РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"05" грудня 2017 р. Справа № 902/667/17
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Розізнана І.В.
судді Філіпова Т.Л. ,
судді Грязнов В.В.
при секретарі судового засідання Берун О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача житлово-будівельного кооперативу "Барський" на рішення господарського суду Вінницької області від 22.09.17р. у справі №902/667/17 (суддя Нешик О.С.)
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ДЮК-КОМЕРЦ" (м.Вінниця)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача - товариство з обмеженою відповідальністю "ДЮК-06" (м. Вінниця)
про визнання недійсним п. 2.2. договору суперфіцію
за участю представників сторін:
позивача - Довжик Д.В., представник за довіреністю від 04.10.2017 р.
відповідача - Луценко Р.В., представник за довіреністю від 01.06.2017р.;
третьої особи - Довжик Д.В., представник за довіреністю від 04.10.2017р.;
Судом роз'яснено представникам сторін права та обов'язки, передбачені ст. ст. 20, 22 ГПК України.
Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.
В судовому засіданні 22.11.2017р. оголошувалася перерва до 05.12.2017р.
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЮК-КОМЕРЦ" звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом (враховуючи заяву про зменшення розміру позовних вимог від 31.08.2017р.) про визнання недійсним пункту 2.2. договору суперфіцію від 11.06.2015р., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "ДЮК-06" та житлово-будівельним кооперативом "Барський".
Рішенням господарського суду Вінницької області від 22.09.17р. у справі №902/667/17 позов задоволено; визнано недійсним п. 2.2. договору суперфіцію від 11.06.2015р., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "ДЮК-06" та житлово-будівельним кооперативом "Барський", здійснено розподіл судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, житлово-будівельний кооператив "Барський" звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Мотивуючи апеляційну скаргу скаржник зазначає, що він повідомляв позивача та третю особу про готовність передати у власність їм нерухоме майно загальною площею 2000 кв.м., відповідно до п. 2.1. договору суперфіцію. Однак, ні позивач, ні третя особа не вчинили жодних дій щодо прийняття даного майна, що стало підставою для звернення до суду з позовом про зобов`язання позивача вчинити дії з прийняття у власність 2000 кв.м. нерухомого майна. Скаржник звертає увагу суду на те, що протягом дії договору суперфіцію так і після закінчення строку його дії ні позивач, ні третя особа не висували жодних вимог щодо внесення змін до умов даного договору. Скаржник зазначає, що визнання недійсним п. 2.2. договору суперфіцію суперечить суспільним інтересам, оскільки на вказаній земельній ділянці побудовано та введено в експлуатацію житлові будинки в яких мешкають громадяни, тому у разі задоволення позову більше 1500 мешканці можуть позбутися права на свою нерухомість, оскільки власник землі, який має право вільно розпоряджатися своїм майном може вимагати знесення законно побудованих об'єктів нерухомості або ж розпорядитися земельною ділянкою на власний розсуд, в тому числі здійснити її поділ та продаж, що унеможливить асоційованим членам житлово-будівельного кооперативу на обслуговування власних квартир; власники нерухомості, що розташована на земельній ділянці фактично будуть обтяжені умовами договору суперфіцію в частині сплати за користування земельною ділянкою.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 26.10.2017р. апеляційну скаргу прийнято до провадження, справу призначено до розгляду.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЮК-06" надіслало до суду письмові пояснення (вх. №32288/17 від 08.11.2017р.) в яких третя особа вважає рішення суду першої інстанції законним та обгрунтованим, тому просить залишити його без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЮК-КОМЕРЦ" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу (вх. №32297/17 від 08.11.2017р.) в якому позивач вважає доводи апеляційної скарги безпідставиними, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЮК-КОМЕРЦ" подало до суду клопотання (вх. №35286/17 від 05.12.2017р.) в якому позивач просить суд долучити до матеріалів справи копію податкової декларації із наведенням сум сплаченого ним земельного податку за 2017 рік за земельну ділянку. Судом апеляційної інстанції долучено до матеріалів справи копію даної податкової декларації. Також позивач подав до суду додаткові пояснення (вх. №35285/17 від 05.12.2017р.) в яких він зазначає, що договір суперфіцію міг та мав бути укладеним без п. 2.2. договору, тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
Представники скаржника в судових засіданнях 22.11.2017р. та 05.12.2017р. підтримали доводи апеляційної скарги, просять її задоволити, рішення суду першої інстанції скасувати.
Представники позивача та третьої особи в судових засідання 22.11.2017р. та 05.12.2017р. заперечили доводи апеляційної скарги, просять залишити її без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши надану судом першої інстанції оцінку обставинам справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду зазначає наступне.
Як встановлено апеляційним судом, між ТОВ "ДЮК-06" (суперфіціар) та житлово-будівельним кооперативом "Барський" (суперфіціарій) укладено договір суперфіцію від 11.06.2015р. (т. 1 , а.с. 13-16).
Згідно п. 1.1. договору суперфіціар надає, а суперфіціарій приймає земельну ділянку загальною площею 3,1393 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану в селі Зарванці Вінницького району Вінницької області. Земельна ділянка належить суперфіціару на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого реєстраційною службою Вінницького районного управління юстиції Вінницької області 09.06.2015р. Цільове призначення земельної ділянки - 02:01; категорія земель - землі житлової та громадської забудови.
Відповідно до п.1.2. договору земельна ділянка передається в користування суперфіціарію для здійснення будівництва багатоквартирних будинків та споруд за умови погодження з відповідними органами у встановленому законом порядку.
Згідно п. 1.3. договору земельна ділянка не вилучається з постійного користування суперфіціара, а суперфіціарій отримує лише право на користування нею для будівництва об'єктів нерухомості. Площа та межі земельної ділянки залишаються без змін.
Відповідно до 2.1. договору його укладено строком на два роки до 11.06.2017р. За користування земельною ділянкою суперфіціарій зобов'язується в термін до 11.12.2016р. передати супефіціару нерухоме майно загальною площею 2000 кв.м.
Пунктом 2.2. договору передбачено, що після закінчення строку його дії, за умови оформлення суперфіціаром права власності на нерухоме майно, зазначене в п. 2 даного договору, суперфіціар зобов'язується передати земельну ділянку у власність Об'єднанню співвласників цього ж багатоквартирного будинку, якщо таке буде створено, або за відсутності Якушинецькій сільській раді Вінницького району Вінницької області.
Згідно п. 3.1. договору суперфіціар підтверджує, що на момент укладення даного договору земельна ділянка не перебуває під арештом чи забороною відчуження, не заставлена, у податковій заставі не перебуває, відносно земельної ділянки не укладено будь-яких договорів відчуження з іншими особами. Треті особи не мають прав на земельну ділянку та розташовані на них об'єкти нерухомого майна. Обмеження та сервітути щодо земельної ділянки на день підписання цього договору відсутні.
Укладення відносно земельних ділянок договору суперфіцію не припиняє права власності та права пocтійного користування ними. Суперфіціар вправі реалізовувати свої повноваження щодо розпорядження земельними ділянками у повному обсязі, але при цьому він повинен попередити суперфіціарія про права третіх осіб на них (п. 3.2 договору).
Відповідно до п. 4.1.1. договору передбачено право суперфіціара на отримання у власність нерухомості, передбаченої п. 2.1 цього договору.
За умовами п. 5.1. договору право власності на зведені суперфіціарієм об'єкти нерухомості на земельній ділянці, відповідно до цього договору, належить суперфіціарію. Суперфіціарій має право володіти, користуватися і розпоряджатися зведеними ним будівлями та спорудами.
За умовами п. 5.2. договору у разі продажу суперфіціарієм об'єктів нерухомості, до його покупця - нового власника, за домовленістю із суперфіціаром, може перейти право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, які були визначені в даному договорі суперфіцію.
Перехід права власності на земельні ділянки до третьої особи не є підставою для зміни умов або розірвання договору, не припиняє його дії і не впливає на обсяг прав суперфіціарія щодо користування земельними ділянками відповідно до умов даного договору. Новий власник земельних ділянок (земельної ділянки), обтяжених суперфіцієм, не може на власний розсуд обмежити, змінити чи припинити цей договір (п. 6.6. договору).
За умовами п. 6.7. договору у разі ліквідації або реорганізації суперфіціарія, положення цього договору зберігають свою чинність для його правонаступника.
Договір підписаний сторонами, скріплений їх печатками та посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Рудиком В.В. (зареєстрований в реєстрі за №2432).
Відповідно до заяви ОСОБА_4, адресованої загальним зборам учасників ТОВ "Дюк-06", останній просив відступити свою частку в статутному капіталі ТОВ "Дюк-06" в розмірі 32,2474%, що становить 4658460 грн. на користь учасника товариства ОСОБА_5; виявив бажання вийти із складу учасників ТОВ "Дюк-06", просив повернути його частку в статуному капіталі ТОВ "Дюк-06", що становить 1924694 грн. в натуральній формі шляхом передачі у власність земельних ділянок (т. 2, а.с. 39).
Рішенням загальних зборів ТОВ "Дюк-06", оформлене протоколом від 30.06.2016р., виключено ОСОБА_4 зі складу учасників товариства; повернуто ОСОБА_4 його вклад в статутний капітал товариства в розмірі 1934694 грн., шляхом передачі йому у власність земельної ділянки площею 3,1393 га, розташовану в АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 2, а.с. 36-38).
Рішенням загальних зборів ТОВ "ДЮК-КОМЕРЦ", оформлене протоколом №03-16 від 22.08.2016р. включено ОСОБА_4 до складу учасників товариства; внесено до статутного капіталу товариства належну йому земельну ділянку площею 3,1393 га, розташовану в АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, номер запису про право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 16а-17).
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, станом на 06.06.2017р., земельна ділянка площею 3,1393 га, розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1 належить на праві власності ТОВ "ДЮК-КОМЕРЦ" (т. 2, а.с. 45-47).
Листом від 16.02.2017р. позивач повідомив відповідача про те, що відповідно до рішення загальних зборів ТОВ "ДЮК-КОМЕРЦ", оформленого протоколом №03-16 від 22.08.2016р., земельна ділянка була внесена до статутного капіталу ТОВ "ДЮК-КОМЕРЦ". Позивач запропонував відповідачу укласти додаткову угоду, якою замінити сторону супефіціара в договорі суперфіцію з ТОВ "ДЮК-06" на нового власника ТОВ "ДЮК-КОМЕРЦ" (т. 1, ас.18).
Заявою від 24.05.2017р. №24-1 відповідач просив позивача направити протягом трьох днів повноважного представника для оформлення документів з передачі у власність позивачу 2000 м. кв. нерухомого майна (т. 1 а.с. 99).
Житлово-будівельний кооператив "Барський" звернувся до господарського суду Вінницької області з позовом про зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "ДЮК-КОМЕРЦ" вчинити дії з прийняття у власність 2000 кв. м. нерухомого майна від житлово-будівельного кооперативу "Барський", вказаного у п. 2.1. договору суперфіцію від 11.06.2015р.
Ухвалою господарського судом Вінницької області від 27.07.2017р. провадження з вирішення спору про зобов'язання передати майно у справі № 902/554/17 зупинено до вирішення даної справи.
Матеріалами справи підтверджується, що на земельній ділянці, що є предметом договору суперфіцію від 11.06.2015р., відповідачем побудовано та введено в експлуатацію житлові будинки, а також продовжується будівництво житлових будинків, що підтверджується деклараціями про початок виконання будівельних робіт та деклараціями про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності (т. 1, а.с. 109-186).
Предметом позову у справі є вимога про визнання недійсним пункту 2.2. договору суперфіцію від 11.06.2015р., укладеного між ТОВ "ДЮК-06" та житлово-будівельним кооперативом "Барський".
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в їх сукупності, колегія суддів зазначає, що згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Таким чином, загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлено ст. 203 ЦК України, згідно з ч. ч. 1-6 якої: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Абзацом першим п.7 постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009р. визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому певно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) регулюється главою 16-1 ЗК України, главою 34 ЦК України.
Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване та успадковане право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безвідплатно особі або особам для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої (останніх) виникає право власності.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 395 ЦК України право забудови земельної ділянки, яке іменується "суперфіцій", є окремим видом речових прав на чуже майно.
У відповідності до приписів ст. 102-1 ЗК України (підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови) право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 6 ч.1 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
Питання права користування чужою земельною ділянкою для забудови, врегульовані главою 34 ЦК України.
Відповідно до статті 413 ЦК України (в редакції чинній на дату укладення договору) власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк, крім випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті.
Згідно до ст. 414 ЦК України (в редакції чинній на дату укладення договору) власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею. Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.
В силу ст. 415 ЦК України (в редакції чинній на дату укладення договору) землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди). Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом.
Згідно ст. 416 ЦК України (в редакції чинній на дату укладення договору) право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі, зокрема, спливу строку права користування.
Статтею 417 ЦК України (в редакції чинній на дату укладення договору) встановлені правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою. Так у разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення.
У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.
Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки культурної спадщини тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.
Позивач, як підставу для визнання п. 2.2. договору суперфіцію недійсним зазначає, що даний пункт договору протирічить правовій природі суперфіцію як права користування земельною ділянкою, оскільки позбавляє його права власності на земельну ділянку, що не відповідає приписам ст. 102 1 ЗК України та ст. ст. 414-415 ЦК України.
Так, п. 2.2. договору суперфіцію передбачено, що у разі закінчення строку дії договору, суперфіціар зобов'язується передати земельну ділянку у власність Об'єднанню співвласників цього ж багатоквартирного будинку, якщо таке буде створено, або за відсутності Якушинецькій сільській раді Вінницького району Вінницької області.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що ст. 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Переважна частина правочинів містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Є умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, їх невідповідність вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. В правочинах-договорах такими є істотні умови (ст. 638 ЦК України), тому визнання будь-якої з істотних умов договору спричиняє його недійсність в цілому. Інші ж умови не мають такого правоутворюючого фактору, їх невідповідність закону не має такого правового значення для реалізації правочину.
Як встановлено апеляційним судом та випливає із суті самого договору, власник земельної ділянки (на час його укладення), надаючи її в користування відповідачу (для забудови), мав на меті отримати плату за її використання у вигляді нерухомого майна загальною площею 2000 кв.м., а після закінчення строку дії договору зобов'язався передати дану земельну ділянку у власність ОСББ чи сільській раді.
Тобто, оспорюваним пунктом договору суперфіцію сторони визначили правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, що узгоджується з приписами ст. 417 ЦК України, проте правовий механізм передачі даної земельної ділянки у власність умовами договору не врегульований.
Таким чином, умова, визначена сторонами у п. 2.2. договору суперфіцію має істотне значення для даного договору без якої існування договору є неможливим.
Апеляційним судом в ході судового слідства встановлено, що між позивачем та відповідачем існує спір щодо нерухомого майна площею 2000 кв.м., яке має бути передане за користування земельною ділянкою на виконання п. 2.1. договору суперфіцію.
Так, позивач вважає, що це мають бути житлові квартири в будинку, а відповідач розуміє під нерухомим майном - площу критих майданчиків у вигляді стоянок. Однак, суд апеляційної інстанції зазначає, що різне тлумачення сторонами п. 2.1. договору суперфіцію, яким врегульовано порядок проведення розрахунків між сторонами за наслідками виконання умов договору, не впливає на дійсність п. 2.2. договору та не може бути підставою для визнання його недійсним.
Судом апеляційної інстанції приймається до уваги, що ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Таким чином, враховуючи те, що умови, викладені в договорі суперфіцію (п. 2.2. договору), були визначені та погоджені сторонами на власний розсуд, сторонами було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов (пунктів) договору, колегія суддів приходить до висновку, що обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, не можуть бути підставою для визнання п. 2.2. договору суперфіцію від 11.06.2015р. недійсним.
Суд апеляційної інстанції враховує рекомендації п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" та зазначає, що доводи позивача щодо недійсності п. 2.2. договору є наслідком непорозуміння між сторонами щодо порядку проведення розрахунків, відповідно до п. 2.1. договору і не зводяться до підтвердження наявності фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (п. 2.2. договору) недійсним на момент його вчинення.
Позивачем, всупереч ст.ст. 33, 34 ГПК України, не надано суду доказів, що зміст п. 2.2. договору суперфіцію суперечить вимогам чинного законодавства, інтересам держави чи суспільства, його моральним засадам або ж даний договір вчинений особою, що не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, волевиявлення сторін договору не було вільним або не відповідало їх внутрішній волі або ж оспорюванний пункт договору не спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним, що могло мати наслідки визнання цього пункту недійсним.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позов безпідставний та необґрунтований, тому відмовляє в його задоволенні та скасовує рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на позивача.
Керуючись, ст.ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу житлово-будівельного кооперативу "Барський" на рішення господарського суду Вінницької області від 22.09.17 р. у справі №902/667/17 задоволити.
2. Рішення господарського суду Вінницької області від 22.09.17 р. у справі №902/667/17 скасувати.
Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "ДЮК-КОМЕРЦ" (21021, м. Вінниця, проспект Юності, 14а, офіс 407, ідентифікаційний код 33716654) на користь житлово-будівельного кооперативу "Барський" (24357, Вінницька обл., Тростянецький р-н., с. Нова Ободівка, вул. Леніна, 104, ідентифікаційний код 38813555) 1760 грн. витрат зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги .
4. Місцевому господарському суду видати судовий наказ.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з Розділом ХІІ-1 Господарського процесуального кодексу України.
6. Справу повернути до господарського суду Вінницької області.
Головуючий суддя Розізнана І.В.
Суддя Філіпова Т.Л.
Суддя Грязнов В.В.
Суд | Рівненський апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 05.12.2017 |
Оприлюднено | 11.12.2017 |
Номер документу | 70820631 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Рівненський апеляційний господарський суд
Розізнана І.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні