальшому між Міністерством оборони України (далі - МО України), ТОВ КПФ Спартак та Східним управлінням капітального будівництва МО України 14.08.2006р. укладено додаткову угоду № ДУ-1/33 СПЗ, відповідно до умов якої функції замовника будівництва перейшло до МО України. Сторони також визначили, що частка оборонного відомства в грошовому еквіваленті орієнтовно становить 3 220000 грн., а частка ТОВ КПФ Спартак - 9 660 000 грн. Частка держави забезпечувалась вкладом у вигляді вартості оціненого нематеріального активу - права користування земельною ділянкою площею 0,42 га під забудову, а ТОВ КПФ Спартак - шляхом фінансування будівництва, виконання функцій замовника з будівництва об`єкта.

17.08.2006р. сторони змінили істотні умови договору, уклавши додаткову угоду, за умовами якої МО України передає ТОВ КПФ Спартак державну частку в спільній діяльності, а товариство оплачує оборонному відомству 3 220 000 грн. або передає до 31.12.2006 квартири (оплачені майнові права) загальною площею 1132 м2 у м. Харків.

Крім того, МО України зобов`язувалось надати згоду на припинення права користування земельною ділянкою загальною площею 0,42 га.

Отже, за умовами договору вирішувалось лише питання щодо передачі права користування земельною ділянкою площею 0,42 га, а також передбачалась можливість надання МО України згоди на припинення права користування цією земельною ділянкою. При цьому договором в редакції додаткових угод від 14.08.2006р. та від 17.08.2006р. не було передбачено, що предметом є земельна ділянка державної власності разом із розташованими на ній об`єктами нерухомого військового майна.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).

За змістом положень ст. ст. 317, 326 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Зокрема, право розпорядження вказаним майном належить державі України в особі виключно Кабінету Міністрів України, оскільки це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.

Здійснюючи управління об`єктами державної власності, Кабінет Міністрів України забезпечує контроль за ефективністю управління об`єктами державної власності, виконує відповідно до законів інші функції з управління об`єктами державної власності (п.п. 19, 26 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» від 21.09.2006р.).

Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МО України (Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Статтею 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» передбачені основні повноваження Кабінету Міністрів України, якими останній здійснює управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об`єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

Право користування це юридично закріплена можливість власника щодо використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами, яке повинно використовуватись державою Україна в особі Міністерства оборони України.

Статтями 3, 15 Закону України «Про Збройні Сили України», ст. 10 Закону України «Про оборону України» та ст. ст. З, 4, 6 Закону України від 21.09.2006р. «Про управління об`єктами державної власності» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, чиє фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Міністерство оборони України уповноважене державою управляти переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Особливості управління військовим майном та його статусу визначає Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» від 21.09.1999р.

Відповідно до ч. 2 ст. З цього Закону з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням.

У той же час, як вбачається з наданих суду доказів, на земельну ділянку військового містечка № 4 на проспекті Московському, 54/56 у м. Харків існує державний акт на право користування землею серії Б №072882.

Крім того, вказана земельна ділянка з будівлями була передана КЕЧ Харківського району (правонаступник КЕВ м. Харкова) рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів №17/251-е від 11.12.1950.

Будівлі та споруди військового містечка № НОМЕР_1 (проспект Московський, 54/56 у м. Харків), передані 09.12.2006р. на баланс квартирно-експлуатаційному відділу м. Харків, який входить до структури Міністерства оборони України.

За таких обставин належне державі на праві власності майно вибуло поза її волею, а тому відповідно до п. З ст. 388 ЦК України спірне майно підлягає витребуванню від добросовісного набувача на користь держави Україна в особі квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків, за яким закріплене це військове майно на праві оперативного управління.

Таким чином, суд дійшов висновку, що договір № 33 від 18.02.2005р., з урахуванням змін та доповнень, порушує правовий режим відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, а тому цей договір з додатками до нього є таким, що спрямований на незаконне заволодіння державним майном, отже є нікчемним відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України.

Зважаючи на викладене вище, суд не приймає до уваги заперечення відповідача щодо відсутності підстав для нікчемності договору №33 від 18.02.2005р., ненадання прокурором належних доказів права на спірні об`єкти та доказів їх вибуття не з волі власника.

Відповідно п. 4. Постанови № 9 Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними - Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Відповідно п. п. 2.5.2. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013р. № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними - Необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).

За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З`ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1 статті 83 ГПК України "Права господарського суду щодо прийняття рішення" - господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про судоустрій України" суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Стаття 6 Закону України "Про статус суддів" відносить до обов`язків суддів при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об`єктивний розгляд судових справ.

Частиною першою статті 1 ГПК України передбачено, що звернення до господарського суду зазначених у цій нормі юридичних осіб і громадян здійснюється за захистом їх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

У частинах першій і четвертій статті 4 ГПК України йдеться про вирішення господарським судом спорів на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також норм права інших держав.

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства передбачені частиною 3 статті 228, а саме: у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Аналогічні приписи містяться в частині 1 статті 208 ГК України, - якщо господарське зобов`язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов`язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов`язанням, а у разі виконання зобов`язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Оскільки прокурором не заявлялися вимоги про визнання Договору № 33 від 18.02.2005 недійсним, суд вважає за необхідне реалізувати своє право, надане йому п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України та визнати вказаний договір недійсним.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що незважаючи на те, що умови договору не передбачали передачу у власність ТОВ КПФ «Спартак» нерухомого майна військового містечка № 4, останнє для безпідставного закріплення за собою права власності на будівлі та споруди звернулось з позовом до господарського суду Харківської області.

З аналізу матеріалів справи вбачається, Рішення про списання військового майна та його відчуження Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України в установленому порядку не приймали, тендер (аукціон) з реалізації цього майна уповноваженими підприємствами (організаціями) не проводився, тому виконання сторонами договору № 33 від 18.02.2005, внаслідок якого було здійснено відчуження військового майна в іншому порядку, ніж передбачено законодавством, не може породжувати правових наслідків.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України). Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Як зазначено в п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Належне державі на праві власності спірне військове майно вибуло з володіння держави за відсутності прийнятого в установленому порядку рішення Кабінету Міністрів України про його відчуження без застосування тендерної процедури, і відповідач придбав це майно в особи, яка не мала права його відчужувати.

Директивою Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України № 303/18/2050 від 09.12.2006р. будівлі та споруди військового містечка № 4 за актом прийому-передачі від 29.12.2006р. передані від Харківського університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба на баланс квартирно-експлуатаційному відділу м. Харків.

За таких обставин належне державі на праві власності майно вибуло поза її волею, а тому відповідно до п. З ст. 388 ЦК України спірне майно підлягає витребуванню від добросовісного набувача на користь держави в особі квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків, за яким закріплене це військове майно на праві оперативного управління.

Згідно із ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Абзац третій частини першої та частина третя ст. 2 ГПК України визначають, що господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999р. у справі №1-1/99 зазначено, що інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігаються зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Законом України «Про оборону України» Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів, фондів, майна і послуг, використання повітряного і водного простору, морських і річкових портів, аеропортів та аеродромів (посадочних майданчиків), засобів зв`язку і радіочастотного ресурсу, комунікацій, інших об`єктів інфраструктури держави, навігаційної, топогеодезичної, метеорологічної, гідрографічної та іншої інформації, ведення геодезичних і картографічних робіт, необхідних для належного виконання покладених на ці органи функцій та завдань, як на платній, так і безоплатній основі, у грошовій та інших формах розрахунків.

Статтею 10 Закону України «Про оборону України» визначено, що Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань. МО України здійснює управління переданим оборонному відомству військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління, забезпечує належний рівень боєздатності, укомплектованості, бойової та мобілізаційної готовності і підготовки Збройних Сил України; бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів; виступає, відповідно до визначених Генеральним штабом Збройних Сил України потреб, вимог та пріоритетів, замовником із державного оборонного замовлення на розроблення, виробництво, постачання, ремонт, знищення та утилізацію озброєння, військової техніки, військового майна і металобрухту, виконання робіт і надання послуг, а також на поставку матеріальних цінностей до мобілізаційного резерву Збройних Сил України.

Відповідно до Положення про Міністерство оборони України, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (з наступними змінами), МО України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міністерство оборони України забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності; веде господарську діяльність у Збройних Силах України, де земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями є військовим майном, і здійснює контроль за ефективним їх використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України; подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо відчуження військового майна, здійснює в установленому законом порядку його відчуження або передачу, утримує в належному стані та організовує експлуатацію об`єктів військового призначення та затверджує порядок списання військового майна.

На виконання вказаної директиви будівлі та споруди військового містечка № 4 передані 09.12.2006 на баланс квартирно-експлуатаційному відділу м. Харків, який входить до структури Міністерства оборони України.

Ураховуючи те, що нежитлові приміщення військового містечка № 4 реєстровані на праві власності за відповідачем, квартирно-експлуатаційний відділ м. Харків позбавлений можливості повноцінно використовувати військове майно, яке перебуває у нього на балансі.

Отже, звернення прокурора до суду з цією позовною заявою викликано винятково захистом прав та інтересів держави, пов`язаних з реалізацією позивачами повноважень щодо володіння, користування і розпорядження спірними нежитловими приміщеннями, з метою задоволення державних потреб. При цьому позивачі належних дій щодо відновлення в суді порушеного права держави, як власника спірного майна, не вживали.

Позивачів письмово поінформовано про наявність порушень майнових інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України та їх судового захисту прокурором.

Колегія суддів відзначає, що позовні вимоги прокурора позивачами підтримані.

Отже, заперечення відповідача щодо відсутності порушення інтересів держави є безпідставними.

Колегія суддів критично оцінює посилання відповідача щодо наявності рішення господарського суду Харківської області від 12.11.2008 №29/489-08, яким було визнано право власності за ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" на спірні об`єкти, оскільки відповідач помилково надає преюдиціального значення оціночним судженням, зробленим судом при вирішенні іншої справи, ототожнивши факти, встановлені судом, з їх юридичною оцінкою. Окрім цього, зазначене судове рішення господарського суду було винесено з огляду на презумпцію правомірності правочину договору №33 від 18.02.2005, який визнано судом недійсним.

Водночас колегія суддів зазначає, ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.

Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Так, колегія суддів при вирішенні даного спору враховує те, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право відповідача на мирне володіння майном не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, сформульованим в усталеній практиці ЄСПЛ.

Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв`язку з безпідставним і неправомірним заволодінням державним (військовим) майном. Норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цього Кодексу є загальнодоступним. Сумніви заявника в правильності тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право на мирне володіння майном.

Крім того, колегія суддів відзначає, що військове майно вибуло з володіння держави в незаконній спосіб, тобто, без прийняття відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям нерухомого майна з державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) вибуття майна з власності держави цьому суспільному інтересу не відповідає.

Водночас, ЄСПЛ визнає за державою право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» при визначенні суспільного інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала заходів втручання. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Крім того, колегія суддів зазначає, що наявність рішення суду у справі № 29/489-08 про визнання права власності на спірне майно за ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" на підставі ст. 392 ЦК України, у якій орган державної влади, який від імені держави Україна здійснює право власності і приймає рішення про відчуження майна, не брав участь у справі, не виключає можливість доведення цим органом в справі яка розглядається зараз незаконність набуття суб`єктом господарювання права власності на державне майно.

Розглядаючи питання щодо застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого Протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, що є джерелом права в Україні, колегія суддів виходить з наступного.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ, в тому числі у справах: «Стретч проти Сполученого Королівства», «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Ґаші проти Хорватії» від 13 грудня 2007 року, визначені критерії, які слід оцінювати про сумісність заходів втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності розглядається як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Поняття справедливої рівноваги передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між поставленою метою та засобами, які при цьому використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому в питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Отже, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених норм, а також враховуючи, що відповідач в установленому ст. ст. 32, 33 ГПК України порядку обставини, які повідомлені позивачем не спростував, належних та допустимих доказів на підтвердження своїх заперечень не надав, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора обґрунтовані, підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Розглянувши заяву відповідача про застосуванні до спірних правовідносин строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, встановлено в три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з вимогами п. 5 Закону України Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства від 20.12.2011 року № 4176-VІ протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману; застосування наслідків нікчемного правочину; визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

При цьому, з аналізу матеріалів справи вбачається, що Кабінет Міністрів України не був обізнаний про існування договору № 33 від 18.02.2005р. та реалізацію нерухомого майна військового містечка №4 до моменту подачі позовної заяви до господарського суду Харківської області. Більш того, Кабінет Міністрів України не був стороною у справі №29/489-08 та при винесенні рішення господарського суду Харківської області від 12.11.2008р., а прокурор дізнався про порушення інтересів держави саме під час здійснення перевірки дотримання вимог законодавства при використанні земель оборони та нерухомого майна військового містечка №4 по пр. Московському у м. Харкові та ознайомлення у 2016р. році з матеріалами справи №29/489-08.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що прокурором не було пропущено строків позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 44 ГПК України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору.

Таким чином, сплачений прокурором судовий збір у розмірі 7600 грн. підлягає стягненню на його користь з відповідача.

Крім того, відповідно до п. 3.17.3., Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 26.12.2011р., № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", визнаючи недійсним повністю чи в певній частині пов`язаний з предметом спору договір (пункт 1 статті 83 ГПК) або виходячи у разі необхідності за межі позовних вимог (пункт 2 тієї ж статті), господарський суд за результатами розгляду справи повинен з урахуванням вимог частин першої - четвертої статті 49 названого Кодексу вирішувати питання про стягнення та розподіл відповідних сум судового збору.

Таким чином, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь державного бюджету України 1600грн. судового збору за визнання недійсним, пов`язаного з предметом спору договору.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1, 2, 4-3, 12, 15, 22, 29, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України право власності на будівлі та споруди, що розташовані на просп. Московському, 54/56 у м. Харкові, а саме: нежитлові будівлі літ. Д-1 загальною площею 630,9м2, літ. Л-1 загальною площею 823,7 м2, літ. М-1 загальною площею 711,0 м2, літ. О-1 загальною площею 328,5 м2, літ. Н-2 загальною площею 379,2 м2, літ. П-1 загальною площею 425,5 м2, літ. И-1 загальною площею 267,2 м2, літ. З-1 загальною площею 551,5 м2, літ. Ж-1 загальною площею 153,1 м2, літ. К-1 загальною площею 704,2 м2, літ. Є-1 загальною площею 660,1 м2, літ. Г-1 загальною площею 15,4 м2, літ. С-2 загальною площею 836,2 м2, літ. В-1 загальною площею 45,7 м2, літ. Р-2 загальною площею 4260,3 м2;

Витребувати з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" (03115, м. Київ, пр. Перемоги, 136, к. 34, код ЄДРПОУ 32669394) будівлі та споруди, що розташовані на просп. Московському, 54/56 у м. Харкові, а саме: нежитлові будівлі літ. Д-1 загальною площею 630,9м2, літ. Л-1 загальною площею 823,7 м2, літ. М-1 загальною площею 711,0 м2, літ. О-1 загальною площею 328,5 м2, літ. Н-2 загальною площею 379,2 м2, літ. П-1 загальною площею 425,5 м2, літ. И-1 загальною площею 267,2 м2, літ. З-1 загальною площею 551,5 м2, літ. Ж-1 загальною площею 153,1 м2, літ. К-1 загальною площею 704,2 м2, літ. Є-1 загальною площею 660,1 м2, літ. Г-1 загальною площею 15,4 м2, літ. С-2 загальною площею 836,2 м2, літ. В-1 загальною площею 45,7 м2, літ. Р-2 загальною площею 4260,3 м2 та передати їх на баланс Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 51, код ЄДРПОУ 07923280).

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" (03115, м. Київ, пр. Перемоги, 136, к. 34, код ЄДРПОУ 32669394) на користь Генеральної прокуратури України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051, МФО 280172, р/р 35211001000164) - 7600 грн. судового збору.

Визнати недійсним, укладений 18.02.2005 між Східним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю Консалтинго-правова фірма «Спартак» договір № 33 «Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" (03115, м. Київ, пр. Перемоги, 136, к. 34, код ЄДРПОУ 32669394) на користь державного бюджету України - 1600 грн. судового збору.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення через місцевий господарський суд.

Повне рішення складено 20.10.2017 р.

Головуючий суддя (з окремою думкою) Суддя Суддя О.О. Мамалуй Р.М. Аюпова С.А. Прохоров