Постанова

від 04.12.2017 по справі 910/9914/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" грудня 2017 р. Справа№ 910/9914/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зеленіна В.О.

суддів: Мартюк А.І.

Зубець Л.П.

при секретарі Волуйко Т.В.

за участю представників сторін:

прокурор: Мамушкіна А.І. за посвідченням;

від позивача: не з'явився;

від відповідача 1 : Негода Є.В. за довіреністю;

від відповідача 2 : не з'явився;

від третьої особи : не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва

на рішення господарського суду міста Києва від 18.08.2017

у справі № 910/9914/17 (головуючий суддя: Курдельчук І.Д.)

за позовом Заступника керівника Київської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1. Всеукраїнської громадської організації "Інститут Політичної освіти";

2. Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Управління освіти Дніпровського району м. Києва;

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Київської місцевої прокуратури №4 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі - позивач) до Всеукраїнської громадської організації "Інститут Політичної освіти" (надалі - відповідач 1) та Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (надалі - відповідач 2) про визнання договору оренди нерухомого майна № 2051 від 01.11.2010 р. недійсним та зобов'язання вчинити дії, а саме: звільнити займане приміщення за адресою вул. І. Миколайчука,15-а шляхом підписання акту приймання-передачі приміщення.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.08.2017 у справі № 910/9914/17 відмовлено у задоволенні позову.

Не погодившись із вказаним рішенням Заступник прокурора міста Києва подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Скарга мотивована тим, що судом першої інстанції було невірно застосовані норми матеріального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки приміщення дитячого садку передані в оренду з порушенням вимог чинного законодавства, а тому спірний договір підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2017 (колегія суддів у складі головуючого судді Зеленіна В.О., суддів Мартюк А.І., Ткаченка Б.О..) апеляційну скаргу прийнято до провадження, призначено розгляд справи на 02.10.2017.

02.10.2017 від третьої особи надійшли письмові пояснення щодо обставин справи, у яких вона заперечує проти задоволення апеляційної скарги.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.10.2017 відкладено розгляд справи на 23.10.2017.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.10.2017 розгляд справи призначено на 13.11.2017 у зв'язку із проходженням головуючим суддею (суддею-доповідачем) Зеленіним В.О. 23.10.2017 первинного кваліфікаційного оцінювання.

13.11.2017 представник відповідача 1 подав копію викопіювання з поверхового плану будівлі та копію листа щодо графіку використання орендованого приміщення.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2017 відкладено розгляд справи на 04.12.2017.

27.11.2017 третьою особою подано клопотання про залучення доказів щодо використання приміщення, яке є предметом договору оренди нерухомого майна.

Відповідно до Протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 04.12.2017 р., у зв'язку перебуванням судді Ткаченка Б.О. у відпустці, сформовано для розгляду апеляційної скарги у справі №910/9914/17 колегію суддів у складі головуючого судді: Зеленіна В.О., суддів: Зубець Л.П., Мартюк А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2017 колегією суддів у зазначеному складі прийнято справу до провадження.

04.12.2017 прокурором подано документи щодо використання приміщення, яке є предметом договору оренди нерухомого майна та кількості дітей, які перебувають у черзі на виховання у дитячому садку.

Представники позивача, відповідача 2 і третьої особи у судове засідання не з'явились, не повідомивши про причини, хоча були належним чином повідомлені про дату та час судового засідання.

Керуючись ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі в апеляційному порядку за наявними в справі документами та за відсутності представників позивача, відповідача 2 і третьої особи.

Прокурор (апелянт) у судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу, просила її задовольнити, скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позов.

Представник відповідача 1 у судовому засіданні заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити оскаржуване рішення без змін.

Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача 1, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, виходячи з вимог чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

01.11.2010 між Комунальним підприємством "Фінансово-розрахунковий центр "Дніпровський" Дніпровської районної у м. Києві ради, як Орендодавцем, та відповідачем 1 - Всеукраїнською громадською організацією "Інститут Політичної освіти", як Орендарем, було укладено договір №20151 оренди нерухомого майна (надалі - Договір), відповідно до умов якого Орендодавець, на підставі Рішення №129 від 25.06.2007 року та виданого у встановленому порядку Розпорядження №510-Р від 11.10.2100 року Дніпровської районної у м. Києві ради передає в оренду нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення), а Орендар, приймає в строкове платне користування нерухоме майно (далі - об'єкт оренди), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Серафимовича, буд 15-А (ДНЗ №274). Цільове призначення об'єкту оренди: для факультативного навчання з політичної освіти ( п. п. 1.1, 1.2. Договору).

По акту приймання-передачі нерухомого майна за адресою: м.Київ, вул.Серафімовича, буд.15-А (ДНЗ №274) орендодавець передав, а орендар прийняв нерухоме майно загальною площею 88,10 кв.м.

26.03.2014 між відповідачем 2 - Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією, як Орендодавцем, відповідачем 1 - Всеукраїнською громадською організацією "Інститут Політичної освіти", як Орендарем та третьою особою - Управлінням освіти Дніпровського району м. Києва, як Балансоутримувачем, було укладено додаткову угоду №2051/2-1 про несення змін до договору №20151 оренди нерухомого майна від 01.11.2010 р., в якій Сторони погодились укласти Договір у наступній редакції: Орендодавець, на підставі протоколу засідання постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 14 березня 2014 року №169 та розпорядження Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 21 березня 2014 року №143 "Про продовження строку дії договорів оренди нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації" передає, а Орендар приймає в погодинну (10 годин на тиждень) та добову (2 доби на тиждень) оренду нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення), яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, передано до сфери управління Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, закріплено на праві господарського відання за Балансоутримувачем та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Серафимовича, буд 15-А (ДНЗ №274) для розміщення суб'єкта господарювання, що здійснює освітню діяльність (погодинне факультативне навчання з політичної освіти) (п. 1.1. Договору). Цей Договір визначає взаємовідносини Сторін щодо строкового, платного користування Орендодавцем об'єктом оренди (п. 1.2. Договору).

Згідно п. 2.1. Договору, об'єктом оренди є нежитлове приміщення (будівля, споруда), загальною площею 88,10 кв. м., в тому числі: перший поверх - 88,10 кв. м., згідно з викопіюванням з поверхневого плану, що складає невід'ємну частину цього Договору.

Додатковою угодою №2051/2-2 від 16.03.2017 про внесення змін до Договору оренди нерухомого майна від 01.11.2010 року №2051 сторони продовжили строк дії зазначеного договору оренди до 28.10.2019.

Звертаючись до господарського суду із даним позовом прокурор посилався на те, що вказаний договір суперечить вимогам ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, оскільки вищезазначене приміщення було передано відповідачу 1 в орендне користування не для використання в навчально-виховному процесі, а тому має місце порушення ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 63 Закону України "Про освіту".

Заперечуючи проти позову відповідачі посилались на те, що спірний договір укладений у відповідності до норм чинного законодавства, діяльність яка здійснюється відповідачем 1 спрямована на організацію політичної освіти та сприяння створенню наукового та освітнього центру політичної освіти в Україні й провадженню культурної і освітньої діяльності, а ст. 61 Закону України "Про освіту" передбачає можливість отримання закладами освіти додаткового джерела фінансування з надання платних послуг, у вигляді здавання в оренду нерухомого майна, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються та працюють у навчальному закладі.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції прийшов до висновку, що прокурором не доведено факту не пов'язаності діяльності відповідача 1 з навчально-виховним процесом, оскільки діяльність, що пов'язана із навчання з політичної освіти не слід вважати такою, що не пов'язана з навчально-виховним процесом, також прокурором не обґрунтовано належним чином посилання на те, що спірний договір суперечить приписам ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Проте, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду не погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно з ч.ч.1, 7 ст.179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Права та обов'язки сторін у даній справі виникли на підставі договору №20151 оренди нерухомого майна від 01.11.2010. За правовою природою вказаний договір є господарським договором оренди комунального майна.

Предметом позову у справі є матеріально - правова вимога прокурора про визнання недійсним зазначеного договору та повернення приміщення, переданого в оренду.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України, відповідно до якої: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009р. визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Частиною 1 статті 759 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Статтею 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживча річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Частина 1 ст. 283 ГК України визначає, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до ч. 5 ст. 283 ГК України законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди.

Як зазначалось вище, за умовами спірного договору об'єктом оренди є нежитлове приміщення, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва за адресою: м. Київ, вул. Серафимовича, буд. 15-а (Дошкільний навчальний заклад №274), передане відповідачу 1 для факультативного навчання з політичної освіти.

Частиною 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" встановлено, що об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Статтею 61 Закону України "Про освіту" передбачено, що додатковими джерелами фінансування навчальних закладів, заснованих в тому числі на комунальній власності, можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, однак, оренда приміщень у них дозволяється лише у випадках, якщо об'єкт використовується за цільовим призначенням - для навчально-виховного процесу.

У пункті 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 №796, в категорії "Інші послуги" вказано, що надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, що навчаються або працюють у навчальному закладі. Проте передача в оренду об'єктів освіти можлива у разі відсутності законодавчо визначених заборон.

Таким чином, вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог ч.5 ст. 63 Закону України "Про освіту" законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).

Забороняючи "використання не за призначенням" (ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту"), законодавство не містить чіткого зазначення, яке використання може кваліфікуватися таким, що буде суперечити призначенню. Тому законна мета норми ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" не допустити такого використання об'єкту освіти, яке за зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих ознак буде суперечити призначенню такого об'єкту з огляду на освітній, навчально-виховній, навчально-виробничий, науковий характер діяльності закладу освіти.

Згідно приписів ст.ст. 28, 29 Закону України "Про освіту" система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту та самоосвіту.

За змістом наведених норм законодавства, під освітньою діяльністю розуміється діяльність закладів, що входять до системи освіти, з метою здобуття відповідного виду освіти і задоволення інших освітніх потреб здобувачів освіти та інших осіб, що визначаються метою освіти.

Таким чином, виходячи з аналізу норм ст. 61, ч. ч. 1, 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного мийна", колегія суддів погоджується з доводами прокурора про те, що об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Згідно з ч. 5 ст. 18 Закону України "Про освіту" діяльність навчальних складів розпочинається за наявності ліцензії на здійснення діяльності, пов'язаної з наданням послуг для одержання освіти і підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації. Ліцензія видається у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

З матеріалів справи вбачається, що Всеукраїнська громадська організація "Інститут Політичної освіти" не має ліцензії на освітню діяльність, а здійснює факультативне навчання з політичної освіти, що не пов'язано з навчально-виховним процесом.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач 1 не є навчальним закладом та професійно-технічним закладом чи закладом освіти, а є громадською організацією, таким чином, об'єкт оренди не використовується для навчально-виховного процесу.

При цьому, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки статусу майна, переданого в оренду за спірним договором, не врахував вимоги законодавства в частині, що регламентує, умови та порядок оренди такого майна, не встановив, чи використовується зазначене майно у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності.

З наявних у справі матеріалів вбачається, що спірне приміщення дошкільного навчального закладу використовується відповідачем 1 для факультативного навчання з політичної освіти, а не для навчально-виховного процесу навчального закладу. Оскільки приміщення, яке передано в оренду є частиною будівлі навчального закладу, то може передаватись в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом.

Враховуючи наведені норми законодавства, оскільки відповідач 1 не є навчальним закладом у розумінні Закону України "Про освіту", оскільки надає послуги без ліцензії, дана громадська організація взагалі не належить до системи освіти, а тому не може здійснювати навчально-виховний процес.

Також, судом першої інстанції не враховано, що згідно п. 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України №63 від 14.08.2001, здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Крім цього, судом першої інстанції не було перевірено, чи не погіршує передача приміщення в оренду соціально-побутових умов осіб, що навчаються або працюють у навчальному закладі.

Так, в процесі перегляду справи у суді апеляційної інстанції прокурором і третьою особою надано інформацію щодо кількості дітей, які навчаються у закладі, з якої вбачається, що дошкільний навчальний заклад розрахований на 12 груп - 220 дітей, однак фактично наявні 10 груп у яких виховуються 226 дітей і одне групове приміщення передано в оренду відповідачу 1. При цьому, кількість дітей у кожній з наявних груп перевищує граничні норми, встановлені ст. 14 Закону України "Про дошкільну освіту".

Таким чином, оскільки спірний договір оренди приміщень закладу освіти суперечить вимогам ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", п.3.19 ДСанПіН влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу, на підставі ч. 1 ст. 215 та ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України, договір підлягає визнанню недійсним, приміщення підлягає поверненню, отже позовні вимоги є обґрунтованими.

В процесі вирішення спору відповідачами було заявлено про застосування наслідків пропуску позовної давності.

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У відповідності до частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За нормою ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Можливість втручання прокурора у випадку, коли захист інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, або коли такий орган відсутній, а також вимоги ст. 29 ГПК України щодо необхідності обґрунтування підстав для здійснення прокурором представництва підкреслюють позавідомчий та міжгалузевий характер діяльності прокурора, як інституту, що призначений для універсального та постійного ефективного захисту конституційно значимих цінностей.

Якщо з позовом до господарського суду звернувся прокурор, який не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

З матеріалів справи вбачається, що про спірний договір Київській місцевій прокуратурі №4 було повідомлено листом Управління освіти Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 14.04.2017 за вих. №01/21-44/398, а Київська місцева прокуратура №4, в свою чергу, направила Київській міській раді лист від 12.06.2017 за вих. №47-4292вих17, у якому повідомила про порушення чинного законодавства, допущені при укладанні спірного договору, отже строк позовної давності не пропущений.

Відповідно до ч. 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" ратифікована Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), підписана від імені України 9 листопада 1995 року, Перший Протокол, протоколи №4 і №7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року та Протоколи №2 і №11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі із застереженнями.

Згідно ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі "Бруманеску проти Румунії" дійшов висновку про те, що принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права, і для того, щоб судове рішення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно, щоб воно було розумно передбачуваним. Отже, забезпечення єдності судової практики є нічим іншим, як реалізацією принципу правової визначеності.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Редакція газети "Правоє дело" та Штекель проти України" зазначено, що в рішенні національного суду є можливим посилання на рішення українських судів, у яких останні схильні до відповідного тлумачення законодавчих положень, котрими врегульовані подібні відносини, або в яких був загальний підхід у таких справах (п.56), та, що відповідне тлумачення або загальних підхід національних судів у таких справах має впливати на прийняття рішення в подібних відносинах.

Колегією суддів, з огляду на зазначену практику Європейського суду з прав людини, при розгляді даної справи враховані правові позиції Вищого господарського суду України за результатами касаційного перегляду судових рішень зі спорів про визнання недійсним договорів оренди приміщень навчальних закладів (постанови у справах №922/2687/15 від 23.02.2017, №911/1050/16 від 16.11.2016).

Проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновків, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

З огляду на викладене, рішення Господарського суду міста Києва від 18.08.2017 у справі № 910/9914/17 прийняте із невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому відповідно до положень п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 104 ГПК України підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про задоволення позову, а апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Відповідно до ст. 49 ГПК України з відповідачів на користь прокурора підлягає стягненню витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.08.2017 року у справі №910/9914/17 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким позов Заступника керівника Київської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Київської міської ради задовольнити повністю.

4. Визнати недійсним договір оренди нерухомого майна №2051 від 01.11.2010, укладений між Комунальним підприємством "Фінансово-розрахунковий центр "Дніпровський" Дніпровської районної у м.Києві ради та Громадською організацією "Інститут політичної освіти".

5. Зобов'язати Громадську організацію "Інститут політичної освіти" (01001, м.Київ, вул.Паторжинського, 4, ідентифікаційний код 21721910) звільнити займане приміщення за адресою: м.Київ, вул.І.Миколайчука, 15-а (колишня назва - вулиця Серафімовича) (ДНЗ №274) шляхом підписання акту приймання-передачі приміщення.

6. Стягнути з Громадської організації "Інститут політичної освіти" (01001, м.Київ, вул.Паторжинського, 4, ідентифікаційний код 21721910) на користь Прокуратури міста Києва (03150, м.Київ, вул.Предславинська, 45/9, ідентифікаційний код 02910019, банк ДКСУ м.Київ, код банку 820172, р/р 35215057011062, код класифікації видатків бюджету 2800) - 1600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп. судового збору за подання позовної заяви та 1760 (одна тисяча сімсот шістдесят) грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

7. Стягнути з Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (02094, м.Київ, бульвар Праці, 1/1, ідентифікаційний код 37203257) на користь Прокуратури міста Києва (03150, м.Київ, вул.Предславинська, 45/9, ідентифікаційний код 02910019, банк ДКСУ м.Київ, код банку 820172, р/р 35215057011062, код класифікації видатків бюджету 2800) - 1600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп. судового збору за подання позовної заяви та 1760 (одна тисяча сімсот шістдесят) грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

8. Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.

9. Матеріали справи № 910/9914/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя В.О. Зеленін

Судді А.І. Мартюк

Л.П. Зубець