Рішення

від 14.11.2017 по справі 922/3217/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан ОСОБА_1, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" листопада 2017 р.Справа № 922/3217/17

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Прохорова С.А.

при секретарі судового засідання Яковенко Ю.В.

розглянувши матеріали справи

за позовом Релігійна громада (парафії) Свято-Миколаївського храму Харківської єпархії Української Православної Церкви, м. Люботин , 3-я особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Харківська єпархія Української православної церкви, м. Харків до 1-й відповідач - Харківська районна рада Харківської області м. Харків , 2-й відповідач - Люботинська міська Рада м. Люботин 3-і особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів : - Міністерство культури України, м. Київ - ОСОБА_2 відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків про визнання права власності за участю представників:

позивача - ОСОБА_3 за наказом від 03.09.20103 №58, ОСОБА_4 за довіреністю від 12.10.2017

1 відповідача - не з'явився

2 відповідача - не з'явився

Люботинська міська Рада - не з'явився

Міністерство культури України - не з'явився

Харківська єпархія Української православної церкви - не з'явився

РВ ФДМ України по Харківській області - ОСОБА_5 за довіреністю №63 від 04.01.2017

ВСТАНОВИВ:

Релігійна громада (парафії) Свято-Миколаївського храму Харківської єпархії Української Православної Церкви (позивач) звернулася до господарського суду Харківської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (перший відповідач), Харківської районної ради Харківської області (другий відповідач) та до Люботинської міської Ради (третій відповідач) в якому просить суд :

- визнати за Релігійною громадою (парафії) Свято-Миколаївського храму Харківської єпархії Української Православної Церкви, код юридичної особи за № 24342886, яка діє на підставі статуту, право власності на будівлі та споруди Свято-Миколаївського Храму, а саме: будівлю Свято-Миколаївського Храму літ. «А-1» загальною площею 340,6 м , по холодним приміщенням 29,5 м2, розташованого за адресою: 62433: Харківська область, м. Люботин, вул. Садова № 31-а, в порядку ст. 392 ЦК України.

Ухвалою суду від 22 вересня 2017 року було порушено провадження по справі та залучено до участі у справі Люботинську міську раду, Міністерство культури України та Харківську єпархію Української православної церкви у якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Від третьої особи - Люботинської міської ради надійшла заява (вх. 32886 від 09.10.2017) про розгляд справи без участі її представника за наявними в матеріалах справи документами відповідно до вимог законодавства.

Третьою особою - Міністерством культури України подано до суду пояснення по справі (вх. № 2252 від 31.10.2017), які долучені судом до матеріалів справи.

Розгляд справи було відкладено на 14 листопада 2017 року.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та наполягає на їх задоволенні.

Також представник позивача звернувся до суду із заявою (вх. № від ) про долучення до матеріалів справи документів, поданих до суду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 Господарського процесуального кодексу України, з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору, суддя вчиняє в необхідних випадках дії по підготовці справи до розгляду, зокрема вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача.

Частинами 1, 3 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Приймаючи до уваги викладене, з врахуванням того, що спір про зазначене у позовній заяві майно не стосуються Регіонального відділення ФДМ України по Харківській області, не знаходяться на балансі у останнього, а самі позовні вимоги до нього не заявляються, суд вважає за необхідне виключити зі складу відповідачів ОСОБА_2 відділення ФДМ України по Харківській області та залучити його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів.

Представник Регіонального відділення ФДМ України по Харківській області, в статусі третьої особи, в судовому засіданні підтримав позовні вимоги.

Представники відповідачів та інших третіх осіб в судове засідання не з'явилися.

Норми ст. 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

За висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, сторонами та третіми особами надані письмові пояснення по справі, докази на підтвердження власних правових позицій, внаслідок чого справа може бути розглянута за результатами повного та всебічного розгляду спору.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Відповідно до частини 2 пункту 1 Положення про Міністерство культури України затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 р. №495 (далі - Положення), Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кінематографії, відновлення та збереження національної пам'яті.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 5 Закону України Про охорону культурної спадщини (далі - Закон) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить ведення Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Згідно з пунктом 20 частини 2 статті 5 Закону до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить погодження відчуження або передачі пам'яток національного значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

Відповідне повноваження закріплене за Міністерством і в підпункті 68 пункту 4 Положення.

Миколаївська церква заміської садиби у складі комплексу Споруд заміської садиби у м. Люботин Харківської області постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2012 №929 включена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятка архітектури національного значення, охоронний № 200030/4-Н.

Проте, статус пам'ятки архітектури вказаному об'єкту в м. Люботин Харківської області було надано іще постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 № 970 Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української PCP (охоронний № 702). Станом на час прийняття даної постанови правовідносини у сфері охорони культурної спадщини регулювалися Законом Української PCP Про охорону і використання пам'яток історії та культури від 13.07.1978 № 3600.

Відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону встановлено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української PCP Про охорону і використання пам'яток історії та культури , визначаються пам'ятками відповідно до цього Закону.

Рішенням виконкому Харківської районної ради народних депутатів Харківської області від 15 травня 1990 р. за № 400 культову споруду Свято-Миколаївського храму (м. Люботин, вул. Садова, 31а) було передано релігійному об'єднанню Російської православної церкви (далі - РПЦ) мікрорайону Глієвка міста Люботин Харківської області.

Рішення виконкому Харківської районної ради народних депутатів Харківської області від 15.05.1990 року за № 400 культову споруду було передано релігійній громаді тільки у користування, але до теперішнього часу право власності на спірну будівлю так і не оформлено і не зареєстровано у відповідності до чинного законодавства, що є порушенням прав та законних інтересів Позивача, вищезазначене підтверджується довідкою Люботинського бюро технічної інвентаризації від 21.06.2017 року за № 246.

Вищезазначеним рішенням виконкому Харківської районної ради народних депутатів Харківської області від 15.05.1990 року за № 400 культову споруду було передано релігійній громаді Російської православної церкви, правонаступником якої є Українська Православна Церква відповідно до рішення Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 27.10.1990 р., листа Святішого Патріарха Московського й всієї Русі Алексія II до Міністра юстиції України та постанови Верховної Ради України від 23.12.1993 р. N2 3796-ХХІІ.

Рішенням Харківської обласної ради народних депутатів від 18 листопада 1991 р. № 318 було зареєстровано статут релігійної громади Свято Миколаївського храму Харківської єпархії Української православної церкви (далі - УПЦ).

Правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з Закону України Про свободу совісті та релігійні організації ( Далі - закон ) та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення) (ст. 13 Закону ).

Відповідно до статуту Свято-Миколаївського Храму Харківської єпархії Української Православної Церкви ( надалі УПЦ) зареєстрованого виконавчим комітетом Харківської обласної ради народних депутатів 18 листопада 1991 року, Свято-Миколаївський Храм, є релігійною організацією, котра, як структурний підрозділ Української Православної Церкви, входить до складу Харківської єпархії УПЦ.

У відповідності до виписки з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців релігійна громада Свято-Миколаївського Храму Харківської Єпархії УПЦ має код юридичної особи за № 24342886. Крім того згідно п.4 Статуту Парафія має цивільну правоздатність юридичної особи.

Згідно п.3.4 Статуту будівлі, споруди, предмети культу, об'єкти соціального, добродійного та господарського призначення, кошти, література, інше майно, придбане парафією, створене нею за власний кошт, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, передане державою у власність, а також набуте на інших законних підставах, є власністю парафії.

Ст. 17 Закону передбачає, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. Право власності релігійних організацій охороняється законом (ст. 18 Закону).

Згідно з п. 6 Постанови Верховної Ради Української PCP від 23.04.1991 р. Про порядок введення в дію Закону Про свободу совісті та релігійні організації (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23.12.1993 р. Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української PCP Про порядок введення в дію Закону Української PCP Про свободу совісті та релігійні організації на відповідні державні органи покладено обов'язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності.

Відповідно до п. 3 Указу Президента України від 04.03.1992 р. Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням (Розпорядженням Президента України від 22.06.1994 р. N 53/94-рп дію цього пункту продовжено до 01.12.1997 р. ).

Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави (п. 7 роз'яснення Вищого Арбітражного Суду України № 02-5/109 від 29.02.1996 р., про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України Про свободу совісті та релігійні організації (далі роз'яснення) із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду № 02-5/445 від 18.11.1997 р.)

Відповідно до п. 9.3. роз'яснення під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму, наприклад, громадам православної церкви.

До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в У країні було визнано державною власністю згідно зі ст. 366 Адміністративного кодексу Української PCP 1927 року.

З метою остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу PCP щодо релігії, забезпечення відновлення порушеної справедливості, захисту прав і законних інтересів релігійних організацій, дальшого процесу їх морально-політичної реабілітації, поліпшення відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості, створення сприятливих умов для утвердження принципів свободи совісті та віросповідної рівності, Президентом України 21.03.2002 р. був прийнятий Указ № 279/2002, Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу PCP стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій .

П. 4. Указу Президент України постановив рекомендувати органам місцевого самоврядування вжити заходів з відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема щодо повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у комунальній власності і використовуються не за призначенням.

Згідно рішення виконавчого комітету Люботинської міської ради Харківської області від 14 липня 2015 року за № 145 було присвоєно будівлі Свято-Миколаївського храму, як об'єкту нерухомого майна, поштову адресу у відповідності до фактичного розташування: Харківська область, м. Люботин, вул. Садова № 31-а

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч.1 ст.316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч.1 ст.317 ЦК України).

Згідно положень ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ст. 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Викладені норми чинного законодавства і зокрема ст. 18 Закону дозволяють стверджувати про те, що Позивач як релігійна організація може мати на праві власності певне майно та звертатися до суду за захистом порушеного права.

Ст. 41 Конституції України зазначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

П. 12 постанова Пленуму Верховного Суду України N 14 від 18.12.2009 р. Про судове рішення у цивільній справі зазначає, що у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23.02.2006 р. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суд) з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення У країною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України - регулюються Законом України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини (далі Закон).

Відповідно до ст. 17 Закону суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 5 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.

Ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи рішення по справі Церква села Сосулівка проти України (заява № 37878/02, Страсбург, 28.02.2008 року), Європейський Суд з прав людини враховував доповідь моніторингового комітету Парламентської асамблеї про Дотримання зобов'язань, взятих на себе Україною (док. 10676, 19.09.2005 р.) щодо питання повернення раніше націоналізованих культових будівель релігійним організаціям (далі рішення Європейського Суду). Відповідні витяги з доповіді визначають таке:

269. Україна зобов'язалася запровадити нову недискримінаційну систему реєстрації церков та знайти правове рішення для повернення церковного майна

270. Законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. До цього часу таке повернення здійснювалося несистематично на підставі постанови Верховної Ради від 1991 року та кількох указів президента. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об'єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном. Більшість організацій, що володіли майном, яке має бути повернене, перестали існувати, а Православна Церква представлена декількома організаціями. Це призводить до практики повернення майна, що повністю залежить від преференцій органів місцевої влади і що в більшості випадків тягне за собою не відновлення права власності, а передачу майна у безоплатну оренду. Тому ми закликаємо українське керівництво виробити чіткі правила повернення майна релігійних організацій ( п. 36. рішення Європейського Суду ).

Згідно з п. 37. рішення Європейського Суду витяги з Доповіді моніторингового комітету Ради Європи про Дотримання зобов'язань, взятих на себе Україною ( док. 8272, 02.12.1998 р. ) щодо питання повернення раніше націоналізованих культових будівель релігійним організаціям, передбачають таке: 51. Одним із зобов'язань України, зазначених у п. 11 Висновку № 190, є сприяння мирному вирішенню існуючих суперечок між православними церквами при забезпеченні незалежності церкви в її відносинах з державою; буде запроваджено нову недискримінаційну систему реєстрації церков та встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності .

Слід також зауважити, що культова споруда Свято-Миколаївського храму не внесена до затвердженого Законом України від 23.09.2008 № 574-VІ Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Відповідно до цього, обмеження щодо передачі зазначеного приміщення саме у власність, а не в користування релігійної організацій, по суті, відсутні.

Внесення Міністерством культової споруди Свято-Миколаївського храму у м. Люботин по вул. Садовій, 31а, до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорією національного значення (наказ Мінкультури від 20 січня 2012 р. № 45) також не є обмеженням щодо передачі вказаної культової споруди у власність релігійної організації.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених норм, а також враховуючи, що відповідачі в установленому ст.ст. 32, 33 ГПК України порядку обставини, які повідомлені позивачем не спростували, відзивів на позов не надали, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані, підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд враховує, що ситуація щодо відсутності вини відповідачів у виникненні даного спору, а також, те, що позивач в своїй позовній заяві не наполягає на покладанні цих витрат на відповідачів, та вважає за необхідне залишити витрати по сплаті судового збору за позивачем.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1, 4, 12, 22, 27, 33, 34, 43, 44, 49, 65, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати за Релігійною громадою (парафії) Свято-Миколаївського храму Харківської єпархії Української Православної Церкви (код юридичної особи: 24342886, адреса: 62433, Харківська область, м. Люботин, вул. Садова, 31-а) право власності на будівлі та споруди Свято-Миколаївського Храму, а саме: будівлю Свято-Миколаївського Храму літ. А-1 загальною площею 340,6 м.кв., по холодним приміщенням 29,5 м.кв., розташованого за адресою: 62433: Харківська область, м. Люботин, вул. Садова № 31-а.

Повне рішення складено 20.11.2017 р.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення через місцевий господарський суд.

Суддя ОСОБА_1