Рішення

від 12.10.2017 по справі 570/3455/15-ц

РІВНЕНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 570/3455/15-ц

Номер провадження 2/570/51/2017

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

12 жовтня 2017 року

Рівненський районний суд Рівненської області

в особі судді Кушнір Н.В.,

з участю позивача ОСОБА_1,

її представників ОСОБА_2,

адвокатів ОСОБА_3,

ОСОБА_4 янової М.

відповідача ОСОБА_5В

її представника адвоката ОСОБА_6,

при секретарі судового засідання Бардабуш В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області (м.Рівне вул.П.Могили 24) цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Корнинської сільської ради Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_5 про визнання рішення протиправним,його скасування, визнання свідоцтва про право власності недійсними, визнання права власності на 1/2 частину будинковолодіння,

в с т а н о в и в:

покликаючись на те, що внаслідок винесення органом державної влади незаконних рішень порушено її право на спадкування, позивач у поданій 26 серпня 2015 року позовній заяві, вимоги по якій двічі збільшені, просить:

- визнати за нею право власності на спадкове майно за законом, а саме житловий будинок з надвірними будівлями по вул.Рівненській 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області, що залишилося після смерті 26 серпня 2003 року її матері ОСОБА_7;

- визнати за нею право користування земельною ділянкою площею 0.18 га, на якій розташований житловий будинок з надвірними будівлями по вул.Рівненській 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області як за спадкоємицею ОСОБА_7;

- визнати незаконним та недійсним рішення Корнинської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 29 вересня 2003 року, видане ОСОБА_8, в частині передачі безкоштовно йому у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0.18 га;

- визнати недійсним Державний акт, виданий 09 червня 2005 року ОСОБА_8 на право власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області площею 0.177 га з кадастровим номером 56:246:859:03:02:004:0012,

- визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Корнинської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 30 вересня 2004 року №240, видане ОСОБА_8 про оформлення права власності на житловий будинок з надвірними будівлями по вул.Рівненській 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області,

- скасувати реєстрацію права власності на житловий будинок з надвірними будівлями по вул.Рівненській 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області від 07 жовтня 2004 року за ОСОБА_8,

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок з надвірними будівлями по вул.Рівненській 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області від 06 жовтня 2004 року, видане ОСОБА_8.

Вирішити питання стягнення судових витрат.

Всіх учасників цивільного процесу відповідно до ст.ст.74-76 ЦПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи, але відповідач - Корнинська сільська рада Рівненського району Рівненської області до суду не з"явилася. Зважаючи на те, що явку сторін не визнано обов'язковою, враховуючи достатність матеріалів справи для прийняття рішення та доказів про правовідносини сторін, відсутність необхідності заслуховувати їх особисті пояснення з приводу спору, суд, беручи до уваги встановлені строки розгляду цивільних справ, думку учасників цивільного процесу, дійшов висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних осіб.

Позивач в судовому засіданні просить задоволити позов повністю.

По суті спору стверджує, що народилася у 1949 році, батько помер у 1959 році, у 1963 році до її мами прийшов жити ОСОБА_8 У 1971 році позивач вийшла заміж і стала проживати в ІНФОРМАЦІЯ_1.

За свого життя мати нікому нічого не дарувала. Дві нові хати побудували на землі, яка з 1949 року належала її матері. Її хату допомагав будувати лише брат ОСОБА_8 та родичі її померлого батька.

Все господарство було зареєстрвоане на матір. Після її смерті вона без проблем приходила в будинок, де залишався жити мамин чоловік, робила ремонт, вважаючи цю хату своєю власністю, ОСОБА_8 також у цьому господарстві все робив, бо там жив. Його донька - відповідач по справі доглядала за батьком, але лікувала і привозила їжу лише вона.

20 вересня 2003 року вона не підписувала ніяких погоджень земельних меж з ОСОБА_8 В, хоча мала це робити при приватизації ним земельних ділянок, бо їх земельні ділянки межують.

Її представник ОСОБА_2 підтримує вимоги та аргументацію свого довірителя-дружини.

Представник позивача адвокат ОСОБА_3 підтримує позов, оскільки спірний будинок по даних РОБТІ та будинкової книги належав померлій ОСОБА_7, а ОСОБА_8 до власності співмешканки жодного відношення не має.

Представик позивача адвокат ОСОБА_4 янова М. стверджує, що заява про застосування строків позовної давності не підлягає до застосування, оскільки позивача на засідання, де виносилися оскаржувані рішення, не запрошували, про ці рішення їй відомо не було до часу їх отримання її представником.

Спірний будинок не був самочиним будівництвом, оскільки земельна ділянка, на якій він збудований, належала ОСОБА_7 Згодом вона була розділена для двох господарств: її та доньки-позивача по справі. Допомога ОСОБА_8 у будівництві не дає йому права власності на збудований об"єкт. За життя ОСОБА_7 ОСОБА_8 не ставилося питання про визнання за ним права власності, оскільки всім було зрозуміло, хто є справжнім його власником. На момент закінчення будівництва головою колгоспного двору була ОСОБА_7, а ОСОБА_8 став ним лише з 1983 року.

Оспорюване рішення №168 є незаконним, оскільки відсутні докази вилучення у ОСОБА_7 земельної ділянки.

Стверджує, що договір дарування між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 як між матір ю та донькою укладено формально для узаконення обставин, що фактично склалися, так як ОСОБА_1 не мала можливості отримати земельну ділянку під забудову, оскільки не працювала у даному колгоспі, тому побудувала вказаний будинок на земельній ділянці матері, а згодом таким чином його узаконила.

Сім"я позивача допомагала будувати будинок і матері, про що свідчать платіжки. ОСОБА_8 як фактичний чоловік також допомагав у будівництві, але це не дає йому права власності на будинок. Спірний будинок належав лише ОСОБА_7, єдиною спадкоємицею якої є ОСОБА_9. Співмешканець не набув права власності, хоча міг би в судовому порядку визнавати себе членом сім ї померлої і спадкувати як спадкоємець четвертої черги, а не вирішувати це питання в адміністративному порядку через рішення сільської ради.

Сама сільська рада не мала права розглядати питання власності на цей будинок до спливу шести місяців після смерті ОСОБА_7, при цьому її єдину доньку про розгляд даного питання не повідомили. Оформлення ОСОБА_8 права власності на спірне майно не було очевидним, бо позивач особисто про це нічого не знала. Вона знала, що будинок її, але, не бажаючи морально травмувати маминого співмешканця після її смерті, документально не оформлювала своє право власності, а почала це робити лише після його смерті, при тому, що після смерті матері фактично вступила в управління її спадковим майном. За життя ОСОБА_7 ОСОБА_8 нічого не отримав, бо ніхто не оспорював одноособове право ОСОБА_7 на це майно.

Виносити рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки особі без надання нею правовстановлюючих документів та не доведення права власності на будинок, розташований на ній, сільська рада не мала жодних юридичних підстав, що пізніше стало підставою для винесення нею ж незаконного рішення про оформлення права власності на будинок.

Відповідач ОСОБА_5 позов не визнала, оскільки батько був одноосібним власником спірного будинку. Після смерті батька сторони обговорювали дану ситуацію і вирішили, що вона, як донька померлого власника, оформить садибу на себе, а потім віддасть ОСОБА_10, яку вважає сестрою, все, що вона хоче, виконуючи волю батька. Але позивач віроломно затіяла даний спір, хоча до смерті батьків були як одна сім"я.

По суті спору показала, що з 1963 року їх батьки та вони проживали разом. На земельній ділянці за вказаною адресою знаходилися три житлові будинки: 1949 року побудови, який був особисто ОСОБА_11 та 1979 і 1980 років побудови, які вирішили будувати, коли вони вже обидві одружилися. На другий будинок будівельний паспорт на будівництво отримала ОСОБА_7, а на третій - ОСОБА_8 Кожен з них побудував свій будинок. Свій будинок ОСОБА_7 подарувала своїй доньці ОСОБА_1 і стала жити у будинку ОСОБА_8 Вказане господарство належало до групи "робітнича" і не могло входити до спадкової маси після смерті ОСОБА_7 Позивачу достовірно відомо про оформлення на ОСОБА_8 права власності на садибу, оскільки її чоловік та син у цьому йому допомагали, а вона є суміжним землекористувачем і погоджувала йому земельні межі, тому пропустила строк позовної давності.

Її представник адвокат ОСОБА_6, підтримуючи вимоги та аргументацію свого довірителя, просить відмовити у позові.

Показав, що ОСОБА_7 подарувала свій будинок доньці, розпорядившись своєю власністю, а сама стала жити у будинку чоловіка, який і вказаний головою господарства ще з 1983 року - дати чергового перепису. Всі документи на спірний будинок на ОСОБА_8, бо саме він будував, а сім"я позивача лише допомагала у будівництві, що ніким не заперечується. Лише в 1985 році будівництво спірного будинку було узаконене, бо старий будинок знесено, а у власності однієї особи не могло перебувати більше одного будинку.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, показання свідків, з ясувавши обставини та вивчивши матеріали справи, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов таких висновків.

Вимоги ст.214 ЦПК Кодексу зобов язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Відповідно до ст.16 цього кодексу звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і в силу ст.ст. 10 , 60 ЦПК України , діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Сторони скористались правовою допомогою.

Як встановлено судом, ОСОБА_7 - мати позивача та ОСОБА_8 - батько відповідача проживали однією сім"єю без реєстрації шлюбу з 1963 року до своєї смерті 26 серпня 2003 року та 04 березня 2015 року відповідно. Разом з ними до часу свого одруження проживали сторони, на той час у господарстві був будинок 1949 року побудови, хлів 1969 року побудови, земельна ділянка становила 0.26 га.

31 травня 1979 року рішенням Корнинської сільської ради ОСОБА_7 дозволено будівництво жилого будинку на місці старої хати.

Згідно рішення Рівненської районної ради від 13 червня 1979 року № 225 ОСОБА_7 надано дозвіл на перебудову житлового будинку.

10 січня 1980 року рішенням Корнинської сільської ради розділене її господарство та господарство ОСОБА_1, оскільки вони проживають окремо та ведуть роздільне господарство.

17 січня 1980 року вона подарувала новозбудований будинок ОСОБА_1.

В погосподарскій книзі за 1977-1979 роки господарства ОСОБА_7 зафіксована, що земельна ділянка стала становити 0.13 га. З цього часу сім"я позивача вибуло в окреме господарство особовий рахунок № 893, ст.36 вул.Рівненська, 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області, де наявний вказаний будинок і земельна ділянка площею 0.13 га.

По записах з погосподарської книги з 1983 року і до своєї смерті головою господарства вказаний ОСОБА_8. За господарством обліковується житловий будинок 1980 року побудови та хлів 1979 року побудови, земельні ділянки, зокрема для обслуговування будинку площею 0.177 га.

15 травня 1985 року ОСОБА_8 на існуючій земельній ділянці, де наявні існуючі господарські будівлі, наданий дозвіл на будівництво будинку із зобов"язаннями знести старий будинок. Згідно проекту забудови сусідньою є присадибна ділянка, яка закріплена за ОСОБА_1.

Спадкова справа після смерті матері позивача не заводилася, позивач як її єдиний спадкоємець по закону фактично прийняла спадщину, і даний факт ніким не заперечується.

29 вересня 2003 року Корнинською сільською радою Рівненського району Рівненської області ОСОБА_8 видане рішення № 129 в частині передачі безкоштовно йому у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0.18 га.

09 червня 2005 року йому виданий Державний акт на право власності на вказану земельну ділянку площею 0.177 га з кадастровим номером56:246:859:03:02:004:0012.

30 вересня 2004 року видане рішення виконавчого комітету цієї ради за №240 про оформлення за ним права власності на житловий будинок з надвірними будівлями по вул.Рівненській 70 в с.Колоденка Рівненського району Рівненської області.

06 жовтня 2004 року видане відповідне Свідоцтво та 7 жовтня 2004 року проведена реєстрація вказаного права.

26 травня 2015 року за заявою відповідача заведена спадкова справа до майна її батька ОСОБА_8, який помер 04 березня 2015 року. Вказано про наявність ще одного спадкоємця - її рідного брата ОСОБА_12, який заявою від 19 липня 2015 року заявив про відмову від свої частки на користь відповідача - своєї рідної сестри.

Представник позивача ОСОБА_2 - її чоловік, будучи допитаним в якості свідка, показав, що коли у господарство ОСОБА_7 прийшов ОСОБА_8, була стара хата, хлів, льох. Вони весь час жили як подружжя, але шлюб не оформляли, хоча в церкві повінчалися. ОСОБА_8 - його родич, а він з майбутньою дружиною ОСОБА_1 познайомився на весіллі його доньки ОСОБА_6.

Після їх одруження постало питання проживання. Оскільки у тещі була велика земельна ділянка, то вирішили на ній побудувати два будинки - для тещі та їх молодої сім"ї, що і було зроблено за кошти, в основному, його та дружини. В 1979 році для їх сім ї побудували будинок, оформивши частину земельної ділянки на матір позивача, оскільки інших способом побудуватися було неможливо, так як вони не працювали у цьому колгоспі. ОСОБА_8 допомагав фізично, бо жив з тещею. За літо два будинки було побудовано і теща, розуміючи, що один з них фактично побудований ними, після закінчення будівництва 10 січня 1980 року подарувала доньці один з них.

Наступного року толокою добудували і будинок тещі з тестем, які перейшли у нього жити, а старий будинок знесли в 1981 році. За оздоблення своєї хати, яка зараз є спірною, платив ОСОБА_8, де і проживав з ОСОБА_7 до смерті. Згодом узаконили це будівництво, бо необхідно було газифікувати садибу.

Його сім я допомагала сім ї ОСОБА_13 та ОСОБА_8у веденні господарства: подарували коня, бджоли, воза, який ОСОБА_8 віддав своїй доньці - відповідачу по справі і після смерті батька ледве вони того воза забрали. Коли вже після смерті тещі тесть захворів, то саме його сім я провідувала його в лікарні, купляла ліки.

Поховання ОСОБА_7 проводила лише її донька ОСОБА_10, яка фактично вступила у спадщину, забравши особисті речі матері з відома вітчима ОСОБА_8. Дружина не знала, що вітчим після смерті фактичної дружини оформив на себе все майно.

Огорожу між господарствами, які мають окремі адреси, побудували вони після смерті тещі.

Відповідач ОСОБА_5, будучи допитаною в якості свідка, по суті спору показала, що прийшла жити в родину батька ОСОБА_8 та його фактичної дружини ОСОБА_7 після розлучення батьків восени 1963 року, брат став жити в інтернаті. Хоча батьки не одружувалися, але в старшому віці повінчалися, завжди вважалися однією сім єю, вона вважала ОСОБА_10 сестрою, а ОСОБА_7- матір ю. Її рідна мати померла в один рік з ОСОБА_7 та її власним чоловіком.

Батьки жили разом і хату будували разом. Коли будувалися ОСОБА_2, то допомагали всі родичі, при тому, що її батько і ОСОБА_2 є родичами між собою.

Після смерті ОСОБА_7 батько говорив, що віддав ОСОБА_10 все, що вона хотіла. Паркан, який розділив два господарства, побудували саме ОСОБА_2 вже після смерті мачухи для остаточного розділення господарств.

Обробляти городи її сім я стала допомагати махусі ще за три роки до її смерті, коли здоров я тієї погіршилося, продовжували і після її смерті. ОСОБА_2 на городі не допомагали, бо жили далеко і мали своєї роботи багато, коли приїзджали - привозили батькам подарунки.

Навіть оформляти документи на спірну хату батьку допомагали саме ОСОБА_2, бо, як їй говорив брат її покійного чоловіка, саме разом з ними батько приходив до нього погоджувати межу.

Коли тато захворів, позивач привозила їжу, гроші на лікування давали як і вона, так і ОСОБА_2. Операцію оплатили за кошти батька і ОСОБА_2.

За життя батько говорив, щоб хата має бути позивачу, а та має не образити брата та сестру ОСОБА_10. Вона пропонувала позивачу взяти будь-яку частину майна ОСОБА_8, але та хоче забрати все, немовби дід за своє життя нічого тут не нажив, а був ніби то квартирантом та лежнем всі 53 роки проживання у даному господарстві.

Як показав свідок ОСОБА_14 - троюрідний брат позивача, обидва будинки будували майже одночасно, допомагали родичі з обох сторін і після закінчення будівництва сім ї перейшли у них жити: т.ОСОБА_7 та д.Володя у свою, а хата ОСОБА_2 стояла пусткою, поки в ній не стали жити сини ОСОБА_2 під час їх навчання у Рівному. Після смерті баби обидві доньки доглядали за дідом, обробляли городи, ОСОБА_5 постійно приходила до батька.

Свідок ОСОБА_15 - чоловік рідної сестри ОСОБА_2 підтвердив факт своєї допомоги у будівництві будинку ОСОБА_2, ОСОБА_8 будуватися не допомагав. Після смерті своєї матері позивач забрала її речі.

Свідок ОСОБА_16. - двоюрідний брат позивача показав, що допомагав у будівництві як будинку позивача, так і будинку її батьків, підтвердив, що ОСОБА_2 допомагав тещі та тестю.

Сусідка по спірному будинку ОСОБА_17, допитана в якості свідка, показала, що після смерті баби дід садив городи сам, але зять допомагав. Проживати до свого будинку ОСОБА_2 переїхали декілька років тому, вже після смерті баби, приблизно в 2006 році

Свідок ОСОБА_18 показала, що після смерті матері позивач забрала собі її особисті речі, проти чого ОСОБА_8 не заперечував. Вже тоді ОСОБА_2 привозив у господарству ОСОБА_8 коня, воза, вулики, бджіл.

Свідок ОСОБА_19 - знайомий ОСОБА_2 підтвердив факт своєї участі у будівництві забору приблизно в квітні-травні 2003 року. Розпочинали роботу ще за житття баби, а закінчували вже після її смерті.

Подруга позивача - свідок ОСОБА_20 показала, що разом з нею їздили допомагати бабі і діду по господарству. Після смерті баби дід справлявся сам, ОСОБА_2 провідували його в лікарні, купляли ліки, у діда були свині, кролі, кінь. Раніше двір був спільний, огорожу стали робити ОСОБА_2, коли вирішили переїзжали проживати у свій будинок.

Свідок ОСОБА_21 - племінниця ОСОБА_8 по матері показала, що у господарство ОСОБА_7 дядько привіз все своє господарство. ОСОБА_8 у будівництві його будинку допомагали родичі. Після смерті дружини йому допомагали як ОСОБА_2, так і ОСОБА_5, ОСОБА_8 доглядав за будинком ОСОБА_2, бо там ніхто не жив, господарства були окремі. Дядько ще за свого життя говорив, що хату приватизував на себе. Про це достовірно знали ОСОБА_2, бо є суміжними користувачами багатьох його земельних ділянок, тому погоджували йому межі. Паркан між будинками будувався після смерті ОСОБА_7, але ОСОБА_2 тоді в будинку ще не жили.

Свідок ОСОБА_22 - рідна племінниця ОСОБА_8 по батьку і троюрідна сестра ОСОБА_2 показала, що на даний час живий ще її батько-рідний брат ОСОБА_8

Дядько пристав до ОСОБА_7 з своїм господарством, ОСОБА_10 любив як рідну, разом з ними до одруження проживала ОСОБА_5 - його донька, а потім забрали і його сина.

Коли ОСОБА_2 одружилися, то вирішили будуватися, тому ОСОБА_7 взяла дозвіл на будівництво і побудували нову хату для ОСОБА_2. Наступного року побудували нову хату і для ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а стару хату матері ОСОБА_23 її зять ОСОБА_2 розібрав і завіз до своїх батьків у с.Невірків. Хату для дядька будували його родичі, як і іншим членам родини, також родина ОСОБА_8 допомагала будувати хату і для ОСОБА_2.

Дядько був хорошою людиною і всім допомагав, був гарним столяром, також працював вчителем праці в ЗОШ № 9 м.Рівне. ОСОБА_24 ніколи фактично не працювала: спочатку ОСОБА_5 до свого одруження працювала в ланці, а ОСОБА_7 рахувалася на роботі, а згодом рахувалася прибиральницею і кочегаром, хоча цю роботу виконував ОСОБА_8 Розділяючий паркан будували після смерті баби, бо поминальний обід був ще на спільній території.

ОСОБА_8 говорив, що приватизовувати спірний будинок та землю йому допомагали ОСОБА_2, возили в сільську раду.

Свідок ОСОБА_25 - сусідка навпроти спірної хати - показала, що ОСОБА_5 після смерті ОСОБА_7 доглядала за батьком, який говорив, що його хата буде їй, оскільки вона його доглядає, а ОСОБА_2 приїзджають раз на місяць.

Свідок ОСОБА_26 - донька відповідача показала, що після смерті баби ОСОБА_7 дід ОСОБА_17 свою землю біля ставу переписав на позивача, а біля будинку і сам будинок приватизував на себе, ОСОБА_2 йому в цьому допомагали. Біля будинку по господарству ОСОБА_8 допомагала їх сім я, ОСОБА_2 приїзджали рідко, в його господарстві не допомагали.

Двоюрідна сестра відповідача ОСОБА_27, допитана в якості свідка, показала, що її мати та ОСОБА_8 рідні сестра і брат. Дядько говорив, що ОСОБА_10 все віддано і вона не може претендувати на його майно, яке він віддає своїй доньці ОСОБА_5.

Свідок ОСОБА_12 - рідний брат відповідача показав, що після одруження сестри ОСОБА_5 батько та ОСОБА_7 забрали його додому з інтернату, де він жив після розлучення батьків. ОСОБА_2 - його троюрідний брат, якому він разом з батьком, чоловіком відповідача допомагали у будівництві його хати. Свою хату батько будував за свої гроші, т.ОСОБА_7 завжди була вдома. ОСОБА_2 возив батька в лікарню, допомагав грошима на лікування, можливо і допомагав грошима для життя, але не працею.

За життя батько говорив, що розділите все на трьох, але від своєї частки він відмовляється на користь сестри-відповідача.

Суд вважає за необхідне висловити свою думку з приводи заяви відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.ст.15, 16, 20 ЦК), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Враховуючи, що позивачу стало відомо про намір оформлення свідоцтва про право на спадщину за законом відповідачем на весь будинок після смерті батька, а про оскаржувані рішення лише під час розгляду справи в суді, суд вважає, що порушене право позивача підлягає захисту.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд перевірив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надав оцінку наданим сторонами доказам у їх сукупності, з'ясував, що даний спір є приватноправовим і виник із відносин, урегульованих нормами цивільного права, спір щодо оскарження рішень суб єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій є наслідком цього цивільного спору.

Щодо визнання позивача власником будинку, то відповідно до ч.5 ст.11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства - ст.ст. 335 та 376 ЦК України . У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів. Ст.392 ЦК України , у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст.328 ЦК України ).

За змістом п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 Про судову практику у справах про спадкування свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

Відмовляючи в позові в цій частині, суд, враховуючи предмет і підстави позову, наявні у матеріалах справи документи та доводи, виходив з того, що позивач не надав докази того, що він звертався за отриманням свідоцтва про права на спадщину після смерті спадкодавця, але не міг його отримати за підстав, що не залежали від його волі, а суд не наділений повноваженнями виконувати обов'язки нотаріуса з посвідчення права на спадщину, що відповідає вимогам ст.ст. 1268 , 1269 , 1269 , 1297 ЦК України . Таким чином, ця позовна вимога передчасна у зв'язку із відсутністю відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину. Разом з тим, не порушуючи норми ст.ст. 10 , 11 ЦПК України , ч.4 ст.129 Конституції України, вважає за необхідне вирішити спір по суті, забезпечивши право позивача на судовий захист, гарантований йому ст.ст. 55 , 124 Конституції України та передбачений ст.ст. 3 , 4 ЦПК України , виконуючи свої процесуальні функції у забезпеченні змагального цивільного процессу.

Пояснення позивача щодо правового статусу спірного будинку протирічили одні одними під час судового слідства. Сама позивач у своїх поясненнях на заперечення стверджує, що спірний будинок фактично побудований до видачі на нього відповідних документів на земельній ділянці, наданій у користування ОСОБА_7 і належав фактичному подружжю на праві спільної сумісної власності, тому саме 1/2 її частину як частку матері вона успадкувала. Згодом стверджувала, що цей самий будинок є в цілому особистою власністю її матері.

Щодо визнання права користування земельною ділянкою, то ст.22 ЗК України визначає, що таке право виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Тому суд зобов'язаний виконувати конституційний припис „право власності на землю набувається і реалізується виключно відповідно до закону" і додержуватися визначеного ЗК України порядку передачі земельної ділянки у користування.

Щодо визнання недійсними рішень сільської ради, то згідно ст.140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Відповідно до вимог ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ч.1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Разом з тим, згідно рішення Конституційного суду від 16 квітня 2009 року по справі 7рп/2009 "Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання." Оскільки на підставі оскаржуваних рішень видані правовстановлюючі документи, які також є предметом даного спору, в цій частині позову необхідно відмовити.

Відповідно до ст.126 ЗК України державний акт є документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, надану у власність відповідним рішенням. Згідно ст.12 ЗК України до повноважень рад у галузі земельних відносин, зокрема належать повноваження щодо розпорядження землями територіальних громад.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Положеннями ч.1 ст.116 ЗК України передбачено, що громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно п.в ч.1 ст.81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування. Так, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Для з'ясування того, чи набула свого часу певна особа право користування земельною ділянкою, а отже, чи може вона приватизувати її за спрощеною процедурою, необхідним буває звернення до актів законодавства, що на даний момент втратили чинність - ЗКУ УРСР 1970 р. та ЗКУ 1990 р. Таким чином, факт користування може підтверджуватись правовстановлюючим документом (державний акт на право користування земельною ділянкою - ст.23 ЗКУ в ред. 1992 року, витяг із земельно-шнурової книги, реєстрової книги, погосподарської книги - ст.20 ЗКУ 1970 року) або документом, що підтверджує фактичне користування земельною ділянкою (матеріали інвентаризації земель, дані бюро технічної інвентаризації тощо).

Декрет КМУ "Про приватизацію земельних ділянок вперше закріпив у законодавстві спрощену процедуру для приватизації земельних ділянок, наданих у користування. В силу буквального його розуміння така процедура поширювалася лише на ділянки, вже надані громадянам на момент набрання ним чинності.

Відповідно до п.7 Указу Президії Верховної ОСОБА_19 Української РСР від 25 грудня 1970 року "Про порядок введення в дію Земельного Кодексу Української РСР" надані громадянам з 01 січня 1971 року присадибні земельні ділянки, а також земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва і для городів зберігаються в розмірах, які передбачались законодавством, що діяло раніше.

Відповідно до ч.5 ст.20 ЗК УРСР 1970 року право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчувалось записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських рад.

Згідно п.5 постанови Верховної ОСОБА_19 Української РСР від 18 грудня 1990 року №562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" громадяни, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься в п.п.1, 7 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України .

Згідно із п.7 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Разом з тим, відповідно до ст.22 ЗК України 1990 року , право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. За ст.23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними ОСОБА_19 народних депутатів. Аналогічні положення щодо виникнення права на земельну ділянку містить Земельний кодекс України 2001 року (ст.125).

Згідно з п. 1.13 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельним ресурсам від 04 травня 1999 року № 43 , складання державного акта на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою при передачі земельної ділянки, що була раніше надана громадянам у постійне користування або при переоформленні правоустановних документів на ці земельні ділянки, проводиться після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженою відповідною технічною документацією.

Як встановлено судом, спірна земельна ділянка використувалася батьком відповідача, відведена ньому у встановленому законом порядку, виділена в натурі та приватизована. Її розміри відповідають розмірам, зазначеним у правовстановлюючих документах на неї, що є чинними, збудований позивачем паркан знаходиться на межі їх земельних ділянок.

Позивач не є її користувачем в розумінні ЗК України. Оскільки позивачем не надано суду визначених законодавством доказів існування у неї права користування на спірну земельну ділянку, при тому, що право власності ОСОБА_8 на інші земельні ділянки згідно цього ж Державного акту не оспорюються, а сільська рада належним чином перевірила технічну документацію земельної ділянки, яка передавалася ОСОБА_8, суд дійшов висновку, що Корнинська сільська рада Рівненського району Рівненської області при прийнятті оскаржуваного рішення реалізувала владні повноваження відповідно до вимог Закону.

Щодо свідоцтва про право власності на житловий будинок та надвірні будівлі, то згідно змісту ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно її позбавлений, право приватної власності є непорушним. Аналогічний висновок викладений і в ч.1 ст.321 ЦК України та ст.1 Першого протоколу Конвенції.

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, що втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ, зокрема і на підставі записів у погосподарських книгах.

Раніше питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної ОСОБА_19 СРСР від 26 серпня 1948 року Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків і прийнятою відповідно до цього Указу постановою ОСОБА_19 Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року, яка передбачала порядок застосування вказаного Указу.

Вказані документи визначали умови та правові наслідки будівництва. Підставою виникнення права власності на житловий будинок був сам факт збудування цього будинку з додержанням вимог зазначених актів законодавства та прийняття будинку в експлуатацію. Ці правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Такого висновку дійшов Верховний Суд України, виклавши правову позицію у постанові від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13, яка згідно зі ст.360 7 ЦПК є обов'язковою для судів.

Відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, суд виходив з того, що позивачем належними та достовірними доказами не доведені свої позовні вимоги, оскаржуване рішення прийняте радою відповідно до чинного законодавства та у межах компетенції органу місцевого самоврядування.

Щодо скасування реєстрації права власності на житловий будинок з надвірними будівлями, то суд не погоджується з позицією сторони відповідача, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Законодавче закріплення необхідності державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, таким чином, визнанням з боку держави публічно - правового інтересу у встановленні приналежності нерухомого майна конкретній особі. Державна реєстрація прав покликана служити забезпеченням стабільності обороту нерухомості, оскільки остання має не тільки майнову, а й соціальну значимість. Подібна стабільність досягається шляхом винесення операцій та інших дій з нерухомістю за рамки приватних інтересів сторін, а також створення особливої, єдиної інформаційної системи, дозволяє всім суб'єктам права отримувати виключно і єдино достовірні дані про правовий статус того чи іншого об'єкта.

Фактично ж реєстрація покликана надати відповідну силу правовстановлюючим документам і виступає формальною умовою подальшого захисту (у тому числі і судового) прав особи, що виникають з правовідносин, предметом яких є нерухоме майно. При цьому вона ніяк не впливає на цивільно-правову рівність учасників обороту, автономію волі і свободу договору. Тобто не надає публічно-правового характеру вказаним правовідносинам, що дозволяє зробити висновок про можливість розгляду спорів щодо державної реєстрації виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно.

Тому вказані позовні вимоги, якщо вони заявлені у позові щодо нерухомого майна і не стосуються дотримання державним реєстратором процедури здійснення державної реєстрації, належить розглядати у порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, дана вимога є похідною від попередніх вимог, тому при відсутності підстав для визнання Свідоцтва недійсним не підлягає до задоволення і вимога про скасування реєстрації права власності на житловий будинок з надвірними будівлями.

За таких умов суд вважає, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджені свої позовні вимоги або обраний неправильний спосіб їх захисту, о'єктивних і переконливих доказів, які спростовували би заперечення відповідача, позивач не надав, а судом їх здобуто не було, задоволення позову в останній редакції позовної заяви не забезпечує справедливу рівновагу між інтересами сторін на мирне користування майном, спір по суті не вирішує та буде призводити до нових конфліктів сторін. Справедливість, добросовісність та розумність згідно з п.6 ст.3 ЦК України є одними із засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз.десятий п.9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

На підставі ст.88 ЦПК України понесені позивачем витрати залишаються на ньому у зв"язку з відмовою у задоволенні позову.

Щодо витрат відповідача на оплату правової допомоги, то до складу відповідних витрат входять дії адвоката, які, в тому числі вчинені ним поза судовим засіданням. Такими діями, наприклад, є надання консультацій, складання позовної заяви, оформлення та копіювання додатків. Проте, такі витрати є предметом доказування у справі і повинні бути підтверджені документами. Оскільки у справі не було доведено суму витрат на правову допомогу позивача, суд відмовляє у їх стягненні з відповідача

З огляду на викладене, керуючись ст.ст.10, 11, 60, 88, 209, 213-215 ЦПК України, суд

в и р іш и в:

відмовити у цивільному позові ОСОБА_1 до Корнинської сільської радиРівненського району Рівненської області, ОСОБА_5 про визнання рішення протиправним,його скасування, визнання свідоцтва про право власності недійсними, визнання права власності на 1/2 частину будинковолодіння.

Повне судове рішення виготовлено 13 жовтня 2017 року.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський районний суд Рівненської області протягом десяти днів з дня проголошення, а особами, які не були присутні при цьому, отримання його копії.

Суддя Кушнір Н.В.