Ухвала

від 06.11.2017 по справі 363/3096/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 363/3096/15-ц Головуючий у І інстанції Купрієнко С. І. Провадження № 22-ц/780/3921/17 Доповідач у 2 інстанції Данілов О. М. Категорія 6 06.11.2017

УХВАЛА

Іменем України

06 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді: Данілова О.М.,

суддів: Мережко М.В., Волохова Л.А.

за участю секретаря Шуляка Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року у справі за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства „Вищедубечанське лісове господарство" до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, Товариства з обмеженою відповідальністю „КІАН", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36 , ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45 , ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_95 ОСОБА_96 ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117 про визнання незаконними розпоряджень, скасування розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок, -

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2015 року перший заступник прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП Вищедубечанське лісове господарство звернувся до Вишгородського районного суду Київської області із позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ТОВ КІАН , ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконними і скасування розпоряджень, державних актів та витребування земельних ділянок, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідно до розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №62 від 05 лютого 2004 року затверджено проект відведення земельної ділянки, вилучено із земель запасу Лебедівської сільської ради земельну ділянку площею 8,9483 га. лісів вкритих лісовою рослинністю та надано вищевказані земельні ділянки загальною площею 15,0483 га. ТОВ КІАН в оренду на 49 років під розміщення садівницького товариства на території Лебедівської сільської ради за межами населеного пункту.

На підставі вказаного розпорядження між Вишгородською районною державною адміністрацією та ТОВ КІАН 10 лютого 2004 року укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки, який 27 лютого 2004 року зареєстровано Київською регіональною філією Центру ДЗК в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за №5.

В подальшому, розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації №162 від 23 березня 2004 року затверджено матеріали технічної документації із землеустрою щодо видачі державних актів на право власності на земельні ділянки членам СТ КІАН та передано 118 його членам земельні ділянки у власність, загальною площею 13,5779 га.

На підставі зазначеного розпорядження третім особам по справі видані державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами з НОМЕР_1 по НОМЕР_2 та з НОМЕР_3 по НОМЕР_4.

В подальшому, треті особи по справі на підставі договорів купівлі-продажу, укладених протягом 2004 року, відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4

На підставі договорів купівлі-продажу ОСОБА_2 14 травня 2004 року видано державний акт на право власності серії НОМЕР_5 на земельні ділянки загальною площею 7,7244 га.

Крім того, ОСОБА_3 14 травня 2004 року видано державний акт на право власності серії НОМЕР_6 на земельні ділянки загальною площею 1,6306 га.

Аналогічно, ОСОБА_4 11 липня 2004 року видано державний акт на право власності серії НОМЕР_7 на земельні ділянки загальною площею 4,2172 га.

Вилучення спірних земель та їх подальша передача у власність проведені з порушенням вимог законодавства.

Просив суд, визнати незаконним і скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №62 від 05 лютого 2004 року;

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 10 лютого 2004 року між Вишгородською районною державною адміністрацією та ТОВ КІАН , який 27 лютого 2004 року зареєстровано в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за №5;

Визнати незаконним і скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №162 від 23 березня 2004 року;

Визнати недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_5, виданий 14 травня 2004 року ОСОБА_2 на земельні ділянки загальною площею 7,7244 га., які складаються з шести земельних ділянок (кадастровий номер НОМЕР_3 площею 2,6007 га.; кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,4347 га.; кадастровий номер НОМЕР_8 площею 1,3984 га.; кадастровий номер НОМЕР_9 площею 1,3667 га.; кадастровий номер НОМЕР_10 площею 1,3717 га.; кадастровий номер НОМЕР_11 площею 0,5522 га.);

Визнати недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_6, виданий ОСОБА_3 14 травня 2004 року на земельні ділянки загальною площею 1,6306 га., які складаються з двох земельних ділянок (кадастровий номер НОМЕР_3 площею 0,6760 га.; кадастровий номер НОМЕР_12 площею 0,9546 га.);

Визнати недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_7, виданий ОСОБА_4 11 липня 2004 року на земельні ділянки загальною площею 4,2172 га., які складаються з трьох земельних ділянок (кадастровий номер НОМЕР_13 площею 2,2213 га.; кадастровий номер НОМЕР_14 площею 1,3239 га.; кадастровий номер НОМЕР_15 площею 0,6720 га.);

Витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 7,7244 га., які складаються з шести земельних ділянок (кадастровий номер НОМЕР_3 площею 2,6007 га.; кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,4347 га.; кадастровий номер НОМЕР_8 площею 1,3984 га.; кадастровий номер НОМЕР_9 площею 1,3667 га.; кадастровий номер НОМЕР_10 площею 1,3717 га.; кадастровий номер НОМЕР_11 площею 0,5522 га.) і знаходяться в адміністративних межах Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області;

Витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_3 земельні ділянки загальною площею 1,6306 га., які складаються з двох земельних ділянок (кадастровий номер НОМЕР_3 площею 0,6760 га.; кадастровий номер НОМЕР_12 площею 0,9546 га.) і знаходяться в адміністративних межах Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області;

Витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_4 земельні ділянки загальною площею 4,2172 га., які складаються з трьох земельних ділянок (кадастровий номер НОМЕР_13 площею 2,2213 га.; кадастровий номер НОМЕР_14 площею 1,3239 га.; кадастровий номер НОМЕР_15 площею 0,6720 га.) і знаходяться в адміністративних межах Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року, у задоволенні позову було відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, перший заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, ухваленого з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що судом першої інстанції не надано належну правову оцінку жодному з доводів позовної заяви, не встановлено наявність чи відсутність підстав для задоволення позовних вимог по суті, та застосовано строки позовної давності без визначення обсягу прав та законних інтересів позивача, які порушені у спірних правовідносинах.

Зазначає, що судом першої інстанції не надано оцінки тому факту, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 05 лютого 2004 року №62 прийнято з порушенням норм чинного законодавства, а саме щодо порядку переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, а також щодо надання земельних ділянок для ведення садівництва із категорії земель сільськогосподарського призначення.

Не враховано судом першої інстанції також обставину, що погодження вилучення спірної земельної ділянки, яка перебувала у постійному користуванні державного підприємства та використовувались для здійснення статутної діяльності, надано з порушенням норм Господарського кодексу України.

ДП Вищедубечанське лісове господарство не мало необхідного обсягу дієздатності для надання такого погодження без попередньої згоди органу управління майном.

З проекту відведення земельної ділянки в оренду ТОВ КІАН вбачається, що втрати лісогосподарського виробництва у зв'язку з вилученням лісових земель для не лісогосподарських потреб взагалі не нараховувались та не сплачувались.

Крім цього, посилається на те, що прокурором не пропущено строк позовної давності, оскільки позов подано 14 липня 2015 року, тоді як прокурор у позовній заяві прокурор обґрунтовував свою позицію щодо незастосування строків позовної давності і зазначав, що факти порушень вимог законодавства викладені у позовній заяві стали відомі після витребування та опрацювання інформації на вимогу прокуратури області №05/3-4032вих-14 від 14 листопада 2014 року.

За наслідками розгляду зазначеної апеляційної скарги, 16 листопада 2016 року апеляційний суд Київської області скасував рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Київської області у повному обсязі з підстав їх недоведеності.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, рішення апеляційного суду Київської області від 16 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з тих підстав, що суд апеляційної інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, не встановив фактичних обставин справи, не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, формально підійшов до розгляду справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 303 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації №62 від 05 лютого 2004 року затверджено проект відведення земельної ділянки, вилучено із земель запасу Лебедівської сільської ради земельну ділянку площею 8,9483 га. лісів вкритих лісовою рослинністю та із земель Вищедубечанського держлісгоспу 6,1 га. лісів вкритих лісовою рослинністю та надано вищевказані земельні ділянки загальною площею 15,0483 га. ТОВ КІАН в оренду на 49 років під розміщення садівницького товариства на території Лебедівської сільської ради за межами населеного пункту (а.с. 25, Т. 1).

10 лютого 2004 року на підставі названого розпорядження між Вишгородською районною державною адміністрацією та ТОВ КІАН укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки, який 27 лютого 2004 року зареєстровано Київською регіональною філією Центру ДЗК в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за №5 (а.с. 27, Т.1).

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації №162 від 23 березня 2004 року затверджено матеріали технічної документації із землеустрою щодо видачі державних актів на право власності на земельні ділянки членам СТ КІАН у власність (а.с. 41, Т. 1).

На підставі зазначеного розпорядження членам СТ КІАН видані державні акти на право власності на земельні ділянки (а.с. 30-36, Т. 1).

Члени СТ КІАН на підставі договорів купівлі-продажу, укладених протягом 2004 року, відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 104-171, Т. 1).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що докази, надані позивачем в обґрунтування позовних вимог є належними та допустимими, проте позивачем пропущений строк позовної давності, встановлений ст. 257 ЦК України.

З такими висновками погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Так, відповідно до ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом ст. 3 ЗК України, земельні відносини, що виникають зокрема, при використанні лісів, регулюються цим Кодексом. Інші нормативні акти застосовуються у випадку, якщо вони не суперечать останньому.

За загальним правилом, визначеним у ст. 84 ЗК України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого і землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно ч. 2 ст. 56 ЗК України, громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЗК України, земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у власність громадянам та юридичним особам законодавство не містить.

Спірні розпорядження прийняті всупереч вимогам ст.ст. 56, 84 ЗК України, оскільки ними передано в користування, а в подальшому у власність землі, які заборонено передавати у власність.

Крім цього, при прийнятті спірних розпоряджень про вилучення лісових земель та їх передачі у власність порушені вимоги ст. 42 ЛК України, відповідно до якої, переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

В проекті землеустрою, затвердженому спірним розпорядженням райдержадміністрації №62 від 05 лютого 2004 року відсутнє погодження Управління лісового та мисливського господарства у м. Києві та Київській області.

Також, не відповідає вимогам земельного законодавства і розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №162 від 23 березня 2004 року.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст. 118 ЗК України, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної ради за місцезнаходженням земельної ділянки; рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності подають заяву до відповідної районної державної адміністрації за місцезнаходженням земельної ділянки, у заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання, відповідна районна адміністрація розглядає заяву і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації.

В технічній документації відсутні будь-які дані, які б свідчили про те, що технічна документація проходила державну експертизу, а спірні земельні ділянки перебували у користуванні перших власників, на них відсутні будь-які нерухомі об'єкти і їх межі встановлено лише при виготовленні даної технічної документації.

Стаття 153 ЗК України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Також, за приписами ч. 1 ст. 155 ЗК України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

За правилами ст. 393 ЦК України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вимоги прокурора є законними та обґрунтованими, підтверджені належними, допустимими та достовірними доказами.

Разом з тим, при зверненні прокурора до суду з позовом, останнім було пропущено строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України.

Відповідно до вищезазначеної норми, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За правилами ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З матеріалів справи вбачається, що представник відповідача - Вишгородської районної державної адміністрації Київської області просив застосувати строк позовної давності по справі (а.с. 212-217, Т. 1).

Частиною 2 статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі ст.ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За положеннями ч. 2 ст. 3 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку п. 2 ст. 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

У разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень у порядку глави 3 розділу V ЦПК України від 27 квітня 2016 року у справі №6-216цс16 та від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16.

Колегія суддів звертає увагу на те, що згідно положень ст. 1 ЗУ Про Кабінет Міністрів України , Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 1 ЗУ Про місцеві державні адміністрації , місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Діяльність місцевих державних адміністрацій неможливо відмежувати від діяльності Кабінету Міністрів України, оскільки вони складають єдину систему через яку саме Кабінет Міністрів України здійснює свої повноваження.

За правилами ст. 30 ЗУ Про місцеві державні адміністрації , місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Кабінетом Міністрів України та підзвітні і підконтрольні йому, тому про прийняття оскаржуваних розпоряджень Кабінету Міністрів України було відомо або повинно було бути відомо з моменту їх прийняття, що виключає можливість прийняття рішень поза контролем Кабінету Міністрів України та всупереч волевиявлення держави.

Крім цього, Верховний Суд України у своїй Постанові від 16 вересня 2015 року (справа №6-68цс15), яка відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦК України є обов'язковою для всіх судів України вказав, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 Конвенції , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполучного Королівства ).

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності, або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності. Порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Враховуючи вищевикладене не можна погодитися з доводами прокурора про те, що про порушення земельного законодавства органам прокуратури стало відомо внаслідок розслідування кримінального провадження в 2012 році.

Право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2004 році, коли йому стало відомо або повинно було стати відомо при належному здійснені своїх повноважень про відчуження земельних ділянок органами державної влади. Строк позовної давності за цими вимогами сплив у 2007 році.

Відповідно до Постанови Верховного Суду України від 01 липня 2015 року за №6-178цс15, за змістом статей 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права.

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

З урахуванням наведеного, держава, в тому числі і Уряд України достовірно знали та відповідно до закону повинні були бути обізнаними про прийняття оскаржуваних розпоряджень щодо розпорядження державною власністю, у зв'язку з чим строк позовної давності позивачем пропущено.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Висновки суду відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду відповідає обставинам справи, постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилити.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

---

О.М. Данілов

Судді

---

М.В. Мережко

---

Л.А. Волохов