Ухвала

від 27.11.2017 по справі 466/1922/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 466/1922/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Зима І.Є.

Провадження № 22-ц/783/5337/17 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

Категорія:59

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2017 року м. Львів

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.

при секретарі: Жукровській Х.І.,

за участю: представника апелянта - Крив`яка Д.Р.,

представника відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця , яке є правонаступником Державного територіально-галузевого об'єднання Львівська залізниця на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 червня 2017 року ,-

в с т а н о в и л а:

Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 червня 2017 року у задоволені позову ПАТ Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3, треті особи Відділ Держземагенства у м. Львові, Третя Львівська держнотконтора про визнання недійсним та скасування свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідченого Третьою Львівської держнотконторою від 29.06.2014р. № 2-2062 ; визнання недійсним та скасування договору купівлі-продажу земельної ділянки віл 07.07.2005р. серії ВСІ № 009626, що зареєстрований в реєстрі за № 1083, витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 частини земельної за кадастровим номером НОМЕР_1, площею 0,0162 га та скасування рішення виконкому Брюховицької селищної ради № 205 та № 206 від 27.06.2000р - відмовлено за безпідставністю.

Дане рішення оскаржив позивач - Публічне акціонерне товариства Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця , яке є правонаступником Державного територіально-галузевого об'єднання Львівська залізниця .

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема зазначає, що при ухваленні рішення суд дійшов до хибного висновку, що наявність тільки проектної документації не є достатнім доказом та правовою підставою користування земельною ділянкою позивачем. Також апелянт, зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою доводи Залізниці щодо законодавства, яке діяло на момент виникнення у 1962 році права Залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Брюховицької селищної ради, відповідно до якого, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акту не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до п.п.54,55 Общих начал землепользования и землеустройства (Постанова ЦВК СРСР від 15.12.1928). Крім того зазначає, що суд першої інстанції прийшов до хибного висновку що позивачем не надано доказів, що підтверджують його право власності (володіння) на спірну земельну ділянку, оскільки у позивач на даний час Державного акту на земельну ділянку немає. Однак, право Залізниці на спірну земельну ділянку підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, які помилково не були взяті судами до уваги, а саме Планом смуги відведення лінії Рудно - Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Львова від 4 км + 850 м до 11 км + 106 м, розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у - 1962 року, що відповідно до ст. 17 Закону України Про основи містобудування є містобудівною документацією, та є основою при наданні у власність земель, а відтак просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким їхні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та вирішити питання судових витрат.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта ОСОБА_7 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на заперечення доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями ст. 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їхнє підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що жодні права позивача не порушені.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду із наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що на що на підставі рішень виконавчого комітету Брюховицької селищної ради народних депутатів № 205, 206 від 27 червня 2000 року ОСОБА_8 видано державний акт про право власності на земельну ділянку НОМЕР_2, що знаходиться на АДРЕСА_1.

На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом НОМЕР_3, посвідченого Третьою Львівською держнотконторою 29 червня 2004року № 2-2062, вищевказана земельна ділянка передана у спадщину ОСОБА_6 та належала йому на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку НОМЕР_4 від 09 листопада 2004 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02 листопада 2005 року серія ВСЕ №788470, зареєстрованого в реєстрі за № 1734, вказана земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_5 придбана ОСОБА_5. На підставі вказаного договору ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 040774 від 28 вересня 2006 року.

На підставі договорів купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року серія ВЕМ №322523, зареєстрованого в реєстрі за № 8484 та серія ВЕМ №322524, зареєстрованого в реєстрі за № 8480 вказану земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_5, та суміжну земельну ділянку із кадастровий номером НОМЕР_6 купила ОСОБА_2. На обидві земельні ділянки остання отримала єдиний державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_7, виданий 27 грудня 2006 року. Кадастровий номер об'єднаної земельної ділянки - НОМЕР_1.

На підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2016 року власником земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 став ОСОБА_3.

Доказом наданим позивачем на підтвердження речових прав на земельну ділянку є проектна документація - План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Львова від 4км +850 м до 11км +106 м, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-західної залізниці у 1962 року.

Колегія суддів вважає, що наявність тільки проектної документації не є достатнім доказом та правовою підставою користування земельною ділянкою позивачем, та зокрема і в конкретних межах.

Відповідно до Земельний кодекс Української РСР 1922 року передбачено надання земель шляхом відводу в порядку землевпорядкування визначеному у частині IV Про землевпорядкування (в тому числі складення землевпорядного проекту, його затвердження та виконання з установленням на місці межових знаків, складенням і видачею землевпорядних документів).

Також розділом ІІ вказаної частини Земельного кодексу Української РСР 1922 року передбачена Земельна реєстрація, а саме здійснення державного запису землекористувань яка покликана збирати і зберігати в систематичному і наглядному вигляді достовірні і своєчасні відомості про правовий і господарський режим всіх землекористувань.

До загального порядку відводу земель із спеціальним статусом відсилає примітка до ст.158 Земельного кодексу Української РСР 1922 року, ст.55 Общих начал землепользования и земелеустройства, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року та п. 10 Положення Про землі надані транспорту , затвердженого постановою Ради народних комісарів СРСР №50 від 07 лютого 1933 року.

Тим самим спростовуються доводи апеляційної скарги із покликанням на описані норми, про не передбачення для земель із спеціальним статусом відводу, отримання документів на користування та реєстрації такого права.

Покликання на п.9 Положення Про землі надані транспорту , затвердженого постановою Ради народних комісарів СРСР №50 від 07 лютого 1933 року не заслуговує на увагу, адже цей пункт стосується земель, які перебували у віданні органів на момент видання Положення (1933 рік). В позові та апеляційній скарзі позивач вказує про набуття права власності на землю підчас будівництва залізничної колії в 1958 році, тобто після видання Положення.

Прямі вимоги щодо обов'язковості складення документів на право користування землею та порядок зберігання актів на право користування землею підрозділами залізниць містяться в Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода , затверджена Міністерством шляхів сполучення СРСР від 01 листопада 1955 року та Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полос отвода від 30 січня 1963 року.

Долучені до позову Постанова Виконкому Львівської обласної ради від 17 січня 1948 року та рішення Виконкому ЛОР від 29 березня 1949 року не підтверджують існування у позивача прав на землю. Адже за такими актами виникнення прав на землю пов'язувалося із фактом їх затвердження Радою міністрів УРСР. Доказів відповідних затверджень матеріали справи не містять. Також такі акти 1948 року та 1949 року не можуть стосуватися Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці 1962 року. А саме таким Планом позивач обґрунтовує межі земельної ділянки.

Із змісту рішення від 03 липня 1962 року № 612, яким було відведено Львівській залізниці додатково 24,82 га за рахунок орних земель колгоспу Дублянський також не вбачається відношення такого рішення до Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці. Крім того відсутні докази затвердження такого рішення. Також судом враховано факт відміни такого рішення 27 жовтня 1962 року рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих за № 1001 Про відведення земельних ділянок для виробничих потреб організацій області .

Відтак матеріали справи не містять жодних доказів набуття позивачем прав власності на земельну ділянку, позов щодо якої подано до суду.

Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки ДТГО Львівська залізниця в смт. Брюховичі №01-15/225 від 30 січня 2013 року не є доказом внесення до Державного земельного кадастру ділянки - Плану смуги відводу.

З листа від 10 квітня 2017 року № 9-13-0.37-173/109-17 Відділу у м. Львові ГУ Держгеокадастру у Львівській області та від 07.06.2017 №18-13-0.37-696/109-17 вбачається, що земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_5 та НОМЕР_1 поАДРЕСА_1 станом на 2000 рік відносилася до земель с. Брюховичі, не наданих у власність або користування. Станом на 2003, 2004, 2005, 2006 перебувала у власності фізичних осіб - відповідачів.

А тому доводи апелянта, що ці землі були у користуванні ДТГО Львівська залізниця не відповідають дійсності.

Як вбачається із листа Відділу у м. Львові ГУ Держгеокадастру у Львівській області від 01.06.2017 №18-18.037-669/109-17 згідно даних Державного земельного кадастру відсутні відомості про реєстрацію будь-яких речових прав на земельну ділянку під залізничною колією, що знаходиться в смт. Брюховичі вздовж земельної ділянки відповідача за ДТГО Львівська залізниця , Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), ПАТ Українська залізниця , Регіональною філією Львівська залізниця , ПАТ Українська залізниця та іншими особами .

Отже, судом встановлено, що План смуги відведення Рудно - Підбірці 1962 року був лише проектом відведення земельної ділянки, який не реалізовано. А тому жодних прав на означену ним земельну ділянку позивачем не набуто.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Крім того, законодавством передбачено, що акт органу місцевого самоврядування може визнаватися недійсним лише у випадку, коли він порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою (ст. 155 ЗК України), а визнаватися незаконним та скасовуватися правовий акт органу влади чи місцевого самоврядування може лише за позовом власника майна у випадку невідповідності закону чи порушення прав власника (ст. 393 ЦК України).

У постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року (справа № 6-78цс13, справа № 6-94ц13) зазначено, що суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Оскільки позивачем не надано доказів, що підтверджують його право власності (володіння) на спірну земельну ділянку він не має права вимагати визнання незаконними та скасування рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та витребування земельної ділянки із незаконного володіння.

Отже, судом встановлено, що спірна земельна ділянка перебувала у комунальній власності та не перебувала у смузі відведення залізниці. Брюховицька селищна рада в силу закону правомірно розпорядився земельною ділянкою надавши її у приватну власність.

Крім того, постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року визначено, що Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин (ст. 395 ЦК України), до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

У судовому засіданні не було встановлено фактів, що дають підстави для витребування майна у добросовісного набувача, передбачені ч. 1 ст. 388 ЦК України.

У даному конкретному випадку, судова колегія вважає можливим застосувати до спірних правовідносин положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, ратифікованих Законом України від 17 липня 1997 року, відповідно до яких кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Верховний Суд України у постанові від 14 березня 2007 року у справі №21-8во07 щодо визнання приватизаційних договорів недійсними на підставі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"застосовував рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року "Стретч проти Сполученого Королівства" та зазначив, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів недійсними, повернення майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року (заява № 44277/98) "Стретч проти Сполученого Королівства" встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже, визнання недійсним договору, згідно якого особа отримала майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (п. 71) Європейський Суд зауважив, що потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див. рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

У правовому висновку Верховного Суду України, зробленому в постанові від 18 вересня 2013 року зазначено, що основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення від 23 вересня 1982 р. у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", від 11 березня 2003 р. - "Новоселецький проти України", від 1 червня 2006 р. - "Федоренко проти України"). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі ст. 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

У справі "Стретч проти Сполученого Королівства" Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

Отже, позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа суб'єкт приватного права, не може відповідати за помилки державних органів при укладенні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів припустилися помилки.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/WestAllianceLimited" проти України" від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Колегія суддів зазначає, що у разі вилучення частини спірної земельної ділянки в останього власника - відповідача ОСОБА_3, буде порушено визначальний принцип пропорційності, який передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Однозначно, що при можливому вилученні частини земельної ділянки, необхідний баланс не буде дотриманий, а відповідач понесе "індивідуальний і надмірний тягар".

Позивач не довів, що вилучення частини земельної ділянки здійснюється для задоволення суспільного, публічного інтересу.

Відповідно до ч.1 та ч.4 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду, тому не дають підстав для її задоволення.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни чи скасування немає.

Із врахування викладеного суд першої інстанції вірно встановив обставини справи та характер правовідносин, що виникли між сторонами, і ухвалив правильне по суті і справедливе рішення.

Відповідно до вимог ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 307, 308, 313, п.1 ч.1 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця , яке є правонаступником Державного територіально-галузевого об'єднання Львівська залізниця - відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 червня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий: О.М.Ванівський

Судді: Р.П. Цяцяк

Н.О. Шеремета