Рішення

від 14.12.2017 по справі 914/760/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2017р. Справа № 914/760/17

Господарський суд Львівської області у складі

Колегії суддів: Фартушок Т.Б. - суддя-головуючий, судді Манюк П.Т. та Рим Т.Я., при секретарі судового засідання Сало О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи:

за позовом: Першого заступника військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України в інтересах держави, в особі органів, уповноважених здійснювати функції у спірних відносинах:

Позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ,

Позивача-2: Концерн «Військторгсервіс» , м. Київ,

до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Форвард» , Волинська область, м.Луцьк,

за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: ОСОБА_1 фірми «Монте Крісто» , Волинська область, м.Луцьк,

про: витребування від Товариства з обмеженою відповідальністю «Форвард» у власність держави в особі Міністерства оборони України та в повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд.78 у м. Львові.

Представники:

Прокуратури: ОСОБА_2 - прокурор;

Позивача-1: ОСОБА_3 - представник (довіреність від 22.12.2016р. №220/425/д);

Позивача-2: ОСОБА_4 - представник (довіреність від 16.01.2017 року № 25);

Відповідача: ОСОБА_5 - представник (довіреність від 03.01.2017 року №3);

Третьої особи: не з'явився

Суть спору:

Перший заступник військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України звернувся до Господарського суду Львівської області із позовом в інтересах держави, в особі органів, уповноважених здійснювати функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України та Концерн Військторгсервіс до Товариства з обмеженою відповідальністю Форвард за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача - ОСОБА_1 фірми Монте Крісто про витребування від Товариства з обмеженою відповідальністю Форвард у власність держави в особі Міністерства оборони України та в повне господарське відання Концерну Військторгсервіс 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-3 та розташований по вул.Т.Шевченка, буд.78 у м. Львові.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 20.04.2017р. позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 03.05.2017р. Розгляд справи відкладався з причин та підстав, викладених в ухвалах від 03.05.2017р, від 16.05.2017р., від 13.06.2017р., від 16.08.2017р., від 25.10.2017р. та від 06.12.2017р., зокрема, у зв'язку із неявкою повноважних представників Учасників судового процесу та невиконання ними вимог ухвал суду у справі. Строк розгляду справи продовжено на 15 днів з причин та підстав, зазначених в ухвалі суду по даній справі від 13.06.2017р.

Окрім того, ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.04.2017р. відстрочено Прокурору сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду до 03.05.2017р. та зобов'язано подати докази такої сплати до вказаної дати. Ухвалою від 03.05.2017р. продовжено строк, на який Прокурору відстрочено сплату судового збору за одання позовної заяви до господарського суду до 16.05.2017р.

16.05.2017р. Прокурором подано до суду Клопотання (вх. №17200/17), у якому просить суд долучити до матеріалів справи докази сплати судового збору за подання позовної заяви до господарського суду, а саме: Платіжне доручення від 11.05.2017р. №358 про сплату судового збору в розмірі 13847,32 грн.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03.05.2017р. залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_1 фірму Монте Крісто та відкладено розгляд справи на 16.05.2017р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.06.2017р. призначено колегіальний розгляд справи. Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 03.07.2017р. визначено склад колегії: ОСОБА_6 - суддя-головуючий, судді Бортник О.Ю. та Іванчук С.В. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 05.07.2017р. прийнято справу до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 16.08.2017р.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 15.08.2017р., у зв'язку із перебуванням суддів Бортник О.Ю. та Іванчук С.В. у відпустці, їх замінено на суддів Манюка П.Т. та Пазичева В.М. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.08.2017р. відкладено розгляд справи на 20.09.2017р.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 19.09.2017р. у зв'язку із перебуванням судді Пазичева В.М. у відпустці, його замінено на суддю Іванчук С.В. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.09.2017р. прийнято справу до провадження та відкладено розгляд справи на 25.10.2017р.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 15.11.2017р. у зв'язку із настанням інших обставин, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, що може мати наслідком порушення строку розгляду, передбаченого відповідним процесуальним законом, суддю Іванчук С.В. замінено на суддю Рима Т.Я.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 15.11.2017р. прийнято справу до розгляду в зазначеному складі суду та відкладено розгляд справи на 06.12.2017р.

Прокурору та представникам Учасників судового процесу оголошено права і обов'язки, визначені ст.ст. 20, 22, 27, 28, 29, 38, 59 ГПК України. Крім того, в ухвалах Господарського суду Львівської області у даній справі, які скеровано чи оголошено Учасникам судового процесу (підтвердженням чого є дані реєстрів вихідної кореспонденції Господарського суду Львівської області, наявні в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення, а також письмові повідомлення про оголошення ухвал про відкладення розгляду справи) зазначено, що права та обов'язки сторін визначені ст.ст. 20, 22, 27, 28, 29, 38, 59 ГПК України.

Заяв про відвід судді не надходило.

Прокурор в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримав, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у позовній заяві та інших заявах, поясненнях.

Представник Позивача-1 в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримав, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у позовній заяві та письмових поясненнях.

Представник Позивача-2 в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримав, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у позовній заяві та письмових поясненнях.

Представник Відповідача в судове засідання з'явився, проти позову заперечив, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у відзиві на позовну заяву та доповненнях до відзиву.

Представник Третьої особи в судове засідання з'явився, проти позову заперечив, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у відзиві на позовну заяву.

Крім того суд зазначає, що 06.12.2017р. за вх.№5042/17 Позивачем 2 подано заяву про забезпечення позову, розгляд якої відкладався.

У поданій заяві Позивач 2 просить вжити наступних заходів до забезпечення позову: накласти арешт на нерухоме майно, що витребовується, а також заборонити Відповідачеві здійснювати будь-які дії, що спрямовані на відчуження, розпорядження в тому числі, але не виключно, міняти, дарувати, продавати, передавати в іпотеку, оренду, позичку, управління, до статутного капіталу юридичних осіб , а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на зміну власника нерухомого майна, що витребовується.

Необхідність та під ставність вжиття заходів до забезпечення позову Позивач 2 обгрунтовує метою гарантування повернення спірного майна до державної власності, при цьому зазначаючи, що існує ризик його відчуження Відповідачем. Позивач 2 також зазначає. що повернення спірного майна є однією з можливостей покращення його матеріального становища. Необхідність вжиття заходів до забезпечення позову Позивач 2 обгрунтовує також тим, що Відповідач внаслідок вжиття таких заходів не зазнає жодних збитків.

Щодо поданої Позивачем 2 заяви про вжиття заходів забезпечення позову суд зазначає наступне.

У статті 67 Господарського процесуального кодексу України наведено вичерпний перелік заходів забезпечення позову в господарському процесі.

Так, відповідно до частини 1 статті 67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору.

В пункті 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №16 Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову роз'яснено, що особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Відповідно до абз.2 п.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №16 Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову , питання про забезпечення позову може вирішуватися господарським судом як без проведення окремого судового засідання, так і в засіданні з викликом представників сторін, інших учасників судового процесу із заслуховуванням їх думки.

Заходи забезпечення позову є однією з важливих гарантій захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб, передбачених процесуальним законодавством.

Суд також зазначає, і аналогічна правова позиція викладена у п.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №16 Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову , що умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення; достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову; про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо); саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії. Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб'єкта господарювання, якщо така діяльність, у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи зниження його вартості (п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №16 Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову ).

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено у пункті 9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №16 Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову , що виносячи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід визнавати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. Такі правила повинні застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі статті 67 ГПК України забороняється вчинення дій щодо предмета спору.

Господарський суд не повинен вживати таких заходів до забезпечення позову, які фактично є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Крім цього, при вирішені питання про забезпечення позову судом приймається до уваги практику Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29 червня 2006 року у справі Пантелеєнко проти України зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Також у рішенні від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ОСОБА_7 проти Нідерландів , ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи ОСОБА_4 та інші проти Хорватії (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Розглянувши подану заяву, заслухавши пояснення представників Учасників, оцінивши докази в їх сукупності суд дійшов висновків про те, що заяву Позивача 2 про вжиття заходів забезпечення позову слід відхилити за безпідставністю; при цьому суд також бере до уваги, що Позивачем 2 не доведено, що невжиття заходів із забезпечення позову, про які він просить, з урахуванням предмету та підстав позову, може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; саме лише посилання Позивачем 2 в заяві на потенційну можливість ухилення Відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви; Позивачем 2 не підтверджено доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову, а також не обгрунтовано адекватність заходу.

Суд зазначає, що відповідно до ч.3 ст.4 -3 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

На виконання зазначених вимог Кодексу, в ухвалі Господарського суду Львівської області про порушення провадження у справі, окрім подання відзиву на позовну заяву, Учасників судового процесу зобов'язувалось надати всі докази в обґрунтування правової позиції по суті спору.

Крім того, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 4 -3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.38 (витребування доказів) Господарського процесуального кодексу України (якою, в тому числі, передбачені права сторін, про що зазначалось в кожній з ухвал господарського суду по даній справі), сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів; у разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази. Зі змісту наведеної статті вбачається, що протягом розгляду справи суд позбавлений можливості самостійно збирати докази, і вправі витребовувати такі виключно за клопотання сторони або прокурора.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам судового процесу щодо обґрунтування їх правової позиції по суті спору та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Відповідно до вимог ст.4 -7 ГПК України судові рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи.

Впродовж розгляду справи в судових засіданнях суд оглянув оригінали документів, долучених до матеріалів справи.

Статтею 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст.34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Розглянувши і дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши пояснення Прокурора та представників Учасників судового процесу, оцінивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Стаття 121 Конституції України передбачає, що на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Пред'явлення Першим заступником військового прокурора Західного регіону України даної позовної заяви в інтересах Держави в особі Міністерства оборони України та Концерну Військторгсервіс , як органів, уповноважених здійснювати функції у спірних відносинах, викликано винятково захистом порушених інтересів Держави та здійснюється відповідно до п.2 ст.121 Конституції України, оскільки відповідно до вказаних положень Конституції та п. 2 ст. 5 Закону України Про прокуратуру , однією із функцій, що покладаються на прокуратуру України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Приписами ч.2 ст.2 ГПК України визначено, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Розділом ІХ Декларації Про державний суверенітет України та статтею 17 Конституції України передбачено, що, як незалежна і суверенна держава, Україна будує свої власні Збройні Сили, які є гарантом її незалежності і суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, оскільки відповідно до статті 1 Закону України Про Збройні Сили України вони є військовими формуваннями, на які покладаються дані функції.

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999р. за №3-рп/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У відповідності до вимог ст. 3 Закону України Про Збройні Сили України , ст. 10 Закону України Про оборону України , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (надалі - ЗС України).

Згідно з Указом Президента України від 15.12.1999р. №1752/99 Про систему центральних органів виконавчої влади до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента від 06.04.2011р. №406/2011 Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та яким здійснюється управління військовим майном, у тому числі закріплення військового майна за військовими частинами.

Пунктом 4 вказаного Положення встановлено, що Міністерство оборони України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на нього завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння і військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними ОСОБА_8 штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил.

Відповідно до ст.14 Закону України Про Збройні Сили України , майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.

Згідно ст.ст.1, 2 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України , військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами, та організаціями Збройних Сил України. Вирішення питання щодо порядку вилучення і передачі його належить до компетенції Кабінету Міністрів України.

Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України, затверджених Законом України Про затвердження Статуту внутрішньої служби ЗС України від 24.03.1999р., надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

Відповідно до вищенаведених вимог чинного законодавства та ст.ст.74, 75 Господарського кодексу України, Міністерство оборони України утворює, реорганізує та ліквідовує у встановленому порядку підприємства, що належать до сфери його управління, контролює їх діяльність.

Відповідно до пункту 1.1. Статуту Концерну Військторгсервіс вказаний концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Пунктом 7.3. Статуту майно Концерну Військторгсервіс перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання.

Згідно пункту 7.5. Статуту відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерство оборони України) і, як правило, на конкурентних засадах відповідно до чинного законодавства України.

Враховуючи те, що термін інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, чи в чому існує загроза інтересам держави.

У зв'язку з вищевикладеним, перший заступник військового прокурора Львівського гарнізону, згідно п. 2 ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України Про прокуратуру та рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999р. №3/-рп/99, звертається з позовом до Господарського суду Львівської області в інтересах держави - Міністерства оборони України та концерну Військторгсервіс .

Подану в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 до Господарського суду Львівської області позовну заяву Прокурор обґрунтовує тим, що 02.10.2009р. між Концерном Військторгсервіс (надалі - Позивач-2, Продавець) в особі начальника філії Управління Західного оперативного командування та ОСОБА_1 фірмою Монте Крісто (надалі - Третя особа, Покупець) укладено Договір купівлі-продажу 41/50 частини адміністративних будівель(надалі - Договір), за умовами якого (п.1. Договору) Продавець продав, а Покупець прийняв у власність у відповідності до чинного законодавства України 41/50 частину адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1 м.кв., який позначений за поверховим планом літерою А-3 , відсоток зносу - 45, який знаходиться за адресою: м.Львів, вул.Шевченка, буд.78 (надалі - ОСОБА_9) таким, яким воно виставлялось на продаж.

Право власності на ОСОБА_9 підтверджується Свідоцтвом про право власності на адміністративні будівлі від 15.12.2000р., виданим Шевченківською районною адміністрацією львівської міської ради на підставі Розпорядження від 15.12.2000р. №1506.

Відповідно до відомостей, викладених у ОСОБА_5 з Реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого 02.10.2009р. ОКП ЛОР БТІ та ЕО за №24021422, загальна вартість Нерухомості становить 923155,00 грн.

Ціна продажу Нерухомості становить 1892590,00 грн., в тому числі ПДВ на підставі Протоколу про хід публічних торгів від 27.08.2009р. №067-н.

Вказаний Договір підписано представниками, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору та 02.10.2009р. нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_10, про що внесено запис в Реєстр №3761.

На підставі Договору Третьою особою зареєстроване право приватної власності на ОСОБА_9, що підтверджується Витягом з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 30.12.2009р. №24958991.

В подальшому, Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.12.2015р. у справі №914/2340/15 за позовом Військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах - Міністерства оборони України до Концерну Військторгсервіс та ОСОБА_1 фірми Монте Крісто про визнання недійсним договору купівлі-продажу 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративного будинку площею 742, 1 кв.м, який позначений за поверховим планом літ. А-3 , що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Т.Шевченка, буд. №78 та зобов'язання ОСОБА_1 фірми Монте Крісто повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України спірну будівлю позов задоволено повністю, вирішено визнати недійсним Договір купівлі-продажу від 02.10.2009р. - 41/50 (сорок однієї п'ятдесятої) частини адміністративних будівель, а саме адміністративного будинку площею 742, 1 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові, укладеного між Концерном Військторгсервіс в особі філії Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну Військторгсервіс та приватною фірмою ОСОБА_11 та зобов'язати ОСОБА_1 фірму Монте Крісто повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України 41/50 (сорок однієї п'ятдесятої) частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742, 1 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. рішення Господарського суду Львівської області від 07.12.2015р. у справі №914/2340/15 скасовано частково, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково, вирішено визнати недійсним Договір купівлі-продажу від 02.10.2009р. - 41/50 (сорок однієї п'ятдесятої) частини адміністративних будівель, а саме адміністративного будинку площею 742, 1 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові, укладеного між Концерном Військторгсервіс в особі філії Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну Військторгсервіс та приватною фірмою Монте Крісто . В решті позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 10.08.2016р. постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. у справі №914/2340/15 залишено без змін.

Відповідач є власником 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративного будинку площею 742, 1 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові, що підтверджується Інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14.04.2017р. №85073868.

З підстав наведеного Прокурор в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 зазначає, що спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею і просить суд витребувати від Відповідача у власність держави в особі Позивача-1 та в повне господарське відання Позивача-2 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративного будинку площею 742, 1 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд. №78 у м. Львові.

03.05.2017р. Відповідачем подано до суду Відзив на позовну заяву (вх. №15767/17), у якому вважає заявлені Прокурором в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, просить суд відмовити в позові з підстав того, що Третя особа, укладаючи Договір та купуючи ОСОБА_9 за ним не знала і не могла знати про те, що 12.02.2005р. окремим дорученням Міністра оборони України №1235 скасовано довіреність ОСОБА_12 на право укладання договорів, надання від імені Міністерства прав здійснювати інші правочини, так як вказане доручення є внутрішнім документом і не опубліковане у встановленому чинним законодавством України порядку, а при відчуженні Нерухомості Позивач-2 надав дозвіл на її відчуження від 18.10.2004р. №140/3/1369/33, який не було відкликано на момент укладення Договору.

Також Відповідач зазначає, що ОСОБА_8 прокуратури України від 15.03.2006р. вих. №10/2-1698вих.06 підтверджується дійсність виданого дозволу на відчуження майна за довіреністю від 40.10.2004р. №220/2071на час його дії та можливість його використання підприємствами за призначенням. З підстав наведеного Відповідач робить висновки про те, що Третя особа при укладенні Договору не мала сумнівів щодо законності відчуження Нерухомості.

Окрім того, Відповідач підтверджує, що станом на час подання Відзиву ОСОБА_9 знаходиться у його власності, а судовими рішеннями у справі №914/2340/15 не встановлено, що ОСОБА_9 вибула з володіння власника поза його волею в розумінні статті 388 ЦК України. З підстав наведеного Відповідач вказує, що ОСОБА_9 вибула з володіння власника (Позивача-1) Позивача-2, оскільки Міністерство оборони України з власної волі передало ОСОБА_9 у господарське відання Концерну Військторгсервіс , а, відтак, до правовідносин між Сторонами не можуть застосовуватись приписи статті 388 ЦК України щодо витребування майна з володіння набувача.

Також Відповідач, в обґрунтування доводів, на які посилається, як на підставу своїх заперечень проти позову, зазначає, що, згідно приписів статті 388 ЦК України, власник не має права витребовувати майно від добросовісного набувача, якщо передане правомірному володільцю (Позивачу-2) майно було відчужено з волі або власника (Позивача-1) або володільця (Позивача-2). В той же час, Договір укладено Позивачем-2 з Третьою особою за результатами публічних торгів, переможцем яких стала Третя особа, яка отримала право на придбання Нерухомості.

Положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на вільне володіння майном та обумовлює виняткові випадки втручання в таке право. Засадами оцінки відповідності втручання в таке право є оцінка того, чи передбачено таке втручання національним законодавством, чи має воно суспільний інтерес та чи забезпечується справедлива рівновага між інтересами суспільства та власника майна.

З підстав наведеного Відповідач підсумовує, що нерухомість не може бути витребувана у Відповідача, оскільки вибула з володіння Позивача-1 за його волею, яка виражена у передачі в повне господарське відання Нерухомості Позивачу-2.

16.05.2017р. Позивачем-1 подано до суду Пояснення (вх. №17287/17), у яких зазначає, що, постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. у справі №914/2340/15 встановлено, що ОСОБА_9 вибула з володіння власника поза його волею, знаходиться у власності Відповідача, а відтак, наявні правові підстави для його витребування у власність держави в особі Позивача-1.

16.05.2017р. Відповідачем подано Відзив на позовну заяву (вх. №17209/17), у якому в доповнення до викладеного у відзиві на позовну заяву (від 03.05.2017р. вх. №15767/17) та в спростування доводів Прокурора та Позивача-1 про те, що ОСОБА_9 вибула із володіння Позивача-1 поза його волею вказує на те, що рішенням у справі №914/2340/15, як підставу визнання недійсним Договору, визначено те, що Позивач-2 при укладенні Договору не мав достатніх повноважень на відчуження майна, яке перебувало у державній власності за відсутності погодження Фонду державного майна України, а відтак, правочин вчинено особою, яка не мала достатнього обсягу цивільної дієздатності.

29.05.2017р. Третьою особою подано до суду Відзив на позовну заяву (вх. №19025/17),у якому проти заявленого Прокурором в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 позову заперечує, вважає позов безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити в його задоволенні з підстав того, що, на думку Третьої особи, ОСОБА_9 за Договором вибула з волі власника (Позивача-1), встановлена Договором вартість оплачена останнім, а відтак, Третя особа є добросовісним набувачем Нерухомості за Договором і в Прокурора відсутні всі необхідні встановлені приписами ч.1 ст.388 ЦК України передумови для її витребування.

13.06.2017р. Позивачем-2 подано до суду Письмові пояснення (вх. №21025/17), у яких заявлений Прокурором в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 позов підтримує, просить суд його задоволити з підтяв того, що постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. у справі №914/2340/15 встановлено, що ОСОБА_9 за Договором вибула з володіння власника (Позивача-1) поза його волею, станом на час подання письмових пояснень знаходиться у власності Відповідача, що є підставою для її витребування від останнього у власність держави в особі Позивача-1.

16.08.2017р. Відповідачем подано до суду Доповнення до відзиву на позовну заяву (вх. №28218/17), у якому, в доповнення доводів, на які покликається, як на підставу відмови Прокурору в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 в задоволенні позову зазначає, що Прокурором в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2 заявлено вимогу про передачу майна в управління третьої особи, що суперечить вимогам статті 26 Закону України Про управління об'єктами державної власності та є компетенцією органу управління таким державним майном.

Аналогічні до викладених у відзиві на позовну заяву (від 16.05.2017р. вх. №17209/17) та доповненнях до відзиву (від 16.08.2017р. вх. №28218/17) доводи викладено у Доповненні до відзиву на позовну заяву від 04.09.2017р. вх. №29834/17.

15.11.2017р. Прокурором подано до суду заяву (вх. №38545/17), у якій просить суд задоволити позов частково, витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю Форвард у власність держави в особі Міністерства оборони України 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд.78 у м. Львові.

В доповнення до викладених доводів Відповідачем 30.11.2017р. подано до суду Доповнення до відзиву на позовну заяву (вх. №40694/17), у якому покликається на те, що власник майна несе ризик вибору недобросовісного контрагента, якому довіряє своє майно та наділений правом звернення до суду із позовом про відшкодування збитків, завданих таким неправомірним використанням ввіреного майна недобросовісним контрагентом. Таким чином, на думку Відповідача ОСОБА_9 за Договором вибула з володіння Позивача-1 за його волею, а відтак, відсутні підстави для її витребування від Відповідача, як добросовісного набувача, що не виключає можливості звернення Позивача-1 до Позивача-2 із позовом про відшкодування збитків, завданих Позивачу-1 неправомірним відчуженням Позивачем-2 Нерухомості за Договором.

У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ст.170 ЦК України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно ст.326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна; від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до ч.1 ст.136 ГК України, право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно ст.74 ГК України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання.

Згідно ч.5 ст.75 ГК України (в редакції на момент укладення оспорюваного Договору), державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом; відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом; розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ст.14 Закону України Про Збройні Сили України , майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.

Згідно ст.ст.1, 2 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України , військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами, та організаціями Збройних Сил України. Вирішення питання щодо порядку вилучення і передачі його належить до компетенції Кабінету Міністрів України.

Згідно з Указом Президента України від 15.12.1999р. №1752/99 Про систему центральних органів виконавчої влади до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

У відповідності до вимог ст. 3 Закону України Про Збройні Сили України , ст. 10 Закону України Про оборону України , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (надалі - ЗС України).

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента від 06.04.2011р. №406/2011 Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та яким здійснюється управління військовим майном, у тому числі закріплення військового майна за військовими частинами.

Пунктом 4 вказаного Положення встановлено, що Міністерство оборони України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на нього завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння і військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними ОСОБА_8 штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил.

Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі ЗС України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби ЗС України, затверджених Законом України Про затвердження Статуту внутрішньої служби ЗС України від 24.03.1999р., надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

За змістом положень ст.ст.317, 326 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах Держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до п.п. 68 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України №406/2011 від 06.04.2011р., Міністерство оборони України, відповідно, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів.

Відповідно до п.1.1. Статуту Концерну Військторгсервіс вказаний концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Пунктом 7.3. Статуту майно Концерну Військторгсервіс перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання.

Згідно пункту 7.5. Статуту відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерство оборони України) і, як правило, на конкурентних засадах відповідно до чинного законодавства України.

Львівським апеляційним господарським судом при розгляді апеляційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 07.12.2015р. у справі №914/2340/15 постановою від 14.03.2016р., залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 10.08.2016р. у даній справі встановлено, що ОСОБА_5 з реєстру прав власності на нерухоме майно №24021422 від 02.10.2009 свідчить, що нежитлове приміщення площею 742,1 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 78, на підставі Свідоцтва про право власності від 15.12.2000, виданого Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради на підставі розпорядження №1506 від 15.12.2000р. було власністю держави та знаходилося на праві господарського відання Державного підприємства Міністерства оборони України Управління торгівлі Західного оперативного командування з часткою 41/50. Частка у розмірі 9/50 на зазначене приміщення зареєстровано ОСОБА_1 фірмою Монте Крісто на підставі договору купівлі - продажу №3101 від 29.10. 2008р., акт прийому - передачі від 11.03.2009р.

Відповідно до статутних положень концерну відчуження основних засобів виробництва, що є державною власністю, закріплених за підприємством, здійснюється за попередньою згодою з органу управління майном, і, як правило на конкурентних засадах, у порядку, встановленому чинним законодавством.

Такий порядок на час відчуження спірного державного майна визначався Законом України Про управління об'єктами державної власності від 21.09.06р. №185-V та затвердженим відповідно до ст.5 цього Закону постановою Кабінету Міністрів України 06.06.07р. №803 Порядку відчуження об'єктів державної власності (далі - Порядок).

Зокрема, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами.

Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна (пункт 6 Порядку).

Порядком (пункт 7) визначено подання відповідного переліку документів разом із зверненням щодо відчуження майна.

Рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа (п.8 Порядку).

У разі надання згоди та/або погодження на відчуження майна суб'єкти управління та Фонд державного майна можуть визначати спосіб та умови проведення продажу. (п.9 Порядку).

Відповідно до п.п. и п.2 ч.1 ст.7 Закону №185-V до повноважень Фонду державного майна України віднесено надання дозволу (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Таким чином, як зазначив апеляційний суд, місцевим господарським судом зроблено правильний висновок, що у даному випадку не було дотримано Порядку відчуження спірного об'єкту державної власності, оскільки, зокрема, при оцінці спірного договору на предмет дійсності чи недійсності, повинно застосовуватись законодавство, яке діяло на момент його вчинення, а судом першої інстанції норми матеріального права застосовано вірно. Матеріали справи підтверджують висновок місцевого господарського суду, що відповідного рішення про надання згоди на відчуження спірного майна, укладення спірного договору позивач, як суб'єкт управління не приймав і Фонд державного майна України відповідного дозволу до зазначеного Порядку не надавав.

Крім того, у постанові від 14.03.2016р. у справі №914/2340/15 зазначено: …позивач, в інтересах якого прокурор пред'явив позов, а саме Міністерства оборони України, дозволу на укладення спірного договору й відчуження спірного майна не надавало… .

Згідно ч.3 ст.35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З підстав наведеного, тому числі встановлених обставин неприйняття Позивачем 1 рішення про надання згоди на відчуження Спірного майна, відсутність дозволу на укладення спірного договору й відчуження Спірного майна, суд дійшов висновків про те, що Спірне майно вибуло з володіння власника (Позивача-1) поза його волею.

Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст.ст.317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно ст.321 ЦК України, власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом; примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Згідно ч.4 ст.41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст.387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Суд зазначає, що у випадку, якщо майно відчужено за відплатним договором, то, відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав право, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їх володіння іншим шляхом). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.12.2010р. №18-03-11-05/2306.

При цьому суд також зазначає, що при вибутті майна поза волею власника право власності не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 11.02.2015р. у справі №6-1цс15 та Висновках Верховного Суду України, викладеними у рішеннях, прийнятих за наслідками розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.111 -16 ГПК України за 2010-201рр. (ОСОБА_8 ВСУ від 01.04.2012р.).

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Згідно ч.1 ст.1 Протоколу №1 Конвенції, ст.17-1 Конвенції, кожен має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, державам-учасницям Конвенції заборонено скасовувати встановлені нею права.

Положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на вільне володіння майном та обумовлює виняткові випадки втручання в таке право. Засадами оцінки відповідності втручання в таке право є оцінка того, чи передбачено таке втручання національним законодавством, чи має воно суспільний інтерес та чи забезпечується справедлива рівновага між інтересами суспільства та власника майна.

З врахуванням наведених вище в мотивувальній частині рішення суду висновків суд зазначає, що витребування майна в даному випадку є підставним та законним, відповідає легітимній мені та переслідує законний суспільний інтерес, оскільки спрямоване на поновлення порушеного права власника, при цьому забезпечується також пропорційність, співрозмірність між метою (втручання у право особи) та інтересами суспільства, як невід'ємною складовою та інструментом верховенства права; при цьому суд зазначає, що Учасниками процесу, в тому числі Відповідачем, не обґрунтовано можливості досягти мети - відновлення порушеного права власності - за допомогою менш обтяжливих заходів.

Враховуючи вищенаведене, зокрема встановлення постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. у справі №914/2340/15 факту вибуття Нерухомості з володіння Позивача-1 поза його волею без відповідної згоди на її відчуження і надання відповідного дозволу на таке відчуження Фондом державного майна України у відповідності до Порядку відчуження спірного об'єкту державної власності, встановлення приписами статті 388 ЦК України порядку та передумов витребування Нерухомості у Відповідача, необхідність витребування Нерухомості для забезпечення виконання покладених Конституцією та чинним законодавством України завдань на Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та яким здійснюється управління військовим майном, у тому числі закріплення військового майна за військовими частинами і який, у відповідності до покладених на нього завдань забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на нього завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння і військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними ОСОБА_8 штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил, суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги про витребування від Товариства з обмеженою відповідальністю Форвард у власність держави в особі Міністерства оборони України 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд.78 у м. Львові є підставними та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.

Щодо позовних вимог про витребування від Товариства з обмеженою відповідальністю Форвард в повне господарське відання Концерну Військторгсервіс 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-3 та розташований по вул. Т.Шевченка, буд.78 у м. Львові суд зазначає, що такі є безпідставними та необґрунтованими, такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, в силу приписів ст.ст. 4, 11 Закону України Про управління об'єктами державної власності , ст.ст. 3, 14, 26 Закону України Про Збройні Сили України , ст.ст.1, 2 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України , ст. 10 Закону України Про оборону України , п. 1 Положення про Міністерство оборони України, оскільки вказані повноваження належать до компетенції Міністерства оборони України як органу управління державним майном. Окрім того, Прокурором не доведено неможливість самостійної передачі Нерухомості Позивачем-1 в повне господарське відання Позивача-2.

Відповідно до вимог ст.4 -7 ГПК України судові рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи.

Принцип об'єктивної істини, тобто відповідності висновків, викладених у судовому акті, дійсним обставинам справи реалізується також положеннями ст.43 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

14.12.2017р. у відповідності до вимог ст.85 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначено в протоколі судового засідання. Повний текст рішення виготовлений та підписаний, з врахуванням вихідних, 19.12.2017р.

Щодо судових витрат суд зазначає наступне.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.04.2017р. відстрочено Прокурору сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду до 03.05.2017р. та зобов'язано подати докази такої сплати до вказаної дати. Ухвалою від 03.05.2017р. продовжено строк, на який Прокурору відстрочено сплату судового збору за одання позовної заяви до господарського суду до 16.05.2017р.

16.05.2017р. Прокурором подано до суду Клопотання (вх. №17200/17), у якому просить суд долучити до матеріалів справи докази сплати судового збору за подання позовної заяви до господарського суду, а саме: Платіжне доручення від 11.05.2017р. №358 про сплату судового збору в розмірі 13847,32 грн.

Відповідно до ч.2 ст.44 ГПК України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відтак, на підставі ст.49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі слід покласти на Відповідача стягнути з Відповідача на користь Прокурора 13847,32 грн. судового збору. При цьому суд зазначає, що Прокурором заявлено одну позову вимогу щодо витребування майна, яка судом задоволена частково та рішенням витребовується у власність держави усе заявлене у позові спірне майно.

Керуючись п. 4 ч. 3 ст.129 Конституції України, ст.ст. 1, 4, 4 -3 , 4 -7 , 22, 33, 34, 38, 43, 49, 82-87, 115-116 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 6, 11, 15, 16, 317, 319, 330, 388 Цивільного кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Форвард» (43021, Волинська область, м.Луцьк, вул.Стрілецька, буд.4; ідентифікаційний код 13983234) у власність держави в особі Міністерства оборони України (03168, м.Київ, просп.Повітрофлотський, буд.6; ідентифікаційний код 00034022) 41/50 частини адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 742,1м 2 , який визначений за поверховим планом літерою «А-3» та розташований по вул. Т.Шевченка, буд.78 у м. Львові.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Форвард» (43021, Волинська область, м.Луцьк, вул.Стрілецька, буд.4; ідентифікаційний код 13983234) на користь Військової прокуратури Західного регіону України (79007, Львівська область, м.Львів, вул.Клепарівська, буд.20; ідентифікаційний код 38326057) 13847,32 грн. судового збору.

4. В решті позову відмовити.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному та касаційному порядку.

Суддя-головуючий ОСОБА_6

Суддя Манюк П.Т.

Суддя Рим Т.Я.